Нора Робертс «І зайде сонце»

Є книжки, які навдивовижу можуть псувати настрій. І не через те, що написані погано, а через те, що розкрили дуже важливу та серйозну соціальну тему не так, як її варто було б розкрити. Принаймні, розкрили не так, як я, читачка, хотіла би про таке прочитати та зрозуміти висновки героїв роману.

Червоною лінією роману є історія Аліси, яку релігійно-фанатичний мерзотник викрав та тримав у полоні 25 (!) років. І в’язницею для молодої жінки став підвал не будь-де, а неподалік від рідної домівки. З одного боку, сюжетна лінія Аліси відтворена цікаво (якщо взагалі можна так висловитися щодо людського рабства), послідовно, логічно, і читати про це огидно й моторошно. А з іншого боку — історії решти родини (бабуся Аліси, її мати, старша сестра та племінники) залишила після прочитання змішані й не дуже приємні відчуття. Склалося враження, що давня образа на дівчину, яка пішла з дому напередодні весілля старшої сестри, міцно засіла в душах усіх членів сім’ї. Їх наче й можна розуміти, адже дівча подалося світ за очі, залишивши лише записку рідним. Хотіла власного вільного життя якомога далі від несправедливої матері, яка, на думку Аліси, любила й пишалася старшою сестрою, а її, молодшу, зневажала. Проте всі ці нюанси в романі ми дізнаємося лише зі спогадів самої Аліси, а отже, як що було насправді — домислюємо самотужки.

Оповідь у романі побудована паралельно: історія Аліси — історія Бодін (доньки старшої сестри, яка народилася після зникнення Аліси). Перемежовується це все любовною лінією Бодін, описами місця подій (штат Монтана) на тлі розлогого ранчо з готельним комплексом і пристрастю до коней. Здавалося б, непогана сімейна сага, але ж читачеві все подано якось жужмом. Невже найрідніші люди після стількох років тотального мовчання дівчини не спромогтися зрозуміти, що щось із нею сталося? Що щось не так? Тримати в душі образу понад 20 років на рідну доньку й сестру? Нічогенька родина, що й казати. Завершальні розділи роману, коли Алісі вдалося втекти від мучителя та її доправили до рідних, спричинили моє роздратування їхнім поводженням. На мою думку, коли ти дізнаєшся, що твою дитину 25 років тримали на ланцюгу, щодня били, гвалтували та примусили за весь цей період народити 6 дітей, пережити два викидні та смерть ще одного новонародженого, реакція мала би бути не менш трагічною, аніж життя в полоні цієї нещасної жінки. Але ж вони спокійно розмовляють, наче Аліса була відсутня кілька місяців та й те, максимум блукала світами.

Що не так із відомою та шанованою Норою Робертс, у чиєму творчому доробку безліч цікавих романів? Чому настільки жахлива та, на жаль, реальна тема розкрита так недолуго й поверхнево? Та й образи деяких інших, не менш важливих у романі героїв, для мене виявилися пласкими та незрозумілими.

Попри всі мої обурення я раджу прочитати цю книжку. Вона зацікавить і змусить переживати. А нюанси — це справа індивідуальна. Можливо, ви звернете увагу в оповіді на щось інше.

Серіал за романами Майкла Коннеллі

Днями почала перегляд американського серіалу «Bosch» («Босх») про роботу відділу вбивств поліції Лос-Анджелесу. Головний герой, детектив цього відділу, має нетривіальне ім’я — Ієронім Босх (хоча всі називають його Гаррі) — та таку ж саму вдачу. Він досвідчений, справедливий, самодостатній, живе своєю роботою, любить слухати джаз на вінілових платівках, часом зухвалий та незручний для системи. І він уособлює гідність та честь своєї професії. Одним словом, добрий 6-сезонний серіал 2014 року випуску, з прекрасними акторами.

Але я до того, що зняли його за циклом романів сучасного американського письменника Майкла Коннеллі про детектива Босха. І одна з книжок циклу наразі є українською: «Передчасне прощання» (оригінальна назва The Wrong Side of Goodbye). Книжка написана 2016 року, український переклад вийшов у КМ-Букс 2017 року.

Хто любить якісні поліційні детективи (а підозрюю, що багато таких), то вельми раджу як роман, так і серіал.
Сподіваюся, колись ми матимемо змогу читати українською й інші детективи Майкла Коннеллі.

Джейн Коррі "Дружина мого чоловіка"

«Вірте чи ні, а закон не завжди справедливий. Декому вдасться вийти сухим із води. Дехто опиниться за ґратами за злочини, яких не коїв. Але певний відсоток цих «невинуватих» міг уникнути покарання за злочини, скоєні раніше. Таким чином, у кінцевому результаті ви отримаєте баланс».

У психологічному трилері в центрі уваги завжди глибинні таємниці, витіснені страхи, жахіття і травми героїв. Розслідування злочину перебуває на другому, а то й на третьому плані. Головне — що саме стало поштовхом до вбивства, що змусило людину заподіяти зло, як довго вона до цього йшла та які химери вирували у її свідомості та підсвідомості. А якщо до всіх трагічних душевних таємниць і страждань героїв додається певна цікава тема, як от система судочинства сучасної Великої Британії, то такий роман стовідсотково матиме успіх та читатиметься із захопленням.

