Петро Лущик, "Галицька сага": "Велика війна", "Тінь незалежності"

Світ завжди був бентежним і бурхливим, і в усі часи люди стикалися з каламутними подіями, які потужними хвилями періодично накривали їхнє усталене життя. Не буває хороших і поганих століть, є просто життя з його закономірностями та течія історичних етапів. Не нам вирішувати, у якому періоді народитися. Але саме ми впливатимемо на майбутнє.

Серія історичних романів «Галицька сага» є масштабною оповіддю про долю українських земель і людей, що на них жили, живуть і житимуть. Перша частина — «Велика війна» — охоплює період 1914–1918 років. Друга — «Тінь незалежності» — 1918–1922 роки. Уся історія України в різні періоди, з багатьма реальними постатями, майстерно вплетеними автором у прекрасну художню оповідь. У кожному рядку ми бачимо історію людей і водночас історію цілої епохи, перших десятиліть XX століття, спостерігаємо становлення й занепад державних утворень, зміну настроїв і цінностей людей, розпач, горе, великі й малі перемоги.

Хоча ці романи не є історичними книжками в науковому розумінні, але вони дають величезний пласт історії нашої країни. На справжніх прикладах, реальних та вигаданих постатях автор показує, що відбувалося в ті шалені часи, коли люди не встигали навіть зрозуміти певної події, як ставалося щось геть протилежне.

Читання про українську історію на тлі історії світової дає нам можливість також позбутися певних мітів, ілюзій, які часто є в людей щодо давноминулих подій, які вирували на наших теренах. У книжках ідеться про ту частину історії України, про яку за радянського періоду правдиво говорити було неможливо, і який і досі, на жаль, охоплений фактами-покручами, пропагандою та брехнею.

Усім нам важливо читати такі книжки для розуміння, що українцям західних земель довелося пережити, через що пройти. Для розуміння того, звідки ми прийшли. Та задля того, аби прокласти паралелі в сьогодення — куди ми можемо дійти. Та, безумовно, засвоїти необхідне й не повторити жахливе.

Алла Рогашко "Осіннє Рондо місячної ночі"

В усі часи людство замислювалося над тим, що пов’язує двох людей, що воно таке, кохання, чому люди зустрічаються одне з одним на шляху життя та хто ж керує всіма долями. І хоч стрімко розвивається цивілізація, наука та знання, нам усім потрібні красиві романтичні легенди, оповиті дещицею магії та припорошені насіннячками суму.

Як колом рухається життя людей у Всесвіті, покоління за поколінням повторюючи незасвоєні уроки та непережиті події чи емоції, так і рондо в музиці постійно повторює рефрен, який засяде у свідомості й наздожене навіть через століття. І лише тоді, коли коло долі, нарешті, замкнеться, зупиниться й рондо.

Одна з головних героїнь роману, сучасна молода жінка на ім’я Любка ніколи не могла б замислитися про те, що таке доля. І яка саме доля судилася їй, найзвичайнісінькій дівчині з українського села. І все було би спокійно, життя тривало б розмірено та дещо нудно, але без потрясінь. Якби не сни. А саме вони, кляті, не давали Любці впорядкувати власне життя та віднайти спокій у цьому буремному світі. Разом із коханою людиною. Власне, це химерне кохання, яке, здавалося, існувало лише в сновидіннях, спричинило низку дивних і в дечому моторошних подій у житті жінки.

А далека шляхетна панянка Софія, що жила ві Львові наприкінці XIX століття, любила грати рондо на фортеп’яно, і не могла передбачити, що одного разу зіграє його востаннє й життя замкне своє коло. Але не душа.

Спосіб розгортання оповіді в кількох часових та історичних площинах є дуже цікавим та вдалим для того, аби спонукати читача аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, замислитися над сенсом буття та розмірковувати над неосяжністю життя як чийогось вищого задуму. Шляхами чотирьох головних героїв письменниця проводить нас крізь століття, огортає краєвидами чарівного (в усі часи) Львова, приборкує нашу можливу легковажність щодо таких абстрактних, але наскільки ж важливих понять — кохання, вірність, жертовність, порядність, чесність, дружба тощо. А тема сновидінь, яку досі ще вивчають учені в усьому світі, завжди доволі цікава саме своєю незрозумілістю та певною магією. Усі ми, безперечно, цікавимося незвіданим, хоч воно і трохи відлякує. Проте най живуть найпрекрасніші оповіді та історії кохання!

Серіал за романами Майкла Коннеллі

Днями почала перегляд американського серіалу «Bosch» («Босх») про роботу відділу вбивств поліції Лос-Анджелесу. Головний герой, детектив цього відділу, має нетривіальне ім’я — Ієронім Босх (хоча всі називають його Гаррі) — та таку ж саму вдачу. Він досвідчений, справедливий, самодостатній, живе своєю роботою, любить слухати джаз на вінілових платівках, часом зухвалий та незручний для системи. І він уособлює гідність та честь своєї професії. Одним словом, добрий 6-сезонний серіал 2014 року випуску, з прекрасними акторами.

