Марія Матіос «Букова земля»

Земля буків стара й мудра, гостинна та справедлива, витривала і страждальна. І безліч людей жили на ній чи то віднайшовши власний рай, чи то потрапивши в пекло ще на цьому світі. Здається, у цьому краї немає напівтонів і компромісів — усе, що посилав Буковині Бог, було приголомшливо сліпучим: творення роду, кохання, праця, природа, війни, свята, веселощі, страждання. Та й самі люди поєднані якимись невидимими нитками, настільки тримає їх ця потужна земля — прийнявши колись уже не відпустить довіку. І крізь покоління, крізь буремні події двох із половиною століть вона знову пов’яже кількох загублених у часі та просторі людей. Бо так судилося. Чи був то такий божий задум?

Марія Матіос долями своїх героїв проведе нас славним Буковинським краєм, Австрією, Німеччиною та Швейцарією минулих століть. І зупинимося ми в сучасній Україні, у знов складні для неї воєнні часи. Авторка розкаже, як починалися потужні буковинські династії, як квітли та занепадали на тлі кардинальних культурних, соціальних та політичних подій. І як невловимо все наше життя простують за нами янголи. Задля чого?

Нелінійна структура роману спершу може викликати острах і несприйняття. Оповідь кидає читача від століття до століття, від героя до героя, від події до події, від країни до країни. Наче без системи та сенсу. Проте саме завдяки цьому ефекту розірваності вимальовується цілісне полотно життя людей, а через них і строката історія Буковини.

Нетривіальності роману додає засіб діалогу Бога з Ангелами (Білим і Чорним). Їхні розмови відбуваються паралельно земному життю, десь поза простором і часом. Саме там і твориться те, що має відбутися на землі з тими людьми, на яких зажадав звернути увагу Бог. І з тією землею, чимось так сильно вабливою для нього ж.

Проводити паралелі в долях чотирьох родин, головних персонажів роману, читачеві допоможуть небожителі, але не чекайте від них пояснення сенсів усього, що відбувається на сторінках епосу. Ви маєте багато чого зрозуміти самотужки, інакше роман був би побудований зовсім по-іншому, а життя героїв чітко розписане від народження до смерті. Але здебільшого в книзі відсутні висновки та логічні завершення описів певних подій чи то пак життєвих шляхів. Ви ж не забули, що веде нас сторінками сам Бог? Чи можна сказати, що авторка насмілилася мовити від його імені? Авжеж. Але створити настільки розлогий і потужний епос могла лише людина, яка давно домовилася з Богом щодо власного життя. А ще неперевершено мальовничо зобразити Буковину, культуру народу, його побут та передати сотні емоцій могла тільки людина, яка несказанно і глибоко закохана в цю землю. У край, де народилася і всотала з материнським молоком унікальність свого народу. І розділила разом із ним усе, що послав Бог.

Читайте цю книжку лише тоді, коли відчуєте наснагу. Бо без тяжіння й готовності до занурення в раніше невідоме вам «Букову землю» не осягнути.

Ричард Фленеган «Вузька стежка на далеку північ»

Багато країн мають у своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не стала реальністю.

Своїм пронизливим і важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами, стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря, який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві смертельної залізниці.

Через нелінійну оповідь читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі, крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності, звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття, свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…

Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше. Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя. Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні злочинці уникають покарань.

Мерзенно й гидко від самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному сюжеті.

Енн Епплбом «Залізна завіса. Приборкання Східної Європи 1944 — 1956»

Потужна історична праця останніх років, яку обов’язково потрібно читати. Під час підготовки книжки відома американсько-польська дослідниця історії, журналістка й письменниця взяла інтерв’ю в кількох десятків громадян Німеччини, Угорщини, Польщі, котрі були свідками подій, про які йдеться в книжці. Крім того, відвідала понад десяток архівів у Східній і Західній Європі та опрацювала не одну сотню документальних джерел. Проте, навіть усі наявні сьогодні відомості не можуть передати весь жах та морок, які відбувалися на теренах Східної Європи одразу після знищення нацистського режиму та стрімкої окупації кількох країн режимом комуністичним.