Авторка роману «Дружина мого чоловіка» кілька років працювала в чоловічій в’язниці суворого режиму. Вона викладала убивцям та ґвалтівникам письменницьку майстерність. Отже, про те, що відбувається всередині подібних закладів, знає не з чуток, а з власного досвіду. Про що й ми можемо дізнатися, читаючи пречудовий роман Джейн Коррі як тематично виважений, так і сюжетно-стилістично досконалий.

Поступове й неспішне розгортання подій, як і годиться якісному трилеру, так само повільно занурює в найглибші темні шпарини людської психіки. Це дійсно цікаво читати, розтягуючи час та задоволення. А тонкощі судових процесів, які можуть бути настільки непередбачуваними, приголомшують правдою про те, що часто й неможливо однозначно встановити особу вбивці. І приректи до покарання можуть бодай того, на кого просто буде більше доказів.

Богомил Райнов «Пан Ніхто»

Про болгарського шпигуна Еміля Боєва автор написав свого часу цілу серію. Роман «Пан Ніхто» є першим твором, у якому читач знайомиться з утікачем від комуністичного болгарського «раю» пана Боєва. Перша з ним зустріч відбувається в грецькій тюрмі, куди чоловік потрапив одразу після втечі. З перших сторінок молодий, сміливий і завзятий борець за волю видається саме таким. Він стійко зносить погані умови у в’язниці, нападки з боку співкамерників, звинувачення в зраді батьківщини тощо. Згодом, начебто несподівано, перебіжчика бере в оберт представник американської розвідки (принаймні, так він назвався), й ось уже Еміля ретельно готують до виконання надскладних розвідницьких завдань.

Під час читання склалося відчуття, що в романі використані всі відомі штампи з класичних фільмів та творів про шпигунів: багаторівнева таємничість, складні шифри, найгарніші та ідеальні в усіх сенсах жінки, що неодмінно опиняються поруч із красунчиком-шпигуном. Одним словом, суцільна «бондіана». Проте надалі оповідь стає все цікавішою, адже все виявляється не так просто. Герої — не ті, про яких утворилося враження на початку читання, шпигунські завдання насправді мають прихований контекст, та й сам Еміль Боєв є зовсім не тим палким антикомуністом, що втік із Болгарії заради свободи…

Читати роман цікаво й легко завдяки добре закрученому сюжету, хоча й без сильних несподіванок та карколомних поворотів, від яких би перехоплювало дихання. Герой потрапляє в різні ситуації, іноді навіть доволі небезпечні, але ж на те він і шпигун, щоби постійно ризикувати. А от усю правду про пана Ніхто, ми так і не дізнаємося. Читачеві залишається будувати у своїй голові різні теорії щодо справжнього Еміля Боєва. Та й хто сказав, що його ім’я не є вигаданим?

Гадаю, варто продовжити читання інших романів серії. Можливо, там відкриється ще більш приголомшлива правда про шпигуна та розкриється безліч таємниць.

То хто ж він насправді, цей пан Ніхто?

Мігель де Карріон «Грішниці»

Про кубинську літературу мені геть нічого не відомо, і цей роман став першим знайомством із творчістю відомого у своїй країні письменника. Мігель де Карріон на Кубі вважається справжнім народним співцем, що у своїх романах розповідає про долю свого народу наприкінці 19 — початку 20 століття.

Дія роману «Грішниці» відбувається в першій половині 20 століття, напередодні революції, коли щодня стають помітними та відчутними настрої людей. Але сам твір не про політику, а про буття звичайних гаванців, про буденність і свята, про долю жінок у забобонному й патріархальному світі тогочасся.

У центрі оповіді — молода гарна жінка Тереса та її коханець Рохеліо, якого вона вважає за свого чоловіка й має від нього двох дітей. Невеликий за обсягом роман розкриває читачеві стосунки героїв від початку й до завершення, їхні характери, поведінку. І все це автор чудово продемонстрував на тлі загальних людських настроїв та укладу життя.

Тереса — чорнява красуня й розумниця, свідомо віддає себе в безглузду жертву заради пристрасті та кохання. Хоча, коханням її ставлення до Рохеліо назвати важко, бо це дійсно виключно пристрасть, служіння та ще щось несамовите, що немає нічого спільного з коханням. Рохеліо ж належить до тих чоловіків, які чудово користуються тим, що жінка лежить біля його ніг і на перше місце завжди ставить його примхи. Достойний союз, більше додати нічого. Інші герої роману якщо й відрізняються від цієї парочки, то лише в гірший бік. Гонитва за легкими грошима, ошукування, удавання із себе бозна-кого, перевага зовнішнього лоску — ось цим живуть мешканці Гавани всіх прошарків. У жінок, якщо вони не народилися в заможній сім’ї, є лише один шлях до більш-менш пристойного життя — знайти впливового коханця. У бідних чоловіків — облуда, багаті коханки, сумнівні оборудки. Читаючи роман стає сумно й гидко від усвідомлення, на що змушені йти люди, аби вижити в цьому ментально обмеженому суспільстві. А змінити ж нічого неможливо, цей спосіб життя створювався віками.