Але я до того, що зняли його за циклом романів сучасного американського письменника Майкла Коннеллі про детектива Босха. І одна з книжок циклу наразі є українською: «Передчасне прощання» (оригінальна назва The Wrong Side of Goodbye). Книжка написана 2016 року, український переклад вийшов у КМ-Букс 2017 року.

Хто любить якісні поліційні детективи (а підозрюю, що багато таких), то вельми раджу як роман, так і серіал.
Сподіваюся, колись ми матимемо змогу читати українською й інші детективи Майкла Коннеллі.

Марія Матіос «Букова земля»

Земля буків стара й мудра, гостинна та справедлива, витривала і страждальна. І безліч людей жили на ній чи то віднайшовши власний рай, чи то потрапивши в пекло ще на цьому світі. Здається, у цьому краї немає напівтонів і компромісів — усе, що посилав Буковині Бог, було приголомшливо сліпучим: творення роду, кохання, праця, природа, війни, свята, веселощі, страждання. Та й самі люди поєднані якимись невидимими нитками, настільки тримає їх ця потужна земля — прийнявши колись уже не відпустить довіку. І крізь покоління, крізь буремні події двох із половиною століть вона знову пов’яже кількох загублених у часі та просторі людей. Бо так судилося. Чи був то такий божий задум?

Марія Матіос долями своїх героїв проведе нас славним Буковинським краєм, Австрією, Німеччиною та Швейцарією минулих століть. І зупинимося ми в сучасній Україні, у знов складні для неї воєнні часи. Авторка розкаже, як починалися потужні буковинські династії, як квітли та занепадали на тлі кардинальних культурних, соціальних та політичних подій. І як невловимо все наше життя простують за нами янголи. Задля чого?

Нелінійна структура роману спершу може викликати острах і несприйняття. Оповідь кидає читача від століття до століття, від героя до героя, від події до події, від країни до країни. Наче без системи та сенсу. Проте саме завдяки цьому ефекту розірваності вимальовується цілісне полотно життя людей, а через них і строката історія Буковини.

Нетривіальності роману додає засіб діалогу Бога з Ангелами (Білим і Чорним). Їхні розмови відбуваються паралельно земному життю, десь поза простором і часом. Саме там і твориться те, що має відбутися на землі з тими людьми, на яких зажадав звернути увагу Бог. І з тією землею, чимось так сильно вабливою для нього ж.

Проводити паралелі в долях чотирьох родин, головних персонажів роману, читачеві допоможуть небожителі, але не чекайте від них пояснення сенсів усього, що відбувається на сторінках епосу. Ви маєте багато чого зрозуміти самотужки, інакше роман був би побудований зовсім по-іншому, а життя героїв чітко розписане від народження до смерті. Але здебільшого в книзі відсутні висновки та логічні завершення описів певних подій чи то пак життєвих шляхів. Ви ж не забули, що веде нас сторінками сам Бог? Чи можна сказати, що авторка насмілилася мовити від його імені? Авжеж. Але створити настільки розлогий і потужний епос могла лише людина, яка давно домовилася з Богом щодо власного життя. А ще неперевершено мальовничо зобразити Буковину, культуру народу, його побут та передати сотні емоцій могла тільки людина, яка несказанно і глибоко закохана в цю землю. У край, де народилася і всотала з материнським молоком унікальність свого народу. І розділила разом із ним усе, що послав Бог.

Читайте цю книжку лише тоді, коли відчуєте наснагу. Бо без тяжіння й готовності до занурення в раніше невідоме вам «Букову землю» не осягнути.

Ніна Фіалко «Літні забави»

Проблема сьогоднішніх батьків не у власних дітях, що належать до покоління Z, з їхньою мало не вродженою схильністю до техніки та тотальним захопленням комп’ютерами і смартфонами. А в тому, що батьки сучасних дітей переважно не розуміють, як їм з усім оцим надрозвинутим потужним світом дати раду та зацікавити дітлахів бодай хоч чимось іншим, не пов’язаним із ґаджетами.

Діти нашого світу високих технологій зовсім не є якимись комп’ютерними монстрами. А ще вони насправді бажають знати геть усе. Просто методи й засоби пізнання в них сильно відрізняються від тих, якими користувалися їхні батьки, коли буди маленькими. Діти завжди є дітьми. Це світ змінюється, не люди. Тож сьогодні батькам варто докласти більше зусиль, увімкнути всю свою фантазію та творчість, аби потім не казати, що дитина зовсім не читає книжок чи не хоче відірватися від планшета й побігати на свіжому повітрі.

Саме так і вчинили бабусі/дідусі та батьки хлопчиків і дівчаток, головних героїв двох повістей цієї книжки «Літні забави» та «Досліди в гелевому мурашнику». Перша історія буде цікава молодшим школярам, а друга стане в пригоді старшим дітям, середнього шкільного віку. Але обидві оповіді демонструють терпіння, гумор, винахідливість та безумовну любов дорослих, які сильно бажають, аби на літніх канікулах їхні діти відірвалися від комп’ютерів. І в кожному випадку експерименти були вдалими. І все завдяки розумній стратегії поведінці батьків. Змушувати, сварити, маніпулювати, погрожувати — це шлях у нікуди. А вміти зацікавити в нестандартний спосіб — для цього потрібні неабияка поміркованість, спокій та щире бажання бути прикладом для своєї дитини й допомогти їй навчитися проходити уроки життя. А воно ж неймовірно яскраве та приголомшливим розмаїттям усього: знань, явищ, різновидів живих істот, емоцій!

