Марія Матіос «Букова земля»

Земля буків стара й мудра, гостинна та справедлива, витривала і страждальна. І безліч людей жили на ній чи то віднайшовши власний рай, чи то потрапивши в пекло ще на цьому світі. Здається, у цьому краї немає напівтонів і компромісів — усе, що посилав Буковині Бог, було приголомшливо сліпучим: творення роду, кохання, праця, природа, війни, свята, веселощі, страждання. Та й самі люди поєднані якимись невидимими нитками, настільки тримає їх ця потужна земля — прийнявши колись уже не відпустить довіку. І крізь покоління, крізь буремні події двох із половиною століть вона знову пов’яже кількох загублених у часі та просторі людей. Бо так судилося. Чи був то такий божий задум?

Марія Матіос долями своїх героїв проведе нас славним Буковинським краєм, Австрією, Німеччиною та Швейцарією минулих століть. І зупинимося ми в сучасній Україні, у знов складні для неї воєнні часи. Авторка розкаже, як починалися потужні буковинські династії, як квітли та занепадали на тлі кардинальних культурних, соціальних та політичних подій. І як невловимо все наше життя простують за нами янголи. Задля чого?

Нелінійна структура роману спершу може викликати острах і несприйняття. Оповідь кидає читача від століття до століття, від героя до героя, від події до події, від країни до країни. Наче без системи та сенсу. Проте саме завдяки цьому ефекту розірваності вимальовується цілісне полотно життя людей, а через них і строката історія Буковини.

Нетривіальності роману додає засіб діалогу Бога з Ангелами (Білим і Чорним). Їхні розмови відбуваються паралельно земному життю, десь поза простором і часом. Саме там і твориться те, що має відбутися на землі з тими людьми, на яких зажадав звернути увагу Бог. І з тією землею, чимось так сильно вабливою для нього ж.

Проводити паралелі в долях чотирьох родин, головних персонажів роману, читачеві допоможуть небожителі, але не чекайте від них пояснення сенсів усього, що відбувається на сторінках епосу. Ви маєте багато чого зрозуміти самотужки, інакше роман був би побудований зовсім по-іншому, а життя героїв чітко розписане від народження до смерті. Але здебільшого в книзі відсутні висновки та логічні завершення описів певних подій чи то пак життєвих шляхів. Ви ж не забули, що веде нас сторінками сам Бог? Чи можна сказати, що авторка насмілилася мовити від його імені? Авжеж. Але створити настільки розлогий і потужний епос могла лише людина, яка давно домовилася з Богом щодо власного життя. А ще неперевершено мальовничо зобразити Буковину, культуру народу, його побут та передати сотні емоцій могла тільки людина, яка несказанно і глибоко закохана в цю землю. У край, де народилася і всотала з материнським молоком унікальність свого народу. І розділила разом із ним усе, що послав Бог.

Читайте цю книжку лише тоді, коли відчуєте наснагу. Бо без тяжіння й готовності до занурення в раніше невідоме вам «Букову землю» не осягнути.

Ігор Гургула "Мартуся зі Львова"

Репресовані долі, репресовані країни, репресовані народи... Пошматовані та знищенні життя, але неможливо знищити пам'ять.

Непогана повчально-історична повість для підлітків. Трагічні теми в історії народу необхідно висвітлювати в літературі для дітей та юнацтва, звісно ж, у такий спосіб, аби було цікаво й зрозуміло саме цій віковій категорії. Повість "Мартуся зі Львова" я би додала до переліку важливих книжок для школярів з теми патріотичного виховання. Це також є дуже необхідним, особливо в нашому сьогоденні. Хоча, показувати дітям приклад любові до своєї історії, культури та країни потрібно в будь-які часи.

Але вважаю цю, без сумніву, корисну, цікаву й пізнавальну оповідь дещо недопрацьованою сюжетно. Протягом усієї книжки оповідь розвивається логічно, динамічно й лінійно (що важливо саме для дитячої літератури). Але фінал виявився обірваним. Хоча автор у розв'язці зацікавив певною сюжетною колізією, про яку дуже хотілося би дізнатися остаточно. На жаль, ця гілка оповіді виявилася, можливо, несуттєвою й читачеві не судилося дізнатися, чим усе скінчилося. А шкода, бо сюжет обіцяв фактично детективну лінію. Також мені конче хотілося дізнатися про долю мами головної героїні, адже так і неясно, що саме з нею сталося після арешту. Щодо старшої сестри Мартусі, завдяки якій дівчинці довелося здійснити доволі складну й небезпечну подорож із Сибіру до рідного Львова, теж я чекала розповіді про те, як склалося життя в неї.

Але попри всі недоліки вважаю, що таких книжок має ставати дедалі більше в Україні. І це пречудово, що автори беруться за такі важливі теми для дітей та підлітків.

"14 друзей хунты"

Читати воєнну літературу завжди важко, про яку би війну та які би часи не йшлося. Особливо важко, коли війну переживаєш безпосередньо, нехай і не в самому вирі подій. А от автори цієї збірки якраз знають, що таке бути в епіцентрі найстрашнішого...

Воїни та волонтери день у день роблять те, що я навряд чи змогла би витерпіти. І про це розповідають іншим. У кожного своя історія "до" і "після", але всі вони зійшлися в одній "точці неповернення", після якої вже ніколи не буде так, як раніше. Буде нове, краще, мирне, потужне, спокійне, але інше.

