четвер, 22 грудня 2016 р.

Каміла Лекберг - "Агата Крісті по-шведськи"

Ім`я цієї симпатичної жінки – Каміла Лекберг. Їй всього 42 роки, і вона є однією з відомих шведських письменниць, чиї романи перекладені кількома десятками мов світу, та видані 12-мільйонним накладом. 2011 року стала автором, чиї твори найбільше продаються в Європі.

Якщо ви любите найзаплутаніші та іноді найжахливіші сімейні таємниці, то варто читати саме фру Лекберг. Основна тема її романів – сімейне життя, сімейні «скелети у шафах». Стиль оповіді авторка будує зазвичай з точки зору та опису життя різних персонажів. Це доволі складний, на мій погляд, прийом, що потребує скрупульозної деталізації під час творення сюжету. Але і неймовірно цікавий! Читач має можливість подивитися на ту ж саму ситуацію з різних боків, наче вислухати різні версії того, що відбувається чи відбувалося. І вже наприкінці отримати професійний висновок головного розслідувача.

Літературні критики дотримуються спільної думки щодо чіткого, тонкого та яскравого вимальовування характерів героїв, їхньої психології, опису прекрасного містечка Ф`єльбаки, де відбувається більшість подій романів, та інших місцевостей Швеції. Увага до найдрібніших деталей – це одна з характерних ознак Каміли Лекберг.

Після навчання в університеті майбутня письменниця пройшла у Стокгольмі курс письменницької майстерності «Як писати кримінал». Схоже, навчання дало розкішні плоди ;) На сьогодні у Каміли Лекберг видано 9 детективних романів.

Романи «Агати Крісті по-шведські» екранізовані, хоча подивитися їх можна поки що лише на батьківщині письменниці. 

вівторок, 20 грудня 2016 р.

Брет Істон Елліс "Американський психопат": що стане з тобою, якщо в тебе є все...

Я повинен виглядати на 100% дорого та вишукано. Жодної зайвої складки на костюмі від «Армані», жодної синтетичної нитки в сорочці від «Айк Бехар», шкарпетки з найдорожчого Нью-Йоркського магазину модних речей, труси від не менш відомого бренду, ніж туфлі, та носовичок за сорок баксів з найчистішого шовку. Мій день починається з чищення зубів дорогою щіткою та пастою від відомого на весь світ виробника. Моя робота – це кількагодинне розглядання секретарки, поради, що їй варто вдягти на роботу завтра, переглядання телепередач та тривалі роздуми, в якому ресторані сьогодні обідати. А ввечері я ніяк не можу обрати ресторан – бо потрібен наймодніший та найдорожчий – і ризикую зовсім залишитися без їжі…


Є книги, про які надто важко скласти однозначну думку. Іноді не розумієш – це суцільне лайно чи такий тонкий авторський прийом? З «Американським психопатом» ситуація виявилася ще складнішою.

Оповідь ведеться від особи головного героя, Патріка Бейтмена, що уособлює в собі образ всіх американських яппі кінця 1980-х років. 26-річний синочок заможних батьків, з престижною Гарвардською освітою, офісом на Волл-стріт та розкішною квартирою на Мангетені проводить свої дні виключно у створенні враження. Він сповідує престижне споживання. Адже має значення тільки те, як ти виглядаєш, як тебе сприймають, чи шаленіють від тебе жінки та заздрять друзі.