Уся історична інформація об’єднана в книзі у два великих розділи: «Примарна надія» й «Пік сталінізму». У першому ми можемо детально простежити, як саме розпочиналося розповзання щупальців комунізму в переможеній Німеччині, Угорщині, яка воювала на боці нацистів, та в пошматованій Польщі. Як поступово, але потужно насаджувалася ідеологія через насильство, етнічні чистки, спецслужби, молодіжні організації, радіо. Як ще з 1944 року СРСР масово розпочав підготовку кадрів для спецслужб та державних інституцій. Як через масові мародерства й фізичні розправи тримали у тваринному жаху цивільне населення країн, куди увійшла Червона армія. Як одразу після звільнення полонених із концтаборів «переможці» доправляли їх до ледь не гіршої долі в радянські табори.

Другий розділ присвячений найвищому прояву сталінського терору в Східній Європі, який умовно тривав з 1948 року й до смерті диктатора 1953 року. Загальні події нам усім відомі: переслідування «ворогів», спроби створення виду homo sovieticus, масовий соцреалізм, утопічні «ідеальні міста» та інші вигадки хворої уяви совітів. Але авторка подає все з максимальними деталями, які їй вдалося зібрати: цифри, імена, зізнання, цитати. І я підозрюю, навіть і це не є остаточними доказами злочинів комуністів на теренах післявоєнної Європи. Багато чого нам ще доведеться вивчати.

Книжка перекладена кількома мовами, окрім російської. Що цілком зрозуміло.

Садріддін Айні «Бухара»

Справжнє ім’я відомого таджицького письменника, зачинателя таджицької радянської літератури — Садріддін Саїд-Мурадзаде, і раніше я про нього зовсім нічого не знала. Але його книжка «Бухара», яку торік купила в букініста, стояла перед очима, й одного дня рвучко дістала її з полиці.

Доволі товстенька книжка є спогадами автора про його дитинство та молоді роки в другій половині 19 століття в Бухарському еміраті, що вже на той час був приєднаний до Російської імперії на правах васальної держави. Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких — це кілька окремих новел. Але оповідь цілісна, оскільки новели описують події хронологічно та плавно.

«Бухару» можна назвати розгорнутим полотном буття та культури таджицького народу за кілька десятків років до перетворення ханства на Бухарську Народну Радянську Республіку. Але це станеться трохи згодом, 1920 року. А поки що маленький Садріддін розпочинає свою оповідь із рідного села Соктарі, де він осягав усі тонкощі життя в своїй країні. Зі спогадів хлопчика ми дізнаємося, як відбувався процес обрізання, якою смачною була халва, що її варила мама за власним рецептом, який одяг носили селяни й мешканці Бухари, якими промислами займалися, як молилися та як розважалися. Окрему увагу автор приділяє навчанню в медресе, а їх йому довелося змінити кілька. Усе було в молодого хлопця — труднощі, негаразди, важка праця, роздуми про життя і, звичайно ж, приємні моменти.

Читаючи книжку можна відчути ту сильну любов до своєї землі та культури, що проніс письменник крізь усе життя. Багато чого відбулося, змінювалися часи, правителі й закони, доводилося важко працювати та ретельно навчатися, але величезна мудрість старих людей, їхні легенди, котрі всотав дитиною Садріддін Айні та переповів нащадкам, сьогодні дозволяє дивуватися та насолоджуватися багатющим спадком далеких народів Центральної Азії.

Чімаманда Нґозі Адічі «Половина жовтого сонця»

«Світ мовчав, коли ми помирали…»

Нігерійсько-британська письменниця Чімаманда Нґозі Адічі спробувала розповісти світові про громадянську війну в Нігерії кінця 1960-х років. Саме ту нищівну війну та геноцид народності іґбо (до якого належить і сама авторка), про яку мовчала Європа, США, і на яку Британія та СРСР постачали зброю. Для вбивства людей.

