Мігель де Карріон «Грішниці»

Про кубинську літературу мені геть нічого не відомо, і цей роман став першим знайомством із творчістю відомого у своїй країні письменника. Мігель де Карріон на Кубі вважається справжнім народним співцем, що у своїх романах розповідає про долю свого народу наприкінці 19 — початку 20 століття.

Дія роману «Грішниці» відбувається в першій половині 20 століття, напередодні революції, коли щодня стають помітними та відчутними настрої людей. Але сам твір не про політику, а про буття звичайних гаванців, про буденність і свята, про долю жінок у забобонному й патріархальному світі тогочасся.

У центрі оповіді — молода гарна жінка Тереса та її коханець Рохеліо, якого вона вважає за свого чоловіка й має від нього двох дітей. Невеликий за обсягом роман розкриває читачеві стосунки героїв від початку й до завершення, їхні характери, поведінку. І все це автор чудово продемонстрував на тлі загальних людських настроїв та укладу життя.

Тереса — чорнява красуня й розумниця, свідомо віддає себе в безглузду жертву заради пристрасті та кохання. Хоча, коханням її ставлення до Рохеліо назвати важко, бо це дійсно виключно пристрасть, служіння та ще щось несамовите, що немає нічого спільного з коханням. Рохеліо ж належить до тих чоловіків, які чудово користуються тим, що жінка лежить біля його ніг і на перше місце завжди ставить його примхи. Достойний союз, більше додати нічого. Інші герої роману якщо й відрізняються від цієї парочки, то лише в гірший бік. Гонитва за легкими грошима, ошукування, удавання із себе бозна-кого, перевага зовнішнього лоску — ось цим живуть мешканці Гавани всіх прошарків. У жінок, якщо вони не народилися в заможній сім’ї, є лише один шлях до більш-менш пристойного життя — знайти впливового коханця. У бідних чоловіків — облуда, багаті коханки, сумнівні оборудки. Читаючи роман стає сумно й гидко від усвідомлення, на що змушені йти люди, аби вижити в цьому ментально обмеженому суспільстві. А змінити ж нічого неможливо, цей спосіб життя створювався віками.

Автор чудово показав дно тогочасного життя. Найжахливіші плітки, огидні повії, ще більш огидні чоловіки, які підштовхують жінок до того, аби бути огидними… Якесь замкнене коло. Тільки чому роман називається «Грішниці»? Невже тільки жінки є такими? У романі грішними є всі, ба більше — грішним є теє життя.

Даніель Дефо «Радощі та прикрощі славнозвісної Молл Флендерс»

Суспільство вимагає від людини певних моделей поведінки, щоби вписатися й бути в ньому своїм. І водночас робить усе, аби цих чеснот людина не мала змоги набути. Що не кажи, а бути тобі назавжди вигнанцем, засудженим оточенням, як би сильно ти не прагнув знову належати до кола співвітчизників. Цього вони не допустять.

Англія 17 століття не залишала вибору майже нікому. Особливої жорстокості набували писані й неписані закони для жінок. Геть усі навколо знали, якою має бути жінка, як повинна тримати свою гідність та який опір чинити всім, хто зазіхатиме хоча би на найдрібнісінький знак уваги з її боку. Авжеж, люди завжди бачать тріску в чужому оці, а у своєму колоди не помітять. У таку круговерть лицемірства й підступності потрапила героїня роману Бетті, що одного дня взяла стала називатися Молл Флендерс.

Доля жінки, яка пережила мало щасливих моментів, але вони були яскравими, писана нею ж самою, починаючи зі спогадів власного народження в Ньюгейтській в’язниці аж до глибокої старості, коли все лихе було позаду, і можна вже було сподіватися дожити свій вік у спокої. Судити героїню не будемо, тому що не годиться нам, людям 21 століття, розмірковувати над причинами діянь людини, що жила чотири століття тому. Багато проблем спіткали Молл через її необачність, марнославство та довірливість, але переважно вона билася з умовними вітряками в образі підступних людей. Вона ставала жертвою святош, які на кожному кроці верещать про жіночу честь, а самі створюють умови, за яких цю честь і відбирають. Задля виживання після цього вихід був один – злочин. Свою долю Молл приймала повністю та в будь-який спосіб намагалася вижити в надто суворому світі. Важко уявити, як усе це могла знести тогочасна жінка, яка не мала жодних прав ні на що. Але Молл здолала все й одного разу отримала заслужену винагороду. Сьогодні цю жінку назвали би сильною особистістістю з міцним внутрішнім стрижнем.