Герої цих дитячих повістей відомої української письменниці Ніни Фіалко протягом літніх канікул на лоні мальовничої української природи вчаться дружити, розуміти почуття інших людей, любити природу, досліджувати її багатство, заробляти свої перші гроші, втомлюватися, сумувати й шаленіти від щастя. І навіть суперсучасні ґаджети іноді їм можуть знадобитися. Але не для ігор і перегляду соцмереж, а для пошуку інформації. І це напрочуд круто — знайти її в інтернеті самотужки, а не питати в батьків. Та й вони теж далеко не все знають, ці дорослі. Чи не так? Тож почитайте разом зі своїми школяриками цю книжку, ви також дізнаєтеся багато цікавого ;-) 

Пьотр Ібрагім Кальвас «Єгипет: харам, халяль»

Відвідування Єгипту залишає в туристів безліч приємних спогадів та вражень, закарбованих у пам’яті, на яскравих світлинах, поштівках чи магнітиках. Багато хто повертається до курортів Хургади чи Шарм-ель-Шейху знову і знову, аби вчергове подивитися на містичні піраміди, зануритися в прозорі води Червоного моря та відчути в собі дух «дитя пустелі».

Але не всі глибоко вивчають культуру і традиції цієї давньої унікальної країни, і не відстежують події сучасного Єгипту. Книжка польського журналіста та письменника Пьотра Ібрагіма Кальваса прочиняє завісу міфів, стереотипів і таємниць, якими оповита Арабська Республіка Єгипет, країна на Північному Сході Африки та Синайському півострові. Усе, про що йдеться в репортажі Кальваса, він спостерігав на власні очі протягом кількох років, коли жив в Александрії.

Що завело польського журналіста так далеко, аж на інший материк, та що спонукало прийняти іслам — відомо лише йому. Але вісім років життя в Єгипті наклали суттєвий відбиток на його життя, думки, душу. Це відчувається під час читання. Автор веде оповідь від свого імені, розмірковує про феномен Єгипту, про аспекти життя й релігії цієї країни через призму власних спостережень та на ґрунті розповідей і вражень місцевих жителів різних прошарків суспільства.

Буденність і свята, соціальна система, вікові традиції, що досі залишаються незмінними, ставлення людей до життя земного й посмертного, до бога, до немусульман, іноземців, до жінок і чоловіків — усе це й багато іншого міститься в невеликій за обсягом книжці. Але інформації більше, ніж можна собі уявити. Можливо, теми, які досліджує й аналізує автор, настільки емоційно глибокі, що здається, наче ти прожив ціле життя на 235 сторінках. Чуже життя, незвичне, місцями жахливе і трагічне, інколи курйозне, подекуди незрозуміле європейській людині, але яскраве та самобутнє.

Репортаж доволі зручно поєднаний у тематичні розділи, з яких ми дізнаємося про їжу, іслам, побут, політичний та економічний стан, про жіноче обрізання, забій корів та овець на Ід аль-Адха, про суворі закони релігії та держави. Будьте готові до відвертих подробиць, адже ви воліли правди, коли брали до рук книжку. І правда вам буде.

Горіха Зерня «Доця»

Людина майже не знає, хто вона є й на що може бути здатна. Скільки б нам не було років, ми не матимемо повної уяви про свої можливості чи надможливості, не відчуємо свій внутрішній стрижень, доки життя не зажене нас у настільки дику й неприродну для нас ситуацію, коли потрібно буде зробити єдиний вибір. І тоді станеться переоцінка всього, що було до цієї миті. Доведеться пройти через біль, гнів і страх, але, врешті, ми сприймемо себе справжнього.

Молода дівчина, маленька на зріст та вагою в 42 кілограми жила собі в Донецьку й була хорошою творчинею. Вона створювала прекрасні вітражі й за працею могла забути поїсти та поспати. У неї було безліч поціновувачів та охочих, щоби вона створила для них саме той унікальний малюнок на склі, заради якого вони ладні віддати шалені гроші. І вона створювала, вкладаючи фантазію та талант у кожне своє творіння. І гадала, що це її покликання. Вона, як і всі ми, тоді ще знала себе.

Усвідомлення прийшло не одразу. Перші постріли, вибухи, мітинги в центрі міста, яке вона любила й шанувала, хоча воно не було її рідним, збентежили та знітили. Але, водночас, стали, наче допінгом. Де взялися сили, фізичні й моральні, щоби організовувати постачання українській армії, рятувати цивільних із ворожих підвалів, домовлятися про те, про що годі й намагатися домовитися? Звідки взялися всі ті, хто, немов за помахом чарівної палички, згуртувалися навколо дівча з волоссям сторчма й руками в машинному мастилі? Невже ця тендітна худенька постать стояла годинами безперервно на мікроскопічній кухні в «хрущовці» й готувала кілограми смачнющих, поживних, гарячих ароматних страв для воїнів на лінії вогню?