Автор чудово показав дно тогочасного життя. Найжахливіші плітки, огидні повії, ще більш огидні чоловіки, які підштовхують жінок до того, аби бути огидними… Якесь замкнене коло. Тільки чому роман називається «Грішниці»? Невже тільки жінки є такими? У романі грішними є всі, ба більше — грішним є теє життя.

Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

Ричард Фленеган «Вузька стежка на далеку північ»

Багато країн мають у своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не стала реальністю.

Своїм пронизливим і важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами, стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря, який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві смертельної залізниці.

Через нелінійну оповідь читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі, крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності, звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття, свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…

Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше. Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя. Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні злочинці уникають покарань.

Мерзенно й гидко від самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному сюжеті.

Раян Голідей «Его – це ворог»

Покинути коледж у 19 років задля того, щоби підкорити світ – для такого вчинку потрібно мати неабияку сміливість. Навіть попри те, що всі сподівання на «приголомшливі можливості» є не більше, ніж спокусою, на яку штовхає нас наше его.

З Райаном Голідеєм усе сталося так, як зазвичай відбувається із «золотими хлопчиками»: до 25 років він устиг стати керівником агенції з пошуку талантів у Беверлі-Гіллз, написати й опублікувати книжку, зайняти посаду директора з маркетингу в компанії  American Apparel. А невдовзі, протягом кількох наступних років, юний улюбленець долі потрапив у сі класичні пастки успіху: відомість, успіх, гроші, впливовість, увага преси, слава. Як відомо, далеко не всі люди можуть гідно пройти через такі шалені випробування. Не виключення став і Раян. Після карколомного успіху настав час, коли все летіло шкереберть. А саме в такі моменти людина найретельніше обмірковує причини краху та напрацьовує стратегію з підняття на поверхню.

Автор стверджує, що написав цю книжку не про себе, а про те, що люди часто засліплені першими успіхами, і вживають необхідних заходів безпеки, злітаючи вгору соціальними чи кар’єрними сходами. Просто Раян Голідей пережив усі злети й падіння, і в той час у нього не було подібної книжки. А вона би йому не завадила. Тому й вирішив поділитися з іншими своєю історією та досвідом того, як приборкате власне его.

Головна ідея книжки полягає в тому, що его – це не якась потужна величина, що тримає нас на короткому повідку. Ним цілком можна керувати та спрямувати працювати нам на користь. В історії людства багато прикладів, коли певними особистостям вдавалося змінити світ своїми діями, прагненням і непохитним дотриманням власної мети. І всі вони нічого би не досягли, якби вчасно не зрозуміли, що своє его можна перетворити на відданого союзника. Серед прикладів автор подає моменти з життя та діяльності Елеонори Рузвельт, Ангели Меркель, Бенджаміна Франкліна, Вільяма Шермана (офіцера армії США), Джона Бойда (військового стратега), Говарда Г’юза (підприємця, новатора американської авіації) та інших. Власне книжка - це величезна кількість історій і прикладів, від літератури до філософії та історії.

Наше професійне (і не тільки) зростання відбувається завжди в три етапи: прагнення – успіх – провал. Умовно, звісно, але саме такий цикл є в реалізації завдання, мрії чи мети. Книжка складається з трьох розділів, у кожному з яких автор детально проводить читача всіма аспектами кожного з етапів.

Спочатку ми щось плануємо, пристрасно бажаємо – наша велика подорож тільки починається. І саме на цьому етапі нас підстерігає его. Аж ось ми вже на вершині гори. Ретельно працювали і досягли, чого бажали. Що далі? Ми насолоджуємося успіхами і перестаємо рухатися далі: не вчимося, не розмірковуємо, не слухаємо, не аналізуємо. Наша свідомість наче засинає під дією радощів від здійснення бажаного. І знову потрапляємо у пастку власного его.

На шляху нас спіткали випробування. Невдачі, рух не за сценарієм, додаткові зусилля та ресурси. А іноді й повне фіаско. Так буває на будь-якому шляху. І приводить нас до цього егоїзм.

Автор не спонукає до безглуздого оптимізму та не дає унікальних рецептів із уникнення проблем на шляху до успіху. Навпаки, ми маємо усвідомити, що до кінця життя, щодня ми опинятимемося на одному з трьох етапів. І на кожному нам доведеться боротися з его. І майже завжди ми припускатимемося помилок у цьому. Але це як прибирання в оселі: пил осідає на підлозі щодня, але ми не ображаємося за це на світ. Ми просто підмітаємо підлогу. Якщо треба – то й щодня.

Ісабель Альєнде «Японський коханець»

Наскільки часто ми зустрічаємо історії кохання, що тривають усе життя й навіть після смерті? Здається, мало хто може віднайти серед знайомих такі пари. Але, коли про таке потужне почуття, пронесене крізь десятиліття, пишуть у книжках, ми віримо, що таке дійсно може існувати. Адже історії для романів і беруться з життя.