P.S. У колажі використаний кадр із фільму «Успіхи та невдачі Молл Флендерс» 1996 року з моєю улюбленою британською акторкою Алекс Кінгстон у головній ролі. На мій погляд, саме вона відтворила образ Молл найяскравіше. 

Дино Буццати «Татарская пустыня»

«...время промчалось до того быстро, что его душа не успела состариться»

Час спливає надто швидко, аби людина могла вчасно зупинитися, озирнутися, на мить затамувати подих, знову глибоко вдихнути й піти новим відрізком свого життя. Ми завжди чекаємо кращого: нагоди, погоди, події, кохання, роботи, подвигу. А все це не настає ніколи. І на заході свого життєвого шляху ми раптом відчуємо страшну тугу за тим, чого так і не сталося. І туга буде навіть не тому, що щось не настало, а тому, що ми сильно ображені на долю за тривале очікування. Яке виявилося марним. Ми просто згаяли дорогоцінний час.

Джованні Дроґо, молодий двадцятип’ятирічний офіцер, що мріє про славу та звитягу, прибуває за призначенням на далекий форт, розташований у Татарській пустелі. Тут він прагне проявити свої сильні сторони, захищаючи свою країну від ворога. Адже там, по той бік величезної порожньої пустелі, є ворог, що неодмінно має рано чи пізно порушити спокій фортеці та країни. Джованні дійсно вірив у наявність потенційних нападників – татарських орд, і дійсно докладав зусиль для оборони країни на форпості в пустелі.

Вже з перших місяців служби молодого офіцера автор показує штучність та безглуздість системи, в якій опинився Дроґо. Кількатисячний гарнізон охороняє форт, на який ніколи ніхто не нападав. Наявність нелогічних, абсурдних інструкцій Джованні розпізнав майже одразу після початку своєї служби. Як людина вдумлива, він намагався спочатку прояснити всі дивні ситуації, спілкуючись із командирами, із колегами. Йому розповідали різні речі. Але далі власних висновків справа нікуди не рушила.

Спливали роки, фортеця все також залишалася місцем, де абсолютно нічого не відбувається. Але напад противника все ще очікувався. Кілька разів Дроґо мав відпустку додому, в рідне місто. І з кожним візитом він усі більше відчував, як реальне життя віддаляється від нього. Друзі давно мають сім’ї, хтось поїхав, хтось вивчився та досяг успіху. Навіть мати мала свої справи та зацікавлення. Всі жили повноцінним життям, тільки він, Джованні, все ще чекає чогось, коли можна на повну проявити себе, захистити мешканців від нападника. Ось ще трохи й такий шанс буде… ще трохи… ворог не так вже й далеко, він збирається наступати… ворог…

Кілька десятків років Дроґо не мав анічогісінько, окрім своєї служби. Він просувався в посадах, заслужив авторитет, постарів та серйозно захворів. А фортеця все стояла, караул все так саме змінювався за розкладом, накази так само виконувалися, навіть якщо в них і не було сенсу. Сенс був лише в очікуванні. Але в цьому Дроґо так нічого й не досяг. Хворий і нікому вже непотрібний він повертається додому. Аж ось розпочинається справжня війна. Але Джованні надто немічний для подвигу й уже нічого не здатен зробити. Самотність та гіркі роздуми – ось, що залишилося старому вояці, що помирає, так і не здійснивши мрій.

«Так бывает, когда самые важные часы жизни проносятся мимо, не задев нас, и их грохот затихает вдали, а мы остаемся в одиночестве среди взвихренных сухих листьев, сожалея о том, что упустили опасный, но славный момент»

У кожного є своя персональна «татарська пустеля». Це певна межа, за якою ми намагаємося роздивитися те, що зовсім скоро зробить нас щасливими. І ми чекаємо місяці, роки, десятиліття. Потрібно зруйнувати той «форт» в душі й у думках, перетнути усю свою «пустелю», якою б величезною вона не була, та почати жити в цю секунду…

Філіп Еріа «Зіпсовані діти»

Порівнюючи зараз усі частини саги я усвідомлюю, що саме в «Зіпсованих дітях» автор найдетальніше зобразив потужність та єдність клану Буссарделів у їх найжорстокіших інтригах щодо членів своєї ж родини.

