Кріс Тведт "Небезпека рецидиву"

Читаючи скандинавські трилери, я завжди уявляю собі скандинавські ж фільми, зняті за цими трилерами;-) Відповідний музичний супровід, приглушені кольори, природна зовнішність акторів, відсутність комп'ютериних спецефектів (або настільки вдале їх використання, що вони непомітні). Тобто атмосфера створюється виключно на підставі емоцій, які виникають у глядача, й на завжди серйозних і глибоких сюжетах.

Так відбулося і з романом "Небезпека рецидиву". Це друга книжка з циклу про адвоката Мікаеля Бренне. Він - успішний юрист, партнер юридичної фірми, симпатичний чоловік 45 років. Цього разу йому доведеться майже самотужки розкрити жахливе вбивство 14-річної дівчини Майі та довести, що всі задіяні в справі особи - свідки, родичі жертви та звинувачені - далеко не ті, якими виставляють себе на судових процесах. І в кожного є щось таке, про що він воліє ніколи не розповісти. Навіть якщо через це покарають невинного.

Оповідь будується на чергуванні судових процесів, особистого життя Бренне, його власного розслідування мутної справи й занурювання в життя всіх причетних до неї. І ці розшуки дають результат, щоправда, сам Мікаель і його кохана опиняються у пастці. Є дещо, про що хтось сильно не хоче, аби дізналися...

Особливістю більшості скандинавських детективів є травми дитинства героїв, які накладають сильний відбиток на все подальше життя людини. І часто роблять з неї монстра. Саме це й сталося з героями цього роману, і те, що вдалося зрозуміти та виявити Мікаелю, неприємно вражає. Хоча й рятує життя невинним.

Олександр Гаврош "Різдвяна історія ослика Хвостика"

Чарівної різдвяної ночі завжди варто сподіватися на диво, навіть якщо ти опинився в незнайомому місці, розгублений, зглоднілий та змерзлий. Маленький ослик на ім'я Хвостик ще зовсім недавно мав велику сім'ю - тваринок та дбайливий людей, з якими жив, веселився та брав участь у Вертепах. А сьогодні цей довговухий актор опинився на самоті спочатку в лісі, потім у великому місті, куди довго біг. 

Але ж незабаром настане справжня Різдвяна Казка, на небі зійде Віфлеємська Зірка й усі бажання виповняться! Ослику також судилося знов віднайти своїх друзів - панотця Теодора, маленьку овечку Берту та іншіх, з ким він все життя буде поруч, і кому даруваатиме свій акторський талант та веселитиме.

Хороша казочка для читання на зимові свята. Проте, якби не несподівані сюжетні повороти з бандитами на джипах, підступним корупціонером головою сільради та дивними циганами, я би рекомендувала цю казку для молодшого шкільного віку. А так - не менше, як для середнього ;-)

Малґожата Реймер "Бухарест: пил і кров"

В усіх постоталітарних та посткомуністичних країнах є багато спільного. Переважно це спільне полягає в історії останніх 50 років, архітектурі, соціальному й політичному устрої. На жаль, багато країн колишнього "соцтабору" пережили схожі суспільно-політично-економічні процеси, втратили чималу кількість громадян та занедбали власну культуру. Але є величезною помилкою вважати, буцімто всі жахіття закінчилися із крахом комунізму та "совка". На превеликий жаль, генетична пам'ять живе в поколіннях дуже-дуже довго.

Саме крізь призму страждань румунського народу періоду панування комуністичного режиму польська репортерка Малґожата Реймер показала життя колись величного Бухареста, а зараз - не менш величної столиці Румунії, але з товстим нашаруванням людських трагедій та розпачу.

Авторка спілкувалася з багатьма мешканцями Бухареста про долю їх та їхніх родин у період після завершення Другої світової війни й до 1989 року, коли було страчено подружжя диктаторів Чаушеску. Багато імен у книзі змінені на прохання самих героїв. Вони досі бояться того, що сталося колись із ними та їхнім народом. Цей тваринний страх надто глибоко вкорінений у свідомомості, та цих людей можна зрозуміти. Під час читання волосся на голові рухається від розуміння масштабу трагедії країни. Навіть накочувалося відчуття, що Сталін в совєтському союзі не витворяв того, що робила хвора уява Чаушеску в Румунії. Ті, хто вижив і досі живуть в Бухаресті чи інших місцях крааїни, сьогодні мають різні думки з приводу того, що відбувалося. Властивість людської пам'яті є такою, що вона витісняє надто важкі спогади, і залишаються, переважно, нейстральні чи позитивні. Або розум створює нові спогади. Цього не було, але людина вважає, що саме так і сталося. Що ж, природа нас захищає від божевілля. Багато сучасних мешканців Бухареста, літніх людей або їхнії нащадків сьогодні дещо романтизують режим Чаушеску. Наче й не все було так погано... Так, були перегини, але ж він намагався побудувати міцну країну... Він дбав про народ... Таке важко читати. А ще й тому, що надто багато паралелей простежується з Україною. Ми наче так само не засвоїли важливих історичних уроків, і зараз маємо перескладати іспит...

