Нора Робертс «І зайде сонце»

Є книжки, які навдивовижу можуть псувати настрій. І не через те, що написані погано, а через те, що розкрили дуже важливу та серйозну соціальну тему не так, як її варто було б розкрити. Принаймні, розкрили не так, як я, читачка, хотіла би про таке прочитати та зрозуміти висновки героїв роману.

Червоною лінією роману є історія Аліси, яку релігійно-фанатичний мерзотник викрав та тримав у полоні 25 (!) років. І в’язницею для молодої жінки став підвал не будь-де, а неподалік від рідної домівки. З одного боку, сюжетна лінія Аліси відтворена цікаво (якщо взагалі можна так висловитися щодо людського рабства), послідовно, логічно, і читати про це огидно й моторошно. А з іншого боку — історії решти родини (бабуся Аліси, її мати, старша сестра та племінники) залишила після прочитання змішані й не дуже приємні відчуття. Склалося враження, що давня образа на дівчину, яка пішла з дому напередодні весілля старшої сестри, міцно засіла в душах усіх членів сім’ї. Їх наче й можна розуміти, адже дівча подалося світ за очі, залишивши лише записку рідним. Хотіла власного вільного життя якомога далі від несправедливої матері, яка, на думку Аліси, любила й пишалася старшою сестрою, а її, молодшу, зневажала. Проте всі ці нюанси в романі ми дізнаємося лише зі спогадів самої Аліси, а отже, як що було насправді — домислюємо самотужки.

Оповідь у романі побудована паралельно: історія Аліси — історія Бодін (доньки старшої сестри, яка народилася після зникнення Аліси). Перемежовується це все любовною лінією Бодін, описами місця подій (штат Монтана) на тлі розлогого ранчо з готельним комплексом і пристрастю до коней. Здавалося б, непогана сімейна сага, але ж читачеві все подано якось жужмом. Невже найрідніші люди після стількох років тотального мовчання дівчини не спромогтися зрозуміти, що щось із нею сталося? Що щось не так? Тримати в душі образу понад 20 років на рідну доньку й сестру? Нічогенька родина, що й казати. Завершальні розділи роману, коли Алісі вдалося втекти від мучителя та її доправили до рідних, спричинили моє роздратування їхнім поводженням. На мою думку, коли ти дізнаєшся, що твою дитину 25 років тримали на ланцюгу, щодня били, гвалтували та примусили за весь цей період народити 6 дітей, пережити два викидні та смерть ще одного новонародженого, реакція мала би бути не менш трагічною, аніж життя в полоні цієї нещасної жінки. Але ж вони спокійно розмовляють, наче Аліса була відсутня кілька місяців та й те, максимум блукала світами.

Що не так із відомою та шанованою Норою Робертс, у чиєму творчому доробку безліч цікавих романів? Чому настільки жахлива та, на жаль, реальна тема розкрита так недолуго й поверхнево? Та й образи деяких інших, не менш важливих у романі героїв, для мене виявилися пласкими та незрозумілими.

Попри всі мої обурення я раджу прочитати цю книжку. Вона зацікавить і змусить переживати. А нюанси — це справа індивідуальна. Можливо, ви звернете увагу в оповіді на щось інше.

Ілларіон Павлюк «Білий попіл»

Непогане поєднання української класики і детектива, та ще й добряче приправлене містикою. Цікаво спостерігати за перебігом подій, які в романі розвиваються спочатку не дуже стрімко, а згодом тільки й устигай, що стежити за розплутуванням авторського задуму. Інтриги додають періодичні згадки-спалахи головного героя, і вже хочеться дочитати до кінця та зрозуміти всі ці ментальні ігри.

Якщо ви шукали гідний сучасний український містичний трилер — щиро раджу «Білий попіл». А особливо, якщо ви шануєте Гоголя з його химерними уявленнями та геніальним «Вієм».

Щоправда, під час читання особисто мені було очевидним, що твір писав сучасник, а не людина 19 століття. Лексика, стиль оповіді, безперечно, прекрасні й самобутні. Проте, гадаю, у ті часи висловлювалися дещо по-іншому. І попри все — це яскравий роман, сповнений загадок, історичних посилань та літературних алюзій, який варто читати не тільки прихильникам жанру, а й усім, хто прагне якісної нової літератури.

