Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

"14 друзей хунты"

Читати воєнну літературу завжди важко, про яку би війну та які би часи не йшлося. Особливо важко, коли війну переживаєш безпосередньо, нехай і не в самому вирі подій. А от автори цієї збірки якраз знають, що таке бути в епіцентрі найстрашнішого...

Воїни та волонтери день у день роблять те, що я навряд чи змогла би витерпіти. І про це розповідають іншим. У кожного своя історія "до" і "після", але всі вони зійшлися в одній "точці неповернення", після якої вже ніколи не буде так, як раніше. Буде нове, краще, мирне, потужне, спокійне, але інше.

Хлопці й дівчата, чиї оповіді увійшли до збірки, здебільшого не є професійними авторами, однак саме щирість їхніх історій чіпляє більше, ніж кришталево збудований за всіма жанровими законами твір. Хтось із них говорить із нами пронизливо сумно, хтось іронічно чи саркастично, а комусь зручніше додати частку цинізму. Але саме так кожен із них сприймає події, які пережив. На війні надто страшно, і кожна людина має власний механізм психологічного захисту від того божевілля. І якщо це блискавичний гумор із матюками - я щиро порегочу разом із автором. Бо ж він настільки влучно пише. Або плакатиму, якщо текст буде сповнений туги. У будь-якому разі, я пережила багато різних емоцій та отримала безцінний досвід спілкування з кожним автором, нехай і лише ментально :)

Низький вам уклін, люди, які написали цю книжку. За те, що ви є.

А видавництву "ДІПА" я вдячна за можливість у такий спосіб ще раз усвідомити та обміркувати виклики долі, що спіткала нас усіх.

Чімаманда Нґозі Адічі «Половина жовтого сонця»

«Світ мовчав, коли ми помирали…»

Нігерійсько-британська письменниця Чімаманда Нґозі Адічі спробувала розповісти світові про громадянську війну в Нігерії кінця 1960-х років. Саме ту нищівну війну та геноцид народності іґбо (до якого належить і сама авторка), про яку мовчала Європа, США, і на яку Британія та СРСР постачали зброю. Для вбивства людей.

Авторці вдалося не просто розповісти історію опору маленької самопроголошеної держави Біафри, що проіснувала лише три роки, але й передати події від імені героїв так, ніби ми самі опинилися в тогочасній Нігерії. Настільки болісно й близько все переживається під час читання.

Книжка цікава й трагічна від першого до останнього слова. Оповідь сплітає долі кількох людей, зовсім різних за характером, соціальним станом, віком, національністю. Вони нізащо в світі не здогадалися би, що саме зведе їх життя, і які випробування випадуть на долю кожного. Чи можливо, щоби розбещена дівчина з багатої родини взяла на себе відповідальність за сотні життів біженців? Чи думала освічена та заможна красуня-іґбо про те, що одного разу їй доведеться ставати на коліна заради того, щоби прогодувати дитину? Якої долі бажав для себе кожен із тих, хто опинився в епіцентрі геноциду? Хто все це розпочав та навіщо? І коли все скінчиться?

Але світ мовчав, поки вони вмирали. Могутня країна чужими руками створила пекло для інших людей. Інші могутні країни мовчки чекали. І мовчали.

Тільки «якщо сонце не зійде, ми змусимо його зійти». Половина жовтого сонця, символ Біафри, символ славетного майбутнього. Йому не судилося засяяти на повну силу, але люди билися. «Навіть якщо всі проти нас, ми битимемося з останніх сил».

Чи вдалося їм перемогти – розсудить тільки історія. Але прості слова людей, героїв цієї книжки, також розкажуть дуже багато. Жива мова іґбо, яку влучно вставляла в уста героїв авторка, наче роблять тих людей ближчими. Простими реченнями, гарними описами та емоціями вони розповідають свою трагічну та, водночас, прекрасну історію. Трагічну війною та підступництвом, а прекрасну – почуттями та характерами.

Усі війни в світі відбуваються за чиїмись сценаріями. І про багато з них світ мовчить. Але є дещо, завдяки чому людина здатна витримати найжахливіші страждання – це любов.

Книжкові покупки вересня: складні теми...

Перші осінні закупи у мене виявилися доволі серйозними за тематикою:

Роздивимося детальніше...