На що може бути здатна тиха та
непримітна тридцятирічна татарська жінка, яка півжиття прожила у заміжжі,
втратила чотирьох новонароджених доньок, а весь її світ обертався навколо
рідного села, щоденної важкої праці, чоловіка та жорстокої свекрухи? Чого очікувати
від маленької в усіх сенсах людини, якщо вона ще й живе у страшні роки
передвоєнного сталінського панування? Вона не вміла читати і завжди жила за
спиною чоловіка. Але у найскладніший період свого життя терпіла біль, аби
прогодувати свого новонародженого сина власною кров’ю. Бо більше не було чим.
Читаючи цей роман я вкотре
переконалася, що кожна людина на планеті має свою життєву місію, з якою прийшла
у цей світ, та яку має реалізувати. Бо навіщо все це випадає на людську долю?
Задля чого людина потерпає у казематах, товарняках, розподільниках, ГУЛАГах,
трудових поселеннях на Крайній Півночі з однією лопатою на 30 душ? Чому народи
опиняються під владою вусатих людожерів та червоноординців? У всьому має бути
якійсь сенс, інакше можна втратити розум, як один з героїв роману, лікар від
бога, Вольф Карлович. Чи можна абстрагуватися, як часто це робила Зулейха,
мовчки спостерігаючи за химерами реальності своїми великими зеленими очима?
Перед читачем постають 16
років поневірянь Зулейхи. Спочатку гноблення у чоловіковому домі, а потім –
тривалі тижні та місяці «етапу» до місця виселення. Її – за те, що була
«кулачкою», решту – за багато чого іншого. У 30-ті роки 20 століття причин було
безліч. Але Зулейсі та її товаришам у нещасті не повезло жити в найстрашніші
совітські часи.
Роман читається на одному
диханні. Цікава, хоча й важка тема, поступово розгортається сторінка за
сторінкою в оповідях про різних героїв, яким долею судилося пережити (чи не
пережити) страждання разом. Мова твору легка та проста, що додає балів авторці.
Гадаю, саме у такій формі простих речень варто доносити найстрашніші етапи
історії. Неквапливо, спокійно, стримуючи емоції. Нехай читач додасть свого
забарвлення, відчує власні емоції. Він має пройти через це самостійно. Автор
лише провідник до певних епізодів минулого.
Кожен образ в романі
досконалий. Кожен характер вимальовується чітко, навіть без особливої
деталізації. До кожного читач ніби зазирає в душу, відчуває все, що й герой.
Лише Зулейха може здатися складною особистістю. Проте вона такою і є. Її
звичний світ розтрощили в одну мить, а створювати новий жінці довелося довгих
16 років. Голодних, холодних, страждальних, нелюдських, страшних років. Були
моменти щастя (навіть у тих жахливих умовах), спокою та дружніх стосунків.
Мабуть, саме це дозволяє людині вижити та перемогти нехай і не систему, то хоча
б саму себе.
Окремо варто виділити момент життєвих
доріг Зулейхи та Івана Ігнатова. Саме він, працівник «органів», у 1930 вбив її
чоловіка за те, що той не хотів віддавати червоній навалі своє майно та «закріпачуватися»
у колгоспі. Саме він пізніше супроводжував товарняк із тисячами змучених людей
до далекого Сибіру, в якому їхала й Зулейха. Але це він на станціях вибивав для
вигнанців харчі. І він, волею долі опинившись разом із кількома десятками тих,
хто вижив, полював у лісі, через що люди змогли не померти з голоду в сувору
зиму. Можна припустити, що стосунки із загадковою жінкою з великими зеленими
очима перетворили Ігнатова на іншу людину. Позаду залишилися найсумніші роки,
та й життя покарало добряче. Можливо, ця маленька татарка й була дарована богом
для каяття…
Немає коментарів:
Дописати коментар