Авторці вдалося не просто розповісти історію опору маленької самопроголошеної держави Біафри, що проіснувала лише три роки, але й передати події від імені героїв так, ніби ми самі опинилися в тогочасній Нігерії. Настільки болісно й близько все переживається під час читання.

Книжка цікава й трагічна від першого до останнього слова. Оповідь сплітає долі кількох людей, зовсім різних за характером, соціальним станом, віком, національністю. Вони нізащо в світі не здогадалися би, що саме зведе їх життя, і які випробування випадуть на долю кожного. Чи можливо, щоби розбещена дівчина з багатої родини взяла на себе відповідальність за сотні життів біженців? Чи думала освічена та заможна красуня-іґбо про те, що одного разу їй доведеться ставати на коліна заради того, щоби прогодувати дитину? Якої долі бажав для себе кожен із тих, хто опинився в епіцентрі геноциду? Хто все це розпочав та навіщо? І коли все скінчиться?

Але світ мовчав, поки вони вмирали. Могутня країна чужими руками створила пекло для інших людей. Інші могутні країни мовчки чекали. І мовчали.

Тільки «якщо сонце не зійде, ми змусимо його зійти». Половина жовтого сонця, символ Біафри, символ славетного майбутнього. Йому не судилося засяяти на повну силу, але люди билися. «Навіть якщо всі проти нас, ми битимемося з останніх сил».

Чи вдалося їм перемогти – розсудить тільки історія. Але прості слова людей, героїв цієї книжки, також розкажуть дуже багато. Жива мова іґбо, яку влучно вставляла в уста героїв авторка, наче роблять тих людей ближчими. Простими реченнями, гарними описами та емоціями вони розповідають свою трагічну та, водночас, прекрасну історію. Трагічну війною та підступництвом, а прекрасну – почуттями та характерами.

Усі війни в світі відбуваються за чиїмись сценаріями. І про багато з них світ мовчить. Але є дещо, завдяки чому людина здатна витримати найжахливіші страждання – це любов.

Віктор Вальд "Останній бій Урус-шайтана"

Цей роман Виктор Вальд написав наче спеціально для мене, адже тут є все, що я люблю: історія, пригоди, культура, гарна оповідь, інтрига, виразні герої. Історичні факти українського козацтва, Кримського ханства, Османської імперії 17 століття вдало з'єднані в художній опис боротьби за свої землі, культурного та релігійного розмаїття народів, мудрості та помилок поколінь. 

Вочевидь, автор провів масштабну роботу під час роботи над твором. І це було того варте, тому що роман став переможцем "Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова" 2017 року. А ще отримав особливу відзнаку від мусульманської спільноти України.

Дмитро Єрмак "Трамвай на вулицях Києва"

Цю прекрасну книжку я дарувала чоловікові на Новий рік. Він дуже любить трамваї загалом і київські зокрема 🚊Власне, як і я ;-)

Це ілюстроване видання розповідає про київську систему трамвайного сполучення з часів її виникнення і до сьогодення. Документальні текстові матеріали доповнені дивовижними світлинами Києва 19 століття, що дбайливо збиралися та відбиралися автором для ілюстрації історії міського трамвая.

Написана книжка доволі легко. Навіть якщо ви не дуже любите вдаватися в технічні деталі будови механізмів, вам все одно буде цікаво та захочеться простежити розвиток трамвайної справи на тлі найрізноманітніших подій, що відбувалися в Києві протягом багатьох років та ще й на зламі століть.

Розповість книжка і про стан сучасних трамвайних систем не тільки в Києві, а й в багатьох великих містах світу.