Юна Альма познайомилася з японським хлопчиком Ітімеєм у важкі часи — як для себе, так і для світу. У Європі гуркотіла й палала страшна війна, Альма опинилася за океаном у родичів, куди батьки, заможні польські євреї, вчасно встигли відправити дівчинку. Водночас залишитися без мами, тата й улюбленого старшого брата та ще й у дивній, далекій, незнайомій Америці — це неабияке випробовування для маленької людини, яка ще тільки починає пізнавати світ. А цей світ перебуває у вогні і стражданнях. Попри любов нової родини Альма почувається дуже самотньою, і тільки Ітімей, син працівника-емігранта з Японії, стає її розрадою.

Багато років потому, уже перебуваючи на віллі для літніх людей, Альма Беласко знайомиться з працівницею закладу, молодою дівчиною з Румунії Іриною Базілі. Щось притягувало увагу старої леді до цієї панянки без роду і племені. Але, попри величезну різницю у віці, соціальному статусі, освіті та досвіді, цих двох жінок поєднує наявність величезних життєвих трагедій. Поступово кожна героїня розкриває свою власну історію через спогади, розповіді і проникливість одна до одної.

Ісабель Альєнде зуміла охопити величезні часові простори, різні країни, мови й культури та поєднати їх настільки гармонійно, що доля кожного героя, навіть другорядного, емоційно штрикає в серце. Людина здатна витримати навіть найсильніші тортури — фізичні і психологічні — однак не кожен може потім жити далі. Альма змогла. Ірина. Ітімей. Змінювалися часи, мінявся світ, і образи колишніх страждань та щастя стиралися, поступаючись місцем новим враженням сьогодення. Але ніколи нічого не зникає в нікуди. Пережите може лише трансформуватися в новий досвід і уроки долі. І з цим можна і треба будувати нове життя.

А істинне кохання не зникає зі смертю людини. Як і інші справжні людські почуття: повага, дружба, довіра, милосердя…

Філіп Рот «Американська пастораль»

У житті все підпорядковується законам гармонії, питання лише в тому, чи усвідомлює людина цей факт, і чи готова прийняти те, що судилося.

Сюжет роману розгортається навколо життя везунчика, улюбленця долі з невеликого класичного американського міста. Сеймур Левов на прізвисько Швед — спортсмен, красень, мрія всіх дівчат та предмет заздрощів хлопців, з дитинства швидко звик до своєї вдачі. Здавалося б, так буде завжди, адже на додачу до успіхів Сеймур просто хороший хлопак. Він подорослішав, перейняв від батька сімейну справу, одружився із «Міс Нью-Джерсі». Для оточення родина Левовів є взірцем та уособленням тієї американської мрії, яку країна активно будувала та пропагувала в 50–60-х роках ХХ століття. Але кожен із Сеймурової сім’ї все життя переживав свій власний крах і занепад.

Пришвидшив руйнацію теперішнього й майбутнього Левова терористичний акт, який скоїла його донька, і в результаті якого загинули люди. Активна комуністка, екстремістка, поборниця справедливості, учасниця протестів проти війни у В’єтнамі — вона зненавиділа батька, матір, Америку, увесь світ. Адже світ не бажав жити за її правилами. Розгублений Швед починає шукати причини вчинку доньки, намагається налагодити з нею давно втрачений зв’язок. Діалогам батька й доньки в романі відведене суттєве місце. І завдяки ним поступово вимальовуються їхні стосунки, характери, світосприйняття.

Історію Шведа в романі подано устами іншого героя — Натана Цукермана, і нелінійність оповіді надає твору особливої цікавості: читача наче кидає від одного героя до іншого, від одного часового простору до геть іншого в минуле.

У дитинстві Натан приятелював із молодшим Шведовим братом, а сам Швед був для Натана ідеалом і прикладом для наслідування. Тридцять років промайнули непомітно, Натан став письменником, аж одного разу з ним забажав зустрітися кумир його дитинства — Сеймур Левов. А невдовзі після зустрічі він помирає від раку. І Натан вирішує розповісти світові історію Шведа, його родини та стосунків із дочкою, збираючи інформацію з різних джерел, переважно — від Шведового молодшого брата, з яким приятелював у шкільні роки.

Історія була написана. Але це — історія не тільки однієї родини. Це життєпис цілої країни та епохи, що стрімко мчить у прірву. Філіп Рот словами Натана розвінчує великий міф про країну суцільного щастя. Роман демонструє трагедію Америки крізь трагедію Шведа Левова. Якщо ти щасливчик та маєш у дитинстві удачу в усьому, чого торкаєшся, так не буде завжди. Якщо ти маєш блага від народження, ти повинен навчитися їх цінувати та зберігати. І якщо ти вважаєш, що твої нащадки — це продовження тебе, то будь готовий до найсильнішого розчарування. І потім ти до останнього подиху шукатимеш відповідь на питання: чому дівчинка, яка мала власного тренера з тенісу, приватні уроки їзди верхи та майже весь світ біля ніг раптом кинула вибухівку в будівлю з людьми? Ні, це сталося не раптом. Але отримай свій власний катарсис під час пошуку відповідей.

Фінал роману можна назвати відкритим. І цей авторський хід є цілком зрозумілим, адже людство продовжуватиме свої злети й падіння. Історія продовжується.

Франческа Меландрі "Ева спить"

Ева засинає й міцно спить тільки тоді, коли поруч батько. Але найдорожча людина позбавила її батька, нехай і не рідного, але завдяки якому можна спати та почуватися захищеною — від усіх примар і страхіть дитинства, яке прийшлося на складні часи.

