Філіп Рот «Американська пастораль»

У житті все підпорядковується законам гармонії, питання лише в тому, чи усвідомлює людина цей факт, і чи готова прийняти те, що судилося.

Сюжет роману розгортається навколо життя везунчика, улюбленця долі з невеликого класичного американського міста. Сеймур Левов на прізвисько Швед — спортсмен, красень, мрія всіх дівчат та предмет заздрощів хлопців, з дитинства швидко звик до своєї вдачі. Здавалося б, так буде завжди, адже на додачу до успіхів Сеймур просто хороший хлопак. Він подорослішав, перейняв від батька сімейну справу, одружився із «Міс Нью-Джерсі». Для оточення родина Левовів є взірцем та уособленням тієї американської мрії, яку країна активно будувала та пропагувала в 50–60-х роках ХХ століття. Але кожен із Сеймурової сім’ї все життя переживав свій власний крах і занепад.

Пришвидшив руйнацію теперішнього й майбутнього Левова терористичний акт, який скоїла його донька, і в результаті якого загинули люди. Активна комуністка, екстремістка, поборниця справедливості, учасниця протестів проти війни у В’єтнамі — вона зненавиділа батька, матір, Америку, увесь світ. Адже світ не бажав жити за її правилами. Розгублений Швед починає шукати причини вчинку доньки, намагається налагодити з нею давно втрачений зв’язок. Діалогам батька й доньки в романі відведене суттєве місце. І завдяки ним поступово вимальовуються їхні стосунки, характери, світосприйняття.

Історію Шведа в романі подано устами іншого героя — Натана Цукермана, і нелінійність оповіді надає твору особливої цікавості: читача наче кидає від одного героя до іншого, від одного часового простору до геть іншого в минуле.

У дитинстві Натан приятелював із молодшим Шведовим братом, а сам Швед був для Натана ідеалом і прикладом для наслідування. Тридцять років промайнули непомітно, Натан став письменником, аж одного разу з ним забажав зустрітися кумир його дитинства — Сеймур Левов. А невдовзі після зустрічі він помирає від раку. І Натан вирішує розповісти світові історію Шведа, його родини та стосунків із дочкою, збираючи інформацію з різних джерел, переважно — від Шведового молодшого брата, з яким приятелював у шкільні роки.

Історія була написана. Але це — історія не тільки однієї родини. Це життєпис цілої країни та епохи, що стрімко мчить у прірву. Філіп Рот словами Натана розвінчує великий міф про країну суцільного щастя. Роман демонструє трагедію Америки крізь трагедію Шведа Левова. Якщо ти щасливчик та маєш у дитинстві удачу в усьому, чого торкаєшся, так не буде завжди. Якщо ти маєш блага від народження, ти повинен навчитися їх цінувати та зберігати. І якщо ти вважаєш, що твої нащадки — це продовження тебе, то будь готовий до найсильнішого розчарування. І потім ти до останнього подиху шукатимеш відповідь на питання: чому дівчинка, яка мала власного тренера з тенісу, приватні уроки їзди верхи та майже весь світ біля ніг раптом кинула вибухівку в будівлю з людьми? Ні, це сталося не раптом. Але отримай свій власний катарсис під час пошуку відповідей.

Фінал роману можна назвати відкритим. І цей авторський хід є цілком зрозумілим, адже людство продовжуватиме свої злети й падіння. Історія продовжується.

Дарсі Белл «Проста послуга»

Люди завжди роблять одне одному невеличкі послуги. Полити квіти в оселі, коли господарі їдуть, вигуляти пса, нагодувати канарок, забрати зі скрині пошту. Або взяти на ночівлю маленького сина найкращої подруги. Нічого незвичного, тим більше, що ваш власний син так чудово дружить із подружчиним. Але обов’язково уточніть усі деталі, інакше може статися, що дитину вам залишили набагато більше, ніж на одну ніч…

Усі ми впевнені у своїх друзях. Ми довіряємо їм, адже вони такі милі. Вони наче саме для нас створені: їм подобається те ж саме, що й нам: музика, страви, захоплення. Та й погляди на виховання дітей у нас із ними збігаються стовідсотково. Просто диво, а не друзі. Аж поки одного разу (авжеж, ми виявляємося зовсім не готовими до цього разу) ми раптом починаємо відчувати напруження. Це неприємне відчуття змушує нас замислитися, а чи дійсно ми все знаємо про друга? Певні факти якось не зовсім стикуються, а ті дрібні деталі, які ми раніше не помічали (чи не хотіли?) чомусь змушують кров холонути. А найстрашніше в дружбі те, що твій друг може призначити тебе «рибою» у своїх життєвих іграх. Знавці покеру скажуть вам, що «рибою» називають найслабкішого гравця, але його можна використати для отримання власної вигоди.  