Сьогодні в Києві давно вже немає багатьох маршрутів, якими пересувалися люди в давнину та ще й навіть кілька років тому. Змінюється місто, змінюються шляхи... Але столичний трамвай живе. Щороку виходять на маршрути нові вагони, кияни все також сідають та виходять на своїх зупинках, поспішають у справах, купують у кондуктора талони, сперечаються із попутниками, сміються, сваряться :-) І ніщо не змінить рух часу. І часто так хочеться замість метро проїхатися трамваєм улюбленими київськими вулицями і вкотре послухати дзеленчання трамвайного дзвіночка ;-)

Після того, як я прочитала книжку, попросила чоловіка купити мені іграшкового трамвайчика. І наче чарівник він дістав із шафи набір від Ugears. Ми збирали його кілька годин поспіль 😝 І він просто розкішний! І головне - пересувається рейками завдяки зубчастим колесам.

Люсі Ворслі «Англійська оселя. Інтимна історія»

Про англійську письменницю, історика та телеведучу Люсі Ворслі я дізналася давно, коли кілька років тому дивилася цикл її документально-історичних фільмів на ВВС. Книга «Англійська оселя. Інтимна історія» авторка написала 2015 року, а переклад російською мовою можна було читати вже 2016 року. Тривале очікування своєї черги на прочитання було в мене доволі сильним, але справа виявилася варта заходу.

Книга дійсно дуже пізнавальна, докладна, добре структурована та написана з любов’ю до своєї справи. У кожному реченні, розділі та ілюстрації відчувається захопленість предметом, щире бажання донести до пересічної людини, яка поверхнево або зовсім не знайома з історією помешкання британця в різні часи та епохи, найцікавіші історичні факти. Але окрім суто історії дослідниця проводить паралелі із суспільним життям певних часів, економічною та політичною ситуацією тощо. Усе те, що нам здається виключно інтимним життям – спальня, гардеробна кімната, облаштування кімнат, правила домашнього етикету, лікування, зачаття та народження дітей, смерть, опалення та світло, їжа та стосунки зі слугами – все це безпосередньо пов’язане із тим, що відбувається назовні. І промислова революція відбулася лише тому, що потреби людей змінилися.

Читаючи цю працю, ніби поринаєш у сторінки якісного підручника історії. Системність розповіді – ось яскрава риса глибокої праці Люсі Ворслі. Під час читання ми зустрінемося із багатьма історичними постатями Британії, зазирнемо до їхніх домівок, разом із ними прокидатимемося, ходитимемо в туалет, одягатимемося, їстимемо, прийматимемо відвідувачів. Але побуваємо і в помешканнях бідних людей, порівняємо побут різних соціальних класів. Це неперевершена та надцікава подорож в часі. І навіть ці слова не здатні передати всіх емоцій, що влаштувала нам авторка.

Із книжки кожен має винести свій урок історії на підставі науково-дослідницьких викладень пані Ворслі. Останній розділ присвячений підсумкам усього того, як видозмінювалися домашні звички людей в різні століття. А також тому, що може очікувати людство в плані облаштування та використання житла в наступні десятиліття. Світ змінюється, природні ресурси виснажуються, людське спілкування все більше переходить у віртуальну реальність, технології розвиваються з космічною швидкістю. Все це добре й корисно. Але нам доведеться змінити свої інтимні звички. У нас просто не буде вибору. Глобальне потепління змінює клімат, антибіотики скоро перестануть захищати нас від бактерій, а отже засобів для очищення оселі теж не стане. Фізична праця зросте в ціні. Нам доведеться знову опановувати вміння вирощувати продукти харчування, готувати їжу та вести домашнє господарство за старими методами. Як це робила вікторіанська господиня – жодних відходів. Зміняться також і підходи до забудови міст – вулиці знову перетворяться на густонаселені англомерації, зручні для пішоходів, де багаті й бідні житимуть поряд. Так, як це було за часів тюдорівської епохи.

