Читопис вересня 2020

Прочитано: 10 книжок

З них:

художні: 9

нехудожні: 1

паперові: 6

електронні: 4

Географія читання:

Україна: 3

США: 3

Велика Британія: 1

Норвегія: 1

Італія: 1

Швейцарія: 1

Нора Робертс «І зайде сонце»

Є книжки, які навдивовижу можуть псувати настрій. І не через те, що написані погано, а через те, що розкрили дуже важливу та серйозну соціальну тему не так, як її варто було б розкрити. Принаймні, розкрили не так, як я, читачка, хотіла би про таке прочитати та зрозуміти висновки героїв роману.

Червоною лінією роману є історія Аліси, яку релігійно-фанатичний мерзотник викрав та тримав у полоні 25 (!) років. І в’язницею для молодої жінки став підвал не будь-де, а неподалік від рідної домівки. З одного боку, сюжетна лінія Аліси відтворена цікаво (якщо взагалі можна так висловитися щодо людського рабства), послідовно, логічно, і читати про це огидно й моторошно. А з іншого боку — історії решти родини (бабуся Аліси, її мати, старша сестра та племінники) залишила після прочитання змішані й не дуже приємні відчуття. Склалося враження, що давня образа на дівчину, яка пішла з дому напередодні весілля старшої сестри, міцно засіла в душах усіх членів сім’ї. Їх наче й можна розуміти, адже дівча подалося світ за очі, залишивши лише записку рідним. Хотіла власного вільного життя якомога далі від несправедливої матері, яка, на думку Аліси, любила й пишалася старшою сестрою, а її, молодшу, зневажала. Проте всі ці нюанси в романі ми дізнаємося лише зі спогадів самої Аліси, а отже, як що було насправді — домислюємо самотужки.

Оповідь у романі побудована паралельно: історія Аліси — історія Бодін (доньки старшої сестри, яка народилася після зникнення Аліси). Перемежовується це все любовною лінією Бодін, описами місця подій (штат Монтана) на тлі розлогого ранчо з готельним комплексом і пристрастю до коней. Здавалося б, непогана сімейна сага, але ж читачеві все подано якось жужмом. Невже найрідніші люди після стількох років тотального мовчання дівчини не спромогтися зрозуміти, що щось із нею сталося? Що щось не так? Тримати в душі образу понад 20 років на рідну доньку й сестру? Нічогенька родина, що й казати. Завершальні розділи роману, коли Алісі вдалося втекти від мучителя та її доправили до рідних, спричинили моє роздратування їхнім поводженням. На мою думку, коли ти дізнаєшся, що твою дитину 25 років тримали на ланцюгу, щодня били, гвалтували та примусили за весь цей період народити 6 дітей, пережити два викидні та смерть ще одного новонародженого, реакція мала би бути не менш трагічною, аніж життя в полоні цієї нещасної жінки. Але ж вони спокійно розмовляють, наче Аліса була відсутня кілька місяців та й те, максимум блукала світами.

Що не так із відомою та шанованою Норою Робертс, у чиєму творчому доробку безліч цікавих романів? Чому настільки жахлива та, на жаль, реальна тема розкрита так недолуго й поверхнево? Та й образи деяких інших, не менш важливих у романі героїв, для мене виявилися пласкими та незрозумілими.

Попри всі мої обурення я раджу прочитати цю книжку. Вона зацікавить і змусить переживати. А нюанси — це справа індивідуальна. Можливо, ви звернете увагу в оповіді на щось інше.

Читопис липня 2020

Прочитано: 14 книжок

З них:

художні: 8
нехудожні: 6

📖 паперові: 10
📱 електронні: 4

🌎 Географія читання:

🇺🇦 Україна: 6

🇺🇸 США: 4

🇬🇧 Велика Британія: 2

🇸🇪 Швеція: 1

рф: 1

Петро Лущик, "Галицька сага": "Велика війна", "Тінь незалежності"

Світ завжди був бентежним і бурхливим, і в усі часи люди стикалися з каламутними подіями, які потужними хвилями періодично накривали їхнє усталене життя. Не буває хороших і поганих століть, є просто життя з його закономірностями та течія історичних етапів. Не нам вирішувати, у якому періоді народитися. Але саме ми впливатимемо на майбутнє.

Серія історичних романів «Галицька сага» є масштабною оповіддю про долю українських земель і людей, що на них жили, живуть і житимуть. Перша частина — «Велика війна» — охоплює період 1914–1918 років. Друга — «Тінь незалежності» — 1918–1922 роки. Уся історія України в різні періоди, з багатьма реальними постатями, майстерно вплетеними автором у прекрасну художню оповідь. У кожному рядку ми бачимо історію людей і водночас історію цілої епохи, перших десятиліть XX століття, спостерігаємо становлення й занепад державних утворень, зміну настроїв і цінностей людей, розпач, горе, великі й малі перемоги.

