Петро Лущик, "Галицька сага": "Велика війна", "Тінь незалежності"

Світ завжди був бентежним і бурхливим, і в усі часи люди стикалися з каламутними подіями, які потужними хвилями періодично накривали їхнє усталене життя. Не буває хороших і поганих століть, є просто життя з його закономірностями та течія історичних етапів. Не нам вирішувати, у якому періоді народитися. Але саме ми впливатимемо на майбутнє.

Серія історичних романів «Галицька сага» є масштабною оповіддю про долю українських земель і людей, що на них жили, живуть і житимуть. Перша частина — «Велика війна» — охоплює період 1914–1918 років. Друга — «Тінь незалежності» — 1918–1922 роки. Уся історія України в різні періоди, з багатьма реальними постатями, майстерно вплетеними автором у прекрасну художню оповідь. У кожному рядку ми бачимо історію людей і водночас історію цілої епохи, перших десятиліть XX століття, спостерігаємо становлення й занепад державних утворень, зміну настроїв і цінностей людей, розпач, горе, великі й малі перемоги.

Хоча ці романи не є історичними книжками в науковому розумінні, але вони дають величезний пласт історії нашої країни. На справжніх прикладах, реальних та вигаданих постатях автор показує, що відбувалося в ті шалені часи, коли люди не встигали навіть зрозуміти певної події, як ставалося щось геть протилежне.

Читання про українську історію на тлі історії світової дає нам можливість також позбутися певних мітів, ілюзій, які часто є в людей щодо давноминулих подій, які вирували на наших теренах. У книжках ідеться про ту частину історії України, про яку за радянського періоду правдиво говорити було неможливо, і який і досі, на жаль, охоплений фактами-покручами, пропагандою та брехнею.

Усім нам важливо читати такі книжки для розуміння, що українцям західних земель довелося пережити, через що пройти. Для розуміння того, звідки ми прийшли. Та задля того, аби прокласти паралелі в сьогодення — куди ми можемо дійти. Та, безумовно, засвоїти необхідне й не повторити жахливе.

Алла Рогашко "Осіннє Рондо місячної ночі"

В усі часи людство замислювалося над тим, що пов’язує двох людей, що воно таке, кохання, чому люди зустрічаються одне з одним на шляху життя та хто ж керує всіма долями. І хоч стрімко розвивається цивілізація, наука та знання, нам усім потрібні красиві романтичні легенди, оповиті дещицею магії та припорошені насіннячками суму.

Як колом рухається життя людей у Всесвіті, покоління за поколінням повторюючи незасвоєні уроки та непережиті події чи емоції, так і рондо в музиці постійно повторює рефрен, який засяде у свідомості й наздожене навіть через століття. І лише тоді, коли коло долі, нарешті, замкнеться, зупиниться й рондо.

Одна з головних героїнь роману, сучасна молода жінка на ім’я Любка ніколи не могла б замислитися про те, що таке доля. І яка саме доля судилася їй, найзвичайнісінькій дівчині з українського села. І все було би спокійно, життя тривало б розмірено та дещо нудно, але без потрясінь. Якби не сни. А саме вони, кляті, не давали Любці впорядкувати власне життя та віднайти спокій у цьому буремному світі. Разом із коханою людиною. Власне, це химерне кохання, яке, здавалося, існувало лише в сновидіннях, спричинило низку дивних і в дечому моторошних подій у житті жінки.

А далека шляхетна панянка Софія, що жила ві Львові наприкінці XIX століття, любила грати рондо на фортеп’яно, і не могла передбачити, що одного разу зіграє його востаннє й життя замкне своє коло. Але не душа.

Спосіб розгортання оповіді в кількох часових та історичних площинах є дуже цікавим та вдалим для того, аби спонукати читача аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, замислитися над сенсом буття та розмірковувати над неосяжністю життя як чийогось вищого задуму. Шляхами чотирьох головних героїв письменниця проводить нас крізь століття, огортає краєвидами чарівного (в усі часи) Львова, приборкує нашу можливу легковажність щодо таких абстрактних, але наскільки ж важливих понять — кохання, вірність, жертовність, порядність, чесність, дружба тощо. А тема сновидінь, яку досі ще вивчають учені в усьому світі, завжди доволі цікава саме своєю незрозумілістю та певною магією. Усі ми, безперечно, цікавимося незвіданим, хоч воно і трохи відлякує. Проте най живуть найпрекрасніші оповіді та історії кохання!

Марія Матіос «Букова земля»

Земля буків стара й мудра, гостинна та справедлива, витривала і страждальна. І безліч людей жили на ній чи то віднайшовши власний рай, чи то потрапивши в пекло ще на цьому світі. Здається, у цьому краї немає напівтонів і компромісів — усе, що посилав Буковині Бог, було приголомшливо сліпучим: творення роду, кохання, праця, природа, війни, свята, веселощі, страждання. Та й самі люди поєднані якимись невидимими нитками, настільки тримає їх ця потужна земля — прийнявши колись уже не відпустить довіку. І крізь покоління, крізь буремні події двох із половиною століть вона знову пов’яже кількох загублених у часі та просторі людей. Бо так судилося. Чи був то такий божий задум?

Марія Матіос долями своїх героїв проведе нас славним Буковинським краєм, Австрією, Німеччиною та Швейцарією минулих століть. І зупинимося ми в сучасній Україні, у знов складні для неї воєнні часи. Авторка розкаже, як починалися потужні буковинські династії, як квітли та занепадали на тлі кардинальних культурних, соціальних та політичних подій. І як невловимо все наше життя простують за нами янголи. Задля чого?

