
Англійські детективи та
трилери мають свою «родзинку» на відміну, скажімо, від американських чи
скандинавських. Вони не настільки кровожерливі як перші, та стримано-моторошні як
другі, проте настільки ж цікаві. Іноді складається враження затягнутості та
малоемоційності оповіді, але така стриманість, на мою думку, і характеризує
більшість англійських трилерів. Наприклад, таке відчуття в мене виникало й під
час читання Роберта Ґелбрейта, хоча трилогію про
Корморана Страйка я вважаю одним із яскравих взірців детективного жанру
сучасної Великої Британії. Але повернімося до пана Коула.
В оригіналі роман має назву «Ragdoll»,
у російському виданні – «Тряпичная
кукла».
Відверто кажучи, я не зрозуміла таку назву, адже мова в романі йде про зовсім не ганчіркову ляльку. Можливо, такий
задум автора для того, щоби не шокувати потенційного читача? У такому випадку
українське видавництво зробило краще – назвало книгу просто «Лялька». І вже в
процесі читач дізнається, з чого саме зроблена та жахлива лялька.
В експозиції роману автор
подає нам останні хвилини одного гучного та тривалого судового засідання, у
результаті якого присяжні виправдали підсудного, звинувачуваного в убивстві та
спалюванні майже трьох десятків дівчат. Тут же постають і основні дійові особи:
суддя, охоронець злочинця, представниця присяжних, детектив, що вів
розслідування та інші. Надалі про кожного з них нам нагадає перебіг сюжету.
Основна частина роману
відбувається 4 роки потому. Детектив Вульф, для кого ці роки минули дуже важко,
відновлений на роботі, але не змирився з виправданим вироком убивці. Одного
разу його викликають на місце злочину, де поліціянти знаходять моторошне
створіння, зшите з частин людського тіла. З різних частин тіл різних людей.
Палець руки «ляльки» красномовно вказує в напрямку помешкання Натана Вульфа.
Немає сумнівів, що виклик «лялькар»-збоченець кинув саме йому. Але, за задумом
убивці, померти мають ще шестеро людей, і для кожного визначена конкретна дата.
Даніель Коул створив шлях до
розв’язки доволі сумним: у процесі розслідування майже всі особи зі списку
гинуть у муках. Маніяк наче завжди перебуває на кілька кроків попереду поліції.
Іноді здається, що в поліції є тільки один шанс, останній. Проте Вульф не
здається, хоча й доводиться йому битися з демонами фактично самотужки. Образ
головного героя може сприйматися по-різному. Автор відтворив його доволі
агресивним, егоїстичним, із поганою професійною репутацією. З іншого боку є
щось у Натан Вульфі, що викликає повагу та розуміння його вчинків. Благородство
та відвертість здатні перекрити негативні риси. У фіналі роману дії детектива –
чи то героїзм, чи знов таки егоїзм та хвастощі – це акт помсти за події
чотирирічної давнини та вбивства людей зі списку. Хоча Вульф і розуміє, що саме
вони в результаті й мали привести «лялькаря» до нього. Тому що тільки він
повинен був вступити в сутичку з «демоном» – як реальним убивцею, так і своїм,
внутрішнім.
Окрема сюжетна лінія в романі
розкриває нам «кухню» роботи журналістів-телевізійників. Автор показав нам
темний бік професії, з гонитвою за сенсаціями не зважаючи на почуття інших
людей, підступність та продажність медійників.
Складний роман у плані
підтекстів. На сторінках твору наче ведуть боротьбу різні боки свідомості та
совісті героїв. Та хто вийде переможцем у цих битвах – люди цілком можуть
вирішити самі. Питання лише в пріоритетах.
Немає коментарів:
Дописати коментар