Хоча ці романи не є історичними книжками в науковому розумінні, але вони дають величезний пласт історії нашої країни. На справжніх прикладах, реальних та вигаданих постатях автор показує, що відбувалося в ті шалені часи, коли люди не встигали навіть зрозуміти певної події, як ставалося щось геть протилежне.

Читання про українську історію на тлі історії світової дає нам можливість також позбутися певних мітів, ілюзій, які часто є в людей щодо давноминулих подій, які вирували на наших теренах. У книжках ідеться про ту частину історії України, про яку за радянського періоду правдиво говорити було неможливо, і який і досі, на жаль, охоплений фактами-покручами, пропагандою та брехнею.

Усім нам важливо читати такі книжки для розуміння, що українцям західних земель довелося пережити, через що пройти. Для розуміння того, звідки ми прийшли. Та задля того, аби прокласти паралелі в сьогодення — куди ми можемо дійти. Та, безумовно, засвоїти необхідне й не повторити жахливе.

Алла Рогашко "Осіннє Рондо місячної ночі"

В усі часи людство замислювалося над тим, що пов’язує двох людей, що воно таке, кохання, чому люди зустрічаються одне з одним на шляху життя та хто ж керує всіма долями. І хоч стрімко розвивається цивілізація, наука та знання, нам усім потрібні красиві романтичні легенди, оповиті дещицею магії та припорошені насіннячками суму.

Як колом рухається життя людей у Всесвіті, покоління за поколінням повторюючи незасвоєні уроки та непережиті події чи емоції, так і рондо в музиці постійно повторює рефрен, який засяде у свідомості й наздожене навіть через століття. І лише тоді, коли коло долі, нарешті, замкнеться, зупиниться й рондо.

Одна з головних героїнь роману, сучасна молода жінка на ім’я Любка ніколи не могла б замислитися про те, що таке доля. І яка саме доля судилася їй, найзвичайнісінькій дівчині з українського села. І все було би спокійно, життя тривало б розмірено та дещо нудно, але без потрясінь. Якби не сни. А саме вони, кляті, не давали Любці впорядкувати власне життя та віднайти спокій у цьому буремному світі. Разом із коханою людиною. Власне, це химерне кохання, яке, здавалося, існувало лише в сновидіннях, спричинило низку дивних і в дечому моторошних подій у житті жінки.

А далека шляхетна панянка Софія, що жила ві Львові наприкінці XIX століття, любила грати рондо на фортеп’яно, і не могла передбачити, що одного разу зіграє його востаннє й життя замкне своє коло. Але не душа.

Спосіб розгортання оповіді в кількох часових та історичних площинах є дуже цікавим та вдалим для того, аби спонукати читача аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, замислитися над сенсом буття та розмірковувати над неосяжністю життя як чийогось вищого задуму. Шляхами чотирьох головних героїв письменниця проводить нас крізь століття, огортає краєвидами чарівного (в усі часи) Львова, приборкує нашу можливу легковажність щодо таких абстрактних, але наскільки ж важливих понять — кохання, вірність, жертовність, порядність, чесність, дружба тощо. А тема сновидінь, яку досі ще вивчають учені в усьому світі, завжди доволі цікава саме своєю незрозумілістю та певною магією. Усі ми, безперечно, цікавимося незвіданим, хоч воно і трохи відлякує. Проте най живуть найпрекрасніші оповіді та історії кохання!

Серіал за романами Майкла Коннеллі

Днями почала перегляд американського серіалу «Bosch» («Босх») про роботу відділу вбивств поліції Лос-Анджелесу. Головний герой, детектив цього відділу, має нетривіальне ім’я — Ієронім Босх (хоча всі називають його Гаррі) — та таку ж саму вдачу. Він досвідчений, справедливий, самодостатній, живе своєю роботою, любить слухати джаз на вінілових платівках, часом зухвалий та незручний для системи. І він уособлює гідність та честь своєї професії. Одним словом, добрий 6-сезонний серіал 2014 року випуску, з прекрасними акторами.

Але я до того, що зняли його за циклом романів сучасного американського письменника Майкла Коннеллі про детектива Босха. І одна з книжок циклу наразі є українською: «Передчасне прощання» (оригінальна назва The Wrong Side of Goodbye). Книжка написана 2016 року, український переклад вийшов у КМ-Букс 2017 року.

Хто любить якісні поліційні детективи (а підозрюю, що багато таких), то вельми раджу як роман, так і серіал.
Сподіваюся, колись ми матимемо змогу читати українською й інші детективи Майкла Коннеллі.