Перші сторінок 200 роману – це така собі дивовижна екскурсія фірмами, виробниками та брендами, які тільки знає світ на сьогоднішній день. Чесно кажучи, я навіть не уявляла, що на нашій планеті існує стільки брендів одягу, взуття, меблів, аксесуарів, напоїв, косметики, текстилю тощо. І  саме це мене спочатку змусило сильно переживати за адекватність автора. Було дивно, проте цікаво. І я продовжувала читати. Згодом прийшло розуміння, що детальний опис кожного дня Бейтмена, багатосторінкові порожні діалоги його друзів у неприпустимо дорогих ресторанах, тупе цвірінькання коханок – своєрідна карикатура на тогочасне американське суспільство. Щоб все було гарно зовні. Засмага в солярії – для гарного кольору шкіри. Заняття спортом – для гарного тіла. Порошок замість ін’єкцій – бо від нього не залишається зовні ніяких слідів…
А ще якби ж у світі не існувало геїв, негрів, жебраків, повій – всі вони, на думку «лялькового» улюбленця долі Бейтмена, лише людське сміття. Але ж їх надто багато навколо…

Від усього цього можна збожеволіти. І почати вбивати. Але наскільки ж треба бути пересиченою людиною, щоб навіть збочені вбивства перестали викликати будь-які емоції?!

Коли в житті людини є більше, ніж усе, одного разу їй стане нудно. В наш час складно вже вигадати щось нове, все воно – лише оновлення старого та давно відомого. І єдиним засобом полоскотати нерви та хоч якось розважитися стають збочення.

Гидка книжка, хоча і є світовим бестселером. І обережно, в романі дуже багато відвертих сексуальних та насильницьких сцен.




пʼятницю, 9 грудня 2016 р.

Про магічний реалізм


Мені не дуже подобається магічний реалізм у літературі. Коли я читала твори, написані за допомогою цього прийому, у мене перед очима завжди поставали предмети в стилі стімпанк. А його я теж не люблю. Хоча стімпанк відносять до фантастики, у мене чомусь сталі асоціації саме з магічним реалізмом. Мабуть, така у мене гра уяви.

Коли в реальні події вплетені фантастичні сюжети, міфологія та фольклор (а саме це і є характерною ознакою магічного реалізму як літературного прийому), десь глибоко всередині мене вмикається Станіславський: «не вірю». Мені потрібна або суцільна реальність, або вже академічна фантастика, написана за всіма традиціями жанру. А поєднання одного з іншим я не сприймаю. Проте це стосується далеко не всіх творів. Наприклад, наш славетний український Микола Гоголь був ще той майстер магічного реалізму. Один «Вій» чого вартий! А найвідоміший зразок – «Сто років самотності» Маркеса – невже багатьом не подобається? Погоджуся, що цей роман доволі складно читати, однак в цьому ж і є його «родзинка». І абсолютно все, що в ньому є, кожна строчка, кожне слово і робить твір неперевершеним у своєму роді. До речі, латиноамериканські автори славетні саме магічним реалізмом. Так склалося історично. Можливо, через особливості культури та міфотворчості.

Для того, щоб скласти враження про магічний реалізм та зрозуміти, чи приваблює він саме вас, варто читати Франсуа Рабле («Гаргантюа та Пантагрюель»), Габріеля Гарсія Маркеса (не тільки «Сто років самотності»), Жорже Амаду (свого часу я цілком вдало сприйняла «Дона Флор та два її чоловіки») та навіть Булгакова. Тільки «Майстер та Маргарита» продемонструють всі особливості реалізму та магії в одному флаконі.

Магічний реалізм як літературний прийом нікуди не подінеться. І багато сучасних авторів пишуть і будуть писати такі твори. Є серед них доволі талановиті (Салман Рушді, Маріо Варгас Льоса), а є такі, що доводиться закривати книжку навіть не дочитавши до середини. Але смаки у вісх різні, отже і враження від усього будуть цікавішими.


Андрій Кокотюха "Чорний ліс": з темряви лісів - у темряву розуму





«Історію пишуть переможці, тому в ній не згадується про тих, хто програли». Ці слова належать Артуру Дрекслеру, засновнику НСРПН (NSDAP), і саме так відбулося з історією Другої світової війни. Безліч фактів-покручів, замовчувань та вигадок закарбувалися, на жаль, у свідомості мільйонів радянських людей. Та й за пострадянських часів довести правду про той жахливий період  до багатьох людей неможливо навіть завдяки відкритим архівам.