Нелінійна структура роману спершу може викликати острах і несприйняття. Оповідь кидає читача від століття до століття, від героя до героя, від події до події, від країни до країни. Наче без системи та сенсу. Проте саме завдяки цьому ефекту розірваності вимальовується цілісне полотно життя людей, а через них і строката історія Буковини.

Нетривіальності роману додає засіб діалогу Бога з Ангелами (Білим і Чорним). Їхні розмови відбуваються паралельно земному життю, десь поза простором і часом. Саме там і твориться те, що має відбутися на землі з тими людьми, на яких зажадав звернути увагу Бог. І з тією землею, чимось так сильно вабливою для нього ж.

Проводити паралелі в долях чотирьох родин, головних персонажів роману, читачеві допоможуть небожителі, але не чекайте від них пояснення сенсів усього, що відбувається на сторінках епосу. Ви маєте багато чого зрозуміти самотужки, інакше роман був би побудований зовсім по-іншому, а життя героїв чітко розписане від народження до смерті. Але здебільшого в книзі відсутні висновки та логічні завершення описів певних подій чи то пак життєвих шляхів. Ви ж не забули, що веде нас сторінками сам Бог? Чи можна сказати, що авторка насмілилася мовити від його імені? Авжеж. Але створити настільки розлогий і потужний епос могла лише людина, яка давно домовилася з Богом щодо власного життя. А ще неперевершено мальовничо зобразити Буковину, культуру народу, його побут та передати сотні емоцій могла тільки людина, яка несказанно і глибоко закохана в цю землю. У край, де народилася і всотала з материнським молоком унікальність свого народу. І розділила разом із ним усе, що послав Бог.

Читайте цю книжку лише тоді, коли відчуєте наснагу. Бо без тяжіння й готовності до занурення в раніше невідоме вам «Букову землю» не осягнути.

Ніна Фіалко «Літні забави»

Проблема сьогоднішніх батьків не у власних дітях, що належать до покоління Z, з їхньою мало не вродженою схильністю до техніки та тотальним захопленням комп’ютерами і смартфонами. А в тому, що батьки сучасних дітей переважно не розуміють, як їм з усім оцим надрозвинутим потужним світом дати раду та зацікавити дітлахів бодай хоч чимось іншим, не пов’язаним із ґаджетами.

Діти нашого світу високих технологій зовсім не є якимись комп’ютерними монстрами. А ще вони насправді бажають знати геть усе. Просто методи й засоби пізнання в них сильно відрізняються від тих, якими користувалися їхні батьки, коли буди маленькими. Діти завжди є дітьми. Це світ змінюється, не люди. Тож сьогодні батькам варто докласти більше зусиль, увімкнути всю свою фантазію та творчість, аби потім не казати, що дитина зовсім не читає книжок чи не хоче відірватися від планшета й побігати на свіжому повітрі.

Саме так і вчинили бабусі/дідусі та батьки хлопчиків і дівчаток, головних героїв двох повістей цієї книжки «Літні забави» та «Досліди в гелевому мурашнику». Перша історія буде цікава молодшим школярам, а друга стане в пригоді старшим дітям, середнього шкільного віку. Але обидві оповіді демонструють терпіння, гумор, винахідливість та безумовну любов дорослих, які сильно бажають, аби на літніх канікулах їхні діти відірвалися від комп’ютерів. І в кожному випадку експерименти були вдалими. І все завдяки розумній стратегії поведінці батьків. Змушувати, сварити, маніпулювати, погрожувати — це шлях у нікуди. А вміти зацікавити в нестандартний спосіб — для цього потрібні неабияка поміркованість, спокій та щире бажання бути прикладом для своєї дитини й допомогти їй навчитися проходити уроки життя. А воно ж неймовірно яскраве та приголомшливим розмаїттям усього: знань, явищ, різновидів живих істот, емоцій!

Герої цих дитячих повістей відомої української письменниці Ніни Фіалко протягом літніх канікул на лоні мальовничої української природи вчаться дружити, розуміти почуття інших людей, любити природу, досліджувати її багатство, заробляти свої перші гроші, втомлюватися, сумувати й шаленіти від щастя. І навіть суперсучасні ґаджети іноді їм можуть знадобитися. Але не для ігор і перегляду соцмереж, а для пошуку інформації. І це напрочуд круто — знайти її в інтернеті самотужки, а не питати в батьків. Та й вони теж далеко не все знають, ці дорослі. Чи не так? Тож почитайте разом зі своїми школяриками цю книжку, ви також дізнаєтеся багато цікавого ;-) 

Горіха Зерня «Доця»

Людина майже не знає, хто вона є й на що може бути здатна. Скільки б нам не було років, ми не матимемо повної уяви про свої можливості чи надможливості, не відчуємо свій внутрішній стрижень, доки життя не зажене нас у настільки дику й неприродну для нас ситуацію, коли потрібно буде зробити єдиний вибір. І тоді станеться переоцінка всього, що було до цієї миті. Доведеться пройти через біль, гнів і страх, але, врешті, ми сприймемо себе справжнього.

Молода дівчина, маленька на зріст та вагою в 42 кілограми жила собі в Донецьку й була хорошою творчинею. Вона створювала прекрасні вітражі й за працею могла забути поїсти та поспати. У неї було безліч поціновувачів та охочих, щоби вона створила для них саме той унікальний малюнок на склі, заради якого вони ладні віддати шалені гроші. І вона створювала, вкладаючи фантазію та талант у кожне своє творіння. І гадала, що це її покликання. Вона, як і всі ми, тоді ще знала себе.