Марія Матіос «Букова земля»

Земля буків стара й мудра, гостинна та справедлива, витривала і страждальна. І безліч людей жили на ній чи то віднайшовши власний рай, чи то потрапивши в пекло ще на цьому світі. Здається, у цьому краї немає напівтонів і компромісів — усе, що посилав Буковині Бог, було приголомшливо сліпучим: творення роду, кохання, праця, природа, війни, свята, веселощі, страждання. Та й самі люди поєднані якимись невидимими нитками, настільки тримає їх ця потужна земля — прийнявши колись уже не відпустить довіку. І крізь покоління, крізь буремні події двох із половиною століть вона знову пов’яже кількох загублених у часі та просторі людей. Бо так судилося. Чи був то такий божий задум?

Марія Матіос долями своїх героїв проведе нас славним Буковинським краєм, Австрією, Німеччиною та Швейцарією минулих століть. І зупинимося ми в сучасній Україні, у знов складні для неї воєнні часи. Авторка розкаже, як починалися потужні буковинські династії, як квітли та занепадали на тлі кардинальних культурних, соціальних та політичних подій. І як невловимо все наше життя простують за нами янголи. Задля чого?

Нелінійна структура роману спершу може викликати острах і несприйняття. Оповідь кидає читача від століття до століття, від героя до героя, від події до події, від країни до країни. Наче без системи та сенсу. Проте саме завдяки цьому ефекту розірваності вимальовується цілісне полотно життя людей, а через них і строката історія Буковини.

Нетривіальності роману додає засіб діалогу Бога з Ангелами (Білим і Чорним). Їхні розмови відбуваються паралельно земному життю, десь поза простором і часом. Саме там і твориться те, що має відбутися на землі з тими людьми, на яких зажадав звернути увагу Бог. І з тією землею, чимось так сильно вабливою для нього ж.

Проводити паралелі в долях чотирьох родин, головних персонажів роману, читачеві допоможуть небожителі, але не чекайте від них пояснення сенсів усього, що відбувається на сторінках епосу. Ви маєте багато чого зрозуміти самотужки, інакше роман був би побудований зовсім по-іншому, а життя героїв чітко розписане від народження до смерті. Але здебільшого в книзі відсутні висновки та логічні завершення описів певних подій чи то пак життєвих шляхів. Ви ж не забули, що веде нас сторінками сам Бог? Чи можна сказати, що авторка насмілилася мовити від його імені? Авжеж. Але створити настільки розлогий і потужний епос могла лише людина, яка давно домовилася з Богом щодо власного життя. А ще неперевершено мальовничо зобразити Буковину, культуру народу, його побут та передати сотні емоцій могла тільки людина, яка несказанно і глибоко закохана в цю землю. У край, де народилася і всотала з материнським молоком унікальність свого народу. І розділила разом із ним усе, що послав Бог.

Читайте цю книжку лише тоді, коли відчуєте наснагу. Бо без тяжіння й готовності до занурення в раніше невідоме вам «Букову землю» не осягнути.

Елеонор Портер "Поліанна"

Зазвичай я рідко читаю дитячу літературу, але буває, що книжка сама приходить тоді, коли її конче потребуєш. Саме так сталося в мене з "Поліанною" кілька днів тому.

Трохи прихворівши, я, потерпаючи від неприємних фізіологічних симптомів, рознюнялася від несили щось робити та читати. І вирішила послухати якусь книжку в форматі аудіо. Щоправда, я не люблю аудіокнижок, але стояв вибір: або не читати зовсім, або слухати. Не читати - не варіянт. Отже, зупинилася на "Поліанні", все одно колись збиралася познайомитися з цим твором світової дитячої класики. 

Прослухала з великим задоволенням і вдячністю долі, що підсунула мені цю скарбничку людської мудрості саме в потрібну мить. Дорослі, копирсаючись щодня у своїх буденних клопотах, геть забувають про життя. А воно ж ось, навколо, лише доторкнися! І воно напрочуд цікаве й розмаїте, варто лишень зупинитися бодай на хвилинку. Не втечуть від нас наші справи. А от життя минає надто швидко. Тому просто необхідно відчути себе маленькою Поліанною та погратися разом із нею, своєю внутрішньою дитиною, у радість. Просто щосекунди радіти всьому, що бачиш довкола. А якщо радіти нема чому, то неодмінно це віднайти! Це можливо. І навіть у найскрутніших обставинах буде те, заради чого варто усміхнутися, подякувати та відчути щастя.