Вона була «доцею» для всіх. Для своєї бабусі, для кремезних чоловіків — колег, друзів, воєнних, для тих, кого врятувала, ризикуючи життям, для сотень і тисяч тих, хто допомагав грошима, квартирами, знайомствами, транспортом. У ті страшні місяці 2014 року будь-яка допомога вимірювалася вагою золота.

«Доця» — звичайна (чи надзвичайна?) маленька молода жінка з величезним серцем і холодним розумом. У найсильнішій стресовій ситуації «доця» стала тією, ким її задумала природа — собою.

Моя душа тріпоче від шани всім «доцям», на чиїх плечах на початку російсько-української війни лежав непосильний вантаж. І лежить досі. І я цими роздумами після читання висловлюю вдячність авторці за опис багатьох ситуацій, які сталися насправді, у вигляді роману-вітражу. Кожна частка якого складає велику строкату картину одного відрізку нашої історії.

Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

Ричард Фленеган «Вузька стежка на далеку північ»

Багато країн мають у своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не стала реальністю.

Своїм пронизливим і важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами, стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря, який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві смертельної залізниці.

Через нелінійну оповідь читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі, крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності, звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття, свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…

Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше. Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя. Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні злочинці уникають покарань.

Мерзенно й гидко від самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному сюжеті.

Раян Голідей «Его – це ворог»

Покинути коледж у 19 років задля того, щоби підкорити світ – для такого вчинку потрібно мати неабияку сміливість. Навіть попри те, що всі сподівання на «приголомшливі можливості» є не більше, ніж спокусою, на яку штовхає нас наше его.

З Райаном Голідеєм усе сталося так, як зазвичай відбувається із «золотими хлопчиками»: до 25 років він устиг стати керівником агенції з пошуку талантів у Беверлі-Гіллз, написати й опублікувати книжку, зайняти посаду директора з маркетингу в компанії  American Apparel. А невдовзі, протягом кількох наступних років, юний улюбленець долі потрапив у сі класичні пастки успіху: відомість, успіх, гроші, впливовість, увага преси, слава. Як відомо, далеко не всі люди можуть гідно пройти через такі шалені випробування. Не виключення став і Раян. Після карколомного успіху настав час, коли все летіло шкереберть. А саме в такі моменти людина найретельніше обмірковує причини краху та напрацьовує стратегію з підняття на поверхню.

Автор стверджує, що написав цю книжку не про себе, а про те, що люди часто засліплені першими успіхами, і вживають необхідних заходів безпеки, злітаючи вгору соціальними чи кар’єрними сходами. Просто Раян Голідей пережив усі злети й падіння, і в той час у нього не було подібної книжки. А вона би йому не завадила. Тому й вирішив поділитися з іншими своєю історією та досвідом того, як приборкате власне его.

Головна ідея книжки полягає в тому, що его – це не якась потужна величина, що тримає нас на короткому повідку. Ним цілком можна керувати та спрямувати працювати нам на користь. В історії людства багато прикладів, коли певними особистостям вдавалося змінити світ своїми діями, прагненням і непохитним дотриманням власної мети. І всі вони нічого би не досягли, якби вчасно не зрозуміли, що своє его можна перетворити на відданого союзника. Серед прикладів автор подає моменти з життя та діяльності Елеонори Рузвельт, Ангели Меркель, Бенджаміна Франкліна, Вільяма Шермана (офіцера армії США), Джона Бойда (військового стратега), Говарда Г’юза (підприємця, новатора американської авіації) та інших. Власне книжка - це величезна кількість історій і прикладів, від літератури до філософії та історії.

Наше професійне (і не тільки) зростання відбувається завжди в три етапи: прагнення – успіх – провал. Умовно, звісно, але саме такий цикл є в реалізації завдання, мрії чи мети. Книжка складається з трьох розділів, у кожному з яких автор детально проводить читача всіма аспектами кожного з етапів.

Спочатку ми щось плануємо, пристрасно бажаємо – наша велика подорож тільки починається. І саме на цьому етапі нас підстерігає его. Аж ось ми вже на вершині гори. Ретельно працювали і досягли, чого бажали. Що далі? Ми насолоджуємося успіхами і перестаємо рухатися далі: не вчимося, не розмірковуємо, не слухаємо, не аналізуємо. Наша свідомість наче засинає під дією радощів від здійснення бажаного. І знову потрапляємо у пастку власного его.

На шляху нас спіткали випробування. Невдачі, рух не за сценарієм, додаткові зусилля та ресурси. А іноді й повне фіаско. Так буває на будь-якому шляху. І приводить нас до цього егоїзм.

Автор не спонукає до безглуздого оптимізму та не дає унікальних рецептів із уникнення проблем на шляху до успіху. Навпаки, ми маємо усвідомити, що до кінця життя, щодня ми опинятимемося на одному з трьох етапів. І на кожному нам доведеться боротися з его. І майже завжди ми припускатимемося помилок у цьому. Але це як прибирання в оселі: пил осідає на підлозі щодня, але ми не ображаємося за це на світ. Ми просто підмітаємо підлогу. Якщо треба – то й щодня.