Усвідомлення прийшло не одразу. Перші постріли, вибухи, мітинги в центрі міста, яке вона любила й шанувала, хоча воно не було її рідним, збентежили та знітили. Але, водночас, стали, наче допінгом. Де взялися сили, фізичні й моральні, щоби організовувати постачання українській армії, рятувати цивільних із ворожих підвалів, домовлятися про те, про що годі й намагатися домовитися? Звідки взялися всі ті, хто, немов за помахом чарівної палички, згуртувалися навколо дівча з волоссям сторчма й руками в машинному мастилі? Невже ця тендітна худенька постать стояла годинами безперервно на мікроскопічній кухні в «хрущовці» й готувала кілограми смачнющих, поживних, гарячих ароматних страв для воїнів на лінії вогню?

Вона була «доцею» для всіх. Для своєї бабусі, для кремезних чоловіків — колег, друзів, воєнних, для тих, кого врятувала, ризикуючи життям, для сотень і тисяч тих, хто допомагав грошима, квартирами, знайомствами, транспортом. У ті страшні місяці 2014 року будь-яка допомога вимірювалася вагою золота.

«Доця» — звичайна (чи надзвичайна?) маленька молода жінка з величезним серцем і холодним розумом. У найсильнішій стресовій ситуації «доця» стала тією, ким її задумала природа — собою.

Моя душа тріпоче від шани всім «доцям», на чиїх плечах на початку російсько-української війни лежав непосильний вантаж. І лежить досі. І я цими роздумами після читання висловлюю вдячність авторці за опис багатьох ситуацій, які сталися насправді, у вигляді роману-вітражу. Кожна частка якого складає велику строкату картину одного відрізку нашої історії.

Ірина Смолич «Пісок у склянці»

Людська пам’ять має властивість витісняти трагічні події. У такий спосіб природа подбала про нас, Інакше ми, люди, давно би всі збожеволіли. Хтось повністю забуває на якийсь час про те, що сталося, а в когось у голові реальність заміщується уявними обставинами. Але в які б ігри не грався з нами розум, відповідь за власні колишні вчинки доведеться дати однозначно. Сховатися за розладами свідомості не вийде ні в кого. Ніколи.

Роман "Пісок у склянці" — прекрасний приклад психологічного трилера з кінцевою мораллю. Так, навіть цей піджанровий візновид прозового твору може носити не тільки розважально-лякальний характер, а й бути романом-порчанням. Головний герой оповіді, відомий та успішний письменник Віктор, має все, чого тільки може бажати людина в цьому земному житті: достаток, популярність, гарний будинок, талант, красуню-дружину, розумницю-доньку й розкішного кота. Не вистачає лише дрібниці — щирості й чесності. Перед самим собою. Але ж людина — істота недосконала, має слабкості й так любить хапати в житті насолоди. У неї не вистачає часу на власну душу. І тоді за цією душею може прийти хтось інший.

Ним може виявитися випадкова особа на нічній трасі під час сильної зливи. Літній пан, елегантний та вихований, назвався Едуардом Бове. Що він узагалі робить на порожньому шосе в такий час і в негоду? Мине зовсім небагато часу, за який перед Віктором промайне майже все його життя. І йому доведеться складати всі події піщинку за піщинкою…

Бове став для Віктора персональним Мефістофелем, який змусив його вивернути й перетрусити власне життя. Усе доведеться усвідомити, прийняти, покаятися. Але після цього настане блаженство свободи — від тягаря провини.

Фінал роману трагічний і потужний, до останнього сподіваєшся на різкий поворот сюжету, наче ось-ось автор випустить героя з лещат совісті… Ні, дива не станеться. Ми всі підемо у вічність, але як легко і спокійно вирушити в останню подорож із чистою душею.

Ірина Власенко «Чужі скарби»

Що нам підготувала доля, ми ніколи не знаємо. Куди заведе нас життя, як далеко та що вимагатиме за можливість відбутися на цій землі — лише мигцем би поглянути, зазирнути за найтаємничішу завісу…

Героїв цієї емоційно глибокої оповіді розкидало в просторі й часі. Історія починається на початку кривавого ХХ століття, у часи Першої світової війни, тоталітарного лихоліття й жахливих репресій. А закінчується — у сучасному світі, який так само палає вже через нову війну в Україні.

Це роман про людей, про Францію, про Україну, про мистецтво, про життєве покликання, становлення особистості, пошуки свого місця та само ідентифікацію. Дивовижне переплетення життів усіх дійових осіб змушує серце й розум вирувати під час читання. Дитячі спогади, знайдені діаманти, війни, поневіряння, пошуки й утрати, покарання і зради. І, звісно, кохання. Настільки потужне, що не згасло у вирі десятиліть, у полум’ї війни та пройшло крізь усі кола пекла на землі. Так, у романі є все це. Але книжка навдивовижу структурована і хронологізована, авторка переходить від одного відрізку часу та однієї долі до інших вчасно, саме тоді, коли читачу слід дізнатися про дещо інше і здійснити ретроспективну подорож. А ще в романі дуже багато прекрасної Франції. Вона прекрасна навіть у найтяжчий період своєї історії. Разом із героями читач має можливість пройтися старовинними вуличками, посидіти в затишних кав’ярнях, прогулятися в парках. Франція стала домівкою для багатьох, хто змушений був тікати від переслідувань на своїй батьківщині, і вона щиро прийняла своїх нових дітей. А вони мужньо несли кожен свій хрест під час усіх трагічних подій, які випали на їхню долю.

