понеділок, 28 листопада 2016 р.

Самуэль Бьорк: "Я путешествую одна", "Сова"



Самюель Бйорк написав (поки що) всього два романи, і обидва вже здобули популярність у Норвегії. Кажуть, літературні критики ставлять Бйорка в один ряд з таким монстром психологічних детективів, як Стіг Ларсон, а романи переводять на кілька десятків мов.

Як для літератора-самоучки дуже непоганий початок.  Хтозна, чому автор вирішив творити під псевдонімом. Справжнє ім`я Бйорка - Фреде Сандер Ойен, і саме під цим ім`ям в Норвегії він є відомим музикантом. Чудове поєднання різних видів мистецтва – музики та літератури, чи не так? Проте в романах і натяку немає на музику.
А є в них два професіонали-детективи, що змушені розслідувати жахливі як для звичайної людини злочини.

Здавалося б, у Бйорка є все, що притаманне класичному детективу:
-          певна подія, обставини якої на початку невідому;
-          таємниця, що з цією подією пов`язана;
-          злочин, який власне і поєднує перше з другим і має бути розкритим.
Звісно ж, автор поступово веде читача до розгадки, ми спостерігаємо за процесом розслідування, та на останніх сторінках нам все стає зрозумілим. І наприкінці ми, сповнені жахом, нарешті розуміємо всі причини події, яку нам подали у зав’язці роману.

Але чи то я вже така розпещена читачка, напхана тим же Стігом Ларсоном, Камілою Лекберг, Сем Хайес та Карін Альвтеген, чи надто багато піару було цих двох романів, але вищий бал поставити їм не можу. Хоча читати було цікаво. Тільки я б 800-сторінкові романи вмістила б на 400 сторінок кожен. Дійсно, можна було б скоротити. Мені здалися розтягнутими діалоги. Коли протягом двох сторінок два герої намагаються тільки розпочати розмову – це якось не дуже цікаво і трохи нудно. А ще забагато описів психологічного стану головних героїв – детективів Холгера Мунка та Мії Крюгер. У першого вічні сімейні проблеми, друга перманентно сидіть на пігулках та алкоголі через психоемоційну травму через втрату рідної сестри. Ні, я все розумію, але поведінка найкращого слідчого в Осло аж надто інфантильна та саморуйнівна.

А в цілому – хороші психологічні детективи для любителів порозмірковувати над мотивами вчинків психопатів ;)


четвер, 10 листопада 2016 р.

Мариша Пессл "Ночное кино": не варто надто багато дивитися фільми жахів ;)




Я не любитель кіно та надсучасних гаджетів, технології яких оновлюються зі швидкістю світла. Можливо, саме тому я сприйняла цей роман спокійно. «Книга року», «роман-вибух» та інші епітети, якими вже щедро нагородили твір читачі з усього світу, на мене не справили враження. Я належу до невеликого відсотку тих, хто вважає інакше.

Маріша Пессл вибрала правильний хід для привернення уваги до свого другого роману – зробила ставку на інтерактивність. Дійсно, такого у світі паперових книжок ще не було (принаймні, я не зустрічала).

Під час читання у вас буде повне занурення у сюжет, наче ви самі розслідуєте загадкову смерть Олександри, доньки культового режисера трилерів Станіслава Кордови, вештаєтеся сумнівними закладами, намагаєтеся хоча б щось дізнатися про загадкову дівчину у яскраво-червоному пальті, яка викликала у всіх, хто її бачив, неоднозначні емоції. Книга оздоблена фотокопіями псевдодокументів псевдополіцейських розслідувань, скріншотами сайтів, які начебто існують, копіями газетних статей з фотографіями буцімто справжніх людей. І все виглядає цілком справжнім – навіть шматок відірваного паперу із залишками тексту. Чи не захопливо? 
А якщо у вас є айфон, то ви навіть можете потрапити до якихось посилань. Отже оздоблення книги створює непоганий ефект присутності. Думаю, саме цього авторка й добивалася.

Проте для мене це не стало стимулом придбати паперову книгу. Я читала в електронному форматі. Так, враження дещо втрачаються, але цілком можна скласти загальну картину структури та оформлення. Припускаю, якби мені було років 25, я була у захваті від роману. До речі, він нагадав мені твори Дена Брауна саме наявністю цікавих та незвичних «фішок». Тільки в нього ці «фішки» були псевдоісторичними, а в даному випадку задіяні елементи візуальні. І Ден Браун, і Маріша Пессл мене зацікавили рівно на одне прочитання, не більше.

Що стосується сюжету, то я б відзначила тут ще такий прийом авторки: головний герой, загадковий та оповитий жахливими історіями режисер Кордова, присутній під час оповіді тільки віртуально. Тобто події крутяться навколо його постаті, а його самого фізично не має. Він присутній тільки у газетних та інтернет-статтях, свідченнях колишніх його акторок.

Суцільні таємниці, приправлені магією, забобонами, надто дивними фільмами, які знімав режисер на своїй віллі, надлюдський музичний дар Олександри – все це додає роману загадковості, тримає у напруженні та змушує місцями здригатися. Принаймні, таким був авторський задум. Але з магією та жахіттям варто бути обережним, бо навіть найменше перебільшення може викликати в читача протилежний ефект: не цікаво, не страшно та якось штучно.

Утім, книгу прочитати раджу хоча б заради знайомства як з авторкою, так із романом, що набув розголосу.