Але не треба боятися змін. У всі віки люди були переконані, що саме вони живуть під час змін, що саме на їхні роки припадає велика кількість злочинів, ситець дорогий а салат несвіжий ;-) Зміни – процес перманентний, це і є розвиток цивілізації. І якщо цей світ досі не зникнув, людство все ще живе й навіть розвивається – значить, усе добре, все так і має бути. «Дім, в якому ти почуваєшся щасливим – ось межа всіх бажань».

Алексей Drozd Тростянский «Хроники 10-го сада или Дикие дети»

Геві-метал рок увірвався на терени пізнього радянського союзу зовсім не несподівано. Навпаки, таке явище по цей бік «залізної завіси» було передбачуваним, адже за законом «забороненого плода» - те, що сильно-сильно табуюється тривалий час, згодом увірветься та вибухне у найнеочікуваніших формах. Так сталося і з класичним металом. І байдужих до цього музично-соціального явища не було. Тільки палкі шанувальники та затяті ненависники. Без напівтонів.

Саме про щирих прихильників, фанатів усіх найгучніших, найвідоміших «металевих» груп Західної Європи створив масштабне полотно ужгородський письменник Олексій Тростянський на псевдо Drozd. Хто вони, ті перші металісти кінця 1980-х та початку 1990-х? Якими було їхнє життя в Ужгороді, найзападнішому місті України, де було набагато більше українського навіть за часів СРСР, ніж у східних регіонах? Як вони жили, про що мріяли, з ким дружили та сварилися? Як вчилися та в що вірили? Звичайні хлопці, наче з нашого класу чи із сусіднього двору. Їм було по 14-15 років, і на цей надто вразливий вік нам із ними випало чимало випробувань: перебудова, поступове прочинення «завіси», а згодом і повний крах совкової системи. І за іронією долі саме в цей час нам довелося робити перші кроки у доросле життя та вчитися свідомому вибору. І як складно було все це в тих умовах. Але юнацтво – воно ж безбашенне, оптимістичне та завзяте. Будь-що відбувається, а ми віримо тільки в краще. Навіть стоячи на руїнах речитативом кричимо тексти з пісень улюблених Megadeth, Metallica, Nuclear Assault, Sepultura та інших флагманів треш- та геві-металевих гуртів. Скандуємо про свободу, незалежність людини та впевненість у собі. Адже саме про це співають наші кумири…

Це не просто автобіографічний роман про «диких дітей», любителів треш-музики, що збиралися на території дитячого садку № 10. Це відтворення цілої епохи, коли дорослішало покоління перших металістів. Роман про справжню дружбу, любов (до свого міста, до країни, культури, рок-музики, людей), про юнацькі дурощі та яскраві мрії. Ми починаємо знайомство з головним героєм, з його першими спробами долучитися до нової музики, що з’явилася на теренах все ще закритої країни. Далі поступово в оповідь вплітаються нові сюжетні лінії. Кожного героя автор вимальовує докладно та яскраво. В кожному слові, що описує друга чи сусідську красуню-дівчину, відчувається доброта та вдячність. Тільки так і говорять про друзів, погодьтеся. Проте не менш яскравими постають і негативні персонажі, в описи яких автор уклав усе те, що, мабуть, не зміг висловити багато років тому.

Сильними емоціями пронизаний увесь твір. Розгортання подій роману відбувається через призму сприйняття реальності головного героя. За іронічними чи глузливими строчками відчутні його справжні емоції. Вони настільки щирі та непідробні, що хочеться вигукнути «Вірю!». Дуже цікаво через це спостерігати за роздумами героя про літературу, політику, історію, релігію, культурологію, мистецтво. Відбувається це у діалогах та монологах. І вони дійсно чіпляють за живе, навіть хочеться застрибнути в книжку та приєднатися до обговорення, чи хоча би просто послухати. Адже дуже цікаво.

Ах, милий Ужгород! Кілька років я не відвідувала тебе. Вдячна, що змогла знов пройтися твоїми вуличками та помилуватися цвітінням сакури у такий паперовий спосіб. Але я обов’язково повернуся!

