Алексей Drozd Тростянский «Хроники 10-го сада или Дикие дети»

Геві-метал рок увірвався на терени пізнього радянського союзу зовсім не несподівано. Навпаки, таке явище по цей бік «залізної завіси» було передбачуваним, адже за законом «забороненого плода» - те, що сильно-сильно табуюється тривалий час, згодом увірветься та вибухне у найнеочікуваніших формах. Так сталося і з класичним металом. І байдужих до цього музично-соціального явища не було. Тільки палкі шанувальники та затяті ненависники. Без напівтонів.

Саме про щирих прихильників, фанатів усіх найгучніших, найвідоміших «металевих» груп Західної Європи створив масштабне полотно ужгородський письменник Олексій Тростянський на псевдо Drozd. Хто вони, ті перші металісти кінця 1980-х та початку 1990-х? Якими було їхнє життя в Ужгороді, найзападнішому місті України, де було набагато більше українського навіть за часів СРСР, ніж у східних регіонах? Як вони жили, про що мріяли, з ким дружили та сварилися? Як вчилися та в що вірили? Звичайні хлопці, наче з нашого класу чи із сусіднього двору. Їм було по 14-15 років, і на цей надто вразливий вік нам із ними випало чимало випробувань: перебудова, поступове прочинення «завіси», а згодом і повний крах совкової системи. І за іронією долі саме в цей час нам довелося робити перші кроки у доросле життя та вчитися свідомому вибору. І як складно було все це в тих умовах. Але юнацтво – воно ж безбашенне, оптимістичне та завзяте. Будь-що відбувається, а ми віримо тільки в краще. Навіть стоячи на руїнах речитативом кричимо тексти з пісень улюблених Megadeth, Metallica, Nuclear Assault, Sepultura та інших флагманів треш- та геві-металевих гуртів. Скандуємо про свободу, незалежність людини та впевненість у собі. Адже саме про це співають наші кумири…

Це не просто автобіографічний роман про «диких дітей», любителів треш-музики, що збиралися на території дитячого садку № 10. Це відтворення цілої епохи, коли дорослішало покоління перших металістів. Роман про справжню дружбу, любов (до свого міста, до країни, культури, рок-музики, людей), про юнацькі дурощі та яскраві мрії. Ми починаємо знайомство з головним героєм, з його першими спробами долучитися до нової музики, що з’явилася на теренах все ще закритої країни. Далі поступово в оповідь вплітаються нові сюжетні лінії. Кожного героя автор вимальовує докладно та яскраво. В кожному слові, що описує друга чи сусідську красуню-дівчину, відчувається доброта та вдячність. Тільки так і говорять про друзів, погодьтеся. Проте не менш яскравими постають і негативні персонажі, в описи яких автор уклав усе те, що, мабуть, не зміг висловити багато років тому.

Сильними емоціями пронизаний увесь твір. Розгортання подій роману відбувається через призму сприйняття реальності головного героя. За іронічними чи глузливими строчками відчутні його справжні емоції. Вони настільки щирі та непідробні, що хочеться вигукнути «Вірю!». Дуже цікаво через це спостерігати за роздумами героя про літературу, політику, історію, релігію, культурологію, мистецтво. Відбувається це у діалогах та монологах. І вони дійсно чіпляють за живе, навіть хочеться застрибнути в книжку та приєднатися до обговорення, чи хоча би просто послухати. Адже дуже цікаво.

Ах, милий Ужгород! Кілька років я не відвідувала тебе. Вдячна, що змогла знов пройтися твоїми вуличками та помилуватися цвітінням сакури у такий паперовий спосіб. Але я обов’язково повернуся!

Минуло більше 20 років з моменту початку розповіді. У 10-му саді більше ніхто не збирається, але це не означає, що металевий рух в Ужгороді вщухнув. Ні, він ще  більш розвився вже в сучасному українському місті. Адже тепер є вільний доступ до музики всього світу та свобода вибору. Більше ніхто не вказує, що можна слухати, а що ні. Хоча друзі іноді йдуть... Хто за кордон, хто в інше місто, хто на небо. Але якщо одного разу ти серйозно захопився геві-металом, ця любов залишиться з тобою назавжди…

«Фішкі» роману, які додають йому індивідуальності, і без яких розповідь про рух геві-металу в Ужгороді на зламі епох була би штучною та несправжньою:

1.    Російська мова твору.

2.    Авторська редакція тексту.

3.    Використання ненормативної та термінологічної лексики.