Дебютний роман молодої авторки критики вже порівняли із «Загубленою» Ґіліян Флінн, і для неї це має бути найкращою похвалою. Адже сюжет роману дійсно дещо перегукується із «Загубленою», а Емілі Нельсон багато в чому схожа на Емі Данн. Але «Проста послуга» - цілком самостійний та самобутній твір, якій вартий читання. Нудно не буде точно.

Розповідь у романі ведуть три головні дійові особи: Стефані, Емілі та Шон, чоловік Емілі. На початку твору більшість інформації про перебіг подій ми дізнаємося від милої мамусі та молодої вдови Стефані, яка веде свій «мамський» блог і обожнює п’ятирічного сина Майлза. Авторка вдало змалювала образ Стефані, такої собі невибагливої красуні-простушки, відповідальної та комунікабельної. Але поступово стає зрозумілим, що навіть якщо прикрити рюшами минуле, воно нікуди не зникає. І перш за все для власника цього минулого. То ж хто тут має більше скелетів у шафах?

У романі можна також зайти схожі ниточки з іншим прекрасним твором - «Нічний поїзд в Інсбрук» Деніз Вудз. Під час читання «Послуги» я також подумки ставила запитання героям: «Хто з вас трьох бреше?», адже кожен персонаж подає події під власним «соусом». Отже з’ясуйте це самі – прочитайте «Просту послугу». 

Дениз Вудз "Ночной поезд в Инсбрук"

Так сталося, що читала я цю книгу також у поїзді, але їхав він не з Рима до Інсбрука, а з Києва в Донецьк. 

Мені вистачило 7 годин, щоби разом із головними героями, що колись були парою Френсіс та Річардом, подумки здійснити подорож у минуле, на 4 роки тому, коли ці двоє випадково (та чи дійсно випадково?) загубили одне одного в поїзді, що рухався неосяжним простором Судану десь неподалік від кордону з Єгиптом.

Дощовим італійським вечором поїзд уже майже рушив із місця, коли на порозі купе, де вже дрімав молодий хлопець та самотня мандрівниця, від імені якої й піде подальша оповідь, з’явилася дівчина. Їй було достатньо вимовити лише кілька слів провіднику, щоби хлопець, який їх почув, підскочив зі своєї полиці як ошпарений. Це ж тільки подумати – чотири роки! Річарде?! Куди, чорт забирай, ти тоді подівся?.. Те ж саме я хочу запитати в тебе, Френсіс…

Щоби ви зробили, якби прокинувшись після сну в поїзді, раптом з’ясували, що вашого супутника немає поруч? І немає його заплічника з усіма речами. І за вікном – чужа країна. Більше того – Нубійська пустеля. Френсіс вистачило кількох хвилин, щоби втамувати паніку та зрозуміти, що Річард не повернеться. Ні, він не відстав від поїзда, він свідомо зійшов у якомусь місті, щоби помститися їй за ту сварку, яку вона влаштувала йому кілька годин тому. Та він просто вирішив покинути її! Проте кілька місяців поневірянь Африкою в пошуках коханця-втікача для Френсіс стали принциповою справою: знайти цього нахабу, подивитися йому в очі та запитати: «Чому?». Тільки Річард наче крізь землю провалився. Навіть британське консульство в Каїрі не змогло відшукати людину, яку, здавалося б, назавжди поглинула безодня гарячих суданських пісків…

Це була версія Френсіс. Але, як виявилося, у Річарда є своє пояснення того, що трапилося, де головною винуватицею була… Френсіс. Це вона його покинула, навіть не намагалася шукати, коли він через якусь дику необачність відстав від поїзда. Страшенна спека та сипучі піски навіть такому сильному хлопцеві як Річард не дозволили наздогнати поїзд. І віднині він мав якось повернутися хоча б до Єгипту. Але як це зробити без паспорта, без грошей та без їжі в чужій та не завжди привітній країні?

