Мігель де Карріон «Грішниці»

Про кубинську літературу мені геть нічого не відомо, і цей роман став першим знайомством із творчістю відомого у своїй країні письменника. Мігель де Карріон на Кубі вважається справжнім народним співцем, що у своїх романах розповідає про долю свого народу наприкінці 19 — початку 20 століття.

Дія роману «Грішниці» відбувається в першій половині 20 століття, напередодні революції, коли щодня стають помітними та відчутними настрої людей. Але сам твір не про політику, а про буття звичайних гаванців, про буденність і свята, про долю жінок у забобонному й патріархальному світі тогочасся.

У центрі оповіді — молода гарна жінка Тереса та її коханець Рохеліо, якого вона вважає за свого чоловіка й має від нього двох дітей. Невеликий за обсягом роман розкриває читачеві стосунки героїв від початку й до завершення, їхні характери, поведінку. І все це автор чудово продемонстрував на тлі загальних людських настроїв та укладу життя.

Тереса — чорнява красуня й розумниця, свідомо віддає себе в безглузду жертву заради пристрасті та кохання. Хоча, коханням її ставлення до Рохеліо назвати важко, бо це дійсно виключно пристрасть, служіння та ще щось несамовите, що немає нічого спільного з коханням. Рохеліо ж належить до тих чоловіків, які чудово користуються тим, що жінка лежить біля його ніг і на перше місце завжди ставить його примхи. Достойний союз, більше додати нічого. Інші герої роману якщо й відрізняються від цієї парочки, то лише в гірший бік. Гонитва за легкими грошима, ошукування, удавання із себе бозна-кого, перевага зовнішнього лоску — ось цим живуть мешканці Гавани всіх прошарків. У жінок, якщо вони не народилися в заможній сім’ї, є лише один шлях до більш-менш пристойного життя — знайти впливового коханця. У бідних чоловіків — облуда, багаті коханки, сумнівні оборудки. Читаючи роман стає сумно й гидко від усвідомлення, на що змушені йти люди, аби вижити в цьому ментально обмеженому суспільстві. А змінити ж нічого неможливо, цей спосіб життя створювався віками.

Автор чудово показав дно тогочасного життя. Найжахливіші плітки, огидні повії, ще більш огидні чоловіки, які підштовхують жінок до того, аби бути огидними… Якесь замкнене коло. Тільки чому роман називається «Грішниці»? Невже тільки жінки є такими? У романі грішними є всі, ба більше — грішним є теє життя.

Філіп Рот «Американська пастораль»

У житті все підпорядковується законам гармонії, питання лише в тому, чи усвідомлює людина цей факт, і чи готова прийняти те, що судилося.

Сюжет роману розгортається навколо життя везунчика, улюбленця долі з невеликого класичного американського міста. Сеймур Левов на прізвисько Швед — спортсмен, красень, мрія всіх дівчат та предмет заздрощів хлопців, з дитинства швидко звик до своєї вдачі. Здавалося б, так буде завжди, адже на додачу до успіхів Сеймур просто хороший хлопак. Він подорослішав, перейняв від батька сімейну справу, одружився із «Міс Нью-Джерсі». Для оточення родина Левовів є взірцем та уособленням тієї американської мрії, яку країна активно будувала та пропагувала в 50–60-х роках ХХ століття. Але кожен із Сеймурової сім’ї все життя переживав свій власний крах і занепад.

Пришвидшив руйнацію теперішнього й майбутнього Левова терористичний акт, який скоїла його донька, і в результаті якого загинули люди. Активна комуністка, екстремістка, поборниця справедливості, учасниця протестів проти війни у В’єтнамі — вона зненавиділа батька, матір, Америку, увесь світ. Адже світ не бажав жити за її правилами. Розгублений Швед починає шукати причини вчинку доньки, намагається налагодити з нею давно втрачений зв’язок. Діалогам батька й доньки в романі відведене суттєве місце. І завдяки ним поступово вимальовуються їхні стосунки, характери, світосприйняття.

Історію Шведа в романі подано устами іншого героя — Натана Цукермана, і нелінійність оповіді надає твору особливої цікавості: читача наче кидає від одного героя до іншого, від одного часового простору до геть іншого в минуле.