«Чужі скарби» — дуже філософський роман, сповнений глибоких розмірковувань головної героїні. Можливо, саме це й допомогло їй вижити, не зламатися під час катастрофічного, здавалося би, повороту долі. І врешті, на схилі літ, повернутися до своїх втрачених скарбів: кохання юності, батьківщини, віри, коріння.

Ми, люди сучасного світу, стрімко втрачаємо своє, забуваємо, звідки ми, хто ми є. Ми вирушаємо на пошуки кращої долі, де, як нам видається, ми станемо щасливими. Ми женемося за «чужими скарбами», і не зважаємо на свої власні. Ми забуваємо про них на довгі роки, на кілька поколінь. Вони припадають пилом і тьмяніють десь у темних схованках наших душ. Аж допоки ми раптом, вирішивши там прибрати, витягуємо на світло те найдорожче, про так незаслужено забули. Але для багатьох час уже давно сплив…

Варто берегти свої скарби — культуру, родину, країну, мову, віру. Бо чужі ніколи ще не принесли щастя жодній людині. І колись усім нам вчергове нагає про це історія.

Ілларіон Павлюк «Білий попіл»

Непогане поєднання української класики і детектива, та ще й добряче приправлене містикою. Цікаво спостерігати за перебігом подій, які в романі розвиваються спочатку не дуже стрімко, а згодом тільки й устигай, що стежити за розплутуванням авторського задуму. Інтриги додають періодичні згадки-спалахи головного героя, і вже хочеться дочитати до кінця та зрозуміти всі ці ментальні ігри.

Якщо ви шукали гідний сучасний український містичний трилер — щиро раджу «Білий попіл». А особливо, якщо ви шануєте Гоголя з його химерними уявленнями та геніальним «Вієм».

Щоправда, під час читання особисто мені було очевидним, що твір писав сучасник, а не людина 19 століття. Лексика, стиль оповіді, безперечно, прекрасні й самобутні. Проте, гадаю, у ті часи висловлювалися дещо по-іншому. І попри все — це яскравий роман, сповнений загадок, історичних посилань та літературних алюзій, який варто читати не тільки прихильникам жанру, а й усім, хто прагне якісної нової літератури.

Ніна Фіалко «Холодний вітер перемін»

Історія кожної родини складається зі сплетінь найрізноманітніших подій, безлічі характерів та витівок долі. Із покоління в покоління передаються не тільки традиції сім’ї, її побутовий устрій та історія роду, а також і життєвий досвід, що сягає навіть до далеких предків. Змінюється світ, розвиваються технології, відкриваються кордони, а людина однаково може нести вже в нове тисячоліття застарілий світогляд, моделі поведінки, які не працюють у нових умовах. Але ж так глибоко сидить у підсвідомості завчений спосіб буття, а перебудувати себе занадто важко. Зворотний бік упереджень — це кардинальне відторгнення того, що будувалося в родині десятиліттями. Але порожнечу потрібно заповнити, а немає чим. І тоді руйнується не тільки гармонія персонального всесвіту, руйнується життя самої людини та навіть її дітей.

У цьому романі — Історія звичайної родини, яких колись було дуже багато. Вони так само прагнули просто жити, працювати, виховувати дітей. Хотіли стабільності, у старості — онуків та спокою. Вони не мали уявлення, що в житті все працює не так, як їм колись розповідали. І не були готові до змін.

Три сестри, гарні й розумні дівчата. Родина схожа всі інші, зі своїми радощами і проблемами. Та в кого ж їх немає? Але наскільки різними шляхами підуть життям Рита, Наталя та Галинка! Хіба можна передбачити майбутнє? Адже їх виховували однаково, то чому ж такі різні долі в рідних сестер?

Образи головних героїнь — наче окремі книги буття. Неможливо просто читати роман, він поглинає абсолютно, і виринути не дає навіть після того, як перегорнуто останню його сторінку. Переживання разом із героями їхні злети й падіння виснажує психологічно, але і змушує глибоко замислюватися про власну долю та про людське життя загалом. «Холодний вітер перемін» — це своєрідний катарсис душі, який конче необхідний усім. Просто для кожної людини є свій час на переоцінку та усвідомлення чогось важливого в її житті.

А вітер перемін потрібен. Без нього неможливо вільно дихати. Це оновлення, скидання старих пут та примірювання нового досвіду. Головне — навчати цьому дітей змалечку, розказати їм про важливість прийняття змін та відповідальності за кожнісіньку свою дію. Так було завжди у світі, і так буде надалі. Життя дає багато випробувань, і від того, як ми їх сприймаємо, залежить те, пройдемо ми свій шлях гідно чи опинимося на узбіччі життя. І страшно, якщо туди ж потягнемо найдорожчих людей.

**

Я не знаю, що там собі думають члени журі міжнародних і вітчизняних літературних премій, але в моїй персональній системі титулів Ніна Фіалко є Королевою української родинної саги.

Ірина Смолич «Нескінченне відлуння»

Їх було троє. Вони майже завжди разом, друзі до смерті й в усіх ситуаціях. Двоє хлопців і дівчина. Коли тобі лише сімнадцять, життя здається вічним і райдужним, а дружба — міцною та безхмарною. Ніщо й ніколи не здатне зруйнувати ваш щасливий світ. Здавалося би, ми настільки давно дружимо, що знаємо одне про одного геть усе. Але якось, високо в горах, хтось із нас має явити світу свою справжню сутність. Так розпорядилася доля й іншим двом доведеться відчути її моторошне відлуння аж 10 років по тому.