4.    Малюнки автора.

А чому саме ці «фішкі» створюють атмосферу – прочитайте роман та дізнайтеся. Навіть якщо ви ніколи не захоплювалися «важкою» музикою ;-)

Ґузель Яхіна "Зулейха відкриває очі"

На що може бути здатна тиха та непримітна тридцятирічна татарська жінка, яка півжиття прожила у заміжжі, втратила чотирьох новонароджених доньок, а весь її світ обертався навколо рідного села, щоденної важкої праці, чоловіка та жорстокої свекрухи? Чого очікувати від маленької в усіх сенсах людини, якщо вона ще й живе у страшні роки передвоєнного сталінського панування? Вона не вміла читати і завжди жила за спиною чоловіка. Але у найскладніший період свого життя терпіла біль, аби прогодувати свого новонародженого сина власною кров’ю. Бо більше не було чим.

Читаючи цей роман я вкотре переконалася, що кожна людина на планеті має свою життєву місію, з якою прийшла у цей світ, та яку має реалізувати. Бо навіщо все це випадає на людську долю? Задля чого людина потерпає у казематах, товарняках, розподільниках, ГУЛАГах, трудових поселеннях на Крайній Півночі з однією лопатою на 30 душ? Чому народи опиняються під владою вусатих людожерів та червоноординців? У всьому має бути якійсь сенс, інакше можна втратити розум, як один з героїв роману, лікар від бога, Вольф Карлович. Чи можна абстрагуватися, як часто це робила Зулейха, мовчки спостерігаючи за химерами реальності своїми великими зеленими очима?

Перед читачем постають 16 років поневірянь Зулейхи. Спочатку гноблення у чоловіковому домі, а потім – тривалі тижні та місяці «етапу» до місця виселення. Її – за те, що була «кулачкою», решту – за багато чого іншого. У 30-ті роки 20 століття причин було безліч. Але Зулейсі та її товаришам у нещасті не повезло жити в найстрашніші совітські часи.

Роман читається на одному диханні. Цікава, хоча й важка тема, поступово розгортається сторінка за сторінкою в оповідях про різних героїв, яким долею судилося пережити (чи не пережити) страждання разом. Мова твору легка та проста, що додає балів авторці. Гадаю, саме у такій формі простих речень варто доносити найстрашніші етапи історії. Неквапливо, спокійно, стримуючи емоції. Нехай читач додасть свого забарвлення, відчує власні емоції. Він має пройти через це самостійно. Автор лише провідник до певних епізодів минулого.

Кожен образ в романі досконалий. Кожен характер вимальовується чітко, навіть без особливої деталізації. До кожного читач ніби зазирає в душу, відчуває все, що й герой. Лише Зулейха може здатися складною особистістю. Проте вона такою і є. Її звичний світ розтрощили в одну мить, а створювати новий жінці довелося довгих 16 років. Голодних, холодних, страждальних, нелюдських, страшних років. Були моменти щастя (навіть у тих жахливих умовах), спокою та дружніх стосунків. Мабуть, саме це дозволяє людині вижити та перемогти нехай і не систему, то хоча б саму себе.

Окремо варто виділити момент життєвих доріг Зулейхи та Івана Ігнатова. Саме він, працівник «органів», у 1930 вбив її чоловіка за те, що той не хотів віддавати червоній навалі своє майно та «закріпачуватися» у колгоспі. Саме він пізніше супроводжував товарняк із тисячами змучених людей до далекого Сибіру, в якому їхала й Зулейха. Але це він на станціях вибивав для вигнанців харчі. І він, волею долі опинившись разом із кількома десятками тих, хто вижив, полював у лісі, через що люди змогли не померти з голоду в сувору зиму. Можна припустити, що стосунки із загадковою жінкою з великими зеленими очима перетворили Ігнатова на іншу людину. Позаду залишилися найсумніші роки, та й життя покарало добряче. Можливо, ця маленька татарка й була дарована богом для каяття…

Лариса Денисенко «Майя та її мами»

У неприємній і ганебній історії з книжкою Лариси Денисенко «Майя та її мами» я бачу великий позитивний момент. Якби не скасування через погрози презентації на Форумі Видавців, про неї, можливо, дізналися б не так багато людей. А так вийшла просто шалена реклама! Гадаю, ті «борці за традиційність» (ну поясніть їм хтось, що ми давно живемо у 21 столітті) зробили авторці величезну послугу: книга отримала масштабного розголосу. А теми, що в ній піднімаються, активно обговорюються в суспільстві. Кращого годі й бажати. Передбачаю стрімке підвищення тиражів. Отже, не копай яму іншому, бо сам у неї впадеш.   

