Серіал за романами Майкла Коннеллі

Днями почала перегляд американського серіалу «Bosch» («Босх») про роботу відділу вбивств поліції Лос-Анджелесу. Головний герой, детектив цього відділу, має нетривіальне ім’я — Ієронім Босх (хоча всі називають його Гаррі) — та таку ж саму вдачу. Він досвідчений, справедливий, самодостатній, живе своєю роботою, любить слухати джаз на вінілових платівках, часом зухвалий та незручний для системи. І він уособлює гідність та честь своєї професії. Одним словом, добрий 6-сезонний серіал 2014 року випуску, з прекрасними акторами.

Але я до того, що зняли його за циклом романів сучасного американського письменника Майкла Коннеллі про детектива Босха. І одна з книжок циклу наразі є українською: «Передчасне прощання» (оригінальна назва The Wrong Side of Goodbye). Книжка написана 2016 року, український переклад вийшов у КМ-Букс 2017 року.

Хто любить якісні поліційні детективи (а підозрюю, що багато таких), то вельми раджу як роман, так і серіал.
Сподіваюся, колись ми матимемо змогу читати українською й інші детективи Майкла Коннеллі.

Гаррі Беквіт «Продаючи невидиме: керівництво з сучасного маркетингу послуг»

Одного дня, багато років тому, випускник Стенфордського університету та маркетолог-початківець Гаррі Беквіт склав своє перше рекламне оголошення про послугу. Той перший млинець міг би піти нанівець, як це зазвичай буває з чимось уперше, якби молодого рекламного фахівця не осяяла думка про те, що він геть не знає, як це продати. Бо то був не конкретний товар, який можна роздивитися, помацати та випробувати. Це була послуга.

Сьогодні Гаррі Беквіт – відомий і шанований у своєму професійному колі фахівець, володар премії Effie Американської асоціації маркетингу, засновник компанії Beckwith Advertising and Marketing, автор і співавтор кількох книжок, лектор, чоловік та батько чотирьох дітей. За багато років він з'ясував та розв'язав основну проблему з послугами: неможливість їх бачити. 

Книжка «Продаючи невидиме: керівництво з сучасного маркетингу послуг» стала результатом 22-річної роботи автора, протягом яких він безпосередньо продавав послуги й працював із чотирма найкращими компаніями США в галузі надання послуг.

Вочевидь, пан Беквіт знає, як продати те, що неможливо побачити. Після прочитання цієї книжки стає зрозуміло, що так і є.

Коли ми купуємо продукт (скажімо, кухонний міксер), ми можемо його потримати в руках, обрати колір приладу, перевірити, як працюють насадки, як перемикаються швидкості, чи зручної довжини дріт, яка потужність та наскільки ергономічною є ручка-тримач. Із послугою так не вийде. Беквіт порівнює послугу з незакріпленою гарматою на палубі корабля, яка постійно хитається, обертається в різні боки, й капітан корабля не в змозі контролювати ситуацію. У цій метафорі капітан корабля – це потенційний клієнт, який почувається так само розгублено й стурбовано, коли не має можливості перевірити, чи буде якісною та послуга, яку він хоче купити.

Власне, постійне нагадування автора про те, що клієнти – це такі самі люди, як і продавці, зі своїми емоціями та переконаннями, їм притаманні ті самі дії та почуття, є «червоною ниткою», яка з'єднує все викладене в книзі. Все, про що в ній ідеться, пропускається крізь призму людського сприйняття. Такий підхід можна назвати клієнтоорієнтованістю, але, насправді, це дещо більше. Гаррі Беквіт пропонує новий маркетинг – спосіб мислення від розуміння особливостей послуг до унікальної природи потенційних замовників і користувачів.

Структура цієї невеличкої за обсягом, проте потужної за цінністю думок книжки, є простою та немов би ігровою. Образні назви розділів схожі на гру в асоціації, але в самому описі є чіткі пояснення на багатьох прикладах із реального життя та практики самого автора.

На перший погляд, Беквіт не подає чіткого алгоритму із побудови певної маркетингової стратегії. Але, якщо читати уважно, такий алгоритм легко можна самостійно вичленити, записати у вигляді пунктів і здивуватися, наскільки вдалим і захопливим є таке «упакування» інформації.

Усе починається з основ. Маркетинг – це не підрозділ у компанії. Це і є сам бізнес. А в бізнесі працюють однакові функції: аналіз, позиціонування, брендінг, планування, ціноутворення, комунікації. Але все це виявиться марним, якщо бізнес не думатиме про клієнтів: хто вони, чого бажають, про що думають, чого бояться, що хочуть почути й побачити, як їх плекати та зберігати.

На прикладі багатьох відомих у світі компаній (серед яких Disney, McDonald`s, Federal Express, Wal-Mart, Ford, Apple, SAS) Беквіт описує конкретні проблеми, помилки, виклики та успіхи, які дозволили всім цим компаніям стати тими, ким вони є зараз.

Після опису автор підсумовує розділ певним висновком-висловлюванням у вигляді короткого й місткого речення, яке має на меті закарбувати щойно опанований досвід.

Окрема увага в книжці приділена мистецтву створювати назви послуги чи то пак усього бізнесу. Нейробіологи та психологи давно дослідили, що саме мозок людини запам'ятовує найкраще: щось унікальне, чуттєве, креативне та, головне, відмінне від інших. І знову на багатьох прикладах вдалих, не дуже вдалих, провальних та приголомшливо влучних назв компаній Гаррі Беквід демонструє, що з цього всього може вийти.