Хлопці й дівчата, чиї оповіді увійшли до збірки, здебільшого не є професійними авторами, однак саме щирість їхніх історій чіпляє більше, ніж кришталево збудований за всіма жанровими законами твір. Хтось із них говорить із нами пронизливо сумно, хтось іронічно чи саркастично, а комусь зручніше додати частку цинізму. Але саме так кожен із них сприймає події, які пережив. На війні надто страшно, і кожна людина має власний механізм психологічного захисту від того божевілля. І якщо це блискавичний гумор із матюками - я щиро порегочу разом із автором. Бо ж він настільки влучно пише. Або плакатиму, якщо текст буде сповнений туги. У будь-якому разі, я пережила багато різних емоцій та отримала безцінний досвід спілкування з кожним автором, нехай і лише ментально :)

Низький вам уклін, люди, які написали цю книжку. За те, що ви є.

А видавництву "ДІПА" я вдячна за можливість у такий спосіб ще раз усвідомити та обміркувати виклики долі, що спіткала нас усіх.

Андрій Кокотюха "Червоний"

Три історії – одна постать.

Три оповідача – одна доля.

У передмові до роману автор звертається до читача із проханням не шукати Червоного «ані серед живих, ані серед мертвих». Його варто шукати «серед овіяних легендою». Книга не відображає події, які відбулися насправді, і постать головного героя не є реальною. Данило Червоний – узагальнений образ усіх воїнів, що билися у 40-х роках ХХ століття за звільнення України, що пройшли після війни крізь катівні сталінських концтаборів. Комусь вдалося вижити та продовжити боротьбу, хтось зустрів свою смерть далеко від рідної землі, а доля когось і досі невідома.

За жанровим різновидом твір являє собою роман-щоденник та «роман у романі» водночас. Складне та цікаве поєднання, проте авторові це вдалося. Це наче натрапити на якісь записи та захопливо гортати сторінки чиїхось давніх спогадів. Затамувавши подих читати про щось минуле, дізнаватися якісь таємниці та складати подумки картину певних подій.

Основа роману – три розділи, в яких певна людина переповідає своє бачення подій у відповідності до своєї ролі в тих подіях: міліціонер, полковник КДБ, колишній червоноармієць-в’язень ГУЛАГу. Але кожен із трьох оповідачів говорить про одну людину – ватажка повстанців Данила Червоного. Від опису подій на Волині у повоєнні роки – до організованого вояками УПА повстання в таборі.

Усі троє, самі того не усвідомивши, розповіли про трагедію українців, які боролися та страждали за волю.

Одне з обов’язкових читань для всіх, хто бажає знати історію. У романі використана інформація з потужних джерел: оповідань Варлама Шаламова, спогадів ветеранів УПА, волинських газет 1946 – 1948 років, досліджень істориків.

Особливі львівські книгарні

Культурна столиця України не могла би бути собою без книгарень та бібліотек. У Львові мало великих мережевих книжкових магазинів, проте місто славетне саме своїми невеличкими затишними книгареньками. І кожна з них має свій характер, історію та "обличчя". 

Без читання у Львові не залишиться ніхто. Як і без кави ;-)

Отже здійснімо разом фотопрогулянку книжковими крамницями, які я вгледіла переважно у центрі міста Лева:

Андрій Кокотюха "Чорний ліс": з темряви лісів - у темряву розуму

«Історію пишуть переможці, тому в ній не згадується про тих, хто програли». Ці слова належать Артуру Дрекслеру, засновнику НСРПН (NSDAP), і саме так відбулося з історією Другої світової війни. Безліч фактів-покручів, замовчувань та вигадок закарбувалися, на жаль, у свідомості мільйонів радянських людей. Та й за пострадянських часів довести правду про той жахливий період  до багатьох людей неможливо навіть завдяки відкритим архівам.

Але процес триває. Нехай дещо повільно, але він є. Я дійсно це відчуваю та вірю, що згодом ми всі проведемо власну «переоцінку цінностей». Для цього й пишуться книжки, подібні «Чорному лісу». Події, через які нас проводить автор, вигадані. Але ситуація, в якій опинилися західні області України (зокрема Волинь) у 1943 році – абсолютно реальна.

Найгарячіші часи для підпілля УПА, коли доводилося битися з потрійним ворогом – нацистською Німеччиною, польською Армією Крайовою та радянською владою. Проте вони знали, з ким та що воюють. А ось для Максима Коломійця, колишнього міліціонера, доля підготувала серйозні моральні випробування. На чиєму боці правда? Чому «бандерівці» проти СРСР? Чому стали зрадниками? Адже ми одна країна! Та чи дійсно одна?..

Максиму, ув’язненому за вбивство колеги, судилося очолити диверсійну групу. Це вже зараз ми знаємо, що такі групи були одноразові. Їх набирали в тюрмах серед «зеків», відповідно натаскували фізично та психологічно, та закидали в тил ворог для виконання завдань. Не багатьом доводилося вижити або не потрапити в полон. Але сталося так, що потрапив радянський диверсант до партизанського загону УПА. І саме знаходячись там йому доведеться визначитися у своїх переконаннях, багато чого зрозуміти та ухвалити для себе остаточне рішення…

В романі гарно виписані постаті інших героїв, з усіх сторін: німці, поляки, росіяни, українці, НКВД-шники, пропагандисти, розвідники, диверсанти, партизани. Пошматовані країни, розкуйовджені долі, загублені життя.

Це історія про колишніх «тих, що програли», і про «переможців». Проте судити про хід історичних подій будуть наступні покоління. Ми одне з них.