Нелегка книжка про Італію та її сумний період історії, про жінок, які робили вибір без вибору, про людські забобони та лють, про спроби стерти в людей історичну пам’ять, про віру в краще, що проростає крізь скам’янілість душ та страхи, про любов та надію, що здатні долати тисячі кілометрів.

Це історія життя двох жінок — Ґерди та її доньки Еви, й одного чоловіка — військового офіцера Віто. Долі трьох головних дійових осіб сплетені також багатьма іншими постатями, які в той чи інший спосіб відігравали в їхньому життя свої ролі. Авторка обережно вводить в оповідь кожного з них, поступово розкриваючи характери, події та обставини, важливі для розгортання сюжету. Усе починається з життя юної Ґерди в 1950–60-х роках, коли півночі Італії, яким на той час опинилися землі австрійського Південного Тіроля. Саме на тлі національних драм та визвольної боротьби дорослішала дівчина. Вона мала жахливі стосунки з батьком, що назавжди залишило в її житті. Власне, образ батька в романі й розкривається у стражданнях Ґерди, в уявленнях про вже власного батька маленької Еви, у якого його ніколи й не було, у поступовому прийнятті нею у своє серце Віто, материного коханця, у втраті й набуття свого батька через 30 років.

Глибоко психологічна й цікава оповідь оплетена прекрасними краєвидами всієї Італії. Адже доросла Ева їде поїздом до віднайденого батька крізь усю країну — з півночі на південь. Разом із героїнею ми спостерігаємо у вікно мальовничі пейзажі, кожен із яких має свою історію. І разом із нею ми занурюємося в спогади її дитинства та юності. Під розмірений стукіт колес ми разом із Евою думаємо й аналізуємо, споглядаємо й сумуємо, сподіваємося та віримо. І ми приїжджаємо до фіналу, де все стає зрозумілим і сімейної таємниці більше існує.

І, нарешті, знову можна спокійно спати.

P.S. У колажі я використала свою світлину, яку зробила 2017 року на півночі Італії, в маленькому старовинному містечку біля озера Гарда у провінції Тренто

Скарлетт Томас «Наша трагическая вселенная»

Мег живе в Дартмуті в дешевому сирому будинку разом зі своїм недолугим бойфрендом, пише рецензії на книжки до журналу та мріє написати свій власний роман. У неї є талант до письма, але не вистачає сили волі. Для того, щоби вигнати, нарешті, цього неробу, що спить у її ліжку, домовитися вже зі всесвітом про спільне існування, упіймати за хвіст свою давню мрію про написання книжки, тим більше, що домовленість із видавництвом є вже багато років. Але Мег плете шкарпетки для заспокоєння нервів, розмірковує про сутність людського буття і про те, що сталося би, якби нам усім судилося жити вічно.

Це трохи дивний роман, оскільки в ньому багато філософських притч, східних легенд, тлумачень карт Таро, міркувань із приводу архетипів Юнга, посилання на Чехова й Толстого, різношерстні друзі зі своїми надуманими проблемами та тихе провінційне життя маленького містечка в південному графстві Девонширі. І, звісно ж, книжка Келсі Ньюмана «Мистецтво жити вічно», на яку Мег повинна написати рецензію. Власне, ця книжка і стала другою головною героїнею роману, оскільки завдяки їй життя Мег розвернулося в інший бік, водночас її, Мег, про це не спитавши.

Як і попередній роман авторки — «Наваждение Люмаса» — цю книжку хочеться читати в певному настрої, особливому зовнішньому антуражі та стані свідомості. Обкластися працями філософів та езотериків, пити нескінченні чашки чаю та неодмінно навчитися плести спицями. Й обов’язково це мають бути шкарпетки. Я би назвала цю книжку прикольною, химерною, дивакуватою, псевдонауковою, езотеричною та інтелектуальною. Так, саме в такому поєднанні й такій послідовності. Мені здалося, що наш всесвіт дійсно трагічний, тому що ми катастрофічно мало про нього знаємо. Можливо, ця книжка трохи відкриє таємницю.

Скарлетт Томас «Наваждение Люмаса»

Уявіть, що одного дня ви спокійненько собі перебуваєте на роботі, щось читаєте/пишете/рахуєте в тиші, і ніщо не віщує біди. Аж раптом страшенний гуркіт та трясіння змушують вас і всіх, хто є поруч, терміново евакуюватися назовні. І там, на вулиці, вам повідомляють, що через землетрус будівля напівзруйнована і вже в аварійному стані. І тому вам поки що не можна заходити всередину. Ви розгублено плентаєтеся до офісної автостоянки, щоби забрати свій автомобіль, але туди вас теж не пускають — усе огороджене через небезпеку обвалення. Ще більш розгублені ви безцільно чимчикуєте вулицею. Але ж зима, холодно і ви добряче вже зголодніли і змерзли. І коли ви майже втратили надію на порятунок вдало дістатися додому несподівано на очі вам потрапляє непримітна маленька букіністична крамничка. Просто в ній єдиній у цей вечірній час горить світло, і вона ще не зачинена. О, це порятунок! І хто би міг подумати, що саме в цій книгарні, і саме цього вечора ви знаходите старовинну книжку, за якою полюєте вже давно й безнадійно!