Наприкінці книжки Гаррі Беквіт ділиться з читачами переліком рекомендованої літератури для маркетологів послуг. Це понад п'ятнадцять книжок, які він вважає корисними. Тут є рекомендації не тільки з маркетингу, а й із системного мислення, особливостей людської свідомості, побудови стосунків з клієнтами, зі створення вдалих назв тощо. Адже маркетинг – набагато ширше поняття, ніж просто зацікавленість і продаж. Робота з людьми ніколи не обмежується якоюсь однією фаховою цариною.

Вам сподобається, якщо: ви маркетолог, працюєте у сфері продажів послуг (і не тільки), хочете підвищити свій фах або дізнатися дещо нове про професію та не дуже волієте відвідувати нудні курси і лекції. Книжка, що написана дотепною мовою, з гумором та, безперечно, любов'ю до своєї справи, стане вам у пригоді.

Вам не сподобається, якщо: ви звикли отримувати чіткі інструкції та алгоритми дій, маєте сподівання на певний «чарівний рецепт», завдяки якому ваші продажі злетять до небес. Та й про клієнтів ви не надто хорошої думки – вони всі вередливі й самі не знають, чого хочуть.

Головна причина прочитати: стовідсоткова практичність викладеного, наявність багатьох легких у використанні стратегій різних світових компаній. І найголовніше – книжка вчить мислити задля досягнення великих успіхів.

Джерело

Богомил Райнов «Пан Ніхто»

Про болгарського шпигуна Еміля Боєва автор написав свого часу цілу серію. Роман «Пан Ніхто» є першим твором, у якому читач знайомиться з утікачем від комуністичного болгарського «раю» пана Боєва. Перша з ним зустріч відбувається в грецькій тюрмі, куди чоловік потрапив одразу після втечі. З перших сторінок молодий, сміливий і завзятий борець за волю видається саме таким. Він стійко зносить погані умови у в’язниці, нападки з боку співкамерників, звинувачення в зраді батьківщини тощо. Згодом, начебто несподівано, перебіжчика бере в оберт представник американської розвідки (принаймні, так він назвався), й ось уже Еміля ретельно готують до виконання надскладних розвідницьких завдань.

Під час читання склалося відчуття, що в романі використані всі відомі штампи з класичних фільмів та творів про шпигунів: багаторівнева таємничість, складні шифри, найгарніші та ідеальні в усіх сенсах жінки, що неодмінно опиняються поруч із красунчиком-шпигуном. Одним словом, суцільна «бондіана». Проте надалі оповідь стає все цікавішою, адже все виявляється не так просто. Герої — не ті, про яких утворилося враження на початку читання, шпигунські завдання насправді мають прихований контекст, та й сам Еміль Боєв є зовсім не тим палким антикомуністом, що втік із Болгарії заради свободи…

Читати роман цікаво й легко завдяки добре закрученому сюжету, хоча й без сильних несподіванок та карколомних поворотів, від яких би перехоплювало дихання. Герой потрапляє в різні ситуації, іноді навіть доволі небезпечні, але ж на те він і шпигун, щоби постійно ризикувати. А от усю правду про пана Ніхто, ми так і не дізнаємося. Читачеві залишається будувати у своїй голові різні теорії щодо справжнього Еміля Боєва. Та й хто сказав, що його ім’я не є вигаданим?

Гадаю, варто продовжити читання інших романів серії. Можливо, там відкриється ще більш приголомшлива правда про шпигуна та розкриється безліч таємниць.

То хто ж він насправді, цей пан Ніхто?

Ірина Власенко «Чужі скарби»

Що нам підготувала доля, ми ніколи не знаємо. Куди заведе нас життя, як далеко та що вимагатиме за можливість відбутися на цій землі — лише мигцем би поглянути, зазирнути за найтаємничішу завісу…

Героїв цієї емоційно глибокої оповіді розкидало в просторі й часі. Історія починається на початку кривавого ХХ століття, у часи Першої світової війни, тоталітарного лихоліття й жахливих репресій. А закінчується — у сучасному світі, який так само палає вже через нову війну в Україні.

Це роман про людей, про Францію, про Україну, про мистецтво, про життєве покликання, становлення особистості, пошуки свого місця та само ідентифікацію. Дивовижне переплетення життів усіх дійових осіб змушує серце й розум вирувати під час читання. Дитячі спогади, знайдені діаманти, війни, поневіряння, пошуки й утрати, покарання і зради. І, звісно, кохання. Настільки потужне, що не згасло у вирі десятиліть, у полум’ї війни та пройшло крізь усі кола пекла на землі. Так, у романі є все це. Але книжка навдивовижу структурована і хронологізована, авторка переходить від одного відрізку часу та однієї долі до інших вчасно, саме тоді, коли читачу слід дізнатися про дещо інше і здійснити ретроспективну подорож. А ще в романі дуже багато прекрасної Франції. Вона прекрасна навіть у найтяжчий період своєї історії. Разом із героями читач має можливість пройтися старовинними вуличками, посидіти в затишних кав’ярнях, прогулятися в парках. Франція стала домівкою для багатьох, хто змушений був тікати від переслідувань на своїй батьківщині, і вона щиро прийняла своїх нових дітей. А вони мужньо несли кожен свій хрест під час усіх трагічних подій, які випали на їхню долю.

«Чужі скарби» — дуже філософський роман, сповнений глибоких розмірковувань головної героїні. Можливо, саме це й допомогло їй вижити, не зламатися під час катастрофічного, здавалося би, повороту долі. І врешті, на схилі літ, повернутися до своїх втрачених скарбів: кохання юності, батьківщини, віри, коріння.