Франческа Меландрі "Ева спить"

Ева засинає й міцно спить тільки тоді, коли поруч батько. Але найдорожча людина позбавила її батька, нехай і не рідного, але завдяки якому можна спати та почуватися захищеною — від усіх примар і страхіть дитинства, яке прийшлося на складні часи.

Нелегка книжка про Італію та її сумний період історії, про жінок, які робили вибір без вибору, про людські забобони та лють, про спроби стерти в людей історичну пам’ять, про віру в краще, що проростає крізь скам’янілість душ та страхи, про любов та надію, що здатні долати тисячі кілометрів.

Це історія життя двох жінок — Ґерди та її доньки Еви, й одного чоловіка — військового офіцера Віто. Долі трьох головних дійових осіб сплетені також багатьма іншими постатями, які в той чи інший спосіб відігравали в їхньому життя свої ролі. Авторка обережно вводить в оповідь кожного з них, поступово розкриваючи характери, події та обставини, важливі для розгортання сюжету. Усе починається з життя юної Ґерди в 1950–60-х роках, коли півночі Італії, яким на той час опинилися землі австрійського Південного Тіроля. Саме на тлі національних драм та визвольної боротьби дорослішала дівчина. Вона мала жахливі стосунки з батьком, що назавжди залишило в її житті. Власне, образ батька в романі й розкривається у стражданнях Ґерди, в уявленнях про вже власного батька маленької Еви, у якого його ніколи й не було, у поступовому прийнятті нею у своє серце Віто, материного коханця, у втраті й набуття свого батька через 30 років.

Глибоко психологічна й цікава оповідь оплетена прекрасними краєвидами всієї Італії. Адже доросла Ева їде поїздом до віднайденого батька крізь усю країну — з півночі на південь. Разом із героїнею ми спостерігаємо у вікно мальовничі пейзажі, кожен із яких має свою історію. І разом із нею ми занурюємося в спогади її дитинства та юності. Під розмірений стукіт колес ми разом із Евою думаємо й аналізуємо, споглядаємо й сумуємо, сподіваємося та віримо. І ми приїжджаємо до фіналу, де все стає зрозумілим і сімейної таємниці більше існує.

І, нарешті, знову можна спокійно спати.

P.S. У колажі я використала свою світлину, яку зробила 2017 року на півночі Італії, в маленькому старовинному містечку біля озера Гарда у провінції Тренто

Ірина Смолич «Пісок у склянці»

Людська пам’ять має властивість витісняти трагічні події. У такий спосіб природа подбала про нас, Інакше ми, люди, давно би всі збожеволіли. Хтось повністю забуває на якийсь час про те, що сталося, а в когось у голові реальність заміщується уявними обставинами. Але в які б ігри не грався з нами розум, відповідь за власні колишні вчинки доведеться дати однозначно. Сховатися за розладами свідомості не вийде ні в кого. Ніколи.

Роман "Пісок у склянці" — прекрасний приклад психологічного трилера з кінцевою мораллю. Так, навіть цей піджанровий візновид прозового твору може носити не тільки розважально-лякальний характер, а й бути романом-порчанням. Головний герой оповіді, відомий та успішний письменник Віктор, має все, чого тільки може бажати людина в цьому земному житті: достаток, популярність, гарний будинок, талант, красуню-дружину, розумницю-доньку й розкішного кота. Не вистачає лише дрібниці — щирості й чесності. Перед самим собою. Але ж людина — істота недосконала, має слабкості й так любить хапати в житті насолоди. У неї не вистачає часу на власну душу. І тоді за цією душею може прийти хтось інший.

Ним може виявитися випадкова особа на нічній трасі під час сильної зливи. Літній пан, елегантний та вихований, назвався Едуардом Бове. Що він узагалі робить на порожньому шосе в такий час і в негоду? Мине зовсім небагато часу, за який перед Віктором промайне майже все його життя. І йому доведеться складати всі події піщинку за піщинкою…

Бове став для Віктора персональним Мефістофелем, який змусив його вивернути й перетрусити власне життя. Усе доведеться усвідомити, прийняти, покаятися. Але після цього настане блаженство свободи — від тягаря провини.

Фінал роману трагічний і потужний, до останнього сподіваєшся на різкий поворот сюжету, наче ось-ось автор випустить героя з лещат совісті… Ні, дива не станеться. Ми всі підемо у вічність, але як легко і спокійно вирушити в останню подорож із чистою душею.

Скарлетт Томас «Наша трагическая вселенная»

Мег живе в Дартмуті в дешевому сирому будинку разом зі своїм недолугим бойфрендом, пише рецензії на книжки до журналу та мріє написати свій власний роман. У неї є талант до письма, але не вистачає сили волі. Для того, щоби вигнати, нарешті, цього неробу, що спить у її ліжку, домовитися вже зі всесвітом про спільне існування, упіймати за хвіст свою давню мрію про написання книжки, тим більше, що домовленість із видавництвом є вже багато років. Але Мег плете шкарпетки для заспокоєння нервів, розмірковує про сутність людського буття і про те, що сталося би, якби нам усім судилося жити вічно.

