Емма Доног'ю «Кімната»

Полон буває різним. З кліткою, напівголодним існуванням, фізичним та психологічним насильством. Або зі звуконепроникною кімнатою-бункером, де є мінімум, необхідний для життя, прийнятне, хоча й одноманітне харчування, книжки, одяг, гаряча вода та телевізор. Різні умови, проте однакова мета: зламати волю бранця.

Саме у другому варіанті насильницького утримування опинилася головна героїня на довгих 7 років, останні 5 з яких провела в компанії свого сина. У цій кімнаті вона його й народила від перевертня в людській подобі, що її викрав, без жодної медичної допомоги, в абсолютній ізоляції. І жили б вони так ще хтозна скільки, якби одного разу героїня не вирішила зробити божевільну в тих умовах річ – втекти. Психологи кажуть, що в стресовій ситуації в людини відкривається «друге дихання». І навіть якщо вона опинилася у безвиході, якісь приховані доти резерви організму мобілізують у ньому все, що тільки можна підняти за сигналом «тривога» та діяти навіть усупереч логіки…

Так, тема страшна. Скільки таких злочинів знає людство? Наташа Кампуш, Елізабет Фрітцль. Упевнена, є, на жаль, ще багато подібних. Власне, історію останньої авторка поклала в основу свого роману.

Читання варте того, щоби зрозуміти, на що здатна людина в найнижчих проявах свого єства. Але з художньої точки зору не можу назвати роман довершеним.

Вся оповідь ведеться від імені п’ятирічного хлопчика Джека. Для нього його Кімната та Ма (головна героїня) – уособлення всього найкращого, що є у світі. Та й світом він вважає виключно Кімнату. Поза неї – порожнеча, космос. Саме так навчила його Ма. І це спочатку дивувало, потім дратувало. З материнським молоком дитина всотала абсолютно хибні уявлення про все. До речі, у віці 5 років Ма продовжує годувати його своїм молоком.

«У мене не було підстав його відлучати»

Я розцінюю це як егоїзм жінки.

Стосовно стилю розповіді. Переконана, що 5-річна дитина не може розмірковувати, з якої молочної посмоктати «моню» - з правої чи лівої. Та ухвалити рішення (подумки), що краще з лівої, бо там «моні» більше, до того ж вона жирніша та смачніша. Я не вірю в це. Люди мають маленьких дітей, вміють із ними спілкуватися, але вони ніколи ними не стануть. Отже, цей момент викликав в мене, як у Станіславського – «не вірю». І враження від читання було дещо зіпсовано.

Також Емма Доног'ю, на мій погляд, не дуже вдало побудувала сцени підготовки та втечі. Головна роль тут відводилася Джекові, й саме він мав привести допомогу своїй Ма. Але ж ця дитина не вміє спілкуватися ні з ким, окрім матері! Це для нього єдина істота в світі, окрім Старого Ніка (викрадача). Якщо простежити можливі ризики та наслідки того, що буде, коли дитина-мауглі опиниться Ззовні, то уява малює жахливі ситуації. В романі ж усе відбулося більш-менш спокійно. Так, кілька небезпечних деталей авторка додала, але все одно сцена виглядала надто штучною. Знову «не вірю».

І наостанок про особистість головної героїні. В романі не називається її їм’я. Для Джека вона Ма, для батьків – донечка. Для поліціантів та лікарів – жертва та пацієнтка, вони до неї звертаються без імені. Не знаю, в чому полягав задум авторки, якої вона хотіла показати героїню читачеві, але у мене до неї були якій «рвані» відчуття. Розуміючи ситуацію, зламану психіку, спотворене відчуття власної гідності, безмежно співчуваю дівчині, чию молодість назавжди розкуйовдив той виродок-викрадач. З 19 до 27 років її картина світу перевернулася на 180 градусів. І дитину вона залишила виключно для себе, через власний егоїзм. Їй потрібен був хтось, хто зміг би хоч трохи покращити життя, і з ким можна було б розмовляти.

Чи був у неї вибір? Можливо, дитину можна було б віддати, щоби Старий Нік відкинув хлопчика до якогось дитячого будинку чи до першої-ліпшої родини. Тоді він би виріс людиною з адекватним сприйняттям себе та світу. Ну, більш-менш. В нашому ж сюжеті ми маємо, на жаль, не одне скалічене життя, а два.

Гадаю, такі книжки не належать до тих, які хочеться перечитати. Утім, прочитати принаймні один раз варто. Змушує багато думати про надважливі речі.

Альвідас Шляпікас "Моє ім'я - Маріте"

Війна точно спише все? Чи дійсно переможців не судять?

Я поставила собі ці запитання, коли перегорнула останню сторінку цієї книги. І для себе відповіла. Але що саме та з яких причин відбувалося насправді, що мусило людей перетворитися на мерзоту, подібну тієї, яку вони щойно винищили – це вже справа історії.

Повість «Моє ім’я – Маріте» заснована на реальних подіях. Книжка невелика, можна прочитати за кілька годин. Але це будуть найгірші години вашого життя. Кожна сторінка – це гірке ридання. Я думала, що не здатна плакати 3 години поспіль. Виявилося, що здатна. І не шкодую ні про жодну свою сльозу над цією книжкою.

Дія в повісті відбувається у 1946 році, одразу після закінчення Другої світової війни. Місце подій – територія ворога, яка такою залишилася навіть після падіння нацистського режиму, Східна Пруссія. Найжахливіша та найвиснажливіша війна 20 століття не оминула нікого. І нікому не дала пощади. Люди, кинуті на шматування двома людоїдськими режимами мали виживати. Вони дуже хотіли вижити. І вони дуже хотіли помститися.

Та чи зарахується там, на небі, катування без суду та слідства німецької жінки, яка, можливо, зовсім і не підтримувала той режим, а спокійно собі жила у маленькому містечку, любила свою родину? А німецької дитини?

Щоби діти не потрапили до лап совітських солдатів, матері віддавали або продавали їх до сусідньої Литви. І вже там нова «родина» видавала їх за литовців. «Моє ім’я – Маріте» - мало не єдине, що вміла вимовляти без акценту маленька дівчинка-німкеня Ренате. Інакше всю родину вишлють до Сибіру. В кращому варіанті.

Звісно ж, доля цих «вовчих дітей», як їх називали, складалася по-різному. Для когось, як для прототипу цієї історії – цілком прийнятно. Хоча в багатьох випадках – не щастило нікому: ані самим дітям, ані їх прийомним сім’ям. Такі були часи.

Я не вважаю, що війна все спише. Не спише. І судити можна навіть переможців, якщо вони скоїли злочин проти людства.