Книжок багато не буває?

На 2016 рік я не ставила собі конкретної мети щодо читання. З мене вистачило особистого читацького виклику року минулого, отже поки що ніяких планів та дедлайнів! Тим більше, що всі ці обмеження мене пригнічують.

Але я, як людина, все ж таки, періодами організована, вирішила передивитися свою бібліотеку на предмет майбутнього читання. Також мене цікавило, скільки у мене лежить придбаних давно, але ще не опанованих книжок. Виявилося, що багато. Тож найближчим часом купувати книжки я не планую, бо це зараз зовсім нерентабельно - у мене банально не має місця, де їх зберігати.

За моїми підрахунками на світлинах 69 книжок. Але це тільки ті паперові книжки. В електронному вигляді у мене вже складений перелік на поточний рік близько з 40 книжок - там і художня проза, і научпоп. Але, повторюю, я не маю мети обов"язково прочитати все це. В цьому році я дала собі волю пливти за власною літературною течією.

Насолоджуйтеся.

Швидкочитання - не панацея?

Скорочтение помешало пониманию прочитанного

Книги, которые вы сможете прочитать при помощи скорочтения за год. Фотография: Jan David Hanrath / flickr.com
Текст: Кристина Уласович
Психологи опровергли бытующее мнение, что при скорочтении возможно глубокое понимание текста и запоминание больших объемов информации в короткий период времени. Статья об этом была опубликована в Psychological Science in the Public Interest.
Скорочтение – это способность восприятия текстовой информации с увеличенной скоростью при использовании специальных техник и методов чтения. Средняя скорость чтения взрослого человека составляет примерно 200-300 слов в минуту, в то время как при скорочтении она может достигать 600 слов в минуту. Одной из характеристик методики скорочтения является также смысловое усвоение прочитанной информации. К техникам скорочтения относятся чтение по диагонали, поабзацное чтение, когда человек должен окинуть взглядом целиком абзац текста, RSVP, подразумевающее показ текста на фиксированной части экрана в виде последовательности слов, и другие.
В ходе эксперимента, представленного в работе, двум группам предложили прочесть текст, тематика которого была неявной. Группа, которая читала текст по технологии RSVP, могла определить тему текста, но понимание информации падало при увеличении скорости чтения. Группа, которая читала полный текст, хорошо пересказывала первую часть текста, и плохо справлялась со второй, которая показывалась со скоростью, близкой к скорости чтения 600 слов в минуту и выше, так как не успевала до конца дочитать абзац.
Дело в том, что техники, используемые при скорочтении, часто подразумевают сокращение или изменение функций, связанных со зрительной системой человека, которые являются практически полезными для понимания информации. Однако наши глаза имеют привычку возвращаться к предыдущим частям текста, если он был не до конца воспринят. Движения глаз на самом деле занимают лишь 10% всего времени чтения, а их устранение, ухудшает восприятие материала на высоких скоростях. Также исследование показывает, что информация, полученная благодаря периферийному зрению, когда мы фокусируемся на одном слове, остается весьма нечеткой. Это проиллюстрировано на изображении ниже:

Таким образом, ксперименты психологов доказывают, что ускоренный темп чтения текста может быть эффективным только в двух случаях: когда мы уже хорошо знакомы с темой, которой посвящен текст, или когда мы действительно имеем желание понять смысл текста и углубиться в него. При скорочтении текста незнакомой тематики пересказ содержания текста вызывают большие затруднения.
Ученые заключили, что нет никаких «волшебных» способов значительно увеличить скорость чтения, сохранив при этом понимание текста. В своей работе ученые отмечают, что ускорить процесс чтения можно вполне старомодным способом, — читать больше книг. Чем больше мозг взаимодействует с текстом, тем легче он обрабатывает слова.

Arlett,
http://www.livelib.ru/blog/news/post/17722

Цитати, що надихають: Селден Эдвардс "Маленькая книга"

Нет более убедительного лжеца, чем тот, который убеждён, что говорит правду.