У дитинстві Натан приятелював із молодшим Шведовим братом, а сам Швед був для Натана ідеалом і прикладом для наслідування. Тридцять років промайнули непомітно, Натан став письменником, аж одного разу з ним забажав зустрітися кумир його дитинства — Сеймур Левов. А невдовзі після зустрічі він помирає від раку. І Натан вирішує розповісти світові історію Шведа, його родини та стосунків із дочкою, збираючи інформацію з різних джерел, переважно — від Шведового молодшого брата, з яким приятелював у шкільні роки.

Історія була написана. Але це — історія не тільки однієї родини. Це життєпис цілої країни та епохи, що стрімко мчить у прірву. Філіп Рот словами Натана розвінчує великий міф про країну суцільного щастя. Роман демонструє трагедію Америки крізь трагедію Шведа Левова. Якщо ти щасливчик та маєш у дитинстві удачу в усьому, чого торкаєшся, так не буде завжди. Якщо ти маєш блага від народження, ти повинен навчитися їх цінувати та зберігати. І якщо ти вважаєш, що твої нащадки — це продовження тебе, то будь готовий до найсильнішого розчарування. І потім ти до останнього подиху шукатимеш відповідь на питання: чому дівчинка, яка мала власного тренера з тенісу, приватні уроки їзди верхи та майже весь світ біля ніг раптом кинула вибухівку в будівлю з людьми? Ні, це сталося не раптом. Але отримай свій власний катарсис під час пошуку відповідей.

Фінал роману можна назвати відкритим. І цей авторський хід є цілком зрозумілим, адже людство продовжуватиме свої злети й падіння. Історія продовжується.

Ірина Власенко «Чужі скарби»

Що нам підготувала доля, ми ніколи не знаємо. Куди заведе нас життя, як далеко та що вимагатиме за можливість відбутися на цій землі — лише мигцем би поглянути, зазирнути за найтаємничішу завісу…

Героїв цієї емоційно глибокої оповіді розкидало в просторі й часі. Історія починається на початку кривавого ХХ століття, у часи Першої світової війни, тоталітарного лихоліття й жахливих репресій. А закінчується — у сучасному світі, який так само палає вже через нову війну в Україні.

Це роман про людей, про Францію, про Україну, про мистецтво, про життєве покликання, становлення особистості, пошуки свого місця та само ідентифікацію. Дивовижне переплетення життів усіх дійових осіб змушує серце й розум вирувати під час читання. Дитячі спогади, знайдені діаманти, війни, поневіряння, пошуки й утрати, покарання і зради. І, звісно, кохання. Настільки потужне, що не згасло у вирі десятиліть, у полум’ї війни та пройшло крізь усі кола пекла на землі. Так, у романі є все це. Але книжка навдивовижу структурована і хронологізована, авторка переходить від одного відрізку часу та однієї долі до інших вчасно, саме тоді, коли читачу слід дізнатися про дещо інше і здійснити ретроспективну подорож. А ще в романі дуже багато прекрасної Франції. Вона прекрасна навіть у найтяжчий період своєї історії. Разом із героями читач має можливість пройтися старовинними вуличками, посидіти в затишних кав’ярнях, прогулятися в парках. Франція стала домівкою для багатьох, хто змушений був тікати від переслідувань на своїй батьківщині, і вона щиро прийняла своїх нових дітей. А вони мужньо несли кожен свій хрест під час усіх трагічних подій, які випали на їхню долю.

«Чужі скарби» — дуже філософський роман, сповнений глибоких розмірковувань головної героїні. Можливо, саме це й допомогло їй вижити, не зламатися під час катастрофічного, здавалося би, повороту долі. І врешті, на схилі літ, повернутися до своїх втрачених скарбів: кохання юності, батьківщини, віри, коріння.

Ми, люди сучасного світу, стрімко втрачаємо своє, забуваємо, звідки ми, хто ми є. Ми вирушаємо на пошуки кращої долі, де, як нам видається, ми станемо щасливими. Ми женемося за «чужими скарбами», і не зважаємо на свої власні. Ми забуваємо про них на довгі роки, на кілька поколінь. Вони припадають пилом і тьмяніють десь у темних схованках наших душ. Аж допоки ми раптом, вирішивши там прибрати, витягуємо на світло те найдорожче, про так незаслужено забули. Але для багатьох час уже давно сплив…

Варто берегти свої скарби — культуру, родину, країну, мову, віру. Бо чужі ніколи ще не принесли щастя жодній людині. І колись усім нам вчергове нагає про це історія.