Кріс Тведт "Небезпека рецидиву"

Читаючи скандинавські трилери, я завжди уявляю собі скандинавські ж фільми, зняті за цими трилерами;-) Відповідний музичний супровід, приглушені кольори, природна зовнішність акторів, відсутність комп'ютериних спецефектів (або настільки вдале їх використання, що вони непомітні). Тобто атмосфера створюється виключно на підставі емоцій, які виникають у глядача, й на завжди серйозних і глибоких сюжетах.

Так відбулося і з романом "Небезпека рецидиву". Це друга книжка з циклу про адвоката Мікаеля Бренне. Він - успішний юрист, партнер юридичної фірми, симпатичний чоловік 45 років. Цього разу йому доведеться майже самотужки розкрити жахливе вбивство 14-річної дівчини Майі та довести, що всі задіяні в справі особи - свідки, родичі жертви та звинувачені - далеко не ті, якими виставляють себе на судових процесах. І в кожного є щось таке, про що він воліє ніколи не розповісти. Навіть якщо через це покарають невинного.

Оповідь будується на чергуванні судових процесів, особистого життя Бренне, його власного розслідування мутної справи й занурювання в життя всіх причетних до неї. І ці розшуки дають результат, щоправда, сам Мікаель і його кохана опиняються у пастці. Є дещо, про що хтось сильно не хоче, аби дізналися...

Особливістю більшості скандинавських детективів є травми дитинства героїв, які накладають сильний відбиток на все подальше життя людини. І часто роблять з неї монстра. Саме це й сталося з героями цього роману, і те, що вдалося зрозуміти та виявити Мікаелю, неприємно вражає. Хоча й рятує життя невинним.

Гарлан Кобен "Додому"

Чому саме українською видали тільки останній (одинадцятий) роман із "спортивного" циклу Гарлана Кобена, мені не зрозуміло. Але тішить, що немає ще перекладу російською ;-) Сподіваюся, що вся серія про спортивного агента й детектива Майрона Болітара незабаром почачить світ у нашій країні. Хоча, на мій особистий погляд, це не найкращі твори цього американського автора. А я вельми поважаю творчіть пана Кобена та із задоволенням читаю його позасерійні романи. 

Отже, 10 років тому зникли два шестирічних хлопчики. Зникли просто з будинку, посеред білого дня та з-під носа няньки! Десять довгих і жахливих років батьки обох хлопчаків пережили безліч емоцій та подій, яких ніхто не побажав би й ворогу. Адже смерть дітей не була підтверджена, вони просто невідомо де. І невідомо, чи живі. А одного дня один із хлопців раптом з'являється. Йому вже 16, він наляканий і... дещо дивний. Ось тут і починається найцікавіше...

Гарлан Кобен у своїй фірмовій манері будує оповідь таким чином, наче факір поступово дістає з капелюха різні предмети й демонструє їх публіці. Автор видає читачеві факти поступово й за ретельно виваженою схемою. Вгадати відповідь неможливо. Вона з'явиться лише тоді, коли автор вважатиме за потрібне її відкрити. Читати романи Кобена - суцільне задоволення від мистецтва володіння жанром та стилем! 

Окремий дифірамб присвячую фіналу: автор вміє так інакомовно та метафорично описати висновок, не вказуючи прямо на розгадку, але читачу все стає зрозуміло відразу. В романі "Додому" кінцівка сильно інтригує.

Макс Кідрук "Зазирни у мої сни"

Для хорошого читання в цьому романі є багато: дитина з особливостями, таємниці сновидінь, викрадення, переселення душ, переслідування, наукові дослідження людського мозку та навіть ФБР. Авторові вдалося тримати мене в емоційному тонусі переважну частину твору, я навіть доволі сильно захопилася ескалацією сюжету. Тема роману однозначно захоплива, оскільки природа сновидінь та інших «ігор розуму» досі не вивчена досконало, це й викликає зацікавлення. А з додаванням елементів містики та кібер-загадок і поготів робить оповідь більш насиченою.