Але процес триває. Нехай дещо повільно, але він є. Я дійсно це відчуваю та вірю, що згодом ми всі проведемо власну «переоцінку цінностей». Для цього й пишуться книжки, подібні «Чорному лісу». Події, через які нас проводить автор, вигадані. Але ситуація, в якій опинилися західні області України (зокрема Волинь) у 1943 році – абсолютно реальна.

Найгарячіші часи для підпілля УПА, коли доводилося битися з потрійним ворогом – нацистською Німеччиною, польською Армією Крайовою та радянською владою. Проте вони знали, з ким та що воюють. А ось для Максима Коломійця, колишнього міліціонера, доля підготувала серйозні моральні випробування. На чиєму боці правда? Чому «бандерівці» проти СРСР? Чому стали зрадниками? Адже ми одна країна! Та чи дійсно одна?..

Максиму, ув’язненому за вбивство колеги, судилося очолити диверсійну групу. Це вже зараз ми знаємо, що такі групи були одноразові. Їх набирали в тюрмах серед «зеків», відповідно натаскували фізично та психологічно, та закидали в тил ворог для виконання завдань. Не багатьом доводилося вижити або не потрапити в полон. Але сталося так, що потрапив радянський диверсант до партизанського загону УПА. І саме знаходячись там йому доведеться визначитися у своїх переконаннях, багато чого зрозуміти та ухвалити для себе остаточне рішення…

В романі гарно виписані постаті інших героїв, з усіх сторін: німці, поляки, росіяни, українці, НКВД-шники, пропагандисти, розвідники, диверсанти, партизани. Пошматовані країни, розкуйовджені долі, загублені життя.

Це історія про колишніх «тих, що програли», і про «переможців». Проте судити про хід історичних подій будуть наступні покоління. Ми одне з них.

понеділок, 28 листопада 2016 р.

Самуэль Бьорк: "Я путешествую одна", "Сова"



Самюель Бйорк написав (поки що) всього два романи, і обидва вже здобули популярність у Норвегії. Кажуть, літературні критики ставлять Бйорка в один ряд з таким монстром психологічних детективів, як Стіг Ларсон, а романи переводять на кілька десятків мов.

Як для літератора-самоучки дуже непоганий початок.  Хтозна, чому автор вирішив творити під псевдонімом. Справжнє ім`я Бйорка - Фреде Сандер Ойен, і саме під цим ім`ям в Норвегії він є відомим музикантом. Чудове поєднання різних видів мистецтва – музики та літератури, чи не так? Проте в романах і натяку немає на музику.
А є в них два професіонали-детективи, що змушені розслідувати жахливі як для звичайної людини злочини.

Здавалося б, у Бйорка є все, що притаманне класичному детективу:
-          певна подія, обставини якої на початку невідому;
-          таємниця, що з цією подією пов`язана;
-          злочин, який власне і поєднує перше з другим і має бути розкритим.
Звісно ж, автор поступово веде читача до розгадки, ми спостерігаємо за процесом розслідування, та на останніх сторінках нам все стає зрозумілим. І наприкінці ми, сповнені жахом, нарешті розуміємо всі причини події, яку нам подали у зав’язці роману.

Але чи то я вже така розпещена читачка, напхана тим же Стігом Ларсоном, Камілою Лекберг, Сем Хайес та Карін Альвтеген, чи надто багато піару було цих двох романів, але вищий бал поставити їм не можу. Хоча читати було цікаво. Тільки я б 800-сторінкові романи вмістила б на 400 сторінок кожен. Дійсно, можна було б скоротити. Мені здалися розтягнутими діалоги. Коли протягом двох сторінок два герої намагаються тільки розпочати розмову – це якось не дуже цікаво і трохи нудно. А ще забагато описів психологічного стану головних героїв – детективів Холгера Мунка та Мії Крюгер. У першого вічні сімейні проблеми, друга перманентно сидіть на пігулках та алкоголі через психоемоційну травму через втрату рідної сестри. Ні, я все розумію, але поведінка найкращого слідчого в Осло аж надто інфантильна та саморуйнівна.