**

- Европейские границы, - уверенно заявил Фрэнк, - меняются каждую сотню лет. Посмотри на то, что сейчас называют Италией. Посмотри на то, что мы называли Австро-Венгрией... Реализм, сын мой. Обыкновенный реализм. Грядёт новая Европа, и мы должны занять правильную позицию.

**

Катаклизм. Всё дело в политике. Следует избегать разговоров о политике и религии. Они всегда приводят ко всяким "измам".

**

То, что случилось, не могло не случиться и должно было случиться именно так, как случилось.

**

Строгий родитель, разумный взрослый, импульсивное дитя - в действительности все эти три голоса свойственны каждому из нас, а мы должны стараться прислушиваться к среднему.

**

Он говорил, что основная задача музыки - собрать звуки и создать гармонию, с помощью которой мы можем забыть о царящей вокруг нас беспорядочности. И в том же, по его словам, состоит задача великих книг.

**

Готический собор подобен книге, а витражи - её страницам. В старые времена люди не умели читать, а потому свои истории они не писали, а строили.

**

И я так много думал о том, как всё тут должно было быть, что совершенно перестал думать о том, что действительно происходило.

**

Хочешь добиться успеха, должен выучиться пробивать стены. Если хочешь чего-то в жизни достичь, нельзя тихо сидеть в уголке.

**

Одерживая победу, я не хвалюсь; проигрывая - не плачу; у меня хватает смелости, чтобы не лгать, и благородства, чтобы не хитрить.

Томас Манн "Волшебная гора"

Читать эту книгу стоит, когда есть в запасе время. Когда важно медленно погружаться в атмосферу санатория «Берггоф», постепенно знакомясь с обитателями, с распорядком дня, и параллельно осознавая происходящее.

Философский роман Томаса Манна требует именно такого неспешного и обдуманного чтения. Можно перечитывать некоторые строки или даже целые страницы по несколько раз, но с каждым разом воспринимая прочитанное с новой стороны.

Сюжет «Волшебной горы» разворачивается на фоне прекрасной альпийской природы, высоко в горах, где небо, солнце и звёзды кажутся такими близкими. Но это иллюзия, как иллюзия и само время, которое каждый живущий в туберкулёзном санатории воспринимает по-своему. Именно о времени, а оно здесь, в горах, течет, будто совершенно иначе, нежели в обычной жизни, постоянно размышляет главный герой романа Ганс Касторп. Приехав сюда лишь на несколько недель он не подозревал, что его пребывание в этом необычном месте затянется на годы. Он этого не планировал, но судьба точно нарочно всё делала для того, чтобы пути назад не осталось. Именно так, пути назад, в обычную жизнь. Выйти из санатория можно, но вернуться к жизни – нет.

Повествование начинается с описания детства и юности Ганса, его окружения и воспитания, что сформировало личность молодого человека и сделало его именно таким: умным, рассудительным, увлечённым, где-то мечтательным и одиноким. Довершило становление Ганса знакомство в санатории с самыми удивительными и разнообразными людьми. Кто-то стал его наставником, кто-то сложной любовью, кто-то другом, с кем-то отношения так и не наладились. Но каждый из них оставил в душе Касторпа неизгладимый след. На протяжении всего романа композиция выстраивается классическим образом – экспозиция (жизнь героя до санатория, предпосылки того, как он попал в санаторий), завязка (приезд в санаторий навестить двоюродного брата Иоахима, знакомство с бытом и обитателями), кульминация (долгие дни по расписанию, множественность мыслей и переживаний героя, новые увлечения, первые признаки заболевания) и развязка (споры среди обитателей санатория, ссоры и всё более нарастающее непонимание, начало Первой мировой войны, в мясорубку которой суждено было попасть и главному герою…)

Несмотря на солидный объём романа, на детальнейшее описание всего, что только можно описать словами, книга читается легко. Как бы противоречиво это ни звучало. Томас Манн создал философско-психологический шедевр в форме эпического произведения на фоне реальных исторических событий, о котором после прочтения размышляется ещё очень долго.