Ненависть і страх здатні зціпити людей не гірше за сталевий ланцюг. Ненависть до тих, хто обрав власний життєвий шлях, а не той, що був уготований старійшинами роду. До тих, хто насмілився заперечити способу життю, який склався століттями та, чого вже кривити душею, давно смердить нафталіном. А страх від того, що доля вигнанця в межах не тільки однієї родини, а й усього вищого суспільства Парижа, може спіткати й тебе. І часто для того, щоби потрапити в пожиттєву немилість, достатньо навіть малесенької краплини.

У центрі роману – 25-річна Агнес Буссардель, онука тієї самої Амелі, старійшини родини. Але зараз Амелі вже надто стара, вона ледь пересувається своїм фамільним маєтком. І називають її відтепер виключно «бабуся». Зате Агнес - молода та здорова, вона успадкувала щільну міцну статуру й високий зріст буссарделівських жінок.

На початку оповіді ця модна французька панянка повертається зі США, де прожила два роки. Перед від’їздом за океан Агнес поставила всю родину перед фактом: вона має намір навчатися в університеті. І не встигла родини оговтатися від новини, як трансатлантичний лайнер повіз дівчину подалі від ненависного світу, де володарювали Буссарделі.

Два роки в Америці змінили Агнес. Її краса розквітла, вона познайомилася із зовсім іншим життям, таким не схожим на французьке. Більш розкута поведінка, весела молодь, шалене університетське буття. Перше кохання, перше усвідомлення глибокої прірви світоглядів двох юних сердець…

Утім, це лише зараз Агнес думає, що змінилася. Пізніше вона зрозуміє, що завжди  була та залишається справжньою Буссардель. Хоча й без схильності до інтриг та без ненависті. Навпаки, в серці Агнес живе щира любов, справедливість, мужність та чесність.

Після повернення Агнес очікувала новина. У теперішньої господині клану, тітки Емми, визрів таємний план: вона задумала видати заміж норовисту племінницю за такого ж незручного родича – кузена Ксав’є. І позбутися таким чином обох неслухів. Але не так сталося, як гадалося. У долю двох «жертв» однієї сім’ї втрутилася таємниця, яка перевернула все…

Багато гірких та щасливих подій випало на долю Агнес. Каліцтво чоловіка, його викрадення, смерть, яку вона стійко пережила. Адже в неї є малюк Роккі, єдина втіха в житті, що залишилася після остаточного розриву з родиною.

Але Буссарделі не були би собою, якби знову не втрутилися в мирний плин життя Агнеси із сином на мисі Байо, єдиному, що залишилося від спадщини Ксав’є.

Подальші події роману розгортаються в інший період історії. Сумний для всіх країн Європи та для мільйонів людей по всьому світові. Саме Агнес стане для Буссарделів променем надії та порятунку. Хоча надто важки визнавати помилки минулого... Гірки часи все розставляють на місця, потрібно лише жити. Попри все.

Решат Нурі Ґюнтекін: співочий птах турецької літератури

У творчому доробку Решата Нурі Ґюнтекіна (Reşat Nuri Güntekin), відомого турецького письменника, перекладача та драматурга - 17 романів, кілька збірок оповідань та майже три десятки п’єс. Але українському читачеві найбільш відомий його роман «Пташка співоча» («Çalıkuşu»). Твори Ґюнтекіна перекладали ще за радянських часів. Щоправда, переважно російською мовою і лише кілька романів. Українською ж, окрім «Пташки», можна було знайти лише «Зелену ніч». Сьогодні ми маємо можливість знайомитися з не менш яскравими романами автора: «Листопад», «Клеймо», «Млин».