Дивилася ролик одного з українських телеканалів, який опитав мешканців Києва стосовно того, чи дали б вони почитати цю книжку своїм дітям. Усі відповіді були приблизно однакові:

«Так, в житті бувають різні ситуації, але своїй дитині книжку би не читала»;

«Про таке варто знати, але трохи пізніше, коли дитині виповниться років 12»;

«Я вважаю, що родина повинна бути традиційною»;

«Ні, я б не хотіла, щоби моя дитина про таке читала».

А тепер запитання: про що - «таке»? Люди, ви книжку читали? Звідки цей потужний опір? Від словосполучення «традиційна родина» останнім часом мене тіпає. Що ви маєте на увазі? У чому ваша традиційність? Мабуть у тому, що батько бухає вечорами, а мати гарує на роботі за двох. Або в тому, що мама чи тато мають на стороні коханців, а зовні – так, ми традиційна родина. Чи коли батько йде від сім’ї навіть ще до народження дитини, а мама півжиття потім розповідає, що «твій тато – космонавт». Оце ваші «традиційні» родини? Тоді вам має сподобатися книжечка пані Лариси, адже там описані всі подібні ситуації. Яких, на жаль, величезний відсоток у нашому суспільстві. Чи вас обурила історія про діток, які змушені були переїхати з тимчасово окупований росією територій – Луганська та Криму? Не ховайтеся від правди, і дітей своїх не відсторонюйте. Вони мають право знати, що відбувається в країні й через кого. На жаль, їм довелося рости в такі часи, але вони мають стати сильнішими та навчитися поважати й захищати – країну, інших людей.

У багатьох родинах батьки перебувають на заробітках. У багатьох дітей батьки розлучені та мають інші сім’ї чи залишилися самотніми. Чиїсь батьки не мали змоги народити природним шляхом, тому на допомогу прийшла сучасна наука. То за це таких мам та татусів треба піддати анафемі? Гадаю, найбільше обурення викликала історія головної героїні Майї, у якої дві мами, а тато – лише секретний донор. На жаль, на наших пострадянських теренах потрібно, як Мойсеєві кружляння пустелею 40 років, щоби змінилося кілька поколінь. Бо сучасні люди все ще подумки живуть у середньовіччі.

У книзі дівчинка Майя розповідає про своїх однокласників. У родині кожного з них є своя історія. Сумна, трагічна. Але це життя. Так сталося, ніхто не винен. Або звичайна, як у самої Майі – в її родині нічого поганого немає, просто в неї дві мами, тому що дві жінки кохають одна одну та свою донечку. Проте історія звичайна для родини Майї, а для суспільства це є неприйнятним.

Книжечка вчить дітей не тільки тому, що в світі можливі будь-які сценарії, і всі вони мають право жити. Завдяки читанню дитина має зрозуміти, що за будь-яких обставин не варто судити інших за зовнішністю чи за відмінністю від них самих. Справжня свобода – всередині людини. Справжня внутрішня свобода – прийняття життя в усьому його різнобарв’ї. 

Джо Диспенза «Керуй своєю підсвідомістю. Зміни власне життя»

Робота одного з найвідоміших дослідників впливу свідомості на реальність побудована на потужному науковому підґрунті: робота мозку, нейронні мережі, хімічні реакції організму під час мислення та навіть квантова фізика.

Мета книги – допомога людям зрозуміти, що кожен здатен самостійно змінити своє життя на краще, і для цього ми вже маємо все, що потрібно.

Але зміни не відбудуться, доки людина перебуває під владою упереджень і міфів. Протягом життя людина набуває різних звичок, догм, переконань. Усе це формує її буття, тому що весь досвід «записаний» у нейронах мозку. І саме вони керують тим, як ми сприймаємо світ. Людина запрограмована відтворювати певну поведінку, відчувати певні емоції. З дитинства нас «програмують» спочатку батьки, потім додається соціум. У результаті ми поступово втрачаємо істинне Я, лише відтворюємо завчені реакції. Але людина – сама собі творець. І книга поступово розкриває, як відбувається процес творення. Це нелегкий шлях. Людська природа створена так, що ми не хочемо нічого змінювати, поки життя не стане зовсім нестерпним. Автор закликає не чекати трагічних чи гірких обставин, а почати «прокидатися» вже зараз, познайомитися із собою справжнім та назавжди змінитися.