Минуло більше 20 років з моменту початку розповіді. У 10-му саді більше ніхто не збирається, але це не означає, що металевий рух в Ужгороді вщухнув. Ні, він ще  більш розвився вже в сучасному українському місті. Адже тепер є вільний доступ до музики всього світу та свобода вибору. Більше ніхто не вказує, що можна слухати, а що ні. Хоча друзі іноді йдуть... Хто за кордон, хто в інше місто, хто на небо. Але якщо одного разу ти серйозно захопився геві-металом, ця любов залишиться з тобою назавжди…

«Фішкі» роману, які додають йому індивідуальності, і без яких розповідь про рух геві-металу в Ужгороді на зламі епох була би штучною та несправжньою:

1.    Російська мова твору.

2.    Авторська редакція тексту.

3.    Використання ненормативної та термінологічної лексики.

4.    Малюнки автора.

А чому саме ці «фішкі» створюють атмосферу – прочитайте роман та дізнайтеся. Навіть якщо ви ніколи не захоплювалися «важкою» музикою ;-)

Ґузель Яхіна "Зулейха відкриває очі"

На що може бути здатна тиха та непримітна тридцятирічна татарська жінка, яка півжиття прожила у заміжжі, втратила чотирьох новонароджених доньок, а весь її світ обертався навколо рідного села, щоденної важкої праці, чоловіка та жорстокої свекрухи? Чого очікувати від маленької в усіх сенсах людини, якщо вона ще й живе у страшні роки передвоєнного сталінського панування? Вона не вміла читати і завжди жила за спиною чоловіка. Але у найскладніший період свого життя терпіла біль, аби прогодувати свого новонародженого сина власною кров’ю. Бо більше не було чим.

Читаючи цей роман я вкотре переконалася, що кожна людина на планеті має свою життєву місію, з якою прийшла у цей світ, та яку має реалізувати. Бо навіщо все це випадає на людську долю? Задля чого людина потерпає у казематах, товарняках, розподільниках, ГУЛАГах, трудових поселеннях на Крайній Півночі з однією лопатою на 30 душ? Чому народи опиняються під владою вусатих людожерів та червоноординців? У всьому має бути якійсь сенс, інакше можна втратити розум, як один з героїв роману, лікар від бога, Вольф Карлович. Чи можна абстрагуватися, як часто це робила Зулейха, мовчки спостерігаючи за химерами реальності своїми великими зеленими очима?

Перед читачем постають 16 років поневірянь Зулейхи. Спочатку гноблення у чоловіковому домі, а потім – тривалі тижні та місяці «етапу» до місця виселення. Її – за те, що була «кулачкою», решту – за багато чого іншого. У 30-ті роки 20 століття причин було безліч. Але Зулейсі та її товаришам у нещасті не повезло жити в найстрашніші совітські часи.

Роман читається на одному диханні. Цікава, хоча й важка тема, поступово розгортається сторінка за сторінкою в оповідях про різних героїв, яким долею судилося пережити (чи не пережити) страждання разом. Мова твору легка та проста, що додає балів авторці. Гадаю, саме у такій формі простих речень варто доносити найстрашніші етапи історії. Неквапливо, спокійно, стримуючи емоції. Нехай читач додасть свого забарвлення, відчує власні емоції. Він має пройти через це самостійно. Автор лише провідник до певних епізодів минулого.

Кожен образ в романі досконалий. Кожен характер вимальовується чітко, навіть без особливої деталізації. До кожного читач ніби зазирає в душу, відчуває все, що й герой. Лише Зулейха може здатися складною особистістю. Проте вона такою і є. Її звичний світ розтрощили в одну мить, а створювати новий жінці довелося довгих 16 років. Голодних, холодних, страждальних, нелюдських, страшних років. Були моменти щастя (навіть у тих жахливих умовах), спокою та дружніх стосунків. Мабуть, саме це дозволяє людині вижити та перемогти нехай і не систему, то хоча б саму себе.