«Один із нас бреше». Саме це вимовила Френсіс, коли обидва випадково-невипадкових попутники завершили свої монологи. Але хто саме? І з якою метою?..

Шарі Лапена «Подружжя по сусідству»

Мене вже не дивує, коли людина наукової професії стає письменником. Як показує практика читання таких авторів –практичний досвід йде тільки на користь їхнім творам. Тут хочеться переказати вітання Тесс Ґеррітсен із її медичними трилерами.

Шарі Лапена окрім того, що є доволі відомою в Канаді письменницею, має за плечима й великий досвід адвокатської практики. Поки що я знайома лише з одним романом адвокатеси, проте не маю сумнів щодо вдалого застосування юридичних та (мабуть) кримінальних знань у своїх книгах.

Минулорічний роман авторки «Подружжя по сусідству» одразу став бестселером. Мабуть, цьому посприяла й тема: викрадення дитини. В усьому світі кіднепінґ – це дуже серйозний злочин, і подібні історії завжди викликають потужний резонанс у суспільстві. Саме цю «приманку» й використала у своєму психологічному трилері пані Лапена.

Сюжет класичний: у подружжя з будинку викрадають шестимісячне немовля, мати перебуває в глибокому шоці, батько засмучений та сердитий на поліцію за те, що вони начебто не надто ретельно шукають дитину. Про викрадення ми дізнаємося буквально на другій сторінці, а решта книги – це розслідування злочину. Цікаво, що в романі власне перебіг дій поліції та детектива Ресбака зокрема, що веде справу, не деталізований. Читач розуміє, що триває слідство, наведені навіть кілька сцен допитів підозрюваних, проте головна увага в оповіді приділяється життю всіх задіяних героїв. Як вони поводяться, про що думають, як розмовляють одне з одним, де бувають, що роблять мало не кожної хвилини. І таким є задум, гадаю, не тому, що роман є, усе ж таки, психологічним трилером, а не поліцейським. Завдяки такому акценту в книзі ми маємо усвідомити, що за будь-яким кримінальним вчинком стоїть людський чинник. Ми можемо прожити з людиною багато років, але так і дізнатися про неї всього.

Приблизно в середині роману винуватець викрадення дає про себе знати прямим текстом. Але не варто поспішати та незадоволено відкладати книгу. Насправді, усе тільки починається. І злочинець поки що не розуміє, що сам потрапив у пастку, яку йому задовго до викрадення дбайливо підготували. І це він також є жертвою в усій жахливій ситуації, що склалася…

Медичні трилери Тесс Ґеррітсен

Американка Тесс із дитинства любила писати. Особливо вдавалися їй у юності любовні романи. Але родина наполягла на тому, щоби дівчина отримала медичну освіту. І хоча Тесс палко прагнула письменницької кар’єри, вона утім дослухалася до думки батьків та згодом стала дипломованим лікарем.

Проте слухняна донечка, все ж таки, продовжувала активно писати. А що сталося б, якби молода лікарка вирішила більше не писати? Якби вона й надалі сумлінно працювала лікарем і покинула би свої письменницькі забавки? Тоді світ не дізнався би про авторку шикарних медичних трилерів Тесс Ґеррітсен. Але світ таки її дочекався.

Написати досконалий медичний детектив може тільки лікар. Читаючи романи, можна насолоджуватися найдрібнішими деталями зі світу медицини. А якщо медициною ви знайомі виключно із серіалів «Доктор Хауз», «Медики Чикаґо» та «Швидка допомога», то романи місіс Ґеррітсен чудово доповнять ваші знання.

«Хірург» та продовження «Асистент» - перші дві книги із серії з 9 романів про бостонського детектива Джейн Ріццолі.

У «Хірургу» ми знайомимося з усіма основними героями, з який чи не найголовнішим є вбивця на прізвисько «хірург». Бо так орудувати скальпелем може тільки людина, для якої анатомія людського тіла – не порожній звук і не картинка у підручнику. Але відважна Джейн дасть такого прочухана цьому вилупку, що він запам’ятає її надовго. Власне, так і сталося. Запам’ятав та зачаївся. Навіть попри багаторічний вирок до покарання у в’язниці…

Суспільство вважає серійних вбивць такими, що повністю здатні контролювати свої вчинки. Далеко не кожного маніяка відправляють на обстеження до психіатра. А як щодо «хірурга»? Чи дійсно від просто покидьок, що втратив людську подобу, чи всьому цьому є наукове пояснення?