Книжкові наліпки

Багато хто з поціновувачів книжок любить також і канцтовари ;) Всілякі стікери, ручки, скотчі, закладки та інші витвори канцелярського мистецтва стоврюють певний настрій, радують око яскравими фарбами та малюнками. 

Оскільки я також не є виключенням і в моїй колекції дуже багато різних приладів, які роблять моє книжкове та професійне життя яскравішим, я часто шукаю в інтернеті щось новеньке та цікаве у сфері канцелярії. Але часто не можу знайти того, що мені потрібно. Наприклад, тематичні наліпки. Мені хотілося мати стікери з книжками, але нічого, щоб заслуговувало на мою увагу, я не знаходила. Тому вирішила зробити сама. Обрала відповідні картинки, а потім їх можна роздрукувати на звичайному кольоровому принтері на самоклійкому папері (продається у будь-якому магазині канцтоварів). От і все. 

Ось моя невеличка добірка. Є ще й інші відповідної тематики, але з нюансами.

Всім книжок!

 

Чого варте людське життя?

Тодішнє нове покоління… Чого їм бракувало або чого було занадто багато, щоб піти на найризикованіший крок не тільки в своєму житті, а, мабуть, і в житті Грузії початку 1980-х років?

Бракувало мудрості, відповідальності, прозорливості, відчуття самозбереження. Чи, можливо, здорового глузду? А занадто було сміливості, щирого кохання, роздумів, міркувань, вільних поглядів та нових переконань. І як це все поєднати в молодій душі, яка прагне вільно дихати, не пристосовувати, не здригатися постійно  від випадково вимовленого слова, яке казати не можна? 

Їм, кому тоді було 20-30 років, не хотілося бути конформістами, вони не могли знайти в собі сили заплющувати очі на те безглуздя, що відбувалося крізь по всій країні та окремо в радянській Грузії.

Ця книга, написана на підставі реальних подій, які й досі викликають багато сперечань і запитань про те, ким були ті молоді люди – терористами чи романтиками? Чи справді КДБ заздалегідь знало про спробу парубків захопити літак та навмисне розіграло всю ту ситуацію, що перетворилася на жахливу трагедію? Запитання, запитання, занадто багато запитань…

Дато Турашвілі спробував у своїй книзі відтворити події того холодного листопадового дня 1983 року. Але перед цим він поступово познайомив читача з кожним персонажем події, віддавши їм окремі розділи, названі їхніми іменами. Родина, стосунки, друзі, навчання – і до 18 листопада 1983 року ми знаємо про них майже все. Ніякі вони не «золота молодь», як намагалася показати їх радянська пропаганда, і як зараз продовжує їх називати вже пропаганда російська. Всі вони – виходці з родин грузинської інтелігенції, звичайні молоді люди, яких, на жаль, вже встиг торкнутися «вітер свободи». Їм було важко дихати у СРСР, який вже поступово чахнув, але все ще міцно тримався за свої диктаторські принципи. Вони не хотіли бути, як їхні батьки: мовчати, вклонятися та погоджувати заради спокійного життя «як всі». Вони хотіли мати джинси, про які тоді годі було й думати. Але що ж було такого у тих джинсах? Невже, якщо б Радянський Союз їх шив, сталося б щось страшне? Облиште. Це була просто одна з заборон серед тисяч інших. Вони хотіли, щоб їх та їхніх знайомих не засуджували на багато років ні за що, а потім через судимість не брали ні на яку роботу. Вони просто хотіли жити. Розумієте? Жити! І кохати, виховувати дітей, чесно працювати, слухати музику та й просто радіти життю. Але їм не дозволили.