Протягом читання мене, щоправда, не полишала думка, що автор рекламує різноманітні бренди: автомобілів, одягу, послуг, напоїв тощо. Окрім великої кількості назв вони ще й повторюються по кілька разів на сторінці. Це напружує та викликає незрозуміле здивування.

Стосовно сюжетних ліній склалося відчуття покинутості напризволяще деяких із них. Якщо вже автор уводить в оповідь героя, то я чекаю, що його історію розкажуть повністю. Але в романі деякі паралельні сюжетні лінії наче обірвані. А в мене ж було бажання про них дізнатися. Особливим розчаруванням стала історія з викраденням хлопчика – я не відчула логічного завершення ситуації, а, значить, і не отримала читацького задоволення від повноти сюжетного елементу.

Попри все зауважу, що роман читається легко, мова багата, описи почуттів героїв, ситуацій, спогадів емоційно забарвлені. Але, гадаю, історія могла би бути значно коротшою, якби автор уникав надмірної деталізації в певних місцях оповіді.

Мабуть, для мене це був не найкращий роман для знайомства з творчістю автора. Але я все одно зацікавилася, тому продовжу читання. Більшої удачі мені наступного разу ;-)

Жан-Крісто́ф Ґранже "Лонтано", "Конґо Реквієм"

Якщо ти наважишся викликати найдавніших духів, переконайся, що в тебе на це є дуже вагома причина. 

Якщо ти відчуваєш незрозуміле тяжіння до африканської магії, краще тобі спробувати віднайти причину.

Якщо все життя твоє єство веде боротьбу між жагою насильства та тваринним страхом його зчинити, одного разу те чи інше переможе.

Якщо твоє народження було наслідком страхітливих дій минулих поколінь - тобі судилося боротися зі злом до останнього подиху.

Людина може пережити будь що, оскільки наділена неабиякою силою все забувати. Вона може затовкти жахливе минуле в настільки глибокі закомірки свідомості, що дістати його звідти буде неможливо без додаткових жертв. 

Родина Морванів - це потужний та надміцний клан, де немає місця стороннім людям і зайвим спогадам. Голова сім'ї - шеф французької поліції, який дозволяє собі якщо й не все на світі, то багато чого. Мати - мовчазна й загадкова колишня хіпі зі спадковим захворюванням та жертовною місією власного життя. Троє дітей - сакральний скарб Ґреґуара Морвана, кожен з яких є одночасно й персональним суддею совісті батька. Старший син, Ерван, керівник відділу розслідувань злочинів. Середній, Лоїк, талант фінансиста та біржового маклера поєднує з талантом героїно-кокаїнового зашквару. Молодша дівчинка Гаель... Гарна, некерована, розумна шльондра. Вона для батька є найсвятішим подарунком долі. І водночас найсуворішим янголом покарання.

Долі всіх членів уявного, виплеканого Ґреґуаром протягом сорока років у найдрібніших деталях клану Морванів, переплетені настільки сильно, що "ефект метелика" - просто грубе ремесло в порівнянні з тим впливом, що здійснює одне на одного ця сімейка. Усе почалося й закінчилося сорок років тому в далекому Конго. Все почалося знов у Франції. І не закінчиться доти, доки триває дія магії чорних, яка є давнішою за цей світ.

"Лонтано" дає читачу все, що він має знати про героїв. Принаймні на певний час. А ще злегка піднімає завісу більш страшних таємниць, що заховані не тільки в серці Африки, а й у індивідуальній і колективній пам'яті Морванів. І якщо в першому романі герої ведуть боротьбу із зовнішнім ворогом, то в "Конго Реквієм" розпочнеться власна вендетта для того, хто водночас був і жертвою, і катом...