В «Асистенті» з’являється ще одна сюжетна лінія – психіатрична. Це додає роману ще більшої напруги. Адже особистість вбивці-збоченця викликає зацікавлення. А в «хірурга» тут з’являється ще й «помічник», такий собі «шанувальник творчості». Але хто ж вони у біса такі? Що це за люди?

Шукати відповіді на запитання, які день у день стають дедалі складнішими, збирається знову Джейн Ріццолі. Але в неї у самої купа життєвих проблем. Розслідування зводить її з різними людьми, які врешті всі опиняються в епіцентрі жахливих подій та відіграють певні ролі в закручених діях маніяків.

Отже, окрім професійно вишуканих деталей та сюжетів, які змушують тамувати подих, авторка вдало поєднує кілька сюжетних ліній в одному романі, поступово вплітаючи їх усіх у єдину канву твору. І у фіналі ми бачимо чітко вишикуваний ряд життєвих обставин, образів, мотивів, причин та фактів. А особисто я дуже люблю чітко завершені фінали 😉

Книжковий виклик - весна 2017: Эдит Уортон «Риф, или там где разбивается счастье»

Завдання №22: місце дії - Франція

Цей роман американська письменниця Едіт Вортон, писала в непростий період свого життя – вона мала складні стосунки з чоловіком, з яким невдовзі розлучилася. Тема, яку авторка піднімає в цьому романі, була їй самій дуже знайомою: кохання та розлука, примирення та недовіра.

Тривалі та дивні стосунки трьох головних героїв – Джорджа Дарроу, успішного дипломата, Анни Літ, багатої вдови та давньої любові Дарроу, і юної  Софі Вайнер. Вони дуже різні, але єднає їх, звісно ж, кохання. Але в цій найтонкішій структурі людських емоцій не може бути все просто. Далеко не прості стосунки й в цьому потрійному союзі.

Твір сповнений діалогів та монологів, іноді це такі потоки свідомості, що стає дивно, як людина може так детально розмірковувати про, скажімо, невеличкий епізод із життя? Або описувати зовнішність героїні. Клубок емоцій у книзі вельми заплутаний. Навіть наприкінці не стає однозначно зрозумілим, чому саме люди ніяк не можуть порозумітися? Всі ці неможливості пробачити через дрібничку – такий жах, адже якщо справді кохаєш, щось просто приймаєш і все. Треба розуміти, що початок 20 століття – це часи, коли ще дуже були сильними стереотипи та певні стандарти поведінки, ролі жінок та чоловіків. Навіть у Європі.

На мою думку, всі проблеми героїв – надумані та якісь несправжні. І все через те, що в них просто не було багато вибору інших занять, бо всі «правильні» справи диктували традиції та суспільство. Але ж роман є, і ми маємо можливість скласти уявлення про душевні муки людей того часу, всі ті умовності та упередження, через які й виникало так багато проблем у взаєминах.

Книжковий виклик - весна 2017: Майкл Каннінгем "Будинок на краю світу"

 Завдання № 8 – книга про дружбу

«Будинок на краю світу» Майкла Каннінгема можна сприймати або не сприймати. Напівтонів тут не буде. Теми, про які не розмовляють у «пристойному суспільстві», в різні часи піднімало багато авторів. Але, наприклад, про одностатеве кохання можна написати огидно, а можна так, що книжка зачепить настільки, що рівень емпатії шалено стрибне вгору. І тоді починаєш по-справжньому розуміти людей, які зовсім і не «інакші», вони просто розуміють та відчувають цей світ на свій лад.

Тема любові не єдина і навіть не головна в романі. Лейтмотив для мене тут – людські стосунки, серед яких важлива роль відведена дружбі. На початку оповіді ми спостерігаємо за становленням дружніх відносин між двома хлопцями. Вони зовсім різні, з різних родин та соціального оточення, але їхній дитячий та, згодом, юнацький потяг один до одного викликає водночас здивування, схвалення, нерозуміння, страх, жаль, сум та радість. Поступово дружба переростає в закоханість, але то вже інший бік історії.