Решат Нурі Ґюнтекін народився в Османській імперії (1889), а помер, коли вже впевнено розвивалася молода Турецька Республіка (1956). Як історик та літератор за фахом Ґюнтекін брав безпосередню участь у роботі комісії з реформи турецької мови (яку провадив Ататюрк), в очищенні її від арабських і перських слів.

У своїх творах Ґюнтекін першим серед турецьких письменників звернувся до опису сільського життя Туреччини тих часів, в які жив. Він показав красу і закинутість Анатолійських сіл і містечок, до яких так довго йшла цивілізація. На тлі прекрасних гір та чарівної природи в романах майстер піднімає і потужні соціальні проблеми: заскорублість чиновників, давні культурні та сімейні традиції, які не встигають за новим темпом життя й часто стають на заваді прогресу особистості…

Але популярність письменника на батьківщині та відомість далеко за межами Туреччини не принесли йому статків за життя. За свідченнями його родини Решат Нурі Ґюнтекін був не дуже практичним у справах, соромився наполягати про сплату від видавництв своїх же гонорарів. Його дружина була більш поміркованою в справах грошей. Після смерті письменника вона впорядкувала творчу спадщину чоловіка.

Помер Решат Нурі Ґюнтекін у Лондоні, де лікувався від раку легенів. Похований на найстарішому цвинтарі в Стамбулі – Караджаахмет.

Біографія письменника турецькою мовою

Андре Моруа «Вересневі троянди»

Коли настигає спрага до довгих звивистих речень, до витончених метафор та глибинних життєвих розмірковувань, варто читати світову класичну літературу. Серед багатьох найпотужніших майстрів слова Андре Моруа посідає особливу нішу зі своїми творами, сповненими тонкого психологізму. Сьогодні багато фахівців із «лікування душ» довго навчаються, але далеко не кожному з них щастить опанувати надскладну систему людської психіки. Моруа наче був народжений саме для того, щоби зазирати до найпотаємніших куточків душі та разом із героями своїх творів розплутувати складні механізми їхніх емоцій та переживань.

«Вересневі троянди» - один із останніх романів класика, який немов став для автора квінтесенцією життя та творчості. Як троянда на початку осені. Свіжими та найгарнішими ці прекрасні квіти бувають лише навесні, у період свого цвітіння. Проте наприкінці свого життя, восени, вони вже сповнені всіма поживними соками та сонячним світлом, і готуються до в’янення в усій своїй благородній розкоші.

Такими «вересневими трояндами» для головного героя роману, відомого письменника Ґійома Фонтена, стала остання бурхлива пристрасть. Вона увірвалася в його майже шістдесятирічне життя спочатку в особі юної художниці, а потім такої ж юної та ще більш пристрасної актриси Долорес  Ґарсія. Двадцять років подружнього життя з  Поліною Фонтен, жінкою його кола, опинилися наче під хвилею любовного цунамі. І шлюб двох творчих аристократів має пройти перевірку на міцність…

Події в романі розгораються на фоні паризьких літературних салонів, театрів, а також у далеких країнах Латинської Америки з величними горами та мінливим кліматом, гарними жінками та бурхливими почуттями. Подорожі Ґійома супроводжуються яскраво змальованими автором музеями, кав’ярнями, мелодійною іспанською мовою, пронизливо чарівною місцевою музикою. Та любов’ю. Тією своєрідною любов’ю, якої, як дива, чекав у своєму житті Фонтен. Осінь життя зажадала нових кольорів, нових вражень. Життя знову захотіло повернути собі весну… Але після бурхливих місяців, сповнених емоційних злетів та падінь, Ґійом врешті зрозуміє, що найпрекрасніша пора життя – саме та, яку проживаєш зараз.

В усі душевні метушіння головного героя гармонійно вписані жіночі образи. Кожен з них різний як зовні, так і внутрішньо. Активна, різка, жорстока, талановита художниця Ванда. Яскрава, імпульсивна, гарна та емоційна актриса Долорес. І витончена, розумна, стримана, владна Поліна. Героїні постають в романі настільки реально, що час від часу наче стаєш на чиїсь бік, розуміючи їхні історії та поневіряння, прагнення кохання та служіння своєму обранцю, життєві радощі та приховані страждання. І кожна отримала те, що бажала, завдяки живому розуму і певній мудрості. Кожна зіграла свою роль стала тією особливою квіткою-трояндою в осінньому букеті життя Ґійома.