Процес змін передбачає оволодіння теоретичними знаннями та застосування їх на практиці. На початку книги ми знайомимося з основними засадами квантової фізики. Усе подається просто та зрозуміло. Наша свідомість (суб’єктивна) впливає на  реальність (об’єктивну). Згідно з «ефектом спостерігача» ми спрямовуємо енергію туди, на чому в певний момент зосереджена наша увага. Таким чином ми дійсно впливаємо на матеріальний світ, який також складається з енергії. Отже опанувавши практичні дії, які пропонує Диспенза, ми навчимося керувати своєю увагою і спрямовувати її саме на те, чого нам дійсно хочеться.

Джо Диспенза пропонує практичну чотиритижневу програму, що допомагає змінити життя, і базується вона на медитації. Мета медитації – перемикання уваги людини із зовнішнього середовища, тіла та часу на внутрішні думки.

Програма складається із 7 кроків:

1.    Індукція

2.    Розпізнання

3.    Визнання і проголошення

4.    Підкорення

5.    Спостереження й нагадування

6.    Переадресування

7.    Творення й репетиція

Кожен наступний сеанс необхідно починати з повторення попередніх кроків.

Людина – частина загальної енергії простору. Й усвідомлення своєї природи є найважливішим етапом до того, щоби позбутися своїх руйнівних звичок і творити власну реальність. Для перепрограмування нам потрібно в прямому сенсі «втратити розум» і створити новий.

Тімоті Феррісс «Працюй чотири години на тиждень»

Моя рецензія на порталі Mind.ua

Бекґраунд: Усе своє життя хлопець на ім’я Тімоті Феррісс був звичайною людиною. Народився, ходив у дитячий садок, потім пішов у школу, підробляв прибиральником у кафе, дивом вступив до Принстонського університету, отримавши нижчий за середній бал за вступні іспити, писав дисертацію, працював в офісах різних компаній. З деяких він пішов за власним бажанням, з якихось його звільняли. 

Як і більшість людей Тім завжди був переконаний, що життя – це важка праця з дев’ятої до шостої, і серед цієї рутини іноді бувають сплески промінців у вигляді вихідних та епізодичних відпусток. Виснажлива та малооплачувана робота в офісі здійснювала на нього дедалі більше негативного впливу, доки він не вирішив щось змінити. Феррісс не хотів просидіти в офісі до самої пенсії, проте також ніколи не ганявся за багатством. Він усвідомив, що є спосіб отримати винагороду за свою працю впродовж життя, не чекаючи його закінчення.

П'ять років Феррісс шукав відповідь на запитання: як досягти цілковитої свободи у своєму житті без мільйона доларів. Увесь свій шлях він вирішив викласти у книзі, щоб його вдалим досвідом змогли користуватися всі люди, які також бажають віднайти гармонію між роботою, заробітком та здійсненням мрій.

У книзі він хотів показити, як йому вдалося розмежувати поняття доходу та часу, і створити для себе ідеальний спосіб життя, подорожуючи світом та насолоджуючись найпрекраснішими благами планети. 26 видавництв відмовили молодому невідомому авторові у друкуванні книги. 27-ма спроба виявилася успішною, і Феррісс прокинувся знаменитим на весь світ.

Сьогодні 40-річний Тім Феррісс – найкращий автор у рейтингу 2007 року за версією New York Times, підприємець, бізнес-янгол, оратор, автор власного блогу та рекордсмен за кількістю послідовних кружлянь в танго протягом однієї хвилини разом зі своєю танцювальною партнеркою Алісою Монті. А його книга «Працюй чотири години на тиждень» перекладена 35 мовами з загальним накладом понад 1 млн примірників.

Сюжет: Усі бажають прожити своє життя на повну і не відкладати його на потім. Але в світі стільки людей, які відмовилися від яскравих можливостей через сумніви та страхи.

Мені вже пізно щось змінювати…
У мене діти, іпотека, я маю важко працювати…
Це все для тих, хто народився в заможній сім’ї…
Я не можу/не хочу ризикувати…
Не впевнений, що в мене вийде…

Скільки таких або схожих відмовок ми чуємо щодня або навіть самі їх промовляємо? Страхи просто переповнюють людей, але кращої нагоди нарешті здійснити щось нове не буде. Цей час настав. І не має значення, чого саме ми хочемо: поїхати в тривалу відпустку, започаткувати стартап чи пролетіти на повітряній кулі над Ніагарським водоспадом – використайте ваш величезний шанс змінити життя.

