Максим Бутченко «1918. Місто надій»

«Лише вільна людина має честь і гідність»

Рівно 100 років тому українці прагнули волі. Усі їхні сподівання, надії та бажання уособлювала в собі У.Н.Р. (Українська Народна Республіка), до лав якої тоді стали сотні офіцерів колишньої царської армії. Адже вони були українцями та воліли служити й далі, але вже своїй рідній державі.

Чому саме армії У.Н.Р. не вдалося стримати навалу більшовиків, чому допустили масові вбивства в Києві за наказами Муравйова – можуть докладно розповісти історичні документи. Роман же Максима Бутченка «1918. Місто надій» більше привертає увагу до героїв на тлі тих подій. А це і конкретні реальні постаті (Симон Петлюра, Кіквідзе, Примаков, Муравйов), і уособлення багатьох відомих та не дуже захисників України (Павло Вітко, офіцер армії УНР).

Основні події твору відбуваються протягом кількох місяців переважно у Києві. То були надто важкі часи для всіх, хто опинився в жорнах наслідків більшовицького перевороту. Проте саме в такий період найкраще видно людську сутність. Образ кожного героя, головного та другорядного, виписаний детально та щиро. Легко уявити не тільки зовнішність, а й навіть душевні пориви персонажа, відчути його емоції та думки. Власне, це авторові вдається завжди (чого варті тільки реалістичні характери в романі «Куркуль»). На диво, з особливою ніжністю автор змалював образ дружини Вітка – Ганни. Вона не має стосунку до бойових дій, але саме вона є міцним щитом для свого чоловіка, для своєї хворої матері та, згодом, і для Маруськи. Тендітна пані, колишня вихованка Інституту шляхетних дівчат, вона наче зіткана з тонкої вишуканої тканини. Але саме вона являє собою приклад мужності, поваги та гідності навіть опинившись у тюрмі. Образ Ганни завжди подумки носив із собою Павло. Можливо, це вберігало його, коли він дивився в обличчя смерті…

Антагоністичні герої в романі показані не упереджено, так само детально та з увагою до кожного. Спостерігаючи за ними в різних ситуаціях, природних саме для них, читач має змогу самостійно скласти думку про персонажа. Адже про вчинки людини говорять її дії.

Ця книжка не про суто історію. Ця книжка про людей, що творили ту історію по різні боки тонкої та складної межі, що розділяє волю і поневолення, добро та зло, світло й темряву.

На довгих 100 років, на жаль, Україна залишилася в темряві. Але не втратила честь і гідність. Роман «1918. Місто надій» нагадав усім нам про те, що час настав.

Ґузель Яхіна "Зулейха відкриває очі"

На що може бути здатна тиха та непримітна тридцятирічна татарська жінка, яка півжиття прожила у заміжжі, втратила чотирьох новонароджених доньок, а весь її світ обертався навколо рідного села, щоденної важкої праці, чоловіка та жорстокої свекрухи? Чого очікувати від маленької в усіх сенсах людини, якщо вона ще й живе у страшні роки передвоєнного сталінського панування? Вона не вміла читати і завжди жила за спиною чоловіка. Але у найскладніший період свого життя терпіла біль, аби прогодувати свого новонародженого сина власною кров’ю. Бо більше не було чим.

Читаючи цей роман я вкотре переконалася, що кожна людина на планеті має свою життєву місію, з якою прийшла у цей світ, та яку має реалізувати. Бо навіщо все це випадає на людську долю? Задля чого людина потерпає у казематах, товарняках, розподільниках, ГУЛАГах, трудових поселеннях на Крайній Півночі з однією лопатою на 30 душ? Чому народи опиняються під владою вусатих людожерів та червоноординців? У всьому має бути якійсь сенс, інакше можна втратити розум, як один з героїв роману, лікар від бога, Вольф Карлович. Чи можна абстрагуватися, як часто це робила Зулейха, мовчки спостерігаючи за химерами реальності своїми великими зеленими очима?