Дружба між підлітком та його матір’ю для багатьох людей – це якийсь оксиморон, поєднання геть непоєднуваного. Але певна дружба є між Джонатаном та Еліс явно присутня. Пізніше до них прибивається й Боббі, такий собі човен, пошматований вітрами та негодою. І він на довгі роки знайшов свою тиху затишну гавань. Дивна дружба не обходиться без негараздів та труднощів, які доводиться долати, вирішувати. Але мені здається, ця трійця на все життя зберегла той крихкий, проте доволі сильний зв’язок.

Після багатьох поневірянь, як реальних, так і ментальних, в житті молодих людей з’явилася ще одна особа – Клер. Волею долі стала поміж двома чоловіками, чиї стосунки вона намагалася збагнути й багато років потому. Власне, як і свою почуття до них обох.
 

І оскільки в романі неоднозначний фінал, я вірю, що всім героям вдалося віднайти себе в цьому світі, зрозуміти своє призначення та визначитися із тим, що для них усіх є дружба та кохання.

Прекрасна книга, яка щемно проймає до самої душі.

Книжковий виклик - весна 2017: Ліліан Джексон Браун «Кіт, який жив розкішно»

Завдання № 2: книжка, де один із героїв – кіт =^.^=

«Кіт, який жив розкішно» американської письменниці Ліліан Джексон Браун є 11 романом із серії (всього їх 30). Але кожну історію можна читати окремо, все буде зрозуміло.

Як можна здогадатися з назви, одним з головних героїв роману є кіт. Точніше, 2 розкішних сіамця Коко та Юм-Юм. Саме вони, завдяки своїй природній настирливості, допитливості, врівноваженості та, звісно ж, вродженому відчуттю власної гідності завжди опиняються в епіцентрі подій. А події тут ті ще! От би містеру  Квіллеру, господарю котів та, за сумісництвом, головному герою, спокійненько собі жити на свої мільйони, які отримав у спадщину. Аж от тобі й на, не сидиться. Але Коко з Юм-Юм знайдуть собі заняття до душі. Наприклад, розкрити вбивство…

Затишний детектив, без крові та насильства, з яким чудово вирушити у відпустку. Трохи іронії, загадки та дедуктивні здібності героїв – що ще треба для відпочинку тіла та мозку? Ну, і коти звісно ж!

Брет Істон Елліс "Американський психопат": що стане з тобою, якщо в тебе є все...

Я повинен виглядати на 100% дорого та вишукано. Жодної зайвої складки на костюмі від «Армані», жодної синтетичної нитки в сорочці від «Айк Бехар», шкарпетки з найдорожчого Нью-Йоркського магазину модних речей, труси від не менш відомого бренду, ніж туфлі, та носовичок за сорок баксів з найчистішого шовку. Мій день починається з чищення зубів дорогою щіткою та пастою від відомого на весь світ виробника. Моя робота – це кількагодинне розглядання секретарки, поради, що їй варто вдягти на роботу завтра, переглядання телепередач та тривалі роздуми, в якому ресторані сьогодні обідати. А ввечері я ніяк не можу обрати ресторан – бо потрібен наймодніший та найдорожчий – і ризикую зовсім залишитися без їжі…

Є книги, про які надто важко скласти однозначну думку. Іноді не розумієш – це суцільне лайно чи такий тонкий авторський прийом? З «Американським психопатом» ситуація виявилася ще складнішою.

Оповідь ведеться від особи головного героя, Патріка Бейтмена, що уособлює в собі образ всіх американських яппі кінця 1980-х років. 26-річний синочок заможних батьків, з престижною Гарвардською освітою, офісом на Волл-стріт та розкішною квартирою на Мангетені проводить свої дні виключно у створенні враження. Він сповідує престижне споживання. Адже має значення тільки те, як ти виглядаєш, як тебе сприймають, чи шаленіють від тебе жінки та заздрять друзі.