Спеціально для тих, хто сумнівається, на початку книги автор розповідає свою історію. Розділ має влучну назву «Хроніка патології». У ньому рік за роком Тім Феррісс розкриває свій шлях до того, ким він урешті став – від найзвичайнісінького офісного працівника з нестачею часу та суцільними стресами до члена субкультури «нових багатих» (НБ). Феррісс опанував мистецтво дизайну життя (ДЖ), і у своїй книзі детально розповідає, як саме це може здійснити будь-хто.

Кроки, які необхідно зробити для того, аби стати «новим багатим», автор скомпонував у абревіатуру DEAL (англ. угода).

D (Definition) – визначення: нові поняття та уявлення про те нове життя, якого ви прагнете.

E (Elimination) – усунення: всього зайвого, усталеного та надто традиційного, що заважає бути вільним.

А (Automation) – автоматизація: максимально всіх робочих процесів задля вивільнення часу на інші захопливі та важливі сфери вашого життя.

L (Liberation) – визволення: перехід від застиглості до мобільності життя.

Тімоті Феррісс рекомендує дотримуватися саме такої послідовності кроків. Інакше вашому шефу може дуже не сподобатися ваша ідея менше працювати в офісі. Варто готувати його до цього розумно та поступово.

Уся книга побудована на детальному розгляді кожного з цих кроків. Для кожного подаються свої терміни, вельми прості та зрозумілі, свій набір інструментів, який випробували на практиці багато людей.

Особливість книги – авторський погляд на традиційний тайм-менеджмент, який є популярним на наших теренах ще з 1990-х. Феррісс пропонує забути про організацію часу та позбутися підходу «що більше, то краще». Саме такими людьми переповнені сучасні офіси: заклопотані працівники з купою паперів, із мобільним телефоном біля вуха, що бігають з кабінету в кабінет, вдаючи шалену заклопотаність. На думку автора удавана зайнятість – це форма ледарства, небажання мислити та цілеспрямовано діяти. Але можна віддавати роботі значно менше часу без втрати доходу. А іноді отримувати навіть більше.

Ефективність та продуктивність – різні поняття, і варто це усвідомити. Можна бути ефективним працівником, тобто добре виконувати дії, що наближають до мети. Але краще бути продуктивним – виконувати завдання в  оптимальний та найбільш вигідний спосіб. А для цього нам потрібно правильно організувати свій час. От тільки старі правила в нових умовах не працюють. Світ стрімко змінюється, з’являються нові механізми, технології, знання. Традиційні підходи тайм-менеджменту вже не призведуть вас до нових вершин. Для цього потрібні нові техніки та підходи.

Важливим аспектом у керуванні життям автор вважає автоматизацію. На думку Феррісса, сучасні досягнення інформаційних технологій більше заважають людині, ускладнюють її життя, аніж допомагають. Електронна пошта, стільниковий зв’язок, безпроводовий інтернет – усе це треба поставити собі на службу, а не витрачати на перегляд пошти та відповіді на дзвінки увесь свій час. Автор наполягає на ідеї делегування якомога більшої кількості своїх функцій. Наприклад, віртуальному асистенту можна доручити майже все – від кореспонденції до замовлення квітів на День матері чи купівлі іграшки дитині та сплату рахунків за комунальні послуги. У книзі є навіть кілька сторінок з веб-адресами найрізноманітніших реальних і перевірених автором сервісів, які полегшують життя: програми фільтрації спаму, послуги віддаленого доступу до персональних комп’ютерів, сервіси для віддаленого збереження файлів та багато іншого. А що стосується фірм, які надають послуги віртуальних асистентів, то для України це не є новиною: у нас уже давно працюють компанії з консьєрж-сервісу.

А якщо хтось все ще має сумніви щодо своєї спроможності наважитися змінити власне життя, наприкінці книги є реальні історії подолання страхів та оновлення від людей різного віку, статусу та професій. І вони дійсно мотивують.

Чотири години – це умовна цифра, для наочного показу дії принципу Парето та закону Паркінсона. Традиційний робочий день складається з 8 годин, відповідно працівникові потрібно заповнити роботою всі 8 годин. Якби робочий день тривав 15 годин, то й заповнювати справами довелося би ці 15 годин. Але якщо виникає критична ситуація, і працівнику вкрай необхідно піти з офісу, скажімо, на 2–3 години раніше, то дивним чином уся робота, що була розподілена на 8 годин, чудово виконується за 5–6.