Ніна Фіалко «Літні забави»

Проблема сьогоднішніх батьків не у власних дітях, що належать до покоління Z, з їхньою мало не вродженою схильністю до техніки та тотальним захопленням комп’ютерами і смартфонами. А в тому, що батьки сучасних дітей переважно не розуміють, як їм з усім оцим надрозвинутим потужним світом дати раду та зацікавити дітлахів бодай хоч чимось іншим, не пов’язаним із ґаджетами.

Діти нашого світу високих технологій зовсім не є якимись комп’ютерними монстрами. А ще вони насправді бажають знати геть усе. Просто методи й засоби пізнання в них сильно відрізняються від тих, якими користувалися їхні батьки, коли буди маленькими. Діти завжди є дітьми. Це світ змінюється, не люди. Тож сьогодні батькам варто докласти більше зусиль, увімкнути всю свою фантазію та творчість, аби потім не казати, що дитина зовсім не читає книжок чи не хоче відірватися від планшета й побігати на свіжому повітрі.

Саме так і вчинили бабусі/дідусі та батьки хлопчиків і дівчаток, головних героїв двох повістей цієї книжки «Літні забави» та «Досліди в гелевому мурашнику». Перша історія буде цікава молодшим школярам, а друга стане в пригоді старшим дітям, середнього шкільного віку. Але обидві оповіді демонструють терпіння, гумор, винахідливість та безумовну любов дорослих, які сильно бажають, аби на літніх канікулах їхні діти відірвалися від комп’ютерів. І в кожному випадку експерименти були вдалими. І все завдяки розумній стратегії поведінці батьків. Змушувати, сварити, маніпулювати, погрожувати — це шлях у нікуди. А вміти зацікавити в нестандартний спосіб — для цього потрібні неабияка поміркованість, спокій та щире бажання бути прикладом для своєї дитини й допомогти їй навчитися проходити уроки життя. А воно ж неймовірно яскраве та приголомшливим розмаїттям усього: знань, явищ, різновидів живих істот, емоцій!

Герої цих дитячих повістей відомої української письменниці Ніни Фіалко протягом літніх канікул на лоні мальовничої української природи вчаться дружити, розуміти почуття інших людей, любити природу, досліджувати її багатство, заробляти свої перші гроші, втомлюватися, сумувати й шаленіти від щастя. І навіть суперсучасні ґаджети іноді їм можуть знадобитися. Але не для ігор і перегляду соцмереж, а для пошуку інформації. І це напрочуд круто — знайти її в інтернеті самотужки, а не питати в батьків. Та й вони теж далеко не все знають, ці дорослі. Чи не так? Тож почитайте разом зі своїми школяриками цю книжку, ви також дізнаєтеся багато цікавого ;-) 

Пьотр Ібрагім Кальвас «Єгипет: харам, халяль»

Відвідування Єгипту залишає в туристів безліч приємних спогадів та вражень, закарбованих у пам’яті, на яскравих світлинах, поштівках чи магнітиках. Багато хто повертається до курортів Хургади чи Шарм-ель-Шейху знову і знову, аби вчергове подивитися на містичні піраміди, зануритися в прозорі води Червоного моря та відчути в собі дух «дитя пустелі».

Але не всі глибоко вивчають культуру і традиції цієї давньої унікальної країни, і не відстежують події сучасного Єгипту. Книжка польського журналіста та письменника Пьотра Ібрагіма Кальваса прочиняє завісу міфів, стереотипів і таємниць, якими оповита Арабська Республіка Єгипет, країна на Північному Сході Африки та Синайському півострові. Усе, про що йдеться в репортажі Кальваса, він спостерігав на власні очі протягом кількох років, коли жив в Александрії.

Що завело польського журналіста так далеко, аж на інший материк, та що спонукало прийняти іслам — відомо лише йому. Але вісім років життя в Єгипті наклали суттєвий відбиток на його життя, думки, душу. Це відчувається під час читання. Автор веде оповідь від свого імені, розмірковує про феномен Єгипту, про аспекти життя й релігії цієї країни через призму власних спостережень та на ґрунті розповідей і вражень місцевих жителів різних прошарків суспільства.

Буденність і свята, соціальна система, вікові традиції, що досі залишаються незмінними, ставлення людей до життя земного й посмертного, до бога, до немусульман, іноземців, до жінок і чоловіків — усе це й багато іншого міститься в невеликій за обсягом книжці. Але інформації більше, ніж можна собі уявити. Можливо, теми, які досліджує й аналізує автор, настільки емоційно глибокі, що здається, наче ти прожив ціле життя на 235 сторінках. Чуже життя, незвичне, місцями жахливе і трагічне, інколи курйозне, подекуди незрозуміле європейській людині, але яскраве та самобутнє.