Перед читачем постають 16 років поневірянь Зулейхи. Спочатку гноблення у чоловіковому домі, а потім – тривалі тижні та місяці «етапу» до місця виселення. Її – за те, що була «кулачкою», решту – за багато чого іншого. У 30-ті роки 20 століття причин було безліч. Але Зулейсі та її товаришам у нещасті не повезло жити в найстрашніші совітські часи.

Роман читається на одному диханні. Цікава, хоча й важка тема, поступово розгортається сторінка за сторінкою в оповідях про різних героїв, яким долею судилося пережити (чи не пережити) страждання разом. Мова твору легка та проста, що додає балів авторці. Гадаю, саме у такій формі простих речень варто доносити найстрашніші етапи історії. Неквапливо, спокійно, стримуючи емоції. Нехай читач додасть свого забарвлення, відчує власні емоції. Він має пройти через це самостійно. Автор лише провідник до певних епізодів минулого.

Кожен образ в романі досконалий. Кожен характер вимальовується чітко, навіть без особливої деталізації. До кожного читач ніби зазирає в душу, відчуває все, що й герой. Лише Зулейха може здатися складною особистістю. Проте вона такою і є. Її звичний світ розтрощили в одну мить, а створювати новий жінці довелося довгих 16 років. Голодних, холодних, страждальних, нелюдських, страшних років. Були моменти щастя (навіть у тих жахливих умовах), спокою та дружніх стосунків. Мабуть, саме це дозволяє людині вижити та перемогти нехай і не систему, то хоча б саму себе.

Окремо варто виділити момент життєвих доріг Зулейхи та Івана Ігнатова. Саме він, працівник «органів», у 1930 вбив її чоловіка за те, що той не хотів віддавати червоній навалі своє майно та «закріпачуватися» у колгоспі. Саме він пізніше супроводжував товарняк із тисячами змучених людей до далекого Сибіру, в якому їхала й Зулейха. Але це він на станціях вибивав для вигнанців харчі. І він, волею долі опинившись разом із кількома десятками тих, хто вижив, полював у лісі, через що люди змогли не померти з голоду в сувору зиму. Можна припустити, що стосунки із загадковою жінкою з великими зеленими очима перетворили Ігнатова на іншу людину. Позаду залишилися найсумніші роки, та й життя покарало добряче. Можливо, ця маленька татарка й була дарована богом для каяття…

Андрій Кокотюха "Червоний"

Три історії – одна постать.

Три оповідача – одна доля.

У передмові до роману автор звертається до читача із проханням не шукати Червоного «ані серед живих, ані серед мертвих». Його варто шукати «серед овіяних легендою». Книга не відображає події, які відбулися насправді, і постать головного героя не є реальною. Данило Червоний – узагальнений образ усіх воїнів, що билися у 40-х роках ХХ століття за звільнення України, що пройшли після війни крізь катівні сталінських концтаборів. Комусь вдалося вижити та продовжити боротьбу, хтось зустрів свою смерть далеко від рідної землі, а доля когось і досі невідома.

За жанровим різновидом твір являє собою роман-щоденник та «роман у романі» водночас. Складне та цікаве поєднання, проте авторові це вдалося. Це наче натрапити на якісь записи та захопливо гортати сторінки чиїхось давніх спогадів. Затамувавши подих читати про щось минуле, дізнаватися якісь таємниці та складати подумки картину певних подій.

Основа роману – три розділи, в яких певна людина переповідає своє бачення подій у відповідності до своєї ролі в тих подіях: міліціонер, полковник КДБ, колишній червоноармієць-в’язень ГУЛАГу. Але кожен із трьох оповідачів говорить про одну людину – ватажка повстанців Данила Червоного. Від опису подій на Волині у повоєнні роки – до організованого вояками УПА повстання в таборі.

Усі троє, самі того не усвідомивши, розповіли про трагедію українців, які боролися та страждали за волю.

Одне з обов’язкових читань для всіх, хто бажає знати історію. У романі використана інформація з потужних джерел: оповідань Варлама Шаламова, спогадів ветеранів УПА, волинських газет 1946 – 1948 років, досліджень істориків.