вівторок, 15 грудня 2015 р.

Чого варте людське життя?


Тодішнє нове покоління… Чого їм бракувало або чого було занадто багато, щоб піти на найризикованіший крок не тільки в своєму житті, а, мабуть, і в житті Грузії початку 1980-х років?

Бракувало мудрості, відповідальності, прозорливості, відчуття самозбереження. Чи, можливо, здорового глузду? А занадто було сміливості, щирого кохання, роздумів, міркувань, вільних поглядів та нових переконань. І як це все поєднати в молодій душі, яка прагне вільно дихати, не пристосовувати, не здригатися постійно  від випадково вимовленого слова, яке казати не можна? 

Їм, кому тоді було 20-30 років, не хотілося бути конформістами, вони не могли знайти в собі сили заплющувати очі на те безглуздя, що відбувалося крізь по всій країні та окремо в радянській Грузії.

Ця книга, написана на підставі реальних подій, які й досі викликають багато сперечань і запитань про те, ким були ті молоді люди – терористами чи романтиками? Чи справді КДБ заздалегідь знало про спробу парубків захопити літак та навмисне розіграло всю ту ситуацію, що перетворилася на жахливу трагедію? Запитання, запитання, занадто багато запитань…

Дато Турашвілі спробував у своїй книзі відтворити події того холодного листопадового дня 1983 року. Але перед цим він поступово познайомив читача з кожним персонажем події, віддавши їм окремі розділи, названі їхніми іменами. Родина, стосунки, друзі, навчання – і до 18 листопада 1983 року ми знаємо про них майже все. Ніякі вони не «золота молодь», як намагалася показати їх радянська пропаганда, і як зараз продовжує їх називати вже пропаганда російська. Всі вони – виходці з родин грузинської інтелігенції, звичайні молоді люди, яких, на жаль, вже встиг торкнутися «вітер свободи». Їм було важко дихати у СРСР, який вже поступово чахнув, але все ще міцно тримався за свої диктаторські принципи. Вони не хотіли бути, як їхні батьки: мовчати, вклонятися та погоджувати заради спокійного життя «як всі». Вони хотіли мати джинси, про які тоді годі було й думати. Але що ж було такого у тих джинсах? Невже, якщо б Радянський Союз їх шив, сталося б щось страшне? Облиште. Це була просто одна з заборон серед тисяч інших. Вони хотіли, щоб їх та їхніх знайомих не засуджували на багато років ні за що, а потім через судимість не брали ні на яку роботу. Вони просто хотіли жити. Розумієте? Жити! І кохати, виховувати дітей, чесно працювати, слухати музику та й просто радіти життю. Але їм не дозволили.

Ніхто зі співгромадян, навіть батьки не виправдовували того, що зробили хлопці. Так, захоплення та спроба угону літака – це злочин. Але за це не розстрілюють. Ні в якій цивілізованій країні. А ще не розстрілюють людину, взагалі не причетну до дії, якої не було у літаку. І яка була християнським ченцем.

Але це – у цивілізований країнах. В тій країні ж КДБ знадобилося все зробити саме так. Мабуть, тому й досі до кінця невідомі всі деталі тієї кривавої розправи над молодими людьми, бо матеріали не розсекречені.

Слідство, якщо можна так назвати той фарс, тривало 9 місяців. Вирок був остаточний: розстріл всіх учасників, крім двох, які загинули ще в літаку, та крім Тіни – вона отримала 14 років.

Важлива деталь: ніхто із засуджених не застосовував зброю. Вони й не збиралися цього робити. Стріляли в пасажирів літака та в стюардес тільки працівники органів безпеки під час штурму. 
Тіні, дружині одного з викрадачів, яка на момент арешту була вагітною на помітному вже строку, в тюрмі зробили примусовий аборт.

Батькам загиблих не повідомили, коли вирок вступив в силу. 

Батькам загиблих після розстрілу їхніх дітей надіслали чек на сплату за використані кулі, якими вони й були вбиті. Ціна однієї кулі становила 3 карбованці. 

Кат, що здійснював вироки, отримував щомісячно 14 карбованців до основної зарплатні.

"Там, де смерть людини коштувала чотирнадцять карбованців, яку цінність могло мати життя…"

КДБ ретельно приховало, що сталося із в`язнями після того, як їх вивели з залу суду після оголошення вироку.

Вся ця моторошна у своєму абсурді та страхітті ситуація – суд та вирок – відбувалася з мовчазної згоди тодішнього керманича Грузії Шеварднадзе. Його прізвище також фігурує у книзі.

І все це відбувалося наприкінці 20 століття в найбільшій країні світу.

Ось і все. Але хто тоді мав право заперечувати?

Так, за скоєний злочин треба нести відповідальність. Але ніхто не може розстрілювати безвинних людей та людей, які нікого не вбили і навіть не застосовували зброю.

понеділок, 7 грудня 2015 р.

Букіністичні придбання

Купувати старі книжки - це не просто естетична насолода, це й суцільний тривалий процес із пошуку, вибору, вагань. Але потім, коли вилазиш з книжкового підвалу або йдеш з вуличного розвалу, у душі вирує безліч найпрекрасніших відчуттів та смакування наперед чудових хвилин гортання сторінок.

В Києві у мене є улюблена крамниця, прихована у самому центрі міста, у підвалі звичайного житлового будинку. До книжковго раю ведуть униз сходи, і зовсім ще невідомо, що там за дерев`яними дверима. Насправді там - майже все, що тільки може забажати справжній книжковий хробак, який звик порсатися у паперовому пилу в пошуках літературної перлини! Вибір у крамниці завжди великий, і це завдяки господарю, він пильно стежить за тим, щоб ми, хробаки, ні в якому разі не пішли "голодними".

Нещодавно свої букіністичні потреби я задовольнила ось цими книжками:



Ще однією прекрасною місцевістю для втамування читацького голоду книжками старих видань є площа з пам`ятником Івану Федорову у Львові. Кожного разу, коли я приїжджаю в це чудове місто, я завжди йду на полювання до букіністичного ринку. 
Останніми днями моє полювання закінчилося також вдало:



Як же сильно я люблю книжки "з історією"! У кожній - своє тривале життя, написане на форзаці у вигляді привітань та побажань. А хто були ці невідомі мені далекі люди? Я завжди думаю про те, щоб їхня доля склалася щасливо. Адже у поганих людей не може бути таких гарних книжок. І їм не могли писати стільки чудових слів, коли дарували ці книжки. Доля людей та їхніх книжок... Я обіцяю продовжити історію книжок, але вже власну.