Ми, люди сучасного світу, стрімко втрачаємо своє, забуваємо, звідки ми, хто ми є. Ми вирушаємо на пошуки кращої долі, де, як нам видається, ми станемо щасливими. Ми женемося за «чужими скарбами», і не зважаємо на свої власні. Ми забуваємо про них на довгі роки, на кілька поколінь. Вони припадають пилом і тьмяніють десь у темних схованках наших душ. Аж допоки ми раптом, вирішивши там прибрати, витягуємо на світло те найдорожче, про так незаслужено забули. Але для багатьох час уже давно сплив…

Варто берегти свої скарби — культуру, родину, країну, мову, віру. Бо чужі ніколи ще не принесли щастя жодній людині. І колись усім нам вчергове нагає про це історія.

Енн Епплбом «Залізна завіса. Приборкання Східної Європи 1944 — 1956»

Потужна історична праця останніх років, яку обов’язково потрібно читати. Під час підготовки книжки відома американсько-польська дослідниця історії, журналістка й письменниця взяла інтерв’ю в кількох десятків громадян Німеччини, Угорщини, Польщі, котрі були свідками подій, про які йдеться в книжці. Крім того, відвідала понад десяток архівів у Східній і Західній Європі та опрацювала не одну сотню документальних джерел. Проте, навіть усі наявні сьогодні відомості не можуть передати весь жах та морок, які відбувалися на теренах Східної Європи одразу після знищення нацистського режиму та стрімкої окупації кількох країн режимом комуністичним.

Уся історична інформація об’єднана в книзі у два великих розділи: «Примарна надія» й «Пік сталінізму». У першому ми можемо детально простежити, як саме розпочиналося розповзання щупальців комунізму в переможеній Німеччині, Угорщині, яка воювала на боці нацистів, та в пошматованій Польщі. Як поступово, але потужно насаджувалася ідеологія через насильство, етнічні чистки, спецслужби, молодіжні організації, радіо. Як ще з 1944 року СРСР масово розпочав підготовку кадрів для спецслужб та державних інституцій. Як через масові мародерства й фізичні розправи тримали у тваринному жаху цивільне населення країн, куди увійшла Червона армія. Як одразу після звільнення полонених із концтаборів «переможці» доправляли їх до ледь не гіршої долі в радянські табори.

Другий розділ присвячений найвищому прояву сталінського терору в Східній Європі, який умовно тривав з 1948 року й до смерті диктатора 1953 року. Загальні події нам усім відомі: переслідування «ворогів», спроби створення виду homo sovieticus, масовий соцреалізм, утопічні «ідеальні міста» та інші вигадки хворої уяви совітів. Але авторка подає все з максимальними деталями, які їй вдалося зібрати: цифри, імена, зізнання, цитати. І я підозрюю, навіть і це не є остаточними доказами злочинів комуністів на теренах післявоєнної Європи. Багато чого нам ще доведеться вивчати.

Книжка перекладена кількома мовами, окрім російської. Що цілком зрозуміло.

Зірка Мензатюк «Дике літо в Криму»

Наталка шалено щаслива, адже за кілька днів вона з батьками та їхніми друзями вирушає на відпочинок до Криму! І це будуть незабутні канікули: тепле море, мушлі, сонечко, а ще й нові друзі — місцеві дівчатка і хлопчики. З ними Наталка потрапить у справжні пригоди, шукатиме старовинний скарб кримських татар, який, здалося, навіки втрачений далекого страшного 1944 року.

Якщо у вас є діти молодшого шкільного віку й ви замислюєтеся, як їх навчити історії своєї країни, щоби вони зацікавилися, дайте їм прочитати цю книжку. А потім обов’язково поговоріть про все прочитане. Адже саме через гру діти навчаються, нудні підручники чи монотонні розповіді їм протипоказані. Нехай разом із Наталкою та її однолітками кримськими татарами, ваші діти поступово дізнаються про давню, прекрасну, щасливу і трагічну історію не тільки України, а й народів, що її населяють.

Під час відпочинку та ігор Наталка швидко переймає від місцевих дітлахів фрази кримськотатарською мовою, слухає розповіді дітей та дорослих кримчан про долі своїх родин. Вона ставить питання своєму татові, мамі, панові Богдану та іншим дорослим про все, що почула від нових знайомих. І вони переповідають правдиву історію, але зрозумілими для її віку словами. І найголовнішим досягненням пошуку скарбів для юних дослідників стає те, що старовинна річ молодої кримської татарки, колись насильно вигнаної зі своєї землі кривавим режимом, через багато десятиліть повертається до її нащадків, яким вдалося вижити й повернутися…

Поєднання цікавих пригод та поступове занурення в історію є великою цінністю чудової повісті Зірки Мензатюк. Саме такі твори виховують патріотів та допитливих особистостей. Адже їм належить у майбутньому творити власну країну на засвоєних уроках історії.

Даніель Дефо «Радощі та прикрощі славнозвісної Молл Флендерс»

Суспільство вимагає від людини певних моделей поведінки, щоби вписатися й бути в ньому своїм. І водночас робить усе, аби цих чеснот людина не мала змоги набути. Що не кажи, а бути тобі назавжди вигнанцем, засудженим оточенням, як би сильно ти не прагнув знову належати до кола співвітчизників. Цього вони не допустять.