Репортаж доволі зручно поєднаний у тематичні розділи, з яких ми дізнаємося про їжу, іслам, побут, політичний та економічний стан, про жіноче обрізання, забій корів та овець на Ід аль-Адха, про суворі закони релігії та держави. Будьте готові до відвертих подробиць, адже ви воліли правди, коли брали до рук книжку. І правда вам буде.

Ігор Гургула "Мартуся зі Львова"

Репресовані долі, репресовані країни, репресовані народи... Пошматовані та знищенні життя, але неможливо знищити пам'ять.

Непогана повчально-історична повість для підлітків. Трагічні теми в історії народу необхідно висвітлювати в літературі для дітей та юнацтва, звісно ж, у такий спосіб, аби було цікаво й зрозуміло саме цій віковій категорії. Повість "Мартуся зі Львова" я би додала до переліку важливих книжок для школярів з теми патріотичного виховання. Це також є дуже необхідним, особливо в нашому сьогоденні. Хоча, показувати дітям приклад любові до своєї історії, культури та країни потрібно в будь-які часи.

Але вважаю цю, без сумніву, корисну, цікаву й пізнавальну оповідь дещо недопрацьованою сюжетно. Протягом усієї книжки оповідь розвивається логічно, динамічно й лінійно (що важливо саме для дитячої літератури). Але фінал виявився обірваним. Хоча автор у розв'язці зацікавив певною сюжетною колізією, про яку дуже хотілося би дізнатися остаточно. На жаль, ця гілка оповіді виявилася, можливо, несуттєвою й читачеві не судилося дізнатися, чим усе скінчилося. А шкода, бо сюжет обіцяв фактично детективну лінію. Також мені конче хотілося дізнатися про долю мами головної героїні, адже так і неясно, що саме з нею сталося після арешту. Щодо старшої сестри Мартусі, завдяки якій дівчинці довелося здійснити доволі складну й небезпечну подорож із Сибіру до рідного Львова, теж я чекала розповіді про те, як склалося життя в неї.

Але попри всі недоліки вважаю, що таких книжок має ставати дедалі більше в Україні. І це пречудово, що автори беруться за такі важливі теми для дітей та підлітків.

Джейн Коррі "Дружина мого чоловіка"

«Вірте чи ні, а закон не завжди справедливий. Декому вдасться вийти сухим із води. Дехто опиниться за ґратами за злочини, яких не коїв. Але певний відсоток цих «невинуватих» міг уникнути покарання за злочини, скоєні раніше. Таким чином, у кінцевому результаті ви отримаєте баланс».

У психологічному трилері в центрі уваги завжди глибинні таємниці, витіснені страхи, жахіття і травми героїв. Розслідування злочину перебуває на другому, а то й на третьому плані. Головне — що саме стало поштовхом до вбивства, що змусило людину заподіяти зло, як довго вона до цього йшла та які химери вирували у її свідомості та підсвідомості. А якщо до всіх трагічних душевних таємниць і страждань героїв додається певна цікава тема, як от система судочинства сучасної Великої Британії, то такий роман стовідсотково матиме успіх та читатиметься із захопленням.

Авторка роману «Дружина мого чоловіка» кілька років працювала в чоловічій в’язниці суворого режиму. Вона викладала убивцям та ґвалтівникам письменницьку майстерність. Отже, про те, що відбувається всередині подібних закладів, знає не з чуток, а з власного досвіду. Про що й ми можемо дізнатися, читаючи пречудовий роман Джейн Коррі як тематично виважений, так і сюжетно-стилістично досконалий.

Поступове й неспішне розгортання подій, як і годиться якісному трилеру, так само повільно занурює в найглибші темні шпарини людської психіки. Це дійсно цікаво читати, розтягуючи час та задоволення. А тонкощі судових процесів, які можуть бути настільки непередбачуваними, приголомшують правдою про те, що часто й неможливо однозначно встановити особу вбивці. І приректи до покарання можуть бодай того, на кого просто буде більше доказів.

Гаррі Беквіт «Продаючи невидиме: керівництво з сучасного маркетингу послуг»

Одного дня, багато років тому, випускник Стенфордського університету та маркетолог-початківець Гаррі Беквіт склав своє перше рекламне оголошення про послугу. Той перший млинець міг би піти нанівець, як це зазвичай буває з чимось уперше, якби молодого рекламного фахівця не осяяла думка про те, що він геть не знає, як це продати. Бо то був не конкретний товар, який можна роздивитися, помацати та випробувати. Це була послуга.

Сьогодні Гаррі Беквіт – відомий і шанований у своєму професійному колі фахівець, володар премії Effie Американської асоціації маркетингу, засновник компанії Beckwith Advertising and Marketing, автор і співавтор кількох книжок, лектор, чоловік та батько чотирьох дітей. За багато років він з'ясував та розв'язав основну проблему з послугами: неможливість їх бачити. 