Прекрасні трилери. В них є надто багато всього: страшні африканські реалії, корупція, ритуальне людожерство, насильство, торгівля зброєю, диктатура, злочини проти людства, рабство, гроші, гроші, гроші... шалені гроші, кров, тортури та найпотворніші вбивства. Але навіть міліметра подій чи зображень неможливо вилучити, тому що Ґранже з ювелірною майстерністю вибудував кожну деталь, поєднав її з іншою, та зв'язав тільки йому відомими вузлами. Їх усі можна розплести, тільки чи готові ви будете до фіналу?

Алевтіна Шавлач «У полоні болю»

Будь-кого можна зламати. Для цього в світі є страх, біль та голод. І психологічне насильство. Це всі основні компоненти для перетворення людини на покірну істоту, абсолютно позбавлену волі.

Класичний сюжет для трилера – психопат та жертва. Вони зустрінуться за найсприятливіших умов. У той час вона перебуватиме під владою краси та неперевершеної чарівності його мужності, а він, ретельно підготувавшись, захопить зненацька всю її свідомість. Він – соціально адаптований психопат. Вона – його ідеальна жертва. Вони знайдуть одне одного для того, щоби пережити кожен своє власне пекло…

Дебютний твір української письменниці Алевтіни Шавлач нагадав мені роман іншої письменниці сучасності – англійки Elizabeth Haynes «Into The Darkest Corner» (в рос. Перекладі Елизабет Хейнс «Где бы ты ни скрывалась»). Ці твори різні сюжетно, проте головна тема в них одна – смертельно небезпечні ігри безжального чудовиська з молодою жінкою.

Усе, що відбувається на сторінках повісті «У полоні болю», жахливо та, водночас, реалістично. Подібні ситуації описані в криміналістиці, мабуть, усіх країн, а клінічна психологія вивчає причини та наслідки психічних розладів. Але ж пережити те, що спіткало головну героїню, не хоче ніхто.

Повість побудована таким чином, що не зрозуміло, в якій місцевості та навіть країні відбуваються події. Хоча імена деяких героїв дозволяють зробити припущення, проте чітко назва країни не звучить.

Ім’я людини завжди характеризує її. Головного героя звуть Дем’єн. Символічно, з урахуванням сутності персонажа-психопата. А ось справжнього імені жертви, молодої жінки, читач так і не дізнається. Дем’єн називає її Кайя, але героїня кілька разів у творі наголошує, що має зовсім інше ім’я. Такий прийом демонструє цілковиту покірливість долі в результаті тривалих фізичних та психічних знущань. У неї відібрали не тільки волю, а й ім’я.

Образи дієвих осіб у повісті мені здалися щирими. Я повірила в їхні вчинки, характери. Від зовнішності до емоцій усі герої змальовані яскраво, і викликають під час читання емоції відповідно до своїх ролей.

Протистояння злу важко описувати. Ще важче йому насправді протистояти. Фінал твору неоднозначний, і це робить повість ще більш реальною. Адже в житті далеко не завжди бувають гепі-енди.

Авторка гідно впоралася з дуже складним завданням та написала якісний трилер. Проте я сприйняла повість як другу частину роману. Мені не вистачило початку історії та закінчених сюжетних ліній. Якщо з життям та станом головного героя все цілком зрозуміло, то Кайя залишилася загадкою. Як і «корпорація», до якої вона приїхала працювати. Я би хотіла дізнатися про дівчину так само багато, як мені стало відомо про Дем’єна: її життя «до», стосунки, звички, родина. Я би хотіла глибше зрозуміти, що приховує в собі «корпорація», чому вона настільки закрита, та що саме тримає всіх працівників у ізоляції. Я впевнена, там повно недобрих секретів. Хоча, тут уже починаються мої фантазії…

Будь-який твір я сприймаю через свої емоції: наскільки сильно «зачепило» та чи були мої реакції адекватними. «У полоні болю» відповідає всім моїм персональним критеріям гідного твору. І якщо авторка колись усе-таки доповнить повість до роману, я буду серед перших, хто його придбає та прочитає!

Окрема подяка пані Алевтині за прекрасну та вишукану українську мову.

Емілі Барр «Нічний поїзд»

Читання цього трилера було схоже на періодичний нервовий тік або на те, немов у тиші хтось час від часу гупав мені по голові важким предметом. Плавне читання різко переривалося несподіваними поворотами сюжету. Наче авторка навмисне хотіла, щоби читач не «випадав» із оповіді. І в такий дивний спосіб повертала його до подій.