Ось так і почалися в житті Еріел Манто, молодої аспірантки, карколомні та непередбачувані події, що призвели до… А ось тут починається найцікавіше. І вже сам читач нехай зробить висновки, чи варто ганятися за сумнівними працями вченого-дивака вікторіанської епохи, викладати за книжки останні гроші, а потім ускочити в таку халепу, що хай йому грець.

Це доволі цікавий роман для тих, хто любить містику в помірній кількості, інтелектуальні витребеньки та експерименти зі зміненими станами свідомості. Книжку цілком можна назвати сучасною казкою без конкретного та без щасливого фіналу. Ні, ніхто не помер та нікого не вбив, але дехто трохи схибив — це безперечно. Доволі цікаво просуватися разом із героями крізь різні цікавинки зі світу гомеопатії, біології, хімії, теології, філософії та езотерики. З цієї дивної суміші авторці вдалося зліпити пристойний твір, які може зацікавити як юні допитливі голови, так і досвідчених знавців містично-фентезійно-наукових трилерів. Хороша книжка для відпустки або для прохолодних зимових, осінніх чи весняних вечорів, коли можна запалити свічки, курити пахощі й пити міцний чорний чай, загорнувшись у картатий вовняний плед.

І так, варто видати українською мовою.

Колин Типпинг «Радикальное Прощение»

Ця книжка для тих, хто хоче розібратися в поточних подіях власного життя, що не дають спокою, кому важливо зрозуміти причини постійно повторюваних ситуацій та завершити їхній цикл, зрозуміти джерела подій у світі.

Колін Тіппінг пропонує ознайомитися з теорією та практикою розв’язання застарілих внутрішньоособистісних конфліктів, розблокувати ментальні шляхи, випустити енергію любові, прийняття та пробачення у вільне плавання, як це й має бути в здоровому тілі та душі.

Книжка написана простою і зрозумілою мовою. Навіть людина, недосвідчена в хитросплетіннях психології, езотерики, біоенергетики, східної філософії та медицини, її легко зрозуміє. Перший розділ — це опис складної ситуації, що склалася в сім’ї сестри самого автора. На прикладі цієї історії читач із перших сторінок занурюється в описи розв’язання проблеми. Цим наочним прикладом автор підводить до суті техніки радикального пробачення, чому і присвячена основна частина книжки. Наприкінці подані інструменти практичного застосування техніки, випробувані автором особисто на учасниках його семінарів і просто на людях, які висловили бажання змінити своє життя на краще. Деякі з інструментів я випробувала й на собі. Звісно ж, нічого надприродного не відбувається, та й не в цьому сенс. Важливо те, що свідомість дійсно зміщується, і давня образа починає сприйматися в конструктивному ключі. А це й є основною ідеєю. Величезна кількість людей живе з комплексом жертви, найсильнішим відчуттям провини та образи, а це аж ніяк не сприяє гармонійній течії життя. Але все можливо виправити, варто лише визнати проблему, прийняти себе в ній та своє до неї ставлення, трансформувати енергію та закріпити її у свідомості в новій якості.

Цю книжку важливо читати, абстрагувавшись від своїх переконань. Атеїсти, адепти матеріалістичного підходу, професійні психологи та прихильники наукового знання можуть скептично сприймати розмірковування автора про спільну божественну ідею, чакри, енергетичні тіла людини, ауру тощо. Але автор використовує саме такі поняття. Це його світобачення та спосіб спілкування із всесвітом. Ми ж, читачі, вільні підставити будь-яке інше поняття, яке близьке саме нам. Сутність явищ залишиться тією ж самою. Важливо, щоби ми щиро прагнули виправити ситуацію, яка не дає нам спокою іноді багато років. Варіанти, як саме її виправити, нам і дає книжка «Радикальне Пробачення».

Енн Епплбом «Залізна завіса. Приборкання Східної Європи 1944 — 1956»

Потужна історична праця останніх років, яку обов’язково потрібно читати. Під час підготовки книжки відома американсько-польська дослідниця історії, журналістка й письменниця взяла інтерв’ю в кількох десятків громадян Німеччини, Угорщини, Польщі, котрі були свідками подій, про які йдеться в книжці. Крім того, відвідала понад десяток архівів у Східній і Західній Європі та опрацювала не одну сотню документальних джерел. Проте, навіть усі наявні сьогодні відомості не можуть передати весь жах та морок, які відбувалися на теренах Східної Європи одразу після знищення нацистського режиму та стрімкої окупації кількох країн режимом комуністичним.

Уся історична інформація об’єднана в книзі у два великих розділи: «Примарна надія» й «Пік сталінізму». У першому ми можемо детально простежити, як саме розпочиналося розповзання щупальців комунізму в переможеній Німеччині, Угорщині, яка воювала на боці нацистів, та в пошматованій Польщі. Як поступово, але потужно насаджувалася ідеологія через насильство, етнічні чистки, спецслужби, молодіжні організації, радіо. Як ще з 1944 року СРСР масово розпочав підготовку кадрів для спецслужб та державних інституцій. Як через масові мародерства й фізичні розправи тримали у тваринному жаху цивільне населення країн, куди увійшла Червона армія. Як одразу після звільнення полонених із концтаборів «переможці» доправляли їх до ледь не гіршої долі в радянські табори.