Симона тільки на перший погляд мала спокійне й нормальне життя. Насправді, щось точило її ізсередини, вона ніяк не могла заспокоїтися через події, які сталися того невдалого походу в гори. Чи це не відчуття провини? Але вона поки що не здогадується, що буде останньою в моторошній «грі», яку хтось готував аж десять років. Тобі доведеться дещо ретельно пригадати, Симоно…

На мою думку, сучасній українській літературі не вистачає хороших психологічних трилерів. Вони, безперечно, є, але їх поки що замало. Новий роман сучасної авторки Ірини Смолич може посісти гідне місце серед творів цього жанру, тому що в ньому є все задля отримання задоволення від читання й від розплутування історії, яка сталася з героями.

Роман «Нескінченне відлуння» невеликий за обсягом, проте має гармонійну й логічну структуру. Персонажі змальовані помірно детально, тобто образи не перенасичені зайвими деталями, що мені, як читачу, завжди подобається. Відчутно, що авторка знається на темі гірського спорядження. Було цікаво дізнатися про нову для мене тему. Щодо фіналу — зізнаюся, не вгадала розв’язку, хоча і трохи наблизилася до розгадки. Це добрий знак, оскільки люблю помилятися в детективах та трилерах. Для мене це є свідченням того, що авторові вдалося закрутити й утримати інтригу.

Цікаво було протягом усієї книжки розмірковувати над місцем дії оповіді. Судячи з імен героїв (Мартін, Симона, Патрік, Нікі, Діана) схоже, що вони мешкають в якійсь із європейських країн. Хоча в оповіді ніде не вказується жодна назва якогось закладу чи інша ознака того, що ми спостерігаємо події десь у Європі. Залишаєтсья лише здогадуватися. Але щось, усе ж, мене наводило на думку, що йдеться саме про якесь велике місто, скажімо, у Великій Британії чи Франції.

Оскільки книжка ще не видана, я читала її в електронному форматі, наданому пані Іриною. Отже, офіційної обкладинки теж поки що немає, тому я знайшла картинку, яка відповідає темі. Також я читала версію без фінальних редакторських коректувань, але й без них уважаю цей роман цікавим та достойним великих накладів.

Брати Капранови «Справа Сивого»

Початок 1930-х років, місто Дніпропетровськ. Ще зовсім недавно це – Катеринослав, а сьогодні той із мешканців, хто випадково промовить цю назву, одразу отримає гласний і негласний осуд інших, буде названий «старорежимним», «буржуазним» і «ворожим». Масовий голод на східних теренах УРСР набирає обертів. Активно процвітає діяльність ДПУ, молодь рветься все більше будувати комунізм та ставати корисним новому суспільству: викривати «чуждих елементів» та «ворогів народу». Одним із таких активістів є Клим Шпакуватий, юнак, який нещодавно заступив на стажування до важливого органу, Державного політичного управління. Зовсім скоро він отримає посаду слідчого, й вестиме головну справу свого життя – справу «Сивого». Куди заведе жовторотого комуністичного активіста палке завзяття, йому поки невідомо. Але опиниться там, куди намагався запроторити одного з найяскравіших представників української інтелігенції…

Проте головним героєм роману є зовсім не посіпака карального органу. Уся увага авторів спрямована на відомого історика, етнографа, фольклориста та лексиколога Дмитра Яворницького, чиє ім’я носить сьогодні Дніпровський національний історичний музей. Дмитрові Івановичу дивом вдалося уникнути смерті чи заслання, але 1933 року його звинуватили у "буржуазному націоналізмі" та звільнили з посади директора історичного музею. Це ганебне обвинувачення стало для вже немолодого науковця нищивним. Він так і не зміг оговтатися до своєї смерті 1940 року, адже в нього забрали не просто зарплатню, пенсію, роботу, здоров'я, його напрацювання, в нього забрали улуюблену справу всього життя. А самого Яворницького підступно використали в якості приманки для арештів іншів діячів науки, яким так само вішали тавро "українські буржуазні націоналісти".

Роман «Справа Сивого» є художнім твором, проте побудована оповідь на реальних історичних подіях, герої якого також усі – відомі постаті в історії України та Дніпра зокрема: історики, письменники, музиканти, художники, біологи, науковці, викладачі тощо. Про кожного, хто з’являється в оповіді (навіть епізодично), обов’язково присутня коротка історична довідка у вигляді виноски. Що характерно (для тих часів) і дуже сумно – з кількох десятків особистостей тільки про 2-3 вказано: «Уникнув репресій завдяки еміграції». Про всіх інших інформація, на жаль, однакова: «Розстріляний…», «Згинув у таборі…», «Засланий до Сибіру…», «Вкоротив собі віку…», «Подальша доля невідома…»

Це історична трагедія однієї людини, одного міста та однієї країни, оформлена та подана в якісній художній структурі. Читати дуже цікаво. Особливо мені, оскільки дія відбувається в моєму рідному Дніпрі. І зануритися в історію міста та його тодішніх мешканців мені було надзвичайно приємно, хоча й гірко. 

"Різдво через Збруч"

Україна - велика. Україна - давня. Україна - гарна. Україна - неподільна. Всі історичні регіони мають свої відмінності в культурі, свої "родзинки" в одязі, піснях і казках, свої інгредієнти в традиційних стравах. А є й таке, що, нібито й теж має певні розбіжності, але й, водночас, об'єднує сильніше за мову. Це - чарівне свято Різдва. Попри будь-які негаразди, непорозуміння й суспільні катаклізми, віряни чи атеїсти, українці раз на рік негласно єднаються задля зустрічі тієї важливої Зірки, яка, ми віримо, несе все прекрасне, що тільки можна побажати. 