А в цілому – хороші психологічні детективи для любителів порозмірковувати над мотивами вчинків психопатів ;)


четвер, 10 листопада 2016 р.

Мариша Пессл "Ночное кино": не варто надто багато дивитися фільми жахів ;)




Я не любитель кіно та надсучасних гаджетів, технології яких оновлюються зі швидкістю світла. Можливо, саме тому я сприйняла цей роман спокійно. «Книга року», «роман-вибух» та інші епітети, якими вже щедро нагородили твір читачі з усього світу, на мене не справили враження. Я належу до невеликого відсотку тих, хто вважає інакше.

Маріша Пессл вибрала правильний хід для привернення уваги до свого другого роману – зробила ставку на інтерактивність. Дійсно, такого у світі паперових книжок ще не було (принаймні, я не зустрічала).

Під час читання у вас буде повне занурення у сюжет, наче ви самі розслідуєте загадкову смерть Олександри, доньки культового режисера трилерів Станіслава Кордови, вештаєтеся сумнівними закладами, намагаєтеся хоча б щось дізнатися про загадкову дівчину у яскраво-червоному пальті, яка викликала у всіх, хто її бачив, неоднозначні емоції. Книга оздоблена фотокопіями псевдодокументів псевдополіцейських розслідувань, скріншотами сайтів, які начебто існують, копіями газетних статей з фотографіями буцімто справжніх людей. І все виглядає цілком справжнім – навіть шматок відірваного паперу із залишками тексту. Чи не захопливо? 
А якщо у вас є айфон, то ви навіть можете потрапити до якихось посилань. Отже оздоблення книги створює непоганий ефект присутності. Думаю, саме цього авторка й добивалася.

Проте для мене це не стало стимулом придбати паперову книгу. Я читала в електронному форматі. Так, враження дещо втрачаються, але цілком можна скласти загальну картину структури та оформлення. Припускаю, якби мені було років 25, я була у захваті від роману. До речі, він нагадав мені твори Дена Брауна саме наявністю цікавих та незвичних «фішок». Тільки в нього ці «фішки» були псевдоісторичними, а в даному випадку задіяні елементи візуальні. І Ден Браун, і Маріша Пессл мене зацікавили рівно на одне прочитання, не більше.

Що стосується сюжету, то я б відзначила тут ще такий прийом авторки: головний герой, загадковий та оповитий жахливими історіями режисер Кордова, присутній під час оповіді тільки віртуально. Тобто події крутяться навколо його постаті, а його самого фізично не має. Він присутній тільки у газетних та інтернет-статтях, свідченнях колишніх його акторок.

Суцільні таємниці, приправлені магією, забобонами, надто дивними фільмами, які знімав режисер на своїй віллі, надлюдський музичний дар Олександри – все це додає роману загадковості, тримає у напруженні та змушує місцями здригатися. Принаймні, таким був авторський задум. Але з магією та жахіттям варто бути обережним, бо навіть найменше перебільшення може викликати в читача протилежний ефект: не цікаво, не страшно та якось штучно.

Утім, книгу прочитати раджу хоча б заради знайомства як з авторкою, так із романом, що набув розголосу.

вівторок, 13 вересня 2016 р.