Це трохи дивний роман, оскільки в ньому багато філософських притч, східних легенд, тлумачень карт Таро, міркувань із приводу архетипів Юнга, посилання на Чехова й Толстого, різношерстні друзі зі своїми надуманими проблемами та тихе провінційне життя маленького містечка в південному графстві Девонширі. І, звісно ж, книжка Келсі Ньюмана «Мистецтво жити вічно», на яку Мег повинна написати рецензію. Власне, ця книжка і стала другою головною героїнею роману, оскільки завдяки їй життя Мег розвернулося в інший бік, водночас її, Мег, про це не спитавши.

Як і попередній роман авторки — «Наваждение Люмаса» — цю книжку хочеться читати в певному настрої, особливому зовнішньому антуражі та стані свідомості. Обкластися працями філософів та езотериків, пити нескінченні чашки чаю та неодмінно навчитися плести спицями. Й обов’язково це мають бути шкарпетки. Я би назвала цю книжку прикольною, химерною, дивакуватою, псевдонауковою, езотеричною та інтелектуальною. Так, саме в такому поєднанні й такій послідовності. Мені здалося, що наш всесвіт дійсно трагічний, тому що ми катастрофічно мало про нього знаємо. Можливо, ця книжка трохи відкриє таємницю.

Скарлетт Томас «Наваждение Люмаса»

Уявіть, що одного дня ви спокійненько собі перебуваєте на роботі, щось читаєте/пишете/рахуєте в тиші, і ніщо не віщує біди. Аж раптом страшенний гуркіт та трясіння змушують вас і всіх, хто є поруч, терміново евакуюватися назовні. І там, на вулиці, вам повідомляють, що через землетрус будівля напівзруйнована і вже в аварійному стані. І тому вам поки що не можна заходити всередину. Ви розгублено плентаєтеся до офісної автостоянки, щоби забрати свій автомобіль, але туди вас теж не пускають — усе огороджене через небезпеку обвалення. Ще більш розгублені ви безцільно чимчикуєте вулицею. Але ж зима, холодно і ви добряче вже зголодніли і змерзли. І коли ви майже втратили надію на порятунок вдало дістатися додому несподівано на очі вам потрапляє непримітна маленька букіністична крамничка. Просто в ній єдиній у цей вечірній час горить світло, і вона ще не зачинена. О, це порятунок! І хто би міг подумати, що саме в цій книгарні, і саме цього вечора ви знаходите старовинну книжку, за якою полюєте вже давно й безнадійно!

Ось так і почалися в житті Еріел Манто, молодої аспірантки, карколомні та непередбачувані події, що призвели до… А ось тут починається найцікавіше. І вже сам читач нехай зробить висновки, чи варто ганятися за сумнівними працями вченого-дивака вікторіанської епохи, викладати за книжки останні гроші, а потім ускочити в таку халепу, що хай йому грець.

Це доволі цікавий роман для тих, хто любить містику в помірній кількості, інтелектуальні витребеньки та експерименти зі зміненими станами свідомості. Книжку цілком можна назвати сучасною казкою без конкретного та без щасливого фіналу. Ні, ніхто не помер та нікого не вбив, але дехто трохи схибив — це безперечно. Доволі цікаво просуватися разом із героями крізь різні цікавинки зі світу гомеопатії, біології, хімії, теології, філософії та езотерики. З цієї дивної суміші авторці вдалося зліпити пристойний твір, які може зацікавити як юні допитливі голови, так і досвідчених знавців містично-фентезійно-наукових трилерів. Хороша книжка для відпустки або для прохолодних зимових, осінніх чи весняних вечорів, коли можна запалити свічки, курити пахощі й пити міцний чорний чай, загорнувшись у картатий вовняний плед.

І так, варто видати українською мовою.

Ірина Власенко «Чужі скарби»

Що нам підготувала доля, ми ніколи не знаємо. Куди заведе нас життя, як далеко та що вимагатиме за можливість відбутися на цій землі — лише мигцем би поглянути, зазирнути за найтаємничішу завісу…

Героїв цієї емоційно глибокої оповіді розкидало в просторі й часі. Історія починається на початку кривавого ХХ століття, у часи Першої світової війни, тоталітарного лихоліття й жахливих репресій. А закінчується — у сучасному світі, який так само палає вже через нову війну в Україні.

Це роман про людей, про Францію, про Україну, про мистецтво, про життєве покликання, становлення особистості, пошуки свого місця та само ідентифікацію. Дивовижне переплетення життів усіх дійових осіб змушує серце й розум вирувати під час читання. Дитячі спогади, знайдені діаманти, війни, поневіряння, пошуки й утрати, покарання і зради. І, звісно, кохання. Настільки потужне, що не згасло у вирі десятиліть, у полум’ї війни та пройшло крізь усі кола пекла на землі. Так, у романі є все це. Але книжка навдивовижу структурована і хронологізована, авторка переходить від одного відрізку часу та однієї долі до інших вчасно, саме тоді, коли читачу слід дізнатися про дещо інше і здійснити ретроспективну подорож. А ще в романі дуже багато прекрасної Франції. Вона прекрасна навіть у найтяжчий період своєї історії. Разом із героями читач має можливість пройтися старовинними вуличками, посидіти в затишних кав’ярнях, прогулятися в парках. Франція стала домівкою для багатьох, хто змушений був тікати від переслідувань на своїй батьківщині, і вона щиро прийняла своїх нових дітей. А вони мужньо несли кожен свій хрест під час усіх трагічних подій, які випали на їхню долю.