Автори цієї збірки оповідань живуть в різних містах нашої країни. Але всі вони безмежно закохані в свою землю. Вони знають, як приготувати традиційні різдвяні страви, які слова казати близьким у святкову ніч, знають колядки, що прийшли до нас від предків. І все це вони описали в своїх творах, щоби не забували й наступні покоління.

Герої оповідань - люди різного віку, статі та долі. У кожного є як власна трагедія, так і найщасливіша історія життя. Деякі оповідання маленьки, а якісь можуть сміливо претендувати на новели чи повісті. "Дежавю" та "Гілочка ялівцю" мене вразили найбільше. І дуже би хотілося, щоби ці новели одного разу (можливо, на Різдво?) стали повноцінними романами. Перший - історією кохання крізь часи та простори, другий - історичною родинною сагою.

Нас розділяють Збруч, Сян, Дніпро чи Дон, тож нехай безліч великих та маленьких річок будуть єдиним, що нас розділяє. Адже існує стільки всього, заради чого ми єднаємося вже багато століть.

Ніна Фіалко "Наречена для бразильця"

Я переконана, що письменниками не стають, ними народжуються. І байдуже, що саме та в якому віці доля спонукає людину взятися за писання - талант неодмінно прорветься назовні. 

Днями я прочитала неймовірний роман! Беручи до рук цю книжку я мала певні сподівання, оскільки раніше вже чула схвальні відгуки про творчість на той момент маловідомої мені тернополянки Ніни Фіалко. Почала читати й не змогла зупинитися, поки не перегорнула останню сторінку. Перше, що мені спало на думку, коли я  тримала в руках щойно прочитаний роман - раніше я не зустрічала настільки потужних за емоціями, масштабних за перипетиями подій і простору, глибоких за характерами та вчинками героїв творів. 

"Наречена для бразильця" - дуже атмосферна українська родинна сага, що охоплює період нашої історії в майже сто років. Кілька поколінь на сторінках роману народжуються й живуть, ідучи своїми шляхами, долаючи свої життєві виклики, відновлюючи свою сутність та руйнуючи свої ж долі. Це роман про сімейні цінності, про всеохопне кохання, заради якого всю свою історію людство здійснює незбагненні вчинки, про дружбу та зраду. Про самопожертву й непрощені помилки, про зухвалість та зверхність, про любов до своєї рідної землі, яка виплекала все й усіх. Про те, як важливо вірити в себе і сміливо йти по життю. Щоби там за поворотом нам не підготувало провидіння.

У кожному слові роману відчувається любов до України, що вкладена в уста героїв. Вони плекають свої рідні традиції, культуру, старовинні повір'я предків. Вони радіють разом із землею навесні, коли обробляють свої поля, тужать за втраченою батьківщиною на чужині чи в періоди поневолення. Але за будь-яких умов вони завжди залишаються тими, якими їх створив бог. Нехай дехто ховає це глибоко в душі, на позір намагаючись удаватися іншим, проте вони однаково були й залишаються синами та доньками своєї багатостраждальної Батьківщини.

Для себе я назвала авторку "українською Розамундою Пілчер", але мушу визнати, що Ніна Фіалко набагато перевершила англійську майстриню сімейних саг. І я дуже щаслива, що віднайшла для себе вітчизняні розкішні родинні історії.

Макс Кідрук "Де немає Бога"

У кожної людини є власне місце в часі й просторі, де немає бога. Її персонального бога, з яким чи то не вдалося домовитися, чи то кармічні уроки залишилися незасвієними, або хтось вирішив кинути виклик долі. У будь-якому випадку сплачувати доведеться високу ціну.

Кожен центральний персонаж роману має завершити якусь свою місію, щось віддати богові за те, що робили (або не робили) в минулому. Усі збіги в житті невипадкові, так і не є випадком те, що кілька людей опинилися на одному авіарейсі. І цей рейс потрапив у катастрофу. Вижили шестеро - різного віку, різного соціального статусу, з різними долями та "шкелетами у шафах". Їм доведеться боротися за виживання в умовах, у яких людина вижити не може. Власне, вони й не виживуть. Майже всі. щасливого фіналу немає. А є багато роздумів під час читання, багато хвилювання, обурення, співчуття, огиди, симпатії, люті... Одним словом, вир емоцій захльостує добряче, за що я вкотре вдячна авторові.

А за що не вдячна - так це знов за обрубування фіналу та позбавлення кількох героїв логічного завершення опису їхніх доль. Сюжетні лінії, які під час читання видавалися одними з галовних, автор обриває без жодних пояснень. Інші же як-не-як доводить до кінця, але якось зіжмакано, наче дописсував їх нашвидкоруч. Це вельми дратує, маю зізнатися. У романі "Зазирни у мої сни" також невиразний фінал, але там принаймні можна сконструювати більш-менш логічне завершення історії. Тут же мене, читача, як тих героїв - кинули у безодню, щоби я якось викараскалася сама навпомацки. 

А загалом почитати варто саме через цікавість теми - будова літаків, принципи їхної роботи, "кухня" авіаперевезень тощо. В чому Максові Кідруку треба віддати належне, так це в занурівання в тему. Щоправда, іноді забагато технічних деталей, але вузькопрофільні теми він риє доволі глибоко. 