Англія 17 століття не залишала вибору майже нікому. Особливої жорстокості набували писані й неписані закони для жінок. Геть усі навколо знали, якою має бути жінка, як повинна тримати свою гідність та який опір чинити всім, хто зазіхатиме хоча би на найдрібнісінький знак уваги з її боку. Авжеж, люди завжди бачать тріску в чужому оці, а у своєму колоди не помітять. У таку круговерть лицемірства й підступності потрапила героїня роману Бетті, що одного дня взяла стала називатися Молл Флендерс.

Доля жінки, яка пережила мало щасливих моментів, але вони були яскравими, писана нею ж самою, починаючи зі спогадів власного народження в Ньюгейтській в’язниці аж до глибокої старості, коли все лихе було позаду, і можна вже було сподіватися дожити свій вік у спокої. Судити героїню не будемо, тому що не годиться нам, людям 21 століття, розмірковувати над причинами діянь людини, що жила чотири століття тому. Багато проблем спіткали Молл через її необачність, марнославство та довірливість, але переважно вона билася з умовними вітряками в образі підступних людей. Вона ставала жертвою святош, які на кожному кроці верещать про жіночу честь, а самі створюють умови, за яких цю честь і відбирають. Задля виживання після цього вихід був один – злочин. Свою долю Молл приймала повністю та в будь-який спосіб намагалася вижити в надто суворому світі. Важко уявити, як усе це могла знести тогочасна жінка, яка не мала жодних прав ні на що. Але Молл здолала все й одного разу отримала заслужену винагороду. Сьогодні цю жінку назвали би сильною особистістістю з міцним внутрішнім стрижнем.

P.S. У колажі використаний кадр із фільму «Успіхи та невдачі Молл Флендерс» 1996 року з моєю улюбленою британською акторкою Алекс Кінгстон у головній ролі. На мій погляд, саме вона відтворила образ Молл найяскравіше. 

Джеймс Бовен "Вуличний кіт на ім'я Боб"

Прекрасна історія про дружбу, взаємодопомогу, доброту, терпіння, взаєморозуміння, прощення, відданість та вірність. Це історія про любов.

Одного разу дві душі, що заблукали в цьому світі, зустрілися й допомогли одна одній знову віднайти здоров’я та радість життя. Їхня любов виявилася конструктивною й творчою: Джеймс і Боб – дві окремі особистості, які просто йдуть дорогою життя разом, поповнюючи та збагачуючи один одного.

Ця книжка не претендує бути літературним шедевром. Але її завжди любитимуть читачі, тому що в ній розповідається про сильних духом людей, які знайшли в собі сили самостійно піднятися із дна. А ще в ній  ідеться унікальних створінь природи – котів.

Книжка написана просто і людяно, без прикрас і применшень. Проблеми показані відверто й правдиво. Саме тому, мабуть, оповідь не залишає читача байдужим. Читаючи про будні й свята головних героїв разом із ними смієшся й плачеш, переживаєш у складні моменти та радієш успіхам. Насправді, в житті багато простих речей, підвладних кожному. Невже є складним продемонструвати звичайну емоцію до когось важливого для тебе? Чи є поганим відсвяткувати Різдво тільки вдвох і радіти разом? Часто ми самі ускладнюємо собі життя. А насправді ж варто просто жити та вірити в те, що ніщо не є випадковим, і можливо все.

Іноді порятунок перебуває зовсім поруч – на килимку під судськими дверима…

Асли Е. Перкер "Суфле"

Коли водночасся рушиться життя й усе, що вчора було звичним, а сьогодні летить шкереберть, оговтатися важко. Але можливо та, найголовніше, необхідно. Кожному потрібна своя розрада, не існує загальних рецептів відновлення. Проте може бути дещо, що здатне об'єднати та зцілити зовсім різних людей із різними трагедіями.

Один із таких універсальних рецептів одужання подає в своєму романі турецька письменниця Асли Перкер. На її думку, мистецтво приготування страв здатне не просто зцілити понівечені душі, а й навтіь оновити їх. Дійсно, людська психіка спроможна регенеруватися, важливо тільки віднайти свої особливі інгредієнти.

Назва роману не випадкова, адже суфле схоже на людське життя: ідеальне на смак та на вигляд, але для досягнення неперевершеного результату можуть знадобитися роки. У центрі оповіді - три головних герої, три долі, три історії життя. Герої живуть в різних країнах, мають різні статуси та різні родини, але поєднує їх одне - біль утрати. Коханої людини, стосунків, довіри... У них зламані душі, роздерті серця, але кожен із них знаходить радість та оновлення в кулінарії, намагається приготувати суфле, яке для кожного стане символом повернення до життя. Нового життя.

Це не просто психологічна драма, і не просто стравопис. Це - роман-медитація, роман-роздум і роман-розслаблення. Неспішне читання детальних описів страв філіпінської, турецької та французької кухонь так само зачаровує, як і занурення в глибини душі героїв, подорож їхніми внутрішніми стражданнями, туга за втраченим і радість віднайденого. 

Варто читати повільно, неквапливо й з насолодою.

Ніл Ґейман "Книга кладовища"

Виявляєяться, я даремно оминала стороною Ніла Ґеймана. Перше знайомство із цим письменником-фантастом стало цілком спонтанним, але в цьому випадку перший млинець вийшов неймовірно смачним і вдалим.

Роман "Книга кладовища" не просто сподобався з перших же рядків, він захопив мене одразу й повністю, і я вже не змогла зупинитися, поки не перегорнула останню сторінку. А читається дуже легко, просто й цікаво. Підозрюю, як і всі інші твори Ґеймана, з якими відтепер я маю серйозний намір ознайомитися.

