Джейн Коррі "Дружина мого чоловіка"

«Вірте чи ні, а закон не завжди справедливий. Декому вдасться вийти сухим із води. Дехто опиниться за ґратами за злочини, яких не коїв. Але певний відсоток цих «невинуватих» міг уникнути покарання за злочини, скоєні раніше. Таким чином, у кінцевому результаті ви отримаєте баланс».

У психологічному трилері в центрі уваги завжди глибинні таємниці, витіснені страхи, жахіття і травми героїв. Розслідування злочину перебуває на другому, а то й на третьому плані. Головне — що саме стало поштовхом до вбивства, що змусило людину заподіяти зло, як довго вона до цього йшла та які химери вирували у її свідомості та підсвідомості. А якщо до всіх трагічних душевних таємниць і страждань героїв додається певна цікава тема, як от система судочинства сучасної Великої Британії, то такий роман стовідсотково матиме успіх та читатиметься із захопленням.

Авторка роману «Дружина мого чоловіка» кілька років працювала в чоловічій в’язниці суворого режиму. Вона викладала убивцям та ґвалтівникам письменницьку майстерність. Отже, про те, що відбувається всередині подібних закладів, знає не з чуток, а з власного досвіду. Про що й ми можемо дізнатися, читаючи пречудовий роман Джейн Коррі як тематично виважений, так і сюжетно-стилістично досконалий.

Поступове й неспішне розгортання подій, як і годиться якісному трилеру, так само повільно занурює в найглибші темні шпарини людської психіки. Це дійсно цікаво читати, розтягуючи час та задоволення. А тонкощі судових процесів, які можуть бути настільки непередбачуваними, приголомшують правдою про те, що часто й неможливо однозначно встановити особу вбивці. І приректи до покарання можуть бодай того, на кого просто буде більше доказів.

Ірина Смолич «Пісок у склянці»

Людська пам’ять має властивість витісняти трагічні події. У такий спосіб природа подбала про нас, Інакше ми, люди, давно би всі збожеволіли. Хтось повністю забуває на якийсь час про те, що сталося, а в когось у голові реальність заміщується уявними обставинами. Але в які б ігри не грався з нами розум, відповідь за власні колишні вчинки доведеться дати однозначно. Сховатися за розладами свідомості не вийде ні в кого. Ніколи.

Роман "Пісок у склянці" — прекрасний приклад психологічного трилера з кінцевою мораллю. Так, навіть цей піджанровий візновид прозового твору може носити не тільки розважально-лякальний характер, а й бути романом-порчанням. Головний герой оповіді, відомий та успішний письменник Віктор, має все, чого тільки може бажати людина в цьому земному житті: достаток, популярність, гарний будинок, талант, красуню-дружину, розумницю-доньку й розкішного кота. Не вистачає лише дрібниці — щирості й чесності. Перед самим собою. Але ж людина — істота недосконала, має слабкості й так любить хапати в житті насолоди. У неї не вистачає часу на власну душу. І тоді за цією душею може прийти хтось інший.

Ним може виявитися випадкова особа на нічній трасі під час сильної зливи. Літній пан, елегантний та вихований, назвався Едуардом Бове. Що він узагалі робить на порожньому шосе в такий час і в негоду? Мине зовсім небагато часу, за який перед Віктором промайне майже все його життя. І йому доведеться складати всі події піщинку за піщинкою…

Бове став для Віктора персональним Мефістофелем, який змусив його вивернути й перетрусити власне життя. Усе доведеться усвідомити, прийняти, покаятися. Але після цього настане блаженство свободи — від тягаря провини.

Фінал роману трагічний і потужний, до останнього сподіваєшся на різкий поворот сюжету, наче ось-ось автор випустить героя з лещат совісті… Ні, дива не станеться. Ми всі підемо у вічність, але як легко і спокійно вирушити в останню подорож із чистою душею.

Ірина Смолич «Нескінченне відлуння»

Їх було троє. Вони майже завжди разом, друзі до смерті й в усіх ситуаціях. Двоє хлопців і дівчина. Коли тобі лише сімнадцять, життя здається вічним і райдужним, а дружба — міцною та безхмарною. Ніщо й ніколи не здатне зруйнувати ваш щасливий світ. Здавалося би, ми настільки давно дружимо, що знаємо одне про одного геть усе. Але якось, високо в горах, хтось із нас має явити світу свою справжню сутність. Так розпорядилася доля й іншим двом доведеться відчути її моторошне відлуння аж 10 років по тому.