Маргарита Проніна "Звичайна": інтелектуальна жіночість або незвичайно про звичайне


Ми всі - звичайні люди. Так, відрізняємося один від одного зовнішністю, здібностями, статками, але ми напрочуд звичайні. Кожен проходить в житті свій унікальний шлях, проте є певні категорії, які притаманні абсолютно всім. Пошуки свого місця в світі, кохання, дружба, самовираження, емоції – чи це не те, що нас усіх об’єднує? Покажіть хоча б одну людину на планеті, яка б не пройшла через перепони непорозумінь або не шукала б свою «половинку», яка не сміялася б чи не вміла плакати. Це все звичайні стани звичайною людини, і саме це робить наше життя сповненим сенсу.

Повість «Звичайна» незвичайна. Її не можна втиснути в рамки «жіночої прози», хоча для цього є начебто всі ознаки: молода дівчина, період професійного, особистісного та жіночого становлення… Але для мене це щось більше. Глибина роздумів у поєднанні з незвичним для пересічного читача щоденниковим та епістолярним жанром – ось, що зацікавлює. Повість-щоденник, повість-листування, повість-самоаналіз. Її варто читати повільно, іноді вертатися на кілька рядків назад, щоб зрозуміти найпотаємніше, про що розповідає нам героїня. І це не банальні «кохання та страждання» (утім, не варто жартувати із почуттями), це роздуми про витоки всього, що відбувається в її житті, аналіз свого життя, поведінки та почуттів.

Проте лейтмотивом повісті я б назвала самотність. У широкому розумінні поняття. І це також той фактор, який притаманний будь-кому. Чи відчували ви колись самоту у мегаполісі? Чи було вам самотньо довгими вечорами пізньої осені, коли є тільки ваші ви, ваші думки та дощ. Якщо вам довелося відчути в житті подібне, ви щаслива людина. Ви зцілилися. Як зцілилася, сподіваюся, і «Звичайна».

Розкрийте цей літературний щоденник, в якому немає точних дат, а є життєві віхи у вигляді окремої пори року, та пориньте у світ звичайної дівчини. Хоча насправді вовна не зовсім і звичайна…


А я колись спробую вести не щоденник, а «життєвик». І в ньому будуть вже мої власні весна, осінь, зима та літо.

понеділок, 22 серпня 2016 р.

Мішель Уельбек "Покора": химерний світ під покривалом

Доки подія не відбулася, не можна говорити про її передбачення. Так і в цьому романі автор зробив лише припущення того, як саме може розвинутися в Європі ситуація, що склалася. А до чого насправді призведе ісламізація, і чи дійсно все так, як демонструють людськості світові ЗМІ, покаже життя.

Роман «Покора» стався дуже на часі. Теракти, мусульмани, іслам, славнозвісне «Шарлі Ебдо» (а саме після трагічних подій з цим виданням він і був опублікований ) – саме в цей період Мішель Уельбек вийшов на людський суд зі своєю політичною антиутопією. Дія розгортається у Франції 2022 року, коли до влади демократичним шляхом прийшов президент-мусульманин. Що було далі не складно спрогнозувати, що, власне, і очікував головний герой – самотній інтелектуал та викладач Сорбони Франсуа. Все начебто завершилося цілком законно та мирно, проте нова влада впроваджує і нові умови.

Образ Франсуа постає у романі як людини розумної, схильної до глибоких роздумів та відданій своїй науковій роботі. Проте особисто у мене цей герой викликав суцільну огиду. Франсуа відомий літератор, займається дослідженням творчості французького письменника 19 століття Гюїсманса, а вільний час проводить зі студентками у суцільній чуттєвій насолоді. Думаю, автор навмисне дуже детально описав всі статеві акти з найрізноманітнішими жінками (з повіями за викликом також), щоб показати читачеві інший бік особистості головного героя – його великі комплекси та розумові поневіряння, неспроможність зупинитися та, врешті-решт, знайти своє істинне «Я». І через все це мене не полишало якесь мерзенне відчуття щодо  Франсуа.