Другий розділ присвячений найвищому прояву сталінського терору в Східній Європі, який умовно тривав з 1948 року й до смерті диктатора 1953 року. Загальні події нам усім відомі: переслідування «ворогів», спроби створення виду homo sovieticus, масовий соцреалізм, утопічні «ідеальні міста» та інші вигадки хворої уяви совітів. Але авторка подає все з максимальними деталями, які їй вдалося зібрати: цифри, імена, зізнання, цитати. І я підозрюю, навіть і це не є остаточними доказами злочинів комуністів на теренах післявоєнної Європи. Багато чого нам ще доведеться вивчати.

Книжка перекладена кількома мовами, окрім російської. Що цілком зрозуміло.

Йоанна Яґелло «Зелені мартенси»

Люди є відображенням епохи, в якій живуть. Власне, вони її і творять. Але дорослі люди. Діти ж приходять у світ у той чи інший період задля того, аби розвивати його, вчитися розв’язувати проблеми, що постають відповідно до часу. У своєму підлітковому віці я читала книжки про героїв-комсомольців, шкільних активістів, хоробрих партизанів і міліціонерів. Звісно, тим моїм одноліткам із радянських книжок також були притаманні почуття, першої закоханості, вони допомагали іншим людям, ходили з друзями на танці, палко виступали на шкільних зібраннях та засуджували двієчників. Читаючи сучасну підліткову літературу розумію, наскільки давно минуло моє дитинство, та наскільки інші проблеми постають перед сьогоднішніми тінейджерами.

«Зелені мартенси» польської письменниці Йоанни Яґелло – чудовий приклад виховної літератури нового покоління в умовах високих технологій, вільної торгівлі, смартфонів та прав людини. Проте, попри всі досягнення сучасного світу люди, як і десятки та сотні років тому, вирішують складні життєві питання – заробітки за кордоном, самотність, старість, бажання бути своїм серед чужих…

Герої цієї прекрасної повісті по-різному переживають свої дитячо-недитячі проблеми. Фліксу та Опті довелося рано подорослішати, узяти на себе відповідальність не тільки за власні життя, а й, як не дивно, за життя дорослих. Навіть десятилітня Віка, Феліксова розпещена сестричка, завдяки потрясінню, що з нею сталося, поступово усвідомлює, що насправді є цінним у житті, на що варто звертати увагу, а чого уникати. І по-іншому подивитися на людей з оточення.

Але всі негаразди завжди минають, так сталося із героями твору. Щасливий фінал у всіх аспектах дає віру в те, що будь-які труднощі можна подолати, якщо вміти попросити про допомогу в разі необхідності, і якщо поруч є хороші люди. Ба більше, коли вони трошки дивакуваті та мають незвичний вигляд. Адже, навіть стара футболка, заношені джинси чи яскраві черевики здатні принести суцільне щастя! Особливо, коли ти молодий і сповнений оптимізму, а ще в тебе велике серце.

Джеймс Бовен "Вуличний кіт на ім'я Боб"

Прекрасна історія про дружбу, взаємодопомогу, доброту, терпіння, взаєморозуміння, прощення, відданість та вірність. Це історія про любов.

Одного разу дві душі, що заблукали в цьому світі, зустрілися й допомогли одна одній знову віднайти здоров’я та радість життя. Їхня любов виявилася конструктивною й творчою: Джеймс і Боб – дві окремі особистості, які просто йдуть дорогою життя разом, поповнюючи та збагачуючи один одного.

Ця книжка не претендує бути літературним шедевром. Але її завжди любитимуть читачі, тому що в ній розповідається про сильних духом людей, які знайшли в собі сили самостійно піднятися із дна. А ще в ній  ідеться унікальних створінь природи – котів.

Книжка написана просто і людяно, без прикрас і применшень. Проблеми показані відверто й правдиво. Саме тому, мабуть, оповідь не залишає читача байдужим. Читаючи про будні й свята головних героїв разом із ними смієшся й плачеш, переживаєш у складні моменти та радієш успіхам. Насправді, в житті багато простих речей, підвладних кожному. Невже є складним продемонструвати звичайну емоцію до когось важливого для тебе? Чи є поганим відсвяткувати Різдво тільки вдвох і радіти разом? Часто ми самі ускладнюємо собі життя. А насправді ж варто просто жити та вірити в те, що ніщо не є випадковим, і можливо все.

Іноді порятунок перебуває зовсім поруч – на килимку під судськими дверима…

Малґожата Реймер "Бухарест: пил і кров"

В усіх постоталітарних та посткомуністичних країнах є багато спільного. Переважно це спільне полягає в історії останніх 50 років, архітектурі, соціальному й політичному устрої. На жаль, багато країн колишнього "соцтабору" пережили схожі суспільно-політично-економічні процеси, втратили чималу кількість громадян та занедбали власну культуру. Але є величезною помилкою вважати, буцімто всі жахіття закінчилися із крахом комунізму та "совка". На превеликий жаль, генетична пам'ять живе в поколіннях дуже-дуже довго.