Мене завжди цікавило – як так людям вдається багато років жити подвійним життям? Та ще й так майстерно прикидатися, що навіть близькі люди геть ні про що не здогадуються? Чи то просто всі сліпі? Або не хочуть помічати?

Головні герої роману, подружжя з майже десятилітнім стажем сімейного життя, думали, що знають про себе та про свої «половинки» все. Але надто довго вдавати з себе ідеальну родину важко. Настане час, коли хтось таки наважиться зняти гидотну маску ідеального сім’янина. Або це змусить зробити випадок.

Власне, усі герої цієї історії мають повно скелетів у своїх шафах. І жоден із персонажів не є позитивним. Поведінка дорослих людей наче в дітей, і це дратувало під час читання. Хотілося кожного взяти за грудки та добряче струснути. Ні для кого з персонажів не хочеться шукати виправдань, адже мали б розуміти, що за будь-що в житті одного разу доведеться сплатити. Щоправда, ціна в кожного буде персональною.

Убивство в нічному поїзді стало тим тригером, який зрушив з місця долі героїв та повивертав назовні потаємні таємниці їхніх життів. Вони так довго були запхані подалі від свідомості своїх власників, що відтепер усім доведеться добряче постаратися, аби хоча би спробувати повернути все на звичні рейки. Але як раніше вже ніколи не буде...

Фінал виявився доволі несподіваним та неочікуваним, поворот сюжету цікавий.

Хороший трилер, якщо шукаєте захопливе читання в дорогу чи на вільний вечір.

Блейк Крауч «Темна матерія»

Уявімо, що реальності не існує. Тобто вона є, але перебуває в суперпозиції. З точки зору квантової механіки, об’єкт, перед тим, як відбудеться спостереження за ним, одночасно перебуває у невизначеному стані - у суперпозиції. І тільки коли ми починаємо спостерігати за цим об’єктом, він отримує якійсь визначений стан. Визначений нашим спостереженням.

Отже об’єктивної реальності не існує. Є тільки суб’єктивна. І стає вона такою, коли ми починаємо зосереджувати свою увагу на певних діях, сюжетах, емоціях тощо.

Наукові експерименти в галузі квантової фізики вже довели багато речей, в які важко повірити звичайному розуму. І дослідження в світі тривають. Хтозна, куди людство може завести допитливість за кілька століть чи навіть десятиліть?

У всі часи «безумству хоробрих співаємо ми славу». На кожну епоху знаходився свій божевільних першопроходець, але саме завдяки ним людина рухалася до знань. Блейк Крауч у своєму романі описав одного такого відчайдуха сучасності, який створив особливий Куб для того, аби приборкати всі можливі реальності. А вони виявилися нескінченними. І найстрашніше дізнатися, що науковий переворот створив… ти. Хоча тобі про це геть нічого не відомо…

Містичний трилер «Темна матерія» можна сміливо читати без побоювань поринути у вир фантастичних нагромаджень. В романі наукове підґрунтя вдало поєднане із тим, що досі не повністю досліджено: функціонуванням розуму, підсвідомістю, психікою. Це шалено цікава суміш, та ще й приправлена плавним розгортанням сюжету та помірним «нагнітанням» атмосфери.

Краучу вдалося проникнути в глибини людської свідомості, добряче там покопирсатися й створити для нас захопливу історію, після якої хочеться збагачуватися новими знаннями.

Кінцівка роману не має однозначного закінчення. З одного боку, це страшенно не зручно, адже 400 сторінок із тремтінням чекаєш розв’язки. Але завдяки цьому ми маємо розкішну можливість відчути себе творцями нової реальності.

Даніель Коул "Лялька"

 Дебютний роман 34-річного британця Даніеля Коула змусив нашорошити вуха читачів більше, ніж у 30 країнах. Видавці та продюсери вже назвали книгу «неймовірною» та «винятковою». Мушу погодитися, адже для «проби пера» книга дійсно варта читання.