За новими правилами викладач має право працювати в університеті лише за умови навернення до ісламу. Франсуа ввічливо попросили звільнитися, проте призначили йому по життєву високу пенсію. Тобто можна взагалі не працювати. Але наш герой має дуже тонку душевну організацію, і намагається віднайти себе у новій ситуації. Що обрати: тихе життя і подальші пошуки себе чи продовження інтелектуальної праці та можливість мати кількох дружин?

Можна припустити, що рушійною силою до прийняття ісламу Франсуа став конформізм та можливість отримання певних вигод. Хоча новий директор поступово вводив його до світу мусульманської релігії, до основ віри та принципів життя за ісламом. Доволі розумних, варто зазначити. Але на останніх сторінках роману, саме під час церемонії навернення до нової віри (шахади) і одразу після неї думки нашого героя вирують навколо гарненьких студенток у хід жабах та роздумах про те, що кожна з них мала б за честь розділити з ним ложе…

Роман «Покора» варто прочитати хоча б через багато філософських та релігійних питань, які ставить автор читачеві. На сторінках відповіді не знайти, але вона обов`язково є у наших власних головах. Всі ці теми дуже актуальні для всього сучасного світу, не тільки для Європи. Ми всі маємо право приймати у своєму житті ті рішення, які здаються нам доречними на певному етапі. Навіть якщо нас за це засудять. Утім, не варто цього боятися. Адже ми взяли відповідальність за те, що вирішили для себе якнайкраще.

А ще не варто боятися того, чим тебе постійно лякають звідусіль. Краще розплющити очі і розум, і перестати жити «наосліп". Власне, сказати про це людям і є метою всіх антиутопій. 

вівторок, 16 серпня 2016 р.

Читопис: статистика прочитаного за півріччя


Вже минуло навіть більше, ніж половина поточного року, а я тільки-но зібралася викласти статистику прочитаного. Та нічого ;) Отже, інформація на сьогоднішній день така. 

Загалом прочитано 69 книжок. З них:

січень - 5
лютий - 8
березень - 9
квітень - 10
травень - 9
червень - 10
липень - 13
серпень (триває) - 5


Читаймо разом!


понеділок, 8 серпня 2016 р.

Читопис: липень 2016

В липні я прочитала доволі багато книжок. Був час та натхнення ;) Отже дивіться, що саме я читала цього спекотного літнього місяця 2016 року.



Читаймо разом!

вівторок, 19 липня 2016 р.

Интеллектуальные детективы Лесли Форбс

Лед Бомбея

Этот роман был первым в жанре интеллектуального детектива Лесли Форбс. Лично я прочитала с удовольствием. Многие считают сюжет слабым, а описание Индии неточным и скучным. Что ж, вкусы и понятия о триллерах у всех свои, так что спорить я не буду. Скажу лишь, что мне было интересно всё - от индийского колорита и киномании до описания нетуристической Индии, со своими тайнами и, порой, неприятными сюрпризами, истории, в которую вляпалась главная героиня, тележурналист Би-Би-Си Розалинда Бенгали. А что, жила бы она в своей Британии спокойно, если бы однажды её сестра, вышедшая замуж за очень известного и богатого индийского режиссёра, и живущая теперь в Индии, не написала ей странное письмо... А Розалинда, в жилах которой бурлила индийская кровь, конечно же, стремительно рванула в Бомбей, в самую гущу кинематографа и загадочных преступлений. 

Возможно, кто-то поинтересуется, что же здесь интеллектуального? Для меня интеллектуальная проза - это тексты, написанные красивым и богатым языком, затрагивающие серьезные темы, например, научные, социальные, побуждающие думать. Образы при этом выписаны настолько глубоко и серьезно, что практически можно "увидеть" героев, их внешность, внутреннее состояние. Кроме того, интеллектуальная проза, на мой взгляд, имеет какую-то проблему, которая и проходит красной нитью сквозь всё произведение, опять же, заставляя читателя постоянно о ней размышлять, анализировать, сопоставлять факты. 

