Горіха Зерня «Доця»

Людина майже не знає, хто вона є й на що може бути здатна. Скільки б нам не було років, ми не матимемо повної уяви про свої можливості чи надможливості, не відчуємо свій внутрішній стрижень, доки життя не зажене нас у настільки дику й неприродну для нас ситуацію, коли потрібно буде зробити єдиний вибір. І тоді станеться переоцінка всього, що було до цієї миті. Доведеться пройти через біль, гнів і страх, але, врешті, ми сприймемо себе справжнього.

Молода дівчина, маленька на зріст та вагою в 42 кілограми жила собі в Донецьку й була хорошою творчинею. Вона створювала прекрасні вітражі й за працею могла забути поїсти та поспати. У неї було безліч поціновувачів та охочих, щоби вона створила для них саме той унікальний малюнок на склі, заради якого вони ладні віддати шалені гроші. І вона створювала, вкладаючи фантазію та талант у кожне своє творіння. І гадала, що це її покликання. Вона, як і всі ми, тоді ще знала себе.

Усвідомлення прийшло не одразу. Перші постріли, вибухи, мітинги в центрі міста, яке вона любила й шанувала, хоча воно не було її рідним, збентежили та знітили. Але, водночас, стали, наче допінгом. Де взялися сили, фізичні й моральні, щоби організовувати постачання українській армії, рятувати цивільних із ворожих підвалів, домовлятися про те, про що годі й намагатися домовитися? Звідки взялися всі ті, хто, немов за помахом чарівної палички, згуртувалися навколо дівча з волоссям сторчма й руками в машинному мастилі? Невже ця тендітна худенька постать стояла годинами безперервно на мікроскопічній кухні в «хрущовці» й готувала кілограми смачнющих, поживних, гарячих ароматних страв для воїнів на лінії вогню?

Вона була «доцею» для всіх. Для своєї бабусі, для кремезних чоловіків — колег, друзів, воєнних, для тих, кого врятувала, ризикуючи життям, для сотень і тисяч тих, хто допомагав грошима, квартирами, знайомствами, транспортом. У ті страшні місяці 2014 року будь-яка допомога вимірювалася вагою золота.

«Доця» — звичайна (чи надзвичайна?) маленька молода жінка з величезним серцем і холодним розумом. У найсильнішій стресовій ситуації «доця» стала тією, ким її задумала природа — собою.

Моя душа тріпоче від шани всім «доцям», на чиїх плечах на початку російсько-української війни лежав непосильний вантаж. І лежить досі. І я цими роздумами після читання висловлюю вдячність авторці за опис багатьох ситуацій, які сталися насправді, у вигляді роману-вітражу. Кожна частка якого складає велику строкату картину одного відрізку нашої історії.

Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

"14 друзей хунты"

Читати воєнну літературу завжди важко, про яку би війну та які би часи не йшлося. Особливо важко, коли війну переживаєш безпосередньо, нехай і не в самому вирі подій. А от автори цієї збірки якраз знають, що таке бути в епіцентрі найстрашнішого...

Воїни та волонтери день у день роблять те, що я навряд чи змогла би витерпіти. І про це розповідають іншим. У кожного своя історія "до" і "після", але всі вони зійшлися в одній "точці неповернення", після якої вже ніколи не буде так, як раніше. Буде нове, краще, мирне, потужне, спокійне, але інше.

Хлопці й дівчата, чиї оповіді увійшли до збірки, здебільшого не є професійними авторами, однак саме щирість їхніх історій чіпляє більше, ніж кришталево збудований за всіма жанровими законами твір. Хтось із них говорить із нами пронизливо сумно, хтось іронічно чи саркастично, а комусь зручніше додати частку цинізму. Але саме так кожен із них сприймає події, які пережив. На війні надто страшно, і кожна людина має власний механізм психологічного захисту від того божевілля. І якщо це блискавичний гумор із матюками - я щиро порегочу разом із автором. Бо ж він настільки влучно пише. Або плакатиму, якщо текст буде сповнений туги. У будь-якому разі, я пережила багато різних емоцій та отримала безцінний досвід спілкування з кожним автором, нехай і лише ментально :)

Низький вам уклін, люди, які написали цю книжку. За те, що ви є.

А видавництву "ДІПА" я вдячна за можливість у такий спосіб ще раз усвідомити та обміркувати виклики долі, що спіткала нас усіх.