Англійські детективи та трилери мають свою «родзинку» на відміну, скажімо, від американських чи скандинавських. Вони не настільки кровожерливі як перші, та стримано-моторошні як другі, проте настільки ж цікаві. Іноді складається враження затягнутості та малоемоційності оповіді, але така стриманість, на мою думку, і характеризує більшість англійських трилерів. Наприклад, таке відчуття в мене виникало й під час читання Роберта  Ґелбрейта, хоча трилогію про Корморана Страйка я вважаю одним із яскравих взірців детективного жанру сучасної Великої Британії. Але повернімося до пана Коула.

В оригіналі роман має назву «Ragdoll», у російському виданні – «Тряпичная кукла». Відверто кажучи, я не зрозуміла таку назву, адже мова в романі йде про зовсім не ганчіркову ляльку. Можливо, такий задум автора для того, щоби не шокувати потенційного читача? У такому випадку українське видавництво зробило краще – назвало книгу просто «Лялька». І вже в процесі читач дізнається, з чого саме зроблена та жахлива лялька.

В експозиції роману автор подає нам останні хвилини одного гучного та тривалого судового засідання, у результаті якого присяжні виправдали підсудного, звинувачуваного в убивстві та спалюванні майже трьох десятків дівчат. Тут же постають і основні дійові особи: суддя, охоронець злочинця, представниця присяжних, детектив, що вів розслідування та інші. Надалі про кожного з них нам нагадає перебіг сюжету.

Основна частина роману відбувається 4 роки потому. Детектив Вульф, для кого ці роки минули дуже важко, відновлений на роботі, але не змирився з виправданим вироком убивці. Одного разу його викликають на місце злочину, де поліціянти знаходять моторошне створіння, зшите з частин людського тіла. З різних частин тіл різних людей. Палець руки «ляльки» красномовно вказує в напрямку помешкання Натана Вульфа. Немає сумнівів, що виклик «лялькар»-збоченець кинув саме йому. Але, за задумом убивці, померти мають ще шестеро людей, і для кожного визначена конкретна дата.

Даніель Коул створив шлях до розв’язки доволі сумним: у процесі розслідування майже всі особи зі списку гинуть у муках. Маніяк наче завжди перебуває на кілька кроків попереду поліції. Іноді здається, що в поліції є тільки один шанс, останній. Проте Вульф не здається, хоча й доводиться йому битися з демонами фактично самотужки. Образ головного героя може сприйматися по-різному. Автор відтворив його доволі агресивним, егоїстичним, із поганою професійною репутацією. З іншого боку є щось у Натан Вульфі, що викликає повагу та розуміння його вчинків. Благородство та відвертість здатні перекрити негативні риси. У фіналі роману дії детектива – чи то героїзм, чи знов таки егоїзм та хвастощі – це акт помсти за події чотирирічної давнини та вбивства людей зі списку. Хоча Вульф і розуміє, що саме вони в результаті й мали привести «лялькаря» до нього. Тому що тільки він повинен був вступити в сутичку з «демоном» – як реальним убивцею, так і своїм, внутрішнім.

Окрема сюжетна лінія в романі розкриває нам «кухню» роботи журналістів-телевізійників. Автор показав нам темний бік професії, з гонитвою за сенсаціями не зважаючи на почуття інших людей, підступність та продажність медійників.

Складний роман у плані підтекстів. На сторінках твору наче ведуть боротьбу різні боки свідомості та совісті героїв. Та хто вийде переможцем у цих битвах – люди цілком можуть вирішити самі. Питання лише в пріоритетах.  

Книжкові покупки: липень 2017

Чергове поповнення моєї бібліотеки:

Книжковий виклик - весна 2017: Ерік Аксл Сунд «Дівчинка-ворона»

Завдання № 13 – книжка на вибір

«Дівчинка-ворона» - перший роман трилогії Еріка Аксла Сунда "Слабкість Вікторії Берґман".

Ерік Аксл Сунд - спільний псевдонім двох шведських авторів: Іеркера Ерікссона та Гокана Аксландера Сундквіста.