Одного нещасливого дня всю родину хлопчика-немовляти жорстоко вбиває чоловік на ім'я Джек. Хлопчик також не мав залишитися живим, але дивний збіг обставин дозволив малюку виповзти з ліжечка, потім зповзти зі сходів, вирушити у відчинені двері будинку просто в ніч. Так він опинився на кладовищі, де йому судилося провести життя до своїх 16 років. Діти вміють бачити те, що вже не підвладне дорослим. Наприклад, духів померлих людей. Саме вони з перших хвилин перебування немовляти на старому закинутому кладовищі почали ним опікуватися. Родина  Овенсів назвала хлопчика Ніхто та забрала жити до свого сімейного склепу. Тут, на цвинтарі, Ніх зробив свої перші кроки, перші відкриття, завдавав усім тутешнім мешканцям купу клопоту, смикав привидів численними дитячими питаннями. Одним словом, зростав і розвивався як усі інші діти на світі. Тільки у Ніха це відбувалося посеред старовинних надгробків і прадавніх склепів... А далі були певні пригоди й події, що мали величезне значення для життя Ніхто, розгадки таємниці вбивства його родини загадковим Джеком.

За стилем оповідь нагадувала мені пригоди Флавії де Люс письменника Алана Бредлі: такий же ледь помітний гумор, легкість тексту та кмітливість головного героя. Фінал історії Ніл Ґейман зробив двоїстим: наче й завершена історія, проте є простір для фантазії щодо подальшої долі "Мауглі" з кладовища.

Філіп К. Дік "Людина у високому замку"

На мій погляд, альтернативну історію люди вигадують для того, аби вгамувати свій страх. Усі ми чогось боїмося, особливо того, що може відібрати нашу свободу чи життя. Психологія пропонує багато різіних технік роботи з власними страхами, одна з них - змоделювати ситуацію (написати історію, намалювати тощо), що лякає, а потім визначити способи життя в цих умовах, взаємодії та інше. Поступово емоції замінюються розумовими реакціями, людина вчиться спокійно аналізувати й реагувати на можливі небезпеки. Ми боїмося того, що читаємо в антиутопіях? Навіть попри те, що вже давно відбулося навпаки? Хтозна...

Що саме спонукало автора до створення цього роману, мені невідомо. А ось свої власні думки з приводу твору я досі намагаюся впорядкувати.

Друга світова війна війна завершилася поразкою нацистського режиму, країни Європи, США, деякі країни Азії поступово оговталися та сьогодні мають потужний розвиток. Але на деяких територіях один зловісний режим замінив інший - комунізм. Саме тому альтернативну історію, описану автором у романі, я сприйняла якось двоїсто. У романі події розвиваютсья за років 15 після завершення війни, в якій все відбулося навпаки: країни Осі перемогли, Японія з Німеччиною окупували США (східну й західну частини відповідно). Власне, всі події оповіді відбуваються на цих територіях, а про інші країни згадується дуже поверхнево або не згадується зовсім. Але ж основні воєнні дії розгорталися якраз у Європі й на теренах тодішнього СРСР. І саме тут сталися найбільші втрати та трагедії. Утім, перед початком читання мені було цікаво дізнатися погляд автора на те, що сталося би, якби... 

Тільки читання склалося невдало. Я наче загрузала в кількох сюжетних лініях, що постійно перепліталися. Намагалася витягнути суть читання майже всіма героями книжки, котру написала таємнича людина з "високого замку". Все це було дуже в'язко, довго, нудно. Політика, махінації, африканський геноцид, жорстокі націсти, врівноважені японці. А на додаток ще й присутність протягом усього роману постійного звернення до І-цзин, такого собі універсального оракула, який все завжди розтлумачить. Уся ця суміш вигадки, історії, нечітких сюжетних поворотів, окультизму остаточно мене вибила з колії. Мені не сподобалося. Серіал не дивитимуся.

Малґожата Реймер "Бухарест: пил і кров"

В усіх постоталітарних та посткомуністичних країнах є багато спільного. Переважно це спільне полягає в історії останніх 50 років, архітектурі, соціальному й політичному устрої. На жаль, багато країн колишнього "соцтабору" пережили схожі суспільно-політично-економічні процеси, втратили чималу кількість громадян та занедбали власну культуру. Але є величезною помилкою вважати, буцімто всі жахіття закінчилися із крахом комунізму та "совка". На превеликий жаль, генетична пам'ять живе в поколіннях дуже-дуже довго.

Саме крізь призму страждань румунського народу періоду панування комуністичного режиму польська репортерка Малґожата Реймер показала життя колись величного Бухареста, а зараз - не менш величної столиці Румунії, але з товстим нашаруванням людських трагедій та розпачу.

Авторка спілкувалася з багатьма мешканцями Бухареста про долю їх та їхніх родин у період після завершення Другої світової війни й до 1989 року, коли було страчено подружжя диктаторів Чаушеску. Багато імен у книзі змінені на прохання самих героїв. Вони досі бояться того, що сталося колись із ними та їхнім народом. Цей тваринний страх надто глибоко вкорінений у свідомомості, та цих людей можна зрозуміти. Під час читання волосся на голові рухається від розуміння масштабу трагедії країни. Навіть накочувалося відчуття, що Сталін в совєтському союзі не витворяв того, що робила хвора уява Чаушеску в Румунії. Ті, хто вижив і досі живуть в Бухаресті чи інших місцях крааїни, сьогодні мають різні думки з приводу того, що відбувалося. Властивість людської пам'яті є такою, що вона витісняє надто важкі спогади, і залишаються, переважно, нейстральні чи позитивні. Або розум створює нові спогади. Цього не було, але людина вважає, що саме так і сталося. Що ж, природа нас захищає від божевілля. Багато сучасних мешканців Бухареста, літніх людей або їхнії нащадків сьогодні дещо романтизують режим Чаушеску. Наче й не все було так погано... Так, були перегини, але ж він намагався побудувати міцну країну... Він дбав про народ... Таке важко читати. А ще й тому, що надто багато паралелей простежується з Україною. Ми наче так само не засвоїли важливих історичних уроків, і зараз маємо перескладати іспит...