Книжка «Продаючи невидиме: керівництво з сучасного маркетингу послуг» стала результатом 22-річної роботи автора, протягом яких він безпосередньо продавав послуги й працював із чотирма найкращими компаніями США в галузі надання послуг.

Вочевидь, пан Беквіт знає, як продати те, що неможливо побачити. Після прочитання цієї книжки стає зрозуміло, що так і є.

Коли ми купуємо продукт (скажімо, кухонний міксер), ми можемо його потримати в руках, обрати колір приладу, перевірити, як працюють насадки, як перемикаються швидкості, чи зручної довжини дріт, яка потужність та наскільки ергономічною є ручка-тримач. Із послугою так не вийде. Беквіт порівнює послугу з незакріпленою гарматою на палубі корабля, яка постійно хитається, обертається в різні боки, й капітан корабля не в змозі контролювати ситуацію. У цій метафорі капітан корабля – це потенційний клієнт, який почувається так само розгублено й стурбовано, коли не має можливості перевірити, чи буде якісною та послуга, яку він хоче купити.

Власне, постійне нагадування автора про те, що клієнти – це такі самі люди, як і продавці, зі своїми емоціями та переконаннями, їм притаманні ті самі дії та почуття, є «червоною ниткою», яка з'єднує все викладене в книзі. Все, про що в ній ідеться, пропускається крізь призму людського сприйняття. Такий підхід можна назвати клієнтоорієнтованістю, але, насправді, це дещо більше. Гаррі Беквіт пропонує новий маркетинг – спосіб мислення від розуміння особливостей послуг до унікальної природи потенційних замовників і користувачів.

Структура цієї невеличкої за обсягом, проте потужної за цінністю думок книжки, є простою та немов би ігровою. Образні назви розділів схожі на гру в асоціації, але в самому описі є чіткі пояснення на багатьох прикладах із реального життя та практики самого автора.

На перший погляд, Беквіт не подає чіткого алгоритму із побудови певної маркетингової стратегії. Але, якщо читати уважно, такий алгоритм легко можна самостійно вичленити, записати у вигляді пунктів і здивуватися, наскільки вдалим і захопливим є таке «упакування» інформації.

Усе починається з основ. Маркетинг – це не підрозділ у компанії. Це і є сам бізнес. А в бізнесі працюють однакові функції: аналіз, позиціонування, брендінг, планування, ціноутворення, комунікації. Але все це виявиться марним, якщо бізнес не думатиме про клієнтів: хто вони, чого бажають, про що думають, чого бояться, що хочуть почути й побачити, як їх плекати та зберігати.

На прикладі багатьох відомих у світі компаній (серед яких Disney, McDonald`s, Federal Express, Wal-Mart, Ford, Apple, SAS) Беквіт описує конкретні проблеми, помилки, виклики та успіхи, які дозволили всім цим компаніям стати тими, ким вони є зараз.

Після опису автор підсумовує розділ певним висновком-висловлюванням у вигляді короткого й місткого речення, яке має на меті закарбувати щойно опанований досвід.

Окрема увага в книжці приділена мистецтву створювати назви послуги чи то пак усього бізнесу. Нейробіологи та психологи давно дослідили, що саме мозок людини запам'ятовує найкраще: щось унікальне, чуттєве, креативне та, головне, відмінне від інших. І знову на багатьох прикладах вдалих, не дуже вдалих, провальних та приголомшливо влучних назв компаній Гаррі Беквід демонструє, що з цього всього може вийти.

Наприкінці книжки Гаррі Беквіт ділиться з читачами переліком рекомендованої літератури для маркетологів послуг. Це понад п'ятнадцять книжок, які він вважає корисними. Тут є рекомендації не тільки з маркетингу, а й із системного мислення, особливостей людської свідомості, побудови стосунків з клієнтами, зі створення вдалих назв тощо. Адже маркетинг – набагато ширше поняття, ніж просто зацікавленість і продаж. Робота з людьми ніколи не обмежується якоюсь однією фаховою цариною.

Вам сподобається, якщо: ви маркетолог, працюєте у сфері продажів послуг (і не тільки), хочете підвищити свій фах або дізнатися дещо нове про професію та не дуже волієте відвідувати нудні курси і лекції. Книжка, що написана дотепною мовою, з гумором та, безперечно, любов'ю до своєї справи, стане вам у пригоді.

Вам не сподобається, якщо: ви звикли отримувати чіткі інструкції та алгоритми дій, маєте сподівання на певний «чарівний рецепт», завдяки якому ваші продажі злетять до небес. Та й про клієнтів ви не надто хорошої думки – вони всі вередливі й самі не знають, чого хочуть.