В романе "Лед Бомбея" есть и научные темы, алхимия, к примеру. Также повествование строится на метафорах, что тоже отличает для меня интеллектуальный роман от просто развлекательного. Стиль написания у Лесли Форбс отличается местами детализацией, но это не напрягает за счет того, что используемые образы очень ярки и красиво вплетены в текст.

Пробуждение Рафаэля


Этот роман впечатлил сильнее других произведений Форбс. Думаю, всё дело в тематике: живопись Возрождения, удивительный городок Урбино, в котором родился Рафаэль. Да и сама Италия в романе проносится несколькими эпохами: Ренессанс, период Второй мировой войны, современность. Но все эти времена очень тесно переплелись в книге, и никак не угадать, какой стороной обернется Италия к читателя на следующей странице - периодом господства фашизма, временем, когда Рафаэль писал свою знаменитую "Немую" или современностью, с её мафией, коррупцией и тайнами, которые восстают из небытия. 

Реставратор Шарлотта Пентон специально была приглашена для восстановления рафаэлевской "Немой". И, возможно, именно ей и суждено было потревожить спящие шестьсот лет тайны. И пробудившись, они уже не оставят в покое очень многих...

середу, 13 липня 2016 р.

Арчибальд Кронин "Юные годы"

Роман о детстве, в котором нет капризов, сладостей, обожающих бабушек, подарков ко дню рождения, мультиков и уж тем более планшетов с играми. 

В этом детстве есть ранняя утрата самых близких людей. Настолько неожиданная, что весь мир рушится. Настолько тяжело переживаемая, что психологическая травма теперь на всю жизнь. Но кто в начале XX века озадачивался этим вопросом... Есть необходимость, долг, правила. Отныне именно они будут руководить твоей жизнью, мальчик. Всей твоей жизнью до тех пор, пока у тебя не хватит сил и смелости это остановить для того, чтобы дальше идти своим собственным путём. 

И у тебя получилось. Все годы взросления ты впитывал в себя окружающий мир, слишком быстро и безапеляционно ставший твоим. Ты очень внимательно присматривался к людям, стремился получать знания и понять тех, кто был с тобой все эти годы. Новые мама и папа, чудак-дедушка и властная бабушка, сестра, брат. Все они были очень разными, и каждый из них помог тебе стать личностью. И каждому из них ты позволит проявить что-то важное, что жило в их душах. Твои юные годы были очень важными. 

Иди по жизни дальше, Шеннон, добивайся своей цели и помни о том, что жизнь изменчива и прекрасна во всех проявлениях.

понеділок, 27 червня 2016 р.

Справжні ліки від нудьги та хвороб ;)

В моєму розумінні гумор - це здатність незлобливо жартувати над собою, над суспільством, над життям в цілому. Але при цьому гуморист любить і поважає те, над чим сміється. Це найголовніше. Якщо у жартах простежується відвертий сарказм, зневага або шовінізм/ксенофобія/сексизм/расизм та всілякі інші спроби возвеличитися за рахунок приниження інших - такий "гумор" у мене миттєво відправляється, як кажуть, "фтопку". Це не варте моєї уваги, як адекватної та розумної людини, і це я вважаю неприпустимим.

Павло Глазовий не дарма дуже відомий український гуморист, бо він - представник саме тієї когорти профеіоналів-письменників, які щиро любили свою країну, її культуру та національні особливості. І дуже вдало, влучно та коректно висміювали деякі моменти життя. А такі моменти є у будь-якого народу.
Життя без доброго гумору приречене на нещастя. Здатність іноді посміятися над собою - це ознака здорової людини, здорового суспільства. Так, далеко не все гаразд буває, різні епохи та зміни влади несуть із собою як негаразди, так і позитивні зміни. І справжній гуморист вміє це помітити і цікаво розповісти про це іншим, додавши неповторного колоритного мовного забарвлення та щирої посмішки.
Посміхніться, люди!