У світі повно жахіть, і найбільшим втіленням всього ненормального та кошмарного є людина. Бо тільки людський розум, керуючись інстинктом смерті, здатен вигадати та втілити найпаскудніші, найгидотніші речі, і робити їх з іншими людьми. І вже відходить на другий план першооснова цих дій, яка лежить глибоко у дитинстві. Коли найстрашніше вже сталося – починають вдаватися до покарань, а не до пошуків причин того, чому саме все це відбулося.

Розум людини водночас є його найціннішим дарунком природи, і найбільшим ворогом. Адже те, на що здатен розум, іноді важко й уявити. І людина перед всіма його примхами надто слабка, тому що не в змозі контролювати всі його химери. А вони визрівають поступово. І підґрунтям для подальших збочень є те, що закладається змалечку. Отже хто насправді винен у злочинах, що вчиняються? Сам злочинець чи його батько, який роками калічив морально та фізично власну дитину? Або винна мати, яка все життя робила вигляд, що все в родині гаразд і нічого поганого не відбувається? Знала, але мовчала. Бо так зручніше пристосуватися до життя. Психологія жертви. Але зрештою жертвою стає дитина.

«Дівчинка-ворона» - роман про таких людей і про таких дітей. Дисоціативна поведінка та найсильніші психози не розвиваються просто так. Для всього є причина. Якщо доросла людина, яка для соціуму видається цілком нормальною, має роботу та навіть родину, купує дитину для власних збочених утіх – навряд чи вона стала такою зненацька. Колись її саму піддавали таким діям, що мороз іде поза шкірою. Замкнене коло…

Книга може викликати огиду. Але огидним іноді є саме життя.

4 книги про таємниці, які не дають про себе забути

Буває, в житті трапляються такі події, що ніяк не хочуть залишитися в минулому. Ми постійно згадуємо про них або вони самі неочікувано повертаються, увірвавшись у налагоджене життя. Автори найрізноманітніших жанрів звертаються до загадкових епізодів з минулого своїх героїв. Деякі історії закінчаться благополучно, якісь – ні, а є й такі, що так і залишаться таємницею…

Ґійом Мюссо «Дівчина з Брукліна»

 

Рафаель відчуває, що в минулому Анни є якісь секрети, але він навіть не міг уявити, які саме. Більше того, здається, історія ще не закінчена: Анна зникла, та, щоби знайти її, Рафаелю доведеться розплутати цілий клубок загадок. Разом зі своїм найкращим другом, колишнім поліціантом Марком, він вирушає на пошуки. Але виявляється, що й Марку є, що приховувати.

Девід Балдаччі «Абсолютна пам’ять»

 

Амос Декер у буквальному сенсі не здатен забути трагедію, яка сталася з його родиною: в результаті старої травми він має здібність пам’ятати абсолютно все. Отже всі події тієї страшної ночі ніколи не зітруться зі спогадів. Проте, здається, в Амоса з’явився шанс знайти винуватця та помститися за дружину та доньку. Щоправда, цей шанс постає у вигляді нової кривавої трагедії…

Сара Райнер «Чуже сонце»

Кло Еплтон вступає у необачні стосунки з начальником. Це ризиковано, але розстатися із Джеймсом в неї не вистачає сил. Ділова поїздка до Нью-Йорка могла б стати спільною романтичною подорожжю, а перетворюється на небезпечну витівку. Кло доведеться дізнатися про Джеймса несподівані факти, серед яких його дружина та дитина – ще не найцікавіші. Чи готова вона змиритися з ними?

Дженніфер Макмагон «Вам мене не злякати»

Понад 20 років тому мати Реджини стала жертвою серійного вбивці на прізвисько Нептун. Через стільки років Реджина отримує звістку, що мати жива і знаходиться у притулку для безхатченків. Але щойно Реджина повертається за нею, Нептун знов дає про себе знати. Він викрадає Тару, подругу Реджини. Вона мчить на допомогу подрузі, але невдовзі знов отримує недвозначне послання – вона буде наступною…

Переклад: Аліна Горбачова
Джерело: ЛайвЛіб