Головна причина прочитати: стовідсоткова практичність викладеного, наявність багатьох легких у використанні стратегій різних світових компаній. І найголовніше – книжка вчить мислити задля досягнення великих успіхів.

Джерело

Горіха Зерня «Доця»

Людина майже не знає, хто вона є й на що може бути здатна. Скільки б нам не було років, ми не матимемо повної уяви про свої можливості чи надможливості, не відчуємо свій внутрішній стрижень, доки життя не зажене нас у настільки дику й неприродну для нас ситуацію, коли потрібно буде зробити єдиний вибір. І тоді станеться переоцінка всього, що було до цієї миті. Доведеться пройти через біль, гнів і страх, але, врешті, ми сприймемо себе справжнього.

Молода дівчина, маленька на зріст та вагою в 42 кілограми жила собі в Донецьку й була хорошою творчинею. Вона створювала прекрасні вітражі й за працею могла забути поїсти та поспати. У неї було безліч поціновувачів та охочих, щоби вона створила для них саме той унікальний малюнок на склі, заради якого вони ладні віддати шалені гроші. І вона створювала, вкладаючи фантазію та талант у кожне своє творіння. І гадала, що це її покликання. Вона, як і всі ми, тоді ще знала себе.

Усвідомлення прийшло не одразу. Перші постріли, вибухи, мітинги в центрі міста, яке вона любила й шанувала, хоча воно не було її рідним, збентежили та знітили. Але, водночас, стали, наче допінгом. Де взялися сили, фізичні й моральні, щоби організовувати постачання українській армії, рятувати цивільних із ворожих підвалів, домовлятися про те, про що годі й намагатися домовитися? Звідки взялися всі ті, хто, немов за помахом чарівної палички, згуртувалися навколо дівча з волоссям сторчма й руками в машинному мастилі? Невже ця тендітна худенька постать стояла годинами безперервно на мікроскопічній кухні в «хрущовці» й готувала кілограми смачнющих, поживних, гарячих ароматних страв для воїнів на лінії вогню?

Вона була «доцею» для всіх. Для своєї бабусі, для кремезних чоловіків — колег, друзів, воєнних, для тих, кого врятувала, ризикуючи життям, для сотень і тисяч тих, хто допомагав грошима, квартирами, знайомствами, транспортом. У ті страшні місяці 2014 року будь-яка допомога вимірювалася вагою золота.

«Доця» — звичайна (чи надзвичайна?) маленька молода жінка з величезним серцем і холодним розумом. У найсильнішій стресовій ситуації «доця» стала тією, ким її задумала природа — собою.

Моя душа тріпоче від шани всім «доцям», на чиїх плечах на початку російсько-української війни лежав непосильний вантаж. І лежить досі. І я цими роздумами після читання висловлюю вдячність авторці за опис багатьох ситуацій, які сталися насправді, у вигляді роману-вітражу. Кожна частка якого складає велику строкату картину одного відрізку нашої історії.

Семен Скляренко «Святослав»

Для того, щоби поринути в давню історію нашої землі, іноді не обов’язково читати товстезні і складні фахові дослідження. Можна дістати з полиці книжку відомого українського письменника Семена Дмитровича Скляренка та подумки перенестися в Х століття, у часи, коли після смерті свого чоловіка Ігоря, правила руськими землями київська княгиня Ольга.

На початку роману син Ольги, Святослав Ігорович, ще юнак і перебуває під регентством матері. Згодом він стане Великим князем київським та здійснить багато звитяжних походів, завдяки чому розширить території Київської Руси. Автор у прекрасній художній формі відтворив історичні події тих далеких часів, які були зафіксовані в давніх літописах.

Окреме місце в романі посідає образ рабині Малуші, у яку закохався молодий князь Святослав. Авжеж, такий союз не мав майбутнього, але Малуша народила коханому сина Володимира, який свого часу також стане Великим князем Київським.

Роман читається напрочуд легко, навіть попри використану в ньому застарілу лексику. Адже саме ці слова, що давно вийшли з ужитку, допомагають краще зрозуміти те життя на Київській Горі, на всіх землях Руських, та яскравіше уявити побут людей тих часів, як жили різні слов’янські племена, які здійснювали походи, що їли, якими знаряддями виробництва користувалися, та як відпочивали.