«Чужі скарби» — дуже філософський роман, сповнений глибоких розмірковувань головної героїні. Можливо, саме це й допомогло їй вижити, не зламатися під час катастрофічного, здавалося би, повороту долі. І врешті, на схилі літ, повернутися до своїх втрачених скарбів: кохання юності, батьківщини, віри, коріння.

Ми, люди сучасного світу, стрімко втрачаємо своє, забуваємо, звідки ми, хто ми є. Ми вирушаємо на пошуки кращої долі, де, як нам видається, ми станемо щасливими. Ми женемося за «чужими скарбами», і не зважаємо на свої власні. Ми забуваємо про них на довгі роки, на кілька поколінь. Вони припадають пилом і тьмяніють десь у темних схованках наших душ. Аж допоки ми раптом, вирішивши там прибрати, витягуємо на світло те найдорожче, про так незаслужено забули. Але для багатьох час уже давно сплив…

Варто берегти свої скарби — культуру, родину, країну, мову, віру. Бо чужі ніколи ще не принесли щастя жодній людині. І колись усім нам вчергове нагає про це історія.

Ілларіон Павлюк «Білий попіл»

Непогане поєднання української класики і детектива, та ще й добряче приправлене містикою. Цікаво спостерігати за перебігом подій, які в романі розвиваються спочатку не дуже стрімко, а згодом тільки й устигай, що стежити за розплутуванням авторського задуму. Інтриги додають періодичні згадки-спалахи головного героя, і вже хочеться дочитати до кінця та зрозуміти всі ці ментальні ігри.

Якщо ви шукали гідний сучасний український містичний трилер — щиро раджу «Білий попіл». А особливо, якщо ви шануєте Гоголя з його химерними уявленнями та геніальним «Вієм».

Щоправда, під час читання особисто мені було очевидним, що твір писав сучасник, а не людина 19 століття. Лексика, стиль оповіді, безперечно, прекрасні й самобутні. Проте, гадаю, у ті часи висловлювалися дещо по-іншому. І попри все — це яскравий роман, сповнений загадок, історичних посилань та літературних алюзій, який варто читати не тільки прихильникам жанру, а й усім, хто прагне якісної нової літератури.

Зірка Мензатюк «Дике літо в Криму»

Наталка шалено щаслива, адже за кілька днів вона з батьками та їхніми друзями вирушає на відпочинок до Криму! І це будуть незабутні канікули: тепле море, мушлі, сонечко, а ще й нові друзі — місцеві дівчатка і хлопчики. З ними Наталка потрапить у справжні пригоди, шукатиме старовинний скарб кримських татар, який, здалося, навіки втрачений далекого страшного 1944 року.

Якщо у вас є діти молодшого шкільного віку й ви замислюєтеся, як їх навчити історії своєї країни, щоби вони зацікавилися, дайте їм прочитати цю книжку. А потім обов’язково поговоріть про все прочитане. Адже саме через гру діти навчаються, нудні підручники чи монотонні розповіді їм протипоказані. Нехай разом із Наталкою та її однолітками кримськими татарами, ваші діти поступово дізнаються про давню, прекрасну, щасливу і трагічну історію не тільки України, а й народів, що її населяють.

Під час відпочинку та ігор Наталка швидко переймає від місцевих дітлахів фрази кримськотатарською мовою, слухає розповіді дітей та дорослих кримчан про долі своїх родин. Вона ставить питання своєму татові, мамі, панові Богдану та іншим дорослим про все, що почула від нових знайомих. І вони переповідають правдиву історію, але зрозумілими для її віку словами. І найголовнішим досягненням пошуку скарбів для юних дослідників стає те, що старовинна річ молодої кримської татарки, колись насильно вигнаної зі своєї землі кривавим режимом, через багато десятиліть повертається до її нащадків, яким вдалося вижити й повернутися…

Поєднання цікавих пригод та поступове занурення в історію є великою цінністю чудової повісті Зірки Мензатюк. Саме такі твори виховують патріотів та допитливих особистостей. Адже їм належить у майбутньому творити власну країну на засвоєних уроках історії.