Малґожата Реймер дуже професійно та яскраво змалювала характер Бухареста на тлі його історії та історії країни в цілому. Лаконічні екскурси в давніші часи вона вдало накладає на власне відчуття міста: його барви, запахи, настрої, архітектуру, одяг людей, їхню поведінку тощо. Бухарест багато років був залитий кров'ю, а сьогодні це місто - присипане пилом. І кров досі не змили повністю. Під товстим шаром пилу вона досі є, іноді проглядяє крізь нього. Бухарест і його мешканці (як і вся країна загалом) за багато років фізичного й морального шматування втратили свою ідентичність, і досі не можуть її віднайти. Століття диктатури (спочатку королі, потім комуністичні вожді) калічать людей назавжди. І невідомо, чи зможе Румунія колись одужати повністю.

Гарлан Кобен "Додому"

Чому саме українською видали тільки останній (одинадцятий) роман із "спортивного" циклу Гарлана Кобена, мені не зрозуміло. Але тішить, що немає ще перекладу російською ;-) Сподіваюся, що вся серія про спортивного агента й детектива Майрона Болітара незабаром почачить світ у нашій країні. Хоча, на мій особистий погляд, це не найкращі твори цього американського автора. А я вельми поважаю творчіть пана Кобена та із задоволенням читаю його позасерійні романи. 

Отже, 10 років тому зникли два шестирічних хлопчики. Зникли просто з будинку, посеред білого дня та з-під носа няньки! Десять довгих і жахливих років батьки обох хлопчаків пережили безліч емоцій та подій, яких ніхто не побажав би й ворогу. Адже смерть дітей не була підтверджена, вони просто невідомо де. І невідомо, чи живі. А одного дня один із хлопців раптом з'являється. Йому вже 16, він наляканий і... дещо дивний. Ось тут і починається найцікавіше...

Гарлан Кобен у своїй фірмовій манері будує оповідь таким чином, наче факір поступово дістає з капелюха різні предмети й демонструє їх публіці. Автор видає читачеві факти поступово й за ретельно виваженою схемою. Вгадати відповідь неможливо. Вона з'явиться лише тоді, коли автор вважатиме за потрібне її відкрити. Читати романи Кобена - суцільне задоволення від мистецтва володіння жанром та стилем! 

Окремий дифірамб присвячую фіналу: автор вміє так інакомовно та метафорично описати висновок, не вказуючи прямо на розгадку, але читачу все стає зрозуміло відразу. В романі "Додому" кінцівка сильно інтригує.

Марк Менсон "Витончене мистецтво забивати на все: нестандартний підхід до проблем"

Одного разу люди вирішили, що вони недосконалі, а отже їм пострібно все земне життя працювати над собою, покращувати характер, отримувати все нові й нові навички, одним словом, щодня ставати кращою версією себе. З одного боку, це правильно й має сенс. З іншого - така гонитва самовдосконалення спричиняє людині безліч проблем. Психологічних і навтіь фізичних. Але ми на це не зважаємо, це ж дрібниці, потрібно ще "швидше, вище, сильніше". І раптом, десь на заході життя, раптом відчуваємо не просто страшенну втому, а й утрату сенсу буття. Чого б це? Адже ми все життя тільки те й робили, що ретельно самовдосконалювалися! У чому підступ?

Марк Менсон колись так само приділяв багато уваги різним, на його погляд, дуже важливим речам у своєму житті. До певного моменту осяяння, яке згодом оформилося в невелику за обсягом, проте дуже корисну книжку. 

Це - власний досвід автора, результати його пошуків та душевних коливань, аналізів та помилок, злетів та падінь. Сучасна культура навіює людям певні позитивні образи та формує соціальні очікування. Якими ми всі неодмінно маємо бути. Гарнішими, здоровішими, худішими, розумнішими, багатшими, сексуальнішими й узагалі неперевершеними. А ще необхідно завжди бути виваженими, добрими, усміхненими, ввічливими, не показувати негативних емоцій. Все це людина чує та бачить мало не 24 години щожня з усіх джерел. Збожеволіти можна, чи не так? Менсон пропонує зупинитися і сильно подумати про те, що вся ця пропаганда пропонує пнутися до того, чого в нас немає. А в житті варто звертати увагу лише не те, що ми маємо, що в нас виходить добре, в чому ми прекрасні й неповторні самі по собі. Звісно, прагнути більшого - це добре й, вочевидь, потрібно, але не зосереджуватися на штучних і чужих цінностях.

Тож розслабтеся, аміго,як радить нам автор. Не намагайтеся постійно дошукуватися сенсу життя. Просто живіть. Робіть те, що вам подобаєтья, розвивайтеся свідомо в тому, до чого маєте хист. І не слухайте жодних "порадників", що лізуть із усіх усюд у соцмережах, на роботі або в черзі до лікаря. І настане день, коли на чиєсь запитання "Як ти? Як почуваєшся?" ви з усмішкою відповісте: "Живим. Неймовірно живим".

