Війна точно спише все? Чи дійсно переможців не судять?
Я поставила собі ці запитання, коли перегорнула останню
сторінку цієї книги. І для себе відповіла. Але що саме та з яких причин
відбувалося насправді, що мусило людей перетворитися на мерзоту, подібну тієї,
яку вони щойно винищили – це вже справа історії.
Повість «Моє ім’я – Маріте» заснована на реальних подіях.
Книжка невелика, можна прочитати за кілька годин. Але це будуть найгірші години
вашого життя. Кожна сторінка – це гірке ридання. Я думала, що не здатна плакати
3 години поспіль. Виявилося, що здатна. І не шкодую ні про жодну свою сльозу
над цією книжкою.
Дія в повісті відбувається у 1946 році, одразу після
закінчення Другої світової війни. Місце подій – територія ворога, яка такою залишилася
навіть після падіння нацистського режиму, Східна Пруссія. Найжахливіша та
найвиснажливіша війна 20 століття не оминула нікого. І нікому не дала пощади.
Люди, кинуті на шматування двома людоїдськими режимами мали виживати. Вони дуже
хотіли вижити. І вони дуже хотіли помститися.
Та чи зарахується там, на небі, катування без суду та
слідства німецької жінки, яка, можливо, зовсім і не підтримувала той режим, а
спокійно собі жила у маленькому містечку, любила свою родину? А німецької
дитини?
Щоби діти не потрапили до лап совітських солдатів, матері віддавали або продавали їх до сусідньої Литви. І вже там нова «родина» видавала
їх за литовців. «Моє ім’я – Маріте» - мало не єдине, що вміла вимовляти без
акценту маленька дівчинка-німкеня Ренате. Інакше всю родину вишлють до Сибіру.
В кращому варіанті.
Звісно ж, доля цих «вовчих дітей», як їх називали,
складалася по-різному. Для когось, як для прототипу цієї історії – цілком
прийнятно. Хоча в багатьох випадках – не щастило нікому: ані самим дітям, ані
їх прийомним сім’ям. Такі були часи.
Я не вважаю, що війна все спише. Не спише. І судити можна
навіть переможців, якщо вони скоїли злочин проти людства.
Немає коментарів:
Дописати коментар