Макс Кідрук "Зазирни у мої сни"

Для хорошого читання в цьому романі є багато: дитина з особливостями, таємниці сновидінь, викрадення, переселення душ, переслідування, наукові дослідження людського мозку та навіть ФБР. Авторові вдалося тримати мене в емоційному тонусі переважну частину твору, я навіть доволі сильно захопилася ескалацією сюжету. Тема роману однозначно захоплива, оскільки природа сновидінь та інших «ігор розуму» досі не вивчена досконало, це й викликає зацікавлення. А з додаванням елементів містики та кібер-загадок і поготів робить оповідь більш насиченою.

Протягом читання мене, щоправда, не полишала думка, що автор рекламує різноманітні бренди: автомобілів, одягу, послуг, напоїв тощо. Окрім великої кількості назв вони ще й повторюються по кілька разів на сторінці. Це напружує та викликає незрозуміле здивування.

Стосовно сюжетних ліній склалося відчуття покинутості напризволяще деяких із них. Якщо вже автор уводить в оповідь героя, то я чекаю, що його історію розкажуть повністю. Але в романі деякі паралельні сюжетні лінії наче обірвані. А в мене ж було бажання про них дізнатися. Особливим розчаруванням стала історія з викраденням хлопчика – я не відчула логічного завершення ситуації, а, значить, і не отримала читацького задоволення від повноти сюжетного елементу.

Попри все зауважу, що роман читається легко, мова багата, описи почуттів героїв, ситуацій, спогадів емоційно забарвлені. Але, гадаю, історія могла би бути значно коротшою, якби автор уникав надмірної деталізації в певних місцях оповіді.

Мабуть, для мене це був не найкращий роман для знайомства з творчістю автора. Але я все одно зацікавилася, тому продовжу читання. Більшої удачі мені наступного разу ;-)

Алевтіна Шавлач «Пампуха»

Потреба бути частиною зграї найбільш потужна в юному віці. Це дорослій самодостатній людині, в якій за плечима безліч злетів і падінь, зрад та здобутків, вже начхати на те, як її сприймає суспільство та чи завжди потрібно це сприйняття. А підліток прагне бути «своїм» у колі приятелів та однокласників. Це нормальний процес соціалізації та самоідентифікації, проте цей тернистий шлях часто набуває мерзенних форм.

Мало не кожен другий дорослий у шкільному віці пережив цькування з боку однолітків. Можливо, такий досвід нам дається для зміцнення волі, для загартовування характеру… Але де та межа, за якою процес психічного та фізичного зростання перетворюється на системне насильство та приниження?

У повісті показано на прикладі звичайних школярів, їхніх вчителів та батьків, до чого може призвести кругова порука з її солідарністю знищити морально «цапа відбувала». Завжди легко знайти когось, хто не вписується в межі спільноти (в даному випадку – шкільного класу) з її правилами, стереотипами та упередженнями. Здавалося б, конфлікт можна вирішити за допомогою мудрих дорослих. Але в цій історії, на жаль, саме дорослі спровокували ганебну поведінку, спрямовану на дівчинку Ганю, чия «провина» полягала лише в тому, що вона була повненька.

Авторка ретельно виписала образ кожного героя. Всі вони викликають під час читання певні емоції – від поваги та співчуття до огиди та злості. Безхарактерна мама Гані, старообрядна бабуся, вчительна з невротичним розладом, байдужий директор школи… Разом із тим Ганя викликає симпатію. Дівчинка-підліток опинилася сам-на-сам із кривдниками без жодного захисту з боку старших. Проте це мало би бути їхнім прямим обов’язком – ретельно розібратися та припинити цькування!  Часом бездіяльність буває набагато гіршою за певні дії. В ситуації з Ганею сталося саме так. Приблизно всередині оповіді в мене склалося враження, що єдиною розумною людиною в оповіді є тітка Гані. Але надії на те, що вона одна зарадить чомусь, не виникло. Надто багато навколо тих, кому зручніше бути в «стаді»…

Але фінал заспокоїв та дав сподівання. Для Гані поступово все завершилося добре. Власне, як і для всіх дійових осіб. Комусь із них для очищення совісті довелося пройти через страждання та втрати, і це справедливий урок для них. Як є уроком і для Ганіної мами те, що за хованням в роботі й відстороненням від реальності можна назавжди втратити найцінніше в житті.

Книжку неодмінно варти читати як підліткам, так і їхнім батькам. Першим для того щоби зрозуміти, що в будь-якій ситуації важливо бути Людиною й не прагнути схвалення суспільства. Другим – для усвідомлення, що виховувати в першу чергу варто себе, бо діти завжди копіюють поведінку дорослих.

Максим Бутченко «1918. Місто надій»

«Лише вільна людина має честь і гідність»

Рівно 100 років тому українці прагнули волі. Усі їхні сподівання, надії та бажання уособлювала в собі У.Н.Р. (Українська Народна Республіка), до лав якої тоді стали сотні офіцерів колишньої царської армії. Адже вони були українцями та воліли служити й далі, але вже своїй рідній державі.

Чому саме армії У.Н.Р. не вдалося стримати навалу більшовиків, чому допустили масові вбивства в Києві за наказами Муравйова – можуть докладно розповісти історичні документи. Роман же Максима Бутченка «1918. Місто надій» більше привертає увагу до героїв на тлі тих подій. А це і конкретні реальні постаті (Симон Петлюра, Кіквідзе, Примаков, Муравйов), і уособлення багатьох відомих та не дуже захисників України (Павло Вітко, офіцер армії УНР).