Саме крізь призму страждань румунського народу періоду панування комуністичного режиму польська репортерка Малґожата Реймер показала життя колись величного Бухареста, а зараз - не менш величної столиці Румунії, але з товстим нашаруванням людських трагедій та розпачу.

Авторка спілкувалася з багатьма мешканцями Бухареста про долю їх та їхніх родин у період після завершення Другої світової війни й до 1989 року, коли було страчено подружжя диктаторів Чаушеску. Багато імен у книзі змінені на прохання самих героїв. Вони досі бояться того, що сталося колись із ними та їхнім народом. Цей тваринний страх надто глибоко вкорінений у свідомомості, та цих людей можна зрозуміти. Під час читання волосся на голові рухається від розуміння масштабу трагедії країни. Навіть накочувалося відчуття, що Сталін в совєтському союзі не витворяв того, що робила хвора уява Чаушеску в Румунії. Ті, хто вижив і досі живуть в Бухаресті чи інших місцях крааїни, сьогодні мають різні думки з приводу того, що відбувалося. Властивість людської пам'яті є такою, що вона витісняє надто важкі спогади, і залишаються, переважно, нейстральні чи позитивні. Або розум створює нові спогади. Цього не було, але людина вважає, що саме так і сталося. Що ж, природа нас захищає від божевілля. Багато сучасних мешканців Бухареста, літніх людей або їхнії нащадків сьогодні дещо романтизують режим Чаушеску. Наче й не все було так погано... Так, були перегини, але ж він намагався побудувати міцну країну... Він дбав про народ... Таке важко читати. А ще й тому, що надто багато паралелей простежується з Україною. Ми наче так само не засвоїли важливих історичних уроків, і зараз маємо перескладати іспит...

Малґожата Реймер дуже професійно та яскраво змалювала характер Бухареста на тлі його історії та історії країни в цілому. Лаконічні екскурси в давніші часи вона вдало накладає на власне відчуття міста: його барви, запахи, настрої, архітектуру, одяг людей, їхню поведінку тощо. Бухарест багато років був залитий кров'ю, а сьогодні це місто - присипане пилом. І кров досі не змили повністю. Під товстим шаром пилу вона досі є, іноді проглядяє крізь нього. Бухарест і його мешканці (як і вся країна загалом) за багато років фізичного й морального шматування втратили свою ідентичність, і досі не можуть її віднайти. Століття диктатури (спочатку королі, потім комуністичні вожді) калічать людей назавжди. І невідомо, чи зможе Румунія колись одужати повністю.

Гарлан Кобен "Додому"

Чому саме українською видали тільки останній (одинадцятий) роман із "спортивного" циклу Гарлана Кобена, мені не зрозуміло. Але тішить, що немає ще перекладу російською ;-) Сподіваюся, що вся серія про спортивного агента й детектива Майрона Болітара незабаром почачить світ у нашій країні. Хоча, на мій особистий погляд, це не найкращі твори цього американського автора. А я вельми поважаю творчіть пана Кобена та із задоволенням читаю його позасерійні романи. 

Отже, 10 років тому зникли два шестирічних хлопчики. Зникли просто з будинку, посеред білого дня та з-під носа няньки! Десять довгих і жахливих років батьки обох хлопчаків пережили безліч емоцій та подій, яких ніхто не побажав би й ворогу. Адже смерть дітей не була підтверджена, вони просто невідомо де. І невідомо, чи живі. А одного дня один із хлопців раптом з'являється. Йому вже 16, він наляканий і... дещо дивний. Ось тут і починається найцікавіше...

Гарлан Кобен у своїй фірмовій манері будує оповідь таким чином, наче факір поступово дістає з капелюха різні предмети й демонструє їх публіці. Автор видає читачеві факти поступово й за ретельно виваженою схемою. Вгадати відповідь неможливо. Вона з'явиться лише тоді, коли автор вважатиме за потрібне її відкрити. Читати романи Кобена - суцільне задоволення від мистецтва володіння жанром та стилем! 

Окремий дифірамб присвячую фіналу: автор вміє так інакомовно та метафорично описати висновок, не вказуючи прямо на розгадку, але читачу все стає зрозуміло відразу. В романі "Додому" кінцівка сильно інтригує.

Аннетт Герцог "Хто ж питатиме кота?"

Кіт Арістотель вважає, що з ним поводяться недостатньо шанобливо. Власне, так завжди думають усі коти. З ними двоногі не узгоджують геть нічого, а повинні були б! Але хто ж питає котів...

А тут ще дівчинка Анна, улюблениця Арістотеля, раптом забажала неодмінно мати собаку! Схибила вона, чи що? Хто в здоровому глузді, маючи такого розкішного кота, захоче пса?! Ну, нічого, я їй ще покажу, де раки зимують! Вона ще лікті собі гризтиме, коли відчує, що мене немає поруч! От візьму й ображуся. І піду геть.

Одним словом, наробив Арістотель проблем і собі, й Анні, й усій родині. Такі вони, коти. Але ж саме за цей нестерпний характер ми, людиськи, їх обожнюємо 😝

Усе закінчиться добре для всіх ;-) Інакше й не може бути.
Добра книжка для читання всією родиною. Буде смішно, місцями трохи сумно, проте дуже зворушливо :)

Фотомодель: кіт Шелдон