Симона тільки на перший погляд мала спокійне й нормальне життя. Насправді, щось точило її ізсередини, вона ніяк не могла заспокоїтися через події, які сталися того невдалого походу в гори. Чи це не відчуття провини? Але вона поки що не здогадується, що буде останньою в моторошній «грі», яку хтось готував аж десять років. Тобі доведеться дещо ретельно пригадати, Симоно…

На мою думку, сучасній українській літературі не вистачає хороших психологічних трилерів. Вони, безперечно, є, але їх поки що замало. Новий роман сучасної авторки Ірини Смолич може посісти гідне місце серед творів цього жанру, тому що в ньому є все задля отримання задоволення від читання й від розплутування історії, яка сталася з героями.

Роман «Нескінченне відлуння» невеликий за обсягом, проте має гармонійну й логічну структуру. Персонажі змальовані помірно детально, тобто образи не перенасичені зайвими деталями, що мені, як читачу, завжди подобається. Відчутно, що авторка знається на темі гірського спорядження. Було цікаво дізнатися про нову для мене тему. Щодо фіналу — зізнаюся, не вгадала розв’язку, хоча і трохи наблизилася до розгадки. Це добрий знак, оскільки люблю помилятися в детективах та трилерах. Для мене це є свідченням того, що авторові вдалося закрутити й утримати інтригу.

Цікаво було протягом усієї книжки розмірковувати над місцем дії оповіді. Судячи з імен героїв (Мартін, Симона, Патрік, Нікі, Діана) схоже, що вони мешкають в якійсь із європейських країн. Хоча в оповіді ніде не вказується жодна назва якогось закладу чи інша ознака того, що ми спостерігаємо події десь у Європі. Залишаєтсья лише здогадуватися. Але щось, усе ж, мене наводило на думку, що йдеться саме про якесь велике місто, скажімо, у Великій Британії чи Франції.

Оскільки книжка ще не видана, я читала її в електронному форматі, наданому пані Іриною. Отже, офіційної обкладинки теж поки що немає, тому я знайшла картинку, яка відповідає темі. Також я читала версію без фінальних редакторських коректувань, але й без них уважаю цей роман цікавим та достойним великих накладів.

Кріс Тведт "Небезпека рецидиву"

Читаючи скандинавські трилери, я завжди уявляю собі скандинавські ж фільми, зняті за цими трилерами;-) Відповідний музичний супровід, приглушені кольори, природна зовнішність акторів, відсутність комп'ютериних спецефектів (або настільки вдале їх використання, що вони непомітні). Тобто атмосфера створюється виключно на підставі емоцій, які виникають у глядача, й на завжди серйозних і глибоких сюжетах.

Так відбулося і з романом "Небезпека рецидиву". Це друга книжка з циклу про адвоката Мікаеля Бренне. Він - успішний юрист, партнер юридичної фірми, симпатичний чоловік 45 років. Цього разу йому доведеться майже самотужки розкрити жахливе вбивство 14-річної дівчини Майі та довести, що всі задіяні в справі особи - свідки, родичі жертви та звинувачені - далеко не ті, якими виставляють себе на судових процесах. І в кожного є щось таке, про що він воліє ніколи не розповісти. Навіть якщо через це покарають невинного.

Оповідь будується на чергуванні судових процесів, особистого життя Бренне, його власного розслідування мутної справи й занурювання в життя всіх причетних до неї. І ці розшуки дають результат, щоправда, сам Мікаель і його кохана опиняються у пастці. Є дещо, про що хтось сильно не хоче, аби дізналися...

Особливістю більшості скандинавських детективів є травми дитинства героїв, які накладають сильний відбиток на все подальше життя людини. І часто роблять з неї монстра. Саме це й сталося з героями цього роману, і те, що вдалося зрозуміти та виявити Мікаелю, неприємно вражає. Хоча й рятує життя невинним.

Шарі Лапена «Подружжя по сусідству»

Мене вже не дивує, коли людина наукової професії стає письменником. Як показує практика читання таких авторів –практичний досвід йде тільки на користь їхнім творам. Тут хочеться переказати вітання Тесс Ґеррітсен із її медичними трилерами.

Шарі Лапена окрім того, що є доволі відомою в Канаді письменницею, має за плечима й великий досвід адвокатської практики. Поки що я знайома лише з одним романом адвокатеси, проте не маю сумнів щодо вдалого застосування юридичних та (мабуть) кримінальних знань у своїх книгах.