Ніна Фіалко «Холодний вітер перемін»

Історія кожної родини складається зі сплетінь найрізноманітніших подій, безлічі характерів та витівок долі. Із покоління в покоління передаються не тільки традиції сім’ї, її побутовий устрій та історія роду, а також і життєвий досвід, що сягає навіть до далеких предків. Змінюється світ, розвиваються технології, відкриваються кордони, а людина однаково може нести вже в нове тисячоліття застарілий світогляд, моделі поведінки, які не працюють у нових умовах. Але ж так глибоко сидить у підсвідомості завчений спосіб буття, а перебудувати себе занадто важко. Зворотний бік упереджень — це кардинальне відторгнення того, що будувалося в родині десятиліттями. Але порожнечу потрібно заповнити, а немає чим. І тоді руйнується не тільки гармонія персонального всесвіту, руйнується життя самої людини та навіть її дітей.

У цьому романі — Історія звичайної родини, яких колись було дуже багато. Вони так само прагнули просто жити, працювати, виховувати дітей. Хотіли стабільності, у старості — онуків та спокою. Вони не мали уявлення, що в житті все працює не так, як їм колись розповідали. І не були готові до змін.

Три сестри, гарні й розумні дівчата. Родина схожа всі інші, зі своїми радощами і проблемами. Та в кого ж їх немає? Але наскільки різними шляхами підуть життям Рита, Наталя та Галинка! Хіба можна передбачити майбутнє? Адже їх виховували однаково, то чому ж такі різні долі в рідних сестер?

Образи головних героїнь — наче окремі книги буття. Неможливо просто читати роман, він поглинає абсолютно, і виринути не дає навіть після того, як перегорнуто останню його сторінку. Переживання разом із героями їхні злети й падіння виснажує психологічно, але і змушує глибоко замислюватися про власну долю та про людське життя загалом. «Холодний вітер перемін» — це своєрідний катарсис душі, який конче необхідний усім. Просто для кожної людини є свій час на переоцінку та усвідомлення чогось важливого в її житті.

А вітер перемін потрібен. Без нього неможливо вільно дихати. Це оновлення, скидання старих пут та примірювання нового досвіду. Головне — навчати цьому дітей змалечку, розказати їм про важливість прийняття змін та відповідальності за кожнісіньку свою дію. Так було завжди у світі, і так буде надалі. Життя дає багато випробувань, і від того, як ми їх сприймаємо, залежить те, пройдемо ми свій шлях гідно чи опинимося на узбіччі життя. І страшно, якщо туди ж потягнемо найдорожчих людей.

**

Я не знаю, що там собі думають члени журі міжнародних і вітчизняних літературних премій, але в моїй персональній системі титулів Ніна Фіалко є Королевою української родинної саги.

Ірина Смолич «Нескінченне відлуння»

Їх було троє. Вони майже завжди разом, друзі до смерті й в усіх ситуаціях. Двоє хлопців і дівчина. Коли тобі лише сімнадцять, життя здається вічним і райдужним, а дружба — міцною та безхмарною. Ніщо й ніколи не здатне зруйнувати ваш щасливий світ. Здавалося би, ми настільки давно дружимо, що знаємо одне про одного геть усе. Але якось, високо в горах, хтось із нас має явити світу свою справжню сутність. Так розпорядилася доля й іншим двом доведеться відчути її моторошне відлуння аж 10 років по тому.

Симона тільки на перший погляд мала спокійне й нормальне життя. Насправді, щось точило її ізсередини, вона ніяк не могла заспокоїтися через події, які сталися того невдалого походу в гори. Чи це не відчуття провини? Але вона поки що не здогадується, що буде останньою в моторошній «грі», яку хтось готував аж десять років. Тобі доведеться дещо ретельно пригадати, Симоно…

На мою думку, сучасній українській літературі не вистачає хороших психологічних трилерів. Вони, безперечно, є, але їх поки що замало. Новий роман сучасної авторки Ірини Смолич може посісти гідне місце серед творів цього жанру, тому що в ньому є все задля отримання задоволення від читання й від розплутування історії, яка сталася з героями.

Роман «Нескінченне відлуння» невеликий за обсягом, проте має гармонійну й логічну структуру. Персонажі змальовані помірно детально, тобто образи не перенасичені зайвими деталями, що мені, як читачу, завжди подобається. Відчутно, що авторка знається на темі гірського спорядження. Було цікаво дізнатися про нову для мене тему. Щодо фіналу — зізнаюся, не вгадала розв’язку, хоча і трохи наблизилася до розгадки. Це добрий знак, оскільки люблю помилятися в детективах та трилерах. Для мене це є свідченням того, що авторові вдалося закрутити й утримати інтригу.

Цікаво було протягом усієї книжки розмірковувати над місцем дії оповіді. Судячи з імен героїв (Мартін, Симона, Патрік, Нікі, Діана) схоже, що вони мешкають в якійсь із європейських країн. Хоча в оповіді ніде не вказується жодна назва якогось закладу чи інша ознака того, що ми спостерігаємо події десь у Європі. Залишаєтсья лише здогадуватися. Але щось, усе ж, мене наводило на думку, що йдеться саме про якесь велике місто, скажімо, у Великій Британії чи Франції.

Оскільки книжка ще не видана, я читала її в електронному форматі, наданому пані Іриною. Отже, офіційної обкладинки теж поки що немає, тому я знайшла картинку, яка відповідає темі. Також я читала версію без фінальних редакторських коректувань, але й без них уважаю цей роман цікавим та достойним великих накладів.