Основні події твору відбуваються протягом кількох місяців переважно у Києві. То були надто важкі часи для всіх, хто опинився в жорнах наслідків більшовицького перевороту. Проте саме в такий період найкраще видно людську сутність. Образ кожного героя, головного та другорядного, виписаний детально та щиро. Легко уявити не тільки зовнішність, а й навіть душевні пориви персонажа, відчути його емоції та думки. Власне, це авторові вдається завжди (чого варті тільки реалістичні характери в романі «Куркуль»). На диво, з особливою ніжністю автор змалював образ дружини Вітка – Ганни. Вона не має стосунку до бойових дій, але саме вона є міцним щитом для свого чоловіка, для своєї хворої матері та, згодом, і для Маруськи. Тендітна пані, колишня вихованка Інституту шляхетних дівчат, вона наче зіткана з тонкої вишуканої тканини. Але саме вона являє собою приклад мужності, поваги та гідності навіть опинившись у тюрмі. Образ Ганни завжди подумки носив із собою Павло. Можливо, це вберігало його, коли він дивився в обличчя смерті…

Антагоністичні герої в романі показані не упереджено, так само детально та з увагою до кожного. Спостерігаючи за ними в різних ситуаціях, природних саме для них, читач має змогу самостійно скласти думку про персонажа. Адже про вчинки людини говорять її дії.

Ця книжка не про суто історію. Ця книжка про людей, що творили ту історію по різні боки тонкої та складної межі, що розділяє волю і поневолення, добро та зло, світло й темряву.

На довгих 100 років, на жаль, Україна залишилася в темряві. Але не втратила честь і гідність. Роман «1918. Місто надій» нагадав усім нам про те, що час настав.

"14 друзей хунты"

Читати воєнну літературу завжди важко, про яку би війну та які би часи не йшлося. Особливо важко, коли війну переживаєш безпосередньо, нехай і не в самому вирі подій. А от автори цієї збірки якраз знають, що таке бути в епіцентрі найстрашнішого...

Воїни та волонтери день у день роблять те, що я навряд чи змогла би витерпіти. І про це розповідають іншим. У кожного своя історія "до" і "після", але всі вони зійшлися в одній "точці неповернення", після якої вже ніколи не буде так, як раніше. Буде нове, краще, мирне, потужне, спокійне, але інше.

Хлопці й дівчата, чиї оповіді увійшли до збірки, здебільшого не є професійними авторами, однак саме щирість їхніх історій чіпляє більше, ніж кришталево збудований за всіма жанровими законами твір. Хтось із них говорить із нами пронизливо сумно, хтось іронічно чи саркастично, а комусь зручніше додати частку цинізму. Але саме так кожен із них сприймає події, які пережив. На війні надто страшно, і кожна людина має власний механізм психологічного захисту від того божевілля. І якщо це блискавичний гумор із матюками - я щиро порегочу разом із автором. Бо ж він настільки влучно пише. Або плакатиму, якщо текст буде сповнений туги. У будь-якому разі, я пережила багато різних емоцій та отримала безцінний досвід спілкування з кожним автором, нехай і лише ментально :)

Низький вам уклін, люди, які написали цю книжку. За те, що ви є.

А видавництву "ДІПА" я вдячна за можливість у такий спосіб ще раз усвідомити та обміркувати виклики долі, що спіткала нас усіх.

Віктор Вальд "Останній бій Урус-шайтана"

Цей роман Виктор Вальд написав наче спеціально для мене, адже тут є все, що я люблю: історія, пригоди, культура, гарна оповідь, інтрига, виразні герої. Історичні факти українського козацтва, Кримського ханства, Османської імперії 17 століття вдало з'єднані в художній опис боротьби за свої землі, культурного та релігійного розмаїття народів, мудрості та помилок поколінь. 

Вочевидь, автор провів масштабну роботу під час роботи над твором. І це було того варте, тому що роман став переможцем "Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова" 2017 року. А ще отримав особливу відзнаку від мусульманської спільноти України.

Сергій Бут "Листи з того світу"

Життя час від часу підкидає такі несподіванки, що ти ладен повірити навіть у те, що досі здавалося тобі сивим забобоном. Аби тільки все це скінчилося. Але подіям, що накочуються та набирають обертів, немов снігова куля, немає кінця...

Андрій перебував саме у такому стані, коли ситуація, нарешті, почала прояснюватися. Здавалося, наче небесні сили в якійсь момент змилостивилися й розгадки вистрибували одна за одною.

А все починалося буденно. Прекрасний Львів, альтруїсти-студенти, що погодилися допомогти впорядкувати старовинні покинуті могили на Личаківському цвинтарі, можливість зайнятися улюбленою справою - збирати артефакти. Але хто б тоді попередив, чим доведеться платити занадто допитливому юнаку, який вирішив розв'язати загадку п'ятдесятирічної давнини та відновити справедливість! А на додачу йому доведеться вирішувати, що робити з таємницями власної родини...

У цьому чарівному романі є все, що може зацікавити читача: красоти Львова, детективний сюжет, історичні екскурси в минуле Галицької столиці, кохання та щира дружба, самопожертва заради майбутнього, підлість і глибока печаль, що здатна штовхнути на злочин. А ще зовсім трохи містики, яка, насправді, є лише відображенням людської свідомості. 

Гарна, сумна та загалом щаслива історія від українського письменника Сергія Бута 2014 року отримала відзнаку на літературному конкурсі України "Коронація слова".