Минулорічний роман авторки «Подружжя по сусідству» одразу став бестселером. Мабуть, цьому посприяла й тема: викрадення дитини. В усьому світі кіднепінґ – це дуже серйозний злочин, і подібні історії завжди викликають потужний резонанс у суспільстві. Саме цю «приманку» й використала у своєму психологічному трилері пані Лапена.

Сюжет класичний: у подружжя з будинку викрадають шестимісячне немовля, мати перебуває в глибокому шоці, батько засмучений та сердитий на поліцію за те, що вони начебто не надто ретельно шукають дитину. Про викрадення ми дізнаємося буквально на другій сторінці, а решта книги – це розслідування злочину. Цікаво, що в романі власне перебіг дій поліції та детектива Ресбака зокрема, що веде справу, не деталізований. Читач розуміє, що триває слідство, наведені навіть кілька сцен допитів підозрюваних, проте головна увага в оповіді приділяється життю всіх задіяних героїв. Як вони поводяться, про що думають, як розмовляють одне з одним, де бувають, що роблять мало не кожної хвилини. І таким є задум, гадаю, не тому, що роман є, усе ж таки, психологічним трилером, а не поліцейським. Завдяки такому акценту в книзі ми маємо усвідомити, що за будь-яким кримінальним вчинком стоїть людський чинник. Ми можемо прожити з людиною багато років, але так і дізнатися про неї всього.

Приблизно в середині роману винуватець викрадення дає про себе знати прямим текстом. Але не варто поспішати та незадоволено відкладати книгу. Насправді, усе тільки починається. І злочинець поки що не розуміє, що сам потрапив у пастку, яку йому задовго до викрадення дбайливо підготували. І це він також є жертвою в усій жахливій ситуації, що склалася…

Медичні трилери Тесс Ґеррітсен

Американка Тесс із дитинства любила писати. Особливо вдавалися їй у юності любовні романи. Але родина наполягла на тому, щоби дівчина отримала медичну освіту. І хоча Тесс палко прагнула письменницької кар’єри, вона утім дослухалася до думки батьків та згодом стала дипломованим лікарем.

Проте слухняна донечка, все ж таки, продовжувала активно писати. А що сталося б, якби молода лікарка вирішила більше не писати? Якби вона й надалі сумлінно працювала лікарем і покинула би свої письменницькі забавки? Тоді світ не дізнався би про авторку шикарних медичних трилерів Тесс Ґеррітсен. Але світ таки її дочекався.

Написати досконалий медичний детектив може тільки лікар. Читаючи романи, можна насолоджуватися найдрібнішими деталями зі світу медицини. А якщо медициною ви знайомі виключно із серіалів «Доктор Хауз», «Медики Чикаґо» та «Швидка допомога», то романи місіс Ґеррітсен чудово доповнять ваші знання.

«Хірург» та продовження «Асистент» - перші дві книги із серії з 9 романів про бостонського детектива Джейн Ріццолі.

У «Хірургу» ми знайомимося з усіма основними героями, з який чи не найголовнішим є вбивця на прізвисько «хірург». Бо так орудувати скальпелем може тільки людина, для якої анатомія людського тіла – не порожній звук і не картинка у підручнику. Але відважна Джейн дасть такого прочухана цьому вилупку, що він запам’ятає її надовго. Власне, так і сталося. Запам’ятав та зачаївся. Навіть попри багаторічний вирок до покарання у в’язниці…

Суспільство вважає серійних вбивць такими, що повністю здатні контролювати свої вчинки. Далеко не кожного маніяка відправляють на обстеження до психіатра. А як щодо «хірурга»? Чи дійсно від просто покидьок, що втратив людську подобу, чи всьому цьому є наукове пояснення?

В «Асистенті» з’являється ще одна сюжетна лінія – психіатрична. Це додає роману ще більшої напруги. Адже особистість вбивці-збоченця викликає зацікавлення. А в «хірурга» тут з’являється ще й «помічник», такий собі «шанувальник творчості». Але хто ж вони у біса такі? Що це за люди?

Шукати відповіді на запитання, які день у день стають дедалі складнішими, збирається знову Джейн Ріццолі. Але в неї у самої купа життєвих проблем. Розслідування зводить її з різними людьми, які врешті всі опиняються в епіцентрі жахливих подій та відіграють певні ролі в закручених діях маніяків.