Окремо варто виділити момент життєвих доріг Зулейхи та Івана Ігнатова. Саме він, працівник «органів», у 1930 вбив її чоловіка за те, що той не хотів віддавати червоній навалі своє майно та «закріпачуватися» у колгоспі. Саме він пізніше супроводжував товарняк із тисячами змучених людей до далекого Сибіру, в якому їхала й Зулейха. Але це він на станціях вибивав для вигнанців харчі. І він, волею долі опинившись разом із кількома десятками тих, хто вижив, полював у лісі, через що люди змогли не померти з голоду в сувору зиму. Можна припустити, що стосунки із загадковою жінкою з великими зеленими очима перетворили Ігнатова на іншу людину. Позаду залишилися найсумніші роки, та й життя покарало добряче. Можливо, ця маленька татарка й була дарована богом для каяття…

Книжковий виклик - весна 2017: Сергій Лойко "Аеропорт"

Завдання № 5 – переказ відомого сюжету

«Обмін нерівноцінний, навіть якщо один до десяти, - подумав Олексій… - Росія позбувається свого людського лайна, шлаку, сміття. 

А Україна втрачає свою еліту. Своїх найкращих хлопців».

Для цього завдання я без вагань обрала «Аеропорт» Сергія Лойко. Цей твір, за словами автора, є художнім вимислом. Але він заснований на реальних подіях. Так, роману притаманні ознаки художнього твору: образність, емоційність, певна естетика мовлення тощо. Проте це лише покладене на художнє живописання відтворення дійсності. Тієї дійсності, яка тривала багато днів під час облоги донецького аеропорту. Це художній авторський переказ відомого сюжету, з усіма абсолютними реальними героями та антигероями. У більшості з них змінені імена, змінені також назви певних об’єктів, але кожен, хто читає твір, одразу розуміє, про що йдеться.

Ми бачимо події на тлі війни, розпочатої Азійсько-Європейської держави (АЄД) проти України.

Ми розуміємо, що таке Красно-Кам’янська Народна Республіка (ККНР).

Ми читаємо про ватажків банди «Зімбабве» з кличками «Вахо» та «Ламборгіні».

Ми дізнаємося про підступного відомого актора на прізвище Запорєбріков.

І ще багато таких метафор дає автор. І за кожним образом стоїть реальна людина, реальне місто чи об’єкт.

Розповідь в романі відбувається нелінійно. Описи днів облоги аеропорту, в які там знаходився автор в якості воєнного фотокореспондента, переплітаються зі спогадами фотографа Олексія про своє життя, про родину, інші війни, про дні під час Революції на Майдані в Києві. Таке сплетіння часів, країн, людей, долей, радощів та суму робить твір насиченим. І саме цей прийом сповнює всю оповідь смислом. Мені здається, загальним смислом для всіх, кому не байдуже…

Я вірю в те, що колись цей твір неодмінно стане програмним для вивчення в школі в рамках новітньої історії України та сучасної літератури. А ще хотілося б, щоб цю книгу читали діти і дорослі по обидва боки.

І трохи про переклад: впадають в очі численні помилки. В основному це некоректне використання українських слів та фраз. Наприклад, вживаються дієприкметники активного стану, слова у неправильному значенні. Загалом на це можна не зважати під час читання, але мені, філологу, таке сильно помітно.

Альвідас Шляпікас "Моє ім'я - Маріте"

Війна точно спише все? Чи дійсно переможців не судять?

Я поставила собі ці запитання, коли перегорнула останню сторінку цієї книги. І для себе відповіла. Але що саме та з яких причин відбувалося насправді, що мусило людей перетворитися на мерзоту, подібну тієї, яку вони щойно винищили – це вже справа історії.

Повість «Моє ім’я – Маріте» заснована на реальних подіях. Книжка невелика, можна прочитати за кілька годин. Але це будуть найгірші години вашого життя. Кожна сторінка – це гірке ридання. Я думала, що не здатна плакати 3 години поспіль. Виявилося, що здатна. І не шкодую ні про жодну свою сльозу над цією книжкою.