Книжковий виклик - весна 2017: Эдит Уортон «Риф, или там где разбивается счастье»

Завдання №22: місце дії - Франція

Цей роман американська письменниця Едіт Вортон, писала в непростий період свого життя – вона мала складні стосунки з чоловіком, з яким невдовзі розлучилася. Тема, яку авторка піднімає в цьому романі, була їй самій дуже знайомою: кохання та розлука, примирення та недовіра.

Тривалі та дивні стосунки трьох головних героїв – Джорджа Дарроу, успішного дипломата, Анни Літ, багатої вдови та давньої любові Дарроу, і юної  Софі Вайнер. Вони дуже різні, але єднає їх, звісно ж, кохання. Але в цій найтонкішій структурі людських емоцій не може бути все просто. Далеко не прості стосунки й в цьому потрійному союзі.

Твір сповнений діалогів та монологів, іноді це такі потоки свідомості, що стає дивно, як людина може так детально розмірковувати про, скажімо, невеличкий епізод із життя? Або описувати зовнішність героїні. Клубок емоцій у книзі вельми заплутаний. Навіть наприкінці не стає однозначно зрозумілим, чому саме люди ніяк не можуть порозумітися? Всі ці неможливості пробачити через дрібничку – такий жах, адже якщо справді кохаєш, щось просто приймаєш і все. Треба розуміти, що початок 20 століття – це часи, коли ще дуже були сильними стереотипи та певні стандарти поведінки, ролі жінок та чоловіків. Навіть у Європі.

На мою думку, всі проблеми героїв – надумані та якісь несправжні. І все через те, що в них просто не було багато вибору інших занять, бо всі «правильні» справи диктували традиції та суспільство. Але ж роман є, і ми маємо можливість скласти уявлення про душевні муки людей того часу, всі ті умовності та упередження, через які й виникало так багато проблем у взаєминах.

Книжковий виклик - весна 2017: Томас Гарді "Під деревом зеленим"

Завдання № 6 – класика, яку давно хотіли прочитати

Роман «Під деревом зеленим» Томас Гарді написав у віці 32 років, невдовзі після одруження. Мабуть, саме тому книга пронизана романтичними настроями. Також в оповіді багато автобіографічних елементів та родинних спогадів, адже Гарді виріс в такій самій місцевості, бачив повсякденне невибагливе життя, просте життя селян Вікторіанської Англії другої половини 19 століття.

Не зважаючи на назву (повна назва роману: «Під деревом зеленим або Меллстокський хор. Сільські картини в дусі голландської  школи»), основна сюжетна лінія в романі все ж таки любовна. Хоча й відбувається вона на фоні поневірянь меллстокських музик, які з призначенням нового священика виявилися непотрібними приходу.

Але далеко не все у творі так сумно ;-) Тим більше, що історія відбувається в чудовій сільській місцевості Вікторіанської Англії. Особливість роману я бачу у розподілі подій за порами року. Розділи книги саме так і називаються: Зима, Весна, Літо, Осінь. Кохання Діка та Фенсі зародилося під Різдво, і добігло логічного фіналу – весілля – прекрасною весною, коли квітнуть сади, видобувають мед бджоли та зеленіють дерева. Власне, головним героєм можна вважати і «дерево зелене», адже саме воно фігурує у назві. Але з’являється цей об’єкт тільки наприкінці книги. Не дивіться, що йому відведено в романі так мало місця, дерево зіграє свою особливу роль ;-)

Окрім суто любовної, в романі піднімаються також суспільно-культурні теми тогочасної Англії. Епоха королеви Вікторії добігає кінця, і багато чого змінюється в житті англійців. Наприклад, такі зміни можна побачити в оновленні церкви: новий священик Меллстокського приходу хоче встановити в церкві орган, через це музики змушені прийняти свою долю. Та вони не дуже й опираються новим віянням. Також оновлення життя відчувається й у зміні ролі жінки в родині та суспільстві. Батько Фенсі в розмові із Діком, який прийшов просити благословення на одруження, каже:

«Если какой-нибудь джентльмен увидит, что она ему ровня по образованию и пожелает на ней жениться, а она - выйти за него, он не будет смотреть на нее сверху вниз из-за того, что она беднее».