Отже, окрім професійно вишуканих деталей та сюжетів, які змушують тамувати подих, авторка вдало поєднує кілька сюжетних ліній в одному романі, поступово вплітаючи їх усіх у єдину канву твору. І у фіналі ми бачимо чітко вишикуваний ряд життєвих обставин, образів, мотивів, причин та фактів. А особисто я дуже люблю чітко завершені фінали 😉

Емма Доног'ю «Кімната»

Полон буває різним. З кліткою, напівголодним існуванням, фізичним та психологічним насильством. Або зі звуконепроникною кімнатою-бункером, де є мінімум, необхідний для життя, прийнятне, хоча й одноманітне харчування, книжки, одяг, гаряча вода та телевізор. Різні умови, проте однакова мета: зламати волю бранця.

Саме у другому варіанті насильницького утримування опинилася головна героїня на довгих 7 років, останні 5 з яких провела в компанії свого сина. У цій кімнаті вона його й народила від перевертня в людській подобі, що її викрав, без жодної медичної допомоги, в абсолютній ізоляції. І жили б вони так ще хтозна скільки, якби одного разу героїня не вирішила зробити божевільну в тих умовах річ – втекти. Психологи кажуть, що в стресовій ситуації в людини відкривається «друге дихання». І навіть якщо вона опинилася у безвиході, якісь приховані доти резерви організму мобілізують у ньому все, що тільки можна підняти за сигналом «тривога» та діяти навіть усупереч логіки…

Так, тема страшна. Скільки таких злочинів знає людство? Наташа Кампуш, Елізабет Фрітцль. Упевнена, є, на жаль, ще багато подібних. Власне, історію останньої авторка поклала в основу свого роману.

Читання варте того, щоби зрозуміти, на що здатна людина в найнижчих проявах свого єства. Але з художньої точки зору не можу назвати роман довершеним.

Вся оповідь ведеться від імені п’ятирічного хлопчика Джека. Для нього його Кімната та Ма (головна героїня) – уособлення всього найкращого, що є у світі. Та й світом він вважає виключно Кімнату. Поза неї – порожнеча, космос. Саме так навчила його Ма. І це спочатку дивувало, потім дратувало. З материнським молоком дитина всотала абсолютно хибні уявлення про все. До речі, у віці 5 років Ма продовжує годувати його своїм молоком.

«У мене не було підстав його відлучати»

Я розцінюю це як егоїзм жінки.

Стосовно стилю розповіді. Переконана, що 5-річна дитина не може розмірковувати, з якої молочної посмоктати «моню» - з правої чи лівої. Та ухвалити рішення (подумки), що краще з лівої, бо там «моні» більше, до того ж вона жирніша та смачніша. Я не вірю в це. Люди мають маленьких дітей, вміють із ними спілкуватися, але вони ніколи ними не стануть. Отже, цей момент викликав в мене, як у Станіславського – «не вірю». І враження від читання було дещо зіпсовано.

Також Емма Доног'ю, на мій погляд, не дуже вдало побудувала сцени підготовки та втечі. Головна роль тут відводилася Джекові, й саме він мав привести допомогу своїй Ма. Але ж ця дитина не вміє спілкуватися ні з ким, окрім матері! Це для нього єдина істота в світі, окрім Старого Ніка (викрадача). Якщо простежити можливі ризики та наслідки того, що буде, коли дитина-мауглі опиниться Ззовні, то уява малює жахливі ситуації. В романі ж усе відбулося більш-менш спокійно. Так, кілька небезпечних деталей авторка додала, але все одно сцена виглядала надто штучною. Знову «не вірю».

І наостанок про особистість головної героїні. В романі не називається її їм’я. Для Джека вона Ма, для батьків – донечка. Для поліціантів та лікарів – жертва та пацієнтка, вони до неї звертаються без імені. Не знаю, в чому полягав задум авторки, якої вона хотіла показати героїню читачеві, але у мене до неї були якій «рвані» відчуття. Розуміючи ситуацію, зламану психіку, спотворене відчуття власної гідності, безмежно співчуваю дівчині, чию молодість назавжди розкуйовдив той виродок-викрадач. З 19 до 27 років її картина світу перевернулася на 180 градусів. І дитину вона залишила виключно для себе, через власний егоїзм. Їй потрібен був хтось, хто зміг би хоч трохи покращити життя, і з ким можна було б розмовляти.

Чи був у неї вибір? Можливо, дитину можна було б віддати, щоби Старий Нік відкинув хлопчика до якогось дитячого будинку чи до першої-ліпшої родини. Тоді він би виріс людиною з адекватним сприйняттям себе та світу. Ну, більш-менш. В нашому ж сюжеті ми маємо, на жаль, не одне скалічене життя, а два.

Гадаю, такі книжки не належать до тих, які хочеться перечитати. Утім, прочитати принаймні один раз варто. Змушує багато думати про надважливі речі.