Ієн Мак'юен «Спокута»

«Прости нам гріхи наші…» - саме це ти повторювала жахливими ночами та мерзенними днями? Що було в душі твоїй? Усе минеться, ти подорослішала, і тепер волієш виправити помилку, чи не так, Брайоні? 

Обдарована талановита дівчинка, трохи відлюдькувата, як і всі творчі підлітки з вищих класів суспільства... У день свого морального занепаду ти знищила те, що довго вибудовували інші – свої життя. Так, ти вельми талановита дівчинка. Не кожна тринадцятирічна доморощена літераторка здатна розтрощити вщент долі кількох людей одночасно. Довгих п’ять років усі вони збиратимуть по крихтах своє спаплюжене майбутнє. Та і твоє також, адже за якимось пекельним провидінням війна змусила й тебе розвернути власну долю в іншому напрямку. Не цього ти прагнула, еге ж? Борчиня за справедливість, ти ані на мить не замислилася про те, що варто переконатися у своїх свідченнях. Твій ореол усесвітньої правильності та вселюдської чесноти розбили «мессершмітти», а право на виправдання невинної людини – колись розтоптали твої слова. 

Ти мені огидна, Брайоні. І твої жалюгідні спроби відновити рівновагу викликають лише обурення та роздратування. Тобі не пробачила ані твоя рідна сестра, ані її коханий. Ти сама собі не пробачила. Лише намагалася довести, що помилялася. Але невчас даєш хліба густо, коли зубів пусто. В тебе нічого не вийшло… 

Читати саме цей роман Мак’юена складно не тільки через глибину трагедії. Уся оповідь наче підлаштована для того, щоби викликати в читача обурення та роздратування. Численні задовгі описи всього – від погоди до емоційного стану героїв – це занадто для читача, який бажає віднайти в романі нитку суті та вчепитися за неї. Хоча, якщо із суттю все ще зрозуміло, то мораль історії мені не видалася чіткою та ясною. У фіналі було відчуття, що спокута не відбулася. Спливло понад 60 років, а Брайоні так і не вдалося нічого вирішити. Так, закони Британії того часу не давали можливості виправдати людину тільки завдяки зміненим свідченням головного свідка обвинувачення. Тоді про яку спокуту йдеться? Брайоні прожила довге й активне життя. Справжній злочинець у романі лише названий, але провина його не могла бути доведеною за певних обставин. Спокута має місце тоді, коли безневинна людина отримує виправдання, хоч і пізно, а той, хто здійснив наклеп – відбуде своє моральне покарання. А цього в романі я не побачила. Намагання написати роман та показати, як усе насправді сталося – спроба в Брайоні невдала. Бо я їй не повірила.

Ієн Бенкс "Осина фабрика"

Я завжди вважала себе людиною з добре розвиненою уявою та багатою фантазією. Але з моменту, коли перегорнула останню сторінку книжки, ілюзія розбилася на друзки. Навіть якби я повернула час назад та обрала з безлічі варіантів розвитку подій найідеальніше, я й тоді не змогла би, мабуть, передбачити фінал роману.

Після розв’язки, що сильно б’є по свідомості (як головного героя, так і читача), Френк Колдгейм також ставив собі запитання: що сталося б, якби все від самого початку пішло за іншим життєвим сценарієм. Можливо, вийшло би інакше. Але до чого тут думати та шкодувати про те, чого так і не відбулося? Тепер належить жити з тим, що є.

Майже до останніх сторінок я вважала головного героя та творця моторошної «осиної фабрики» Френка клінічним психопатом, що холоднокровно вбиває людей та тварин. Та не просто вбиває, а змушує їх пройти крізь доволі тривалий, продуманий до деталей сценарій смерті, породжений його збоченим розумом. Але те, що чекало на мене наприкінці оповіді, змусило настільки кардинально змінити думку про всю сімейку Колдгеймів, що я мало не фізично відчула всю силу тих емоцій, які, мабуть, пережив Френк, коли дізнався те, про що дізнаватися йому було не можна.

Поки що я більше не читатиму інших романів Ієна Бенкса. Нехай цей перший з його прочитаних творів залишиться в моїй пам’яті хорошим зразком сучасної готичної літератури з елементами соціальної драми та значними вкрапленнями психології особистості. 

Як і Френку, мені також потрібен час...