Малґожата Реймер дуже професійно та яскраво змалювала характер Бухареста на тлі його історії та історії країни в цілому. Лаконічні екскурси в давніші часи вона вдало накладає на власне відчуття міста: його барви, запахи, настрої, архітектуру, одяг людей, їхню поведінку тощо. Бухарест багато років був залитий кров'ю, а сьогодні це місто - присипане пилом. І кров досі не змили повністю. Під товстим шаром пилу вона досі є, іноді проглядяє крізь нього. Бухарест і його мешканці (як і вся країна загалом) за багато років фізичного й морального шматування втратили свою ідентичність, і досі не можуть її віднайти. Століття диктатури (спочатку королі, потім комуністичні вожді) калічать людей назавжди. І невідомо, чи зможе Румунія колись одужати повністю.

Гарлан Кобен "Додому"

Чому саме українською видали тільки останній (одинадцятий) роман із "спортивного" циклу Гарлана Кобена, мені не зрозуміло. Але тішить, що немає ще перекладу російською ;-) Сподіваюся, що вся серія про спортивного агента й детектива Майрона Болітара незабаром почачить світ у нашій країні. Хоча, на мій особистий погляд, це не найкращі твори цього американського автора. А я вельми поважаю творчіть пана Кобена та із задоволенням читаю його позасерійні романи. 

Отже, 10 років тому зникли два шестирічних хлопчики. Зникли просто з будинку, посеред білого дня та з-під носа няньки! Десять довгих і жахливих років батьки обох хлопчаків пережили безліч емоцій та подій, яких ніхто не побажав би й ворогу. Адже смерть дітей не була підтверджена, вони просто невідомо де. І невідомо, чи живі. А одного дня один із хлопців раптом з'являється. Йому вже 16, він наляканий і... дещо дивний. Ось тут і починається найцікавіше...

Гарлан Кобен у своїй фірмовій манері будує оповідь таким чином, наче факір поступово дістає з капелюха різні предмети й демонструє їх публіці. Автор видає читачеві факти поступово й за ретельно виваженою схемою. Вгадати відповідь неможливо. Вона з'явиться лише тоді, коли автор вважатиме за потрібне її відкрити. Читати романи Кобена - суцільне задоволення від мистецтва володіння жанром та стилем! 

Окремий дифірамб присвячую фіналу: автор вміє так інакомовно та метафорично описати висновок, не вказуючи прямо на розгадку, але читачу все стає зрозуміло відразу. В романі "Додому" кінцівка сильно інтригує.

Марк Менсон "Витончене мистецтво забивати на все: нестандартний підхід до проблем"

Одного разу люди вирішили, що вони недосконалі, а отже їм пострібно все земне життя працювати над собою, покращувати характер, отримувати все нові й нові навички, одним словом, щодня ставати кращою версією себе. З одного боку, це правильно й має сенс. З іншого - така гонитва самовдосконалення спричиняє людині безліч проблем. Психологічних і навтіь фізичних. Але ми на це не зважаємо, це ж дрібниці, потрібно ще "швидше, вище, сильніше". І раптом, десь на заході життя, раптом відчуваємо не просто страшенну втому, а й утрату сенсу буття. Чого б це? Адже ми все життя тільки те й робили, що ретельно самовдосконалювалися! У чому підступ?

Марк Менсон колись так само приділяв багато уваги різним, на його погляд, дуже важливим речам у своєму житті. До певного моменту осяяння, яке згодом оформилося в невелику за обсягом, проте дуже корисну книжку. 

Це - власний досвід автора, результати його пошуків та душевних коливань, аналізів та помилок, злетів та падінь. Сучасна культура навіює людям певні позитивні образи та формує соціальні очікування. Якими ми всі неодмінно маємо бути. Гарнішими, здоровішими, худішими, розумнішими, багатшими, сексуальнішими й узагалі неперевершеними. А ще необхідно завжди бути виваженими, добрими, усміхненими, ввічливими, не показувати негативних емоцій. Все це людина чує та бачить мало не 24 години щожня з усіх джерел. Збожеволіти можна, чи не так? Менсон пропонує зупинитися і сильно подумати про те, що вся ця пропаганда пропонує пнутися до того, чого в нас немає. А в житті варто звертати увагу лише не те, що ми маємо, що в нас виходить добре, в чому ми прекрасні й неповторні самі по собі. Звісно, прагнути більшого - це добре й, вочевидь, потрібно, але не зосереджуватися на штучних і чужих цінностях.