Згідно із принципом Парето, 80% результату ми отримуємо завдяки 20% докладених зусиль (цей розподіл працює й в усіх інших галузях життя). Отже більшість наших зусиль та часових затрат – марні.

Закон Паркінсона стверджує, що важливість і складність певного завдання залежить від часу, виділеного на його виконання. У цьому, на думку Феррісса, полягає магія крайнього терміну. Кінцевий результат, який досягається за коротший період часу, характеризується вищим рівнем якості, адже вимагає більшої зосередженості.

Вам сподобається, якщо: ви хочете змінити традиційний життєвий план і взяти нарешті на себе відповідальність за своє життя. Якщо ви бажаєте отримати свободу в часі та просторі та користуватися ними на власний розсуд, а не повільно згасати від одноманітної діяльності щодня з 9:00 до 18:00

Вам не сподобається, якщо: ви не готові на кардинальні зміни і віддаєте перевагу стабільній роботі з прийнятною для вас зарплатнею. А подорожувати та присвятити трохи часу своїм давнім мріям можна й потім, коли ви заробите достатньо грошей чи обіймете вищу посаду.

Головна причина прочитати: створити новий дизайн свого життя та стати «новим багатим» напрочуд легко. Для здійснення омріяної подорожі чи реалізації бажаної життєвої мети не треба кидати на стіл керівнику заяву про звільнення. Потрібно лише реструктурувати діяльність та час, і ви отримаєте більший результат за меншу кількість робочих годин, адже зручний графік та можливість самостійно керувати життям зроблять вас більш продуктивним.

Дарсі Белл «Проста послуга»

Люди завжди роблять одне одному невеличкі послуги. Полити квіти в оселі, коли господарі їдуть, вигуляти пса, нагодувати канарок, забрати зі скрині пошту. Або взяти на ночівлю маленького сина найкращої подруги. Нічого незвичного, тим більше, що ваш власний син так чудово дружить із подружчиним. Але обов’язково уточніть усі деталі, інакше може статися, що дитину вам залишили набагато більше, ніж на одну ніч…

Усі ми впевнені у своїх друзях. Ми довіряємо їм, адже вони такі милі. Вони наче саме для нас створені: їм подобається те ж саме, що й нам: музика, страви, захоплення. Та й погляди на виховання дітей у нас із ними збігаються стовідсотково. Просто диво, а не друзі. Аж поки одного разу (авжеж, ми виявляємося зовсім не готовими до цього разу) ми раптом починаємо відчувати напруження. Це неприємне відчуття змушує нас замислитися, а чи дійсно ми все знаємо про друга? Певні факти якось не зовсім стикуються, а ті дрібні деталі, які ми раніше не помічали (чи не хотіли?) чомусь змушують кров холонути. А найстрашніше в дружбі те, що твій друг може призначити тебе «рибою» у своїх життєвих іграх. Знавці покеру скажуть вам, що «рибою» називають найслабкішого гравця, але його можна використати для отримання власної вигоди.  

Дебютний роман молодої авторки критики вже порівняли із «Загубленою» Ґіліян Флінн, і для неї це має бути найкращою похвалою. Адже сюжет роману дійсно дещо перегукується із «Загубленою», а Емілі Нельсон багато в чому схожа на Емі Данн. Але «Проста послуга» - цілком самостійний та самобутній твір, якій вартий читання. Нудно не буде точно.

Розповідь у романі ведуть три головні дійові особи: Стефані, Емілі та Шон, чоловік Емілі. На початку твору більшість інформації про перебіг подій ми дізнаємося від милої мамусі та молодої вдови Стефані, яка веде свій «мамський» блог і обожнює п’ятирічного сина Майлза. Авторка вдало змалювала образ Стефані, такої собі невибагливої красуні-простушки, відповідальної та комунікабельної. Але поступово стає зрозумілим, що навіть якщо прикрити рюшами минуле, воно нікуди не зникає. І перш за все для власника цього минулого. То ж хто тут має більше скелетів у шафах?

У романі можна також зайти схожі ниточки з іншим прекрасним твором - «Нічний поїзд в Інсбрук» Деніз Вудз. Під час читання «Послуги» я також подумки ставила запитання героям: «Хто з вас трьох бреше?», адже кожен персонаж подає події під власним «соусом». Отже з’ясуйте це самі – прочитайте «Просту послугу». 

Читопис серпня 2017

Прочитано 12 книжок

З них:

9 - художня проза 
2 - нон-фікшн
1 - езотерика