Ніхто зі співгромадян, навіть батьки не виправдовували того, що зробили хлопці. Так, захоплення та спроба угону літака – це злочин. Але за це не розстрілюють. Ні в якій цивілізованій країні. А ще не розстрілюють людину, взагалі не причетну до дії, якої не було у літаку. І яка була християнським ченцем.

Але це – у цивілізований країнах. В тій країні ж КДБ знадобилося все зробити саме так. Мабуть, тому й досі до кінця невідомі всі деталі тієї кривавої розправи над молодими людьми, бо матеріали не розсекречені.

Слідство, якщо можна так назвати той фарс, тривало 9 місяців. Вирок був остаточний: розстріл всіх учасників, крім двох, які загинули ще в літаку, та крім Тіни – вона отримала 14 років.

Важлива деталь: ніхто із засуджених не застосовував зброю. Вони й не збиралися цього робити. Стріляли в пасажирів літака та в стюардес тільки працівники органів безпеки під час штурму. 

Тіні, дружині одного з викрадачів, яка на момент арешту була вагітною на помітному вже строку, в тюрмі зробили примусовий аборт.

Батькам загиблих не повідомили, коли вирок вступив в силу. 

Батькам загиблих після розстрілу їхніх дітей надіслали чек на сплату за використані кулі, якими вони й були вбиті. Ціна однієї кулі становила 3 карбованці. 

Кат, що здійснював вироки, отримував щомісячно 14 карбованців до основної зарплатні.

"Там, де смерть людини коштувала чотирнадцять карбованців, яку цінність могло мати життя…"

КДБ ретельно приховало, що сталося із в`язнями після того, як їх вивели з залу суду після оголошення вироку.

Вся ця моторошна у своєму абсурді та страхітті ситуація – суд та вирок – відбувалася з мовчазної згоди тодішнього керманича Грузії Шеварднадзе. Його прізвище також фігурує у книзі.

І все це відбувалося наприкінці 20 століття в найбільшій країні світу.

Ось і все. Але хто тоді мав право заперечувати?

Так, за скоєний злочин треба нести відповідальність. Але ніхто не може розстрілювати безвинних людей та людей, які нікого не вбили і навіть не застосовували зброю.

Букіністичні придбання

Купувати старі книжки - це не просто естетична насолода, це й суцільний тривалий процес із пошуку, вибору, вагань. Але потім, коли вилазиш з книжкового підвалу або йдеш з вуличного розвалу, у душі вирує безліч найпрекрасніших відчуттів та смакування наперед чудових хвилин гортання сторінок.

В Києві у мене є улюблена крамниця, прихована у самому центрі міста, у підвалі звичайного житлового будинку. До книжковго раю ведуть униз сходи, і зовсім ще невідомо, що там за дерев`яними дверима. Насправді там - майже все, що тільки може забажати справжній книжковий хробак, який звик порсатися у паперовому пилу в пошуках літературної перлини! Вибір у крамниці завжди великий, і це завдяки господарю, він пильно стежить за тим, щоб ми, хробаки, ні в якому разі не пішли "голодними".

Нещодавно свої букіністичні потреби я задовольнила ось цими книжками:

Ще однією прекрасною місцевістю для втамування читацького голоду книжками старих видань є площа з пам`ятником Івану Федорову у Львові. Кожного разу, коли я приїжджаю в це чудове місто, я завжди йду на полювання до букіністичного ринку. 
Останніми днями моє полювання закінчилося також вдало:

Як же сильно я люблю книжки "з історією"! У кожній - своє тривале життя, написане на форзаці у вигляді привітань та побажань. А хто були ці невідомі мені далекі люди? Я завжди думаю про те, щоб їхня доля склалася щасливо. Адже у поганих людей не може бути таких гарних книжок. І їм не могли писати стільки чудових слів, коли дарували ці книжки. Доля людей та їхніх книжок... Я обіцяю продовжити історію книжок, але вже власну.