Тож розслабтеся, аміго,як радить нам автор. Не намагайтеся постійно дошукуватися сенсу життя. Просто живіть. Робіть те, що вам подобаєтья, розвивайтеся свідомо в тому, до чого маєте хист. І не слухайте жодних "порадників", що лізуть із усіх усюд у соцмережах, на роботі або в черзі до лікаря. І настане день, коли на чиєсь запитання "Як ти? Як почуваєшся?" ви з усмішкою відповісте: "Живим. Неймовірно живим".

Ніна Фіалко "Наречена для бразильця"

Я переконана, що письменниками не стають, ними народжуються. І байдуже, що саме та в якому віці доля спонукає людину взятися за писання - талант неодмінно прорветься назовні. 

Днями я прочитала неймовірний роман! Беручи до рук цю книжку я мала певні сподівання, оскільки раніше вже чула схвальні відгуки про творчість на той момент маловідомої мені тернополянки Ніни Фіалко. Почала читати й не змогла зупинитися, поки не перегорнула останню сторінку. Перше, що мені спало на думку, коли я  тримала в руках щойно прочитаний роман - раніше я не зустрічала настільки потужних за емоціями, масштабних за перипетиями подій і простору, глибоких за характерами та вчинками героїв творів. 

"Наречена для бразильця" - дуже атмосферна українська родинна сага, що охоплює період нашої історії в майже сто років. Кілька поколінь на сторінках роману народжуються й живуть, ідучи своїми шляхами, долаючи свої життєві виклики, відновлюючи свою сутність та руйнуючи свої ж долі. Це роман про сімейні цінності, про всеохопне кохання, заради якого всю свою історію людство здійснює незбагненні вчинки, про дружбу та зраду. Про самопожертву й непрощені помилки, про зухвалість та зверхність, про любов до своєї рідної землі, яка виплекала все й усіх. Про те, як важливо вірити в себе і сміливо йти по життю. Щоби там за поворотом нам не підготувало провидіння.

У кожному слові роману відчувається любов до України, що вкладена в уста героїв. Вони плекають свої рідні традиції, культуру, старовинні повір'я предків. Вони радіють разом із землею навесні, коли обробляють свої поля, тужать за втраченою батьківщиною на чужині чи в періоди поневолення. Але за будь-яких умов вони завжди залишаються тими, якими їх створив бог. Нехай дехто ховає це глибоко в душі, на позір намагаючись удаватися іншим, проте вони однаково були й залишаються синами та доньками своєї багатостраждальної Батьківщини.

Для себе я назвала авторку "українською Розамундою Пілчер", але мушу визнати, що Ніна Фіалко набагато перевершила англійську майстриню сімейних саг. І я дуже щаслива, що віднайшла для себе вітчизняні розкішні родинні історії.

Макс Кідрук "Де немає Бога"

У кожної людини є власне місце в часі й просторі, де немає бога. Її персонального бога, з яким чи то не вдалося домовитися, чи то кармічні уроки залишилися незасвієними, або хтось вирішив кинути виклик долі. У будь-якому випадку сплачувати доведеться високу ціну.

Кожен центральний персонаж роману має завершити якусь свою місію, щось віддати богові за те, що робили (або не робили) в минулому. Усі збіги в житті невипадкові, так і не є випадком те, що кілька людей опинилися на одному авіарейсі. І цей рейс потрапив у катастрофу. Вижили шестеро - різного віку, різного соціального статусу, з різними долями та "шкелетами у шафах". Їм доведеться боротися за виживання в умовах, у яких людина вижити не може. Власне, вони й не виживуть. Майже всі. щасливого фіналу немає. А є багато роздумів під час читання, багато хвилювання, обурення, співчуття, огиди, симпатії, люті... Одним словом, вир емоцій захльостує добряче, за що я вкотре вдячна авторові.

А за що не вдячна - так це знов за обрубування фіналу та позбавлення кількох героїв логічного завершення опису їхніх доль. Сюжетні лінії, які під час читання видавалися одними з галовних, автор обриває без жодних пояснень. Інші же як-не-як доводить до кінця, але якось зіжмакано, наче дописсував їх нашвидкоруч. Це вельми дратує, маю зізнатися. У романі "Зазирни у мої сни" також невиразний фінал, але там принаймні можна сконструювати більш-менш логічне завершення історії. Тут же мене, читача, як тих героїв - кинули у безодню, щоби я якось викараскалася сама навпомацки. 

А загалом почитати варто саме через цікавість теми - будова літаків, принципи їхної роботи, "кухня" авіаперевезень тощо. В чому Максові Кідруку треба віддати належне, так це в занурівання в тему. Щоправда, іноді забагато технічних деталей, але вузькопрофільні теми він риє доволі глибоко. 

Читопис січня 2019

Прочитано книжок: 17

З них:

художні: 13

нон-фікшн: 4

паперові: 9

електронні: 8

Географія читання:

Велика Британія - 3

Норвегія - 2

Швеція - 1

Україна - 4

США - 3

Канада - 1

Хорватія - 1

Туреччина - 2