Богомил Райнов «Пан Ніхто»

Про болгарського шпигуна Еміля Боєва автор написав свого часу цілу серію. Роман «Пан Ніхто» є першим твором, у якому читач знайомиться з утікачем від комуністичного болгарського «раю» пана Боєва. Перша з ним зустріч відбувається в грецькій тюрмі, куди чоловік потрапив одразу після втечі. З перших сторінок молодий, сміливий і завзятий борець за волю видається саме таким. Він стійко зносить погані умови у в’язниці, нападки з боку співкамерників, звинувачення в зраді батьківщини тощо. Згодом, начебто несподівано, перебіжчика бере в оберт представник американської розвідки (принаймні, так він назвався), й ось уже Еміля ретельно готують до виконання надскладних розвідницьких завдань.

Під час читання склалося відчуття, що в романі використані всі відомі штампи з класичних фільмів та творів про шпигунів: багаторівнева таємничість, складні шифри, найгарніші та ідеальні в усіх сенсах жінки, що неодмінно опиняються поруч із красунчиком-шпигуном. Одним словом, суцільна «бондіана». Проте надалі оповідь стає все цікавішою, адже все виявляється не так просто. Герої — не ті, про яких утворилося враження на початку читання, шпигунські завдання насправді мають прихований контекст, та й сам Еміль Боєв є зовсім не тим палким антикомуністом, що втік із Болгарії заради свободи…

Читати роман цікаво й легко завдяки добре закрученому сюжету, хоча й без сильних несподіванок та карколомних поворотів, від яких би перехоплювало дихання. Герой потрапляє в різні ситуації, іноді навіть доволі небезпечні, але ж на те він і шпигун, щоби постійно ризикувати. А от усю правду про пана Ніхто, ми так і не дізнаємося. Читачеві залишається будувати у своїй голові різні теорії щодо справжнього Еміля Боєва. Та й хто сказав, що його ім’я не є вигаданим?

Гадаю, варто продовжити читання інших романів серії. Можливо, там відкриється ще більш приголомшлива правда про шпигуна та розкриється безліч таємниць.

То хто ж він насправді, цей пан Ніхто?

Мігель де Карріон «Грішниці»

Про кубинську літературу мені геть нічого не відомо, і цей роман став першим знайомством із творчістю відомого у своїй країні письменника. Мігель де Карріон на Кубі вважається справжнім народним співцем, що у своїх романах розповідає про долю свого народу наприкінці 19 — початку 20 століття.

Дія роману «Грішниці» відбувається в першій половині 20 століття, напередодні революції, коли щодня стають помітними та відчутними настрої людей. Але сам твір не про політику, а про буття звичайних гаванців, про буденність і свята, про долю жінок у забобонному й патріархальному світі тогочасся.

У центрі оповіді — молода гарна жінка Тереса та її коханець Рохеліо, якого вона вважає за свого чоловіка й має від нього двох дітей. Невеликий за обсягом роман розкриває читачеві стосунки героїв від початку й до завершення, їхні характери, поведінку. І все це автор чудово продемонстрував на тлі загальних людських настроїв та укладу життя.

Тереса — чорнява красуня й розумниця, свідомо віддає себе в безглузду жертву заради пристрасті та кохання. Хоча, коханням її ставлення до Рохеліо назвати важко, бо це дійсно виключно пристрасть, служіння та ще щось несамовите, що немає нічого спільного з коханням. Рохеліо ж належить до тих чоловіків, які чудово користуються тим, що жінка лежить біля його ніг і на перше місце завжди ставить його примхи. Достойний союз, більше додати нічого. Інші герої роману якщо й відрізняються від цієї парочки, то лише в гірший бік. Гонитва за легкими грошима, ошукування, удавання із себе бозна-кого, перевага зовнішнього лоску — ось цим живуть мешканці Гавани всіх прошарків. У жінок, якщо вони не народилися в заможній сім’ї, є лише один шлях до більш-менш пристойного життя — знайти впливового коханця. У бідних чоловіків — облуда, багаті коханки, сумнівні оборудки. Читаючи роман стає сумно й гидко від усвідомлення, на що змушені йти люди, аби вижити в цьому ментально обмеженому суспільстві. А змінити ж нічого неможливо, цей спосіб життя створювався віками.

Автор чудово показав дно тогочасного життя. Найжахливіші плітки, огидні повії, ще більш огидні чоловіки, які підштовхують жінок до того, аби бути огидними… Якесь замкнене коло. Тільки чому роман називається «Грішниці»? Невже тільки жінки є такими? У романі грішними є всі, ба більше — грішним є теє життя.

Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

Ричард Фленеган «Вузька стежка на далеку північ»

Багато країн мають у своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не стала реальністю.

Своїм пронизливим і важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами, стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря, який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві смертельної залізниці.

Через нелінійну оповідь читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі, крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності, звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття, свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…

Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше. Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя. Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні злочинці уникають покарань.

Мерзенно й гидко від самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному сюжеті.