Дія в повісті відбувається у 1946 році, одразу після закінчення Другої світової війни. Місце подій – територія ворога, яка такою залишилася навіть після падіння нацистського режиму, Східна Пруссія. Найжахливіша та найвиснажливіша війна 20 століття не оминула нікого. І нікому не дала пощади. Люди, кинуті на шматування двома людоїдськими режимами мали виживати. Вони дуже хотіли вижити. І вони дуже хотіли помститися.

Та чи зарахується там, на небі, катування без суду та слідства німецької жінки, яка, можливо, зовсім і не підтримувала той режим, а спокійно собі жила у маленькому містечку, любила свою родину? А німецької дитини?

Щоби діти не потрапили до лап совітських солдатів, матері віддавали або продавали їх до сусідньої Литви. І вже там нова «родина» видавала їх за литовців. «Моє ім’я – Маріте» - мало не єдине, що вміла вимовляти без акценту маленька дівчинка-німкеня Ренате. Інакше всю родину вишлють до Сибіру. В кращому варіанті.

Звісно ж, доля цих «вовчих дітей», як їх називали, складалася по-різному. Для когось, як для прототипу цієї історії – цілком прийнятно. Хоча в багатьох випадках – не щастило нікому: ані самим дітям, ані їх прийомним сім’ям. Такі були часи.

Я не вважаю, що війна все спише. Не спише. І судити можна навіть переможців, якщо вони скоїли злочин проти людства.

Андрій Кокотюха "Чорний ліс": з темряви лісів - у темряву розуму

«Історію пишуть переможці, тому в ній не згадується про тих, хто програли». Ці слова належать Артуру Дрекслеру, засновнику НСРПН (NSDAP), і саме так відбулося з історією Другої світової війни. Безліч фактів-покручів, замовчувань та вигадок закарбувалися, на жаль, у свідомості мільйонів радянських людей. Та й за пострадянських часів довести правду про той жахливий період  до багатьох людей неможливо навіть завдяки відкритим архівам.

Але процес триває. Нехай дещо повільно, але він є. Я дійсно це відчуваю та вірю, що згодом ми всі проведемо власну «переоцінку цінностей». Для цього й пишуться книжки, подібні «Чорному лісу». Події, через які нас проводить автор, вигадані. Але ситуація, в якій опинилися західні області України (зокрема Волинь) у 1943 році – абсолютно реальна.

Найгарячіші часи для підпілля УПА, коли доводилося битися з потрійним ворогом – нацистською Німеччиною, польською Армією Крайовою та радянською владою. Проте вони знали, з ким та що воюють. А ось для Максима Коломійця, колишнього міліціонера, доля підготувала серйозні моральні випробування. На чиєму боці правда? Чому «бандерівці» проти СРСР? Чому стали зрадниками? Адже ми одна країна! Та чи дійсно одна?..

Максиму, ув’язненому за вбивство колеги, судилося очолити диверсійну групу. Це вже зараз ми знаємо, що такі групи були одноразові. Їх набирали в тюрмах серед «зеків», відповідно натаскували фізично та психологічно, та закидали в тил ворог для виконання завдань. Не багатьом доводилося вижити або не потрапити в полон. Але сталося так, що потрапив радянський диверсант до партизанського загону УПА. І саме знаходячись там йому доведеться визначитися у своїх переконаннях, багато чого зрозуміти та ухвалити для себе остаточне рішення…

В романі гарно виписані постаті інших героїв, з усіх сторін: німці, поляки, росіяни, українці, НКВД-шники, пропагандисти, розвідники, диверсанти, партизани. Пошматовані країни, розкуйовджені долі, загублені життя.

Це історія про колишніх «тих, що програли», і про «переможців». Проте судити про хід історичних подій будуть наступні покоління. Ми одне з них.