Доволі сміливі думки ще донедавна, у 70-х роках 19 століття вже дедалі більше розповсюджуються. Звісно ж, у сільській місцевості подібні речі ще довго не віталися, проте початок було покладено.

Прекрасний зразок ранньої творчості одного з найяскравіших останніх представників літератури Вікторіанської Англії Томаса Гарді. Пізніше він напише свої геніальні твори «Подалі від шаленої юрми», «Тесс з роду д’Ербервіллів», «Джуд непомітний», «Мер Кестербріджа» та інші, якими весь світ зачитуватиметься й через століття.

Перша спроба книжкового відео з голосом від Книжкового Хробака ;-)

Оскільки писати в мене виходить набагато краще, ніж говорити, прошу не жбурляти камінням сильно ;) Я хвилювалася :)

«Записки Відока, начальника паризької таємної поліції» у 2 томах

Ежен Франсуа Відок – реальна особа, колишній злочинець та каторжник-утікач, який згодом зміг зайняти доволі високу посаду у паризькому карному розшуку.

З його мемуарів ми дізнаємося про всі перипетії шаленого життя звичайного французького хлопця кінця 18 століття. Складні були часи, які в багатьох випадках диктували людині напрями життя та вибір поведінки відповідно до ситуації. Проте стати тим, ким став згодом Відок – це цілком його власний вибір. І, як свідчить більш глибоке вивчення долі каторжників, вибір доволі розумний. Хтозна, де б він опинився, якби своєчасно свідомо не пішов на співпрацю із поліцією. І чи могли б ми зараз назвати саме цю людину засновником кримінології та оперативно-розшукової роботи сучасної поліції.

В першому томі розмова ведеться від першої особи. Тобто сам Відок проводить читача всіма найтемнішими та найпотаємнішими закапелками свого раннього дитинства та юності. Стосунки з батьками, крадіжки та інші злочини, розкидання грошима та зв’язки із сумнівними жінками – чи то кров молода шибала в голову, чи то вдача така була у людини, але скоро Франсуа загримів до тюрми. А колишніх в’язнів, як відомо не буває. Ось і стали тюрми для молодого чоловіка. В книзі чітко вказується вік в різні етапи життя, отже Відок встиг двічі одружитися та кілька разів побувати за гратами до 20 років. Не дивно, бо в ті часи дорослішали рано.

Другий том дає нам не менш докладні описи буденності героя в якості агента таємної поліції, який згодом став вельми поважною особою у широких колах певного контингенту. Все життя Відока – як на долоні. Однак є питання: як в мемуарах мемуарист зміг описати свою смерть та похорон? Про останні роки життя цієї надзвичайної людини ми дізнаємся від третьої особи. Хто вона – не відомо. Але дякувати тому загадковому оповідачу про те, як саме закінчив своє славетне життя паливода, хто йшов за його труною та скільки грошей їм було за це сплачено за заповітом Відока.

Що стосується літературної характеристики твору, то він, скоріше, належить до різновиду пригодницької літератури, аніж до детективу. Описи надто детальні, навіть настільки, що час від часу це може дратувати. Однак я знаходжу багато паралелей з іншими авторами того часу: Лоренсом Стерном, Джорджем Мередітом, Морісом Лебланом. Є щось схоже у стилістиці – такі ж масштабні описи чого завгодно, безліч найдрібніших деталей. Проте саме ці автори були для мене більш цікавими, ніж «Записки Відока». Можливо через те, що не всі вони написані самим Відоком.

Проте скласти власне враження про історичну постать варто. Адже мало хто стає відомим, ще й через віки. А талант Відока очевидний: ця людина була неперевершеним майстром перевтілень, актором-самородком та чарівною людиною, яка могла розташувати до себе не тільки жінок, але й бандитів, тюремних наглядачів, а згодом і поліціянтів.

Книжкові покупки: класика, сучасність, історія...