Ніна Фіалко "Наречена для бразильця"

Я переконана, що письменниками не стають, ними народжуються. І байдуже, що саме та в якому віці доля спонукає людину взятися за писання - талант неодмінно прорветься назовні. 

Днями я прочитала неймовірний роман! Беручи до рук цю книжку я мала певні сподівання, оскільки раніше вже чула схвальні відгуки про творчість на той момент маловідомої мені тернополянки Ніни Фіалко. Почала читати й не змогла зупинитися, поки не перегорнула останню сторінку. Перше, що мені спало на думку, коли я  тримала в руках щойно прочитаний роман - раніше я не зустрічала настільки потужних за емоціями, масштабних за перипетиями подій і простору, глибоких за характерами та вчинками героїв творів. 

"Наречена для бразильця" - дуже атмосферна українська родинна сага, що охоплює період нашої історії в майже сто років. Кілька поколінь на сторінках роману народжуються й живуть, ідучи своїми шляхами, долаючи свої життєві виклики, відновлюючи свою сутність та руйнуючи свої ж долі. Це роман про сімейні цінності, про всеохопне кохання, заради якого всю свою історію людство здійснює незбагненні вчинки, про дружбу та зраду. Про самопожертву й непрощені помилки, про зухвалість та зверхність, про любов до своєї рідної землі, яка виплекала все й усіх. Про те, як важливо вірити в себе і сміливо йти по життю. Щоби там за поворотом нам не підготувало провидіння.

У кожному слові роману відчувається любов до України, що вкладена в уста героїв. Вони плекають свої рідні традиції, культуру, старовинні повір'я предків. Вони радіють разом із землею навесні, коли обробляють свої поля, тужать за втраченою батьківщиною на чужині чи в періоди поневолення. Але за будь-яких умов вони завжди залишаються тими, якими їх створив бог. Нехай дехто ховає це глибоко в душі, на позір намагаючись удаватися іншим, проте вони однаково були й залишаються синами та доньками своєї багатостраждальної Батьківщини.

Для себе я назвала авторку "українською Розамундою Пілчер", але мушу визнати, що Ніна Фіалко набагато перевершила англійську майстриню сімейних саг. І я дуже щаслива, що віднайшла для себе вітчизняні розкішні родинні історії.

Макс Кідрук "Де немає Бога"

У кожної людини є власне місце в часі й просторі, де немає бога. Її персонального бога, з яким чи то не вдалося домовитися, чи то кармічні уроки залишилися незасвієними, або хтось вирішив кинути виклик долі. У будь-якому випадку сплачувати доведеться високу ціну.

Кожен центральний персонаж роману має завершити якусь свою місію, щось віддати богові за те, що робили (або не робили) в минулому. Усі збіги в житті невипадкові, так і не є випадком те, що кілька людей опинилися на одному авіарейсі. І цей рейс потрапив у катастрофу. Вижили шестеро - різного віку, різного соціального статусу, з різними долями та "шкелетами у шафах". Їм доведеться боротися за виживання в умовах, у яких людина вижити не може. Власне, вони й не виживуть. Майже всі. щасливого фіналу немає. А є багато роздумів під час читання, багато хвилювання, обурення, співчуття, огиди, симпатії, люті... Одним словом, вир емоцій захльостує добряче, за що я вкотре вдячна авторові.

А за що не вдячна - так це знов за обрубування фіналу та позбавлення кількох героїв логічного завершення опису їхніх доль. Сюжетні лінії, які під час читання видавалися одними з галовних, автор обриває без жодних пояснень. Інші же як-не-як доводить до кінця, але якось зіжмакано, наче дописсував їх нашвидкоруч. Це вельми дратує, маю зізнатися. У романі "Зазирни у мої сни" також невиразний фінал, але там принаймні можна сконструювати більш-менш логічне завершення історії. Тут же мене, читача, як тих героїв - кинули у безодню, щоби я якось викараскалася сама навпомацки. 

А загалом почитати варто саме через цікавість теми - будова літаків, принципи їхної роботи, "кухня" авіаперевезень тощо. В чому Максові Кідруку треба віддати належне, так це в занурівання в тему. Щоправда, іноді забагато технічних деталей, але вузькопрофільні теми він риє доволі глибоко. 

Що почитати 2019 року...

Дістала з полиць деякі книжки, котрі читатиму цього року 🤔📚📚📚
Захотіла подивитися на масштаб запланованого, хоча це тільки четверта частина всього, що хотіла читати 👀
А ще ж електронні книжки...

Аннетт Герцог "Хто ж питатиме кота?"

Кіт Арістотель вважає, що з ним поводяться недостатньо шанобливо. Власне, так завжди думають усі коти. З ними двоногі не узгоджують геть нічого, а повинні були б! Але хто ж питає котів...

А тут ще дівчинка Анна, улюблениця Арістотеля, раптом забажала неодмінно мати собаку! Схибила вона, чи що? Хто в здоровому глузді, маючи такого розкішного кота, захоче пса?! Ну, нічого, я їй ще покажу, де раки зимують! Вона ще лікті собі гризтиме, коли відчує, що мене немає поруч! От візьму й ображуся. І піду геть.

