Мег живе в Дартмуті в дешевому сирому будинку разом зі своїм недолугим
бойфрендом, пише рецензії на книжки до журналу та мріє написати свій власний
роман. У неї є талант до письма, але не вистачає сили волі. Для того, щоби
вигнати, нарешті, цього неробу, що спить у її ліжку, домовитися вже зі
всесвітом про спільне існування, упіймати за хвіст свою давню мрію про
написання книжки, тим більше, що домовленість із видавництвом є вже багато
років. Але Мег плете шкарпетки для заспокоєння нервів, розмірковує про сутність
людського буття і про те, що сталося би, якби нам усім судилося жити вічно.
Це трохи дивний роман, оскільки в ньому багато філософських притч, східних
легенд, тлумачень карт Таро, міркувань із приводу архетипів Юнга, посилання на
Чехова й Толстого, різношерстні друзі зі своїми надуманими проблемами та тихе
провінційне життя маленького містечка в південному графстві Девонширі. І,
звісно ж, книжка Келсі Ньюмана «Мистецтво жити вічно», на яку Мег повинна
написати рецензію. Власне, ця книжка і стала другою головною героїнею роману,
оскільки завдяки їй життя Мег розвернулося в інший бік, водночас її, Мег, про
це не спитавши.
Як і попередній роман авторки — «Наваждение Люмаса» — цю книжку хочеться
читати в певному настрої, особливому зовнішньому антуражі та стані свідомості.
Обкластися працями філософів та езотериків, пити нескінченні чашки чаю та
неодмінно навчитися плести спицями. Й обов’язково це мають бути шкарпетки. Я би
назвала цю книжку прикольною, химерною, дивакуватою, псевдонауковою,
езотеричною та інтелектуальною. Так, саме в такому поєднанні й такій
послідовності. Мені здалося, що наш всесвіт дійсно трагічний, тому що ми
катастрофічно мало про нього знаємо. Можливо, ця книжка трохи відкриє таємницю.
Немає коментарів:
Дописати коментар