У мене оновлення бібліотеки: всі книжки видавництва "Клуб Сімейного Дозвілля"

Арчибальд Кронин "Юные годы"

Роман о детстве, в котором нет капризов, сладостей, обожающих бабушек, подарков ко дню рождения, мультиков и уж тем более планшетов с играми. 

В этом детстве есть ранняя утрата самых близких людей. Настолько неожиданная, что весь мир рушится. Настолько тяжело переживаемая, что психологическая травма теперь на всю жизнь. Но кто в начале XX века озадачивался этим вопросом... Есть необходимость, долг, правила. Отныне именно они будут руководить твоей жизнью, мальчик. Всей твоей жизнью до тех пор, пока у тебя не хватит сил и смелости это остановить для того, чтобы дальше идти своим собственным путём. 

И у тебя получилось. Все годы взросления ты впитывал в себя окружающий мир, слишком быстро и безапеляционно ставший твоим. Ты очень внимательно присматривался к людям, стремился получать знания и понять тех, кто был с тобой все эти годы. Новые мама и папа, чудак-дедушка и властная бабушка, сестра, брат. Все они были очень разными, и каждый из них помог тебе стать личностью. И каждому из них ты позволит проявить что-то важное, что жило в их душах. Твои юные годы были очень важными. 

Иди по жизни дальше, Шеннон, добивайся своей цели и помни о том, что жизнь изменчива и прекрасна во всех проявлениях.

Теодор Драйзер "Гений"

Во все времена гениям приходилось нелегко. Хочется творить, жить только своим призванием, но реальную жизнь нельзя уместить даже в огромный внутренний мир одарённого талантом человека. Общество выставляет свои требования, порой весьма сильно ограничивающие индивидуальность: родственники, браться и сёстры, супруги и дети, коллеги и просто окружающие люди – всем им должно видеть в вас достойного члена общества. Вы выросли, выучились, обзавелись семейством, зарабатываете честно свой хлеб и практически ничем не выделяетесь Вот тот образ человека-обывателя, на котором прочно держатся все социальные системы. 

А гении – они рождаются нечасто. Они никогда не вписываются в привычные рамки бытия, пусть даже их творения и наследие изменяют и совершенствуют мир. Обыватель смирится с тем, что гений «не от мира сего», будет восхищаться его трудами, но вряд ли широко и надолго распахнёт ему двери своего салона. Впрочем, Юджину Витла, в разные периоды жизни удавалось добиться признания высшего света. Многие богатые гостиные соперничали за право принимать его, все самые красивые молодые женщины мечтали о близком знакомстве с молодым художником, чья слава быстро разлетелась по Чикаго и Нью-Йорку. И нашему герою это нравилось. Именно в этом он видел смысл своей жизни: достичь высот, получить всё то, чего был лишён в родительском доме. И, надо сказать, попал он именно туда, куда нужно, чтобы всё это ему бросили к ногам. Правда, в молодости, и Юджин не был исключением, никто не думает о том, что ещё быстрее всё забирается… 

 В мире, где вращался молодой и подающий большие надежды художник, правят бал роскошь, алчность, лицемерие, зависть, потакание сиюминутным желаниям и страстям. О, Драйзер удивительно описал этот мирок, медленно пожирающий сам себя. Но противопоставил этому иные ценности, которые для Юджина и богемного общества были достойны презрения: скромность, искренность, верность, любовь, семейные ценности. Всё это олицетворяла Анджела. Юджин Витла был единственной её любовью, после свадьбы она добровольно посвятила многие годы служению своему кумиру, и до последнего вздоха так и не перестала его любить. Возможно, даже, несмотря на потребительское отношение Юджина к своей супруге, унижения и пренебрежение, Анджела всё равно простила своего гениального, но такого мятущегося по жизни мужа.

Конец романа даёт нам надежду на душевное прозрение Юджина. После смерти Анджелы и сокрушительного неудачного романа с Сюзанной он, оставшись с маленькой дочкой на руках, наконец, понимает, зачем он в этом мире. Фактически удалившись от света, он снова отдался своему творчеству. И единственно это даёт ему то счастье, которого он так рьяно жаждал. Нет, не только это. Малышка Анджела, названная в честь матери, всегда будет направлять Юджина именно туда, куда стремится его душа. И отныне это будет уже совершенно другая жизнь.