Перші сторінок 200 роману – це така собі дивовижна екскурсія фірмами, виробниками та брендами, які тільки знає світ на сьогоднішній день. Чесно кажучи, я навіть не уявляла, що на нашій планеті існує стільки брендів одягу, взуття, меблів, аксесуарів, напоїв, косметики, текстилю тощо. І  саме це мене спочатку змусило сильно переживати за адекватність автора. Було дивно, проте цікаво. І я продовжувала читати. Згодом прийшло розуміння, що детальний опис кожного дня Бейтмена, багатосторінкові порожні діалоги його друзів у неприпустимо дорогих ресторанах, тупе цвірінькання коханок – своєрідна карикатура на тогочасне американське суспільство. Щоб все було гарно зовні. Засмага в солярії – для гарного кольору шкіри. Заняття спортом – для гарного тіла. Порошок замість ін’єкцій – бо від нього не залишається зовні ніяких слідів…

А ще якби ж у світі не існувало геїв, негрів, жебраків, повій – всі вони, на думку «лялькового» улюбленця долі Бейтмена, лише людське сміття. Але ж їх надто багато навколо…

Від усього цього можна збожеволіти. І почати вбивати. Але наскільки ж треба бути пересиченою людиною, щоб навіть збочені вбивства перестали викликати будь-які емоції?!

Коли в житті людини є більше, ніж усе, одного разу їй стане нудно. В наш час складно вже вигадати щось нове, все воно – лише оновлення старого та давно відомого. І єдиним засобом полоскотати нерви та хоч якось розважитися стають збочення.

Гидка книжка, хоча і є світовим бестселером. І обережно, в романі дуже багато відвертих сексуальних та насильницьких сцен.

Теодор Драйзер "Гений"

Во все времена гениям приходилось нелегко. Хочется творить, жить только своим призванием, но реальную жизнь нельзя уместить даже в огромный внутренний мир одарённого талантом человека. Общество выставляет свои требования, порой весьма сильно ограничивающие индивидуальность: родственники, браться и сёстры, супруги и дети, коллеги и просто окружающие люди – всем им должно видеть в вас достойного члена общества. Вы выросли, выучились, обзавелись семейством, зарабатываете честно свой хлеб и практически ничем не выделяетесь Вот тот образ человека-обывателя, на котором прочно держатся все социальные системы. 

А гении – они рождаются нечасто. Они никогда не вписываются в привычные рамки бытия, пусть даже их творения и наследие изменяют и совершенствуют мир. Обыватель смирится с тем, что гений «не от мира сего», будет восхищаться его трудами, но вряд ли широко и надолго распахнёт ему двери своего салона. Впрочем, Юджину Витла, в разные периоды жизни удавалось добиться признания высшего света. Многие богатые гостиные соперничали за право принимать его, все самые красивые молодые женщины мечтали о близком знакомстве с молодым художником, чья слава быстро разлетелась по Чикаго и Нью-Йорку. И нашему герою это нравилось. Именно в этом он видел смысл своей жизни: достичь высот, получить всё то, чего был лишён в родительском доме. И, надо сказать, попал он именно туда, куда нужно, чтобы всё это ему бросили к ногам. Правда, в молодости, и Юджин не был исключением, никто не думает о том, что ещё быстрее всё забирается… 

 В мире, где вращался молодой и подающий большие надежды художник, правят бал роскошь, алчность, лицемерие, зависть, потакание сиюминутным желаниям и страстям. О, Драйзер удивительно описал этот мирок, медленно пожирающий сам себя. Но противопоставил этому иные ценности, которые для Юджина и богемного общества были достойны презрения: скромность, искренность, верность, любовь, семейные ценности. Всё это олицетворяла Анджела. Юджин Витла был единственной её любовью, после свадьбы она добровольно посвятила многие годы служению своему кумиру, и до последнего вздоха так и не перестала его любить. Возможно, даже, несмотря на потребительское отношение Юджина к своей супруге, унижения и пренебрежение, Анджела всё равно простила своего гениального, но такого мятущегося по жизни мужа.

Конец романа даёт нам надежду на душевное прозрение Юджина. После смерти Анджелы и сокрушительного неудачного романа с Сюзанной он, оставшись с маленькой дочкой на руках, наконец, понимает, зачем он в этом мире. Фактически удалившись от света, он снова отдался своему творчеству. И единственно это даёт ему то счастье, которого он так рьяно жаждал. Нет, не только это. Малышка Анджела, названная в честь матери, всегда будет направлять Юджина именно туда, куда стремится его душа. И отныне это будет уже совершенно другая жизнь.