Одним словом, наробив Арістотель проблем і собі, й Анні, й усій родині. Такі вони, коти. Але ж саме за цей нестерпний характер ми, людиськи, їх обожнюємо 😝

Усе закінчиться добре для всіх ;-) Інакше й не може бути.
Добра книжка для читання всією родиною. Буде смішно, місцями трохи сумно, проте дуже зворушливо :)

Фотомодель: кіт Шелдон

Філіп Еріа «Зіпсовані діти»

Порівнюючи зараз усі частини саги я усвідомлюю, що саме в «Зіпсованих дітях» автор найдетальніше зобразив потужність та єдність клану Буссарделів у їх найжорстокіших інтригах щодо членів своєї ж родини.

Ненависть і страх здатні зціпити людей не гірше за сталевий ланцюг. Ненависть до тих, хто обрав власний життєвий шлях, а не той, що був уготований старійшинами роду. До тих, хто насмілився заперечити способу життю, який склався століттями та, чого вже кривити душею, давно смердить нафталіном. А страх від того, що доля вигнанця в межах не тільки однієї родини, а й усього вищого суспільства Парижа, може спіткати й тебе. І часто для того, щоби потрапити в пожиттєву немилість, достатньо навіть малесенької краплини.

У центрі роману – 25-річна Агнес Буссардель, онука тієї самої Амелі, старійшини родини. Але зараз Амелі вже надто стара, вона ледь пересувається своїм фамільним маєтком. І називають її відтепер виключно «бабуся». Зате Агнес - молода та здорова, вона успадкувала щільну міцну статуру й високий зріст буссарделівських жінок.

На початку оповіді ця модна французька панянка повертається зі США, де прожила два роки. Перед від’їздом за океан Агнес поставила всю родину перед фактом: вона має намір навчатися в університеті. І не встигла родини оговтатися від новини, як трансатлантичний лайнер повіз дівчину подалі від ненависного світу, де володарювали Буссарделі.

Два роки в Америці змінили Агнес. Її краса розквітла, вона познайомилася із зовсім іншим життям, таким не схожим на французьке. Більш розкута поведінка, весела молодь, шалене університетське буття. Перше кохання, перше усвідомлення глибокої прірви світоглядів двох юних сердець…

Утім, це лише зараз Агнес думає, що змінилася. Пізніше вона зрозуміє, що завжди  була та залишається справжньою Буссардель. Хоча й без схильності до інтриг та без ненависті. Навпаки, в серці Агнес живе щира любов, справедливість, мужність та чесність.

Після повернення Агнес очікувала новина. У теперішньої господині клану, тітки Емми, визрів таємний план: вона задумала видати заміж норовисту племінницю за такого ж незручного родича – кузена Ксав’є. І позбутися таким чином обох неслухів. Але не так сталося, як гадалося. У долю двох «жертв» однієї сім’ї втрутилася таємниця, яка перевернула все…

Багато гірких та щасливих подій випало на долю Агнес. Каліцтво чоловіка, його викрадення, смерть, яку вона стійко пережила. Адже в неї є малюк Роккі, єдина втіха в житті, що залишилася після остаточного розриву з родиною.

Але Буссарделі не були би собою, якби знову не втрутилися в мирний плин життя Агнеси із сином на мисі Байо, єдиному, що залишилося від спадщини Ксав’є.

Подальші події роману розгортаються в інший період історії. Сумний для всіх країн Європи та для мільйонів людей по всьому світові. Саме Агнес стане для Буссарделів променем надії та порятунку. Хоча надто важки визнавати помилки минулого... Гірки часи все розставляють на місця, потрібно лише жити. Попри все.

Решат Нурі Ґюнтекін: співочий птах турецької літератури

У творчому доробку Решата Нурі Ґюнтекіна (Reşat Nuri Güntekin), відомого турецького письменника, перекладача та драматурга - 17 романів, кілька збірок оповідань та майже три десятки п’єс. Але українському читачеві найбільш відомий його роман «Пташка співоча» («Çalıkuşu»). Твори Ґюнтекіна перекладали ще за радянських часів. Щоправда, переважно російською мовою і лише кілька романів. Українською ж, окрім «Пташки», можна було знайти лише «Зелену ніч». Сьогодні ми маємо можливість знайомитися з не менш яскравими романами автора: «Листопад», «Клеймо», «Млин».

Решат Нурі Ґюнтекін народився в Османській імперії (1889), а помер, коли вже впевнено розвивалася молода Турецька Республіка (1956). Як історик та літератор за фахом Ґюнтекін брав безпосередню участь у роботі комісії з реформи турецької мови (яку провадив Ататюрк), в очищенні її від арабських і перських слів.

У своїх творах Ґюнтекін першим серед турецьких письменників звернувся до опису сільського життя Туреччини тих часів, в які жив. Він показав красу і закинутість Анатолійських сіл і містечок, до яких так довго йшла цивілізація. На тлі прекрасних гір та чарівної природи в романах майстер піднімає і потужні соціальні проблеми: заскорублість чиновників, давні культурні та сімейні традиції, які не встигають за новим темпом життя й часто стають на заваді прогресу особистості…

Але популярність письменника на батьківщині та відомість далеко за межами Туреччини не принесли йому статків за життя. За свідченнями його родини Решат Нурі Ґюнтекін був не дуже практичним у справах, соромився наполягати про сплату від видавництв своїх же гонорарів. Його дружина була більш поміркованою в справах грошей. Після смерті письменника вона впорядкувала творчу спадщину чоловіка.

Помер Решат Нурі Ґюнтекін у Лондоні, де лікувався від раку легенів. Похований на найстарішому цвинтарі в Стамбулі – Караджаахмет.

Біографія письменника турецькою мовою