«...время промчалось до того быстро, что его душа не успела состариться»
Час спливає надто швидко, аби людина могла
вчасно зупинитися, озирнутися, на мить затамувати подих, знову глибоко вдихнути
й піти новим відрізком свого життя. Ми завжди чекаємо кращого: нагоди, погоди,
події, кохання, роботи, подвигу. А все це не настає ніколи. І на заході свого
життєвого шляху ми раптом відчуємо страшну тугу за тим, чого так і не сталося.
І туга буде навіть не тому, що щось не настало, а тому, що ми сильно ображені
на долю за тривале очікування. Яке виявилося марним. Ми просто згаяли
дорогоцінний час.
Джованні Дроґо, молодий двадцятип’ятирічний
офіцер, що мріє про славу та звитягу, прибуває за призначенням на далекий форт,
розташований у Татарській пустелі. Тут він прагне проявити свої сильні сторони,
захищаючи свою країну від ворога. Адже там, по той бік величезної порожньої
пустелі, є ворог, що неодмінно має рано чи пізно порушити спокій фортеці та
країни. Джованні дійсно вірив у наявність потенційних нападників – татарських орд,
і дійсно докладав зусиль для оборони країни на форпості в пустелі.
Вже з перших місяців служби молодого
офіцера автор показує штучність та безглуздість системи, в якій опинився Дроґо. Кількатисячний
гарнізон охороняє форт, на який ніколи ніхто не нападав. Наявність нелогічних,
абсурдних інструкцій Джованні розпізнав майже одразу після початку своєї
служби. Як людина вдумлива, він намагався спочатку прояснити всі дивні
ситуації, спілкуючись із командирами, із колегами. Йому розповідали різні речі.
Але далі власних висновків справа нікуди не рушила.
Спливали роки, фортеця все також залишалася
місцем, де абсолютно нічого не відбувається. Але напад противника все ще
очікувався. Кілька разів Дроґо мав відпустку додому, в рідне місто. І з кожним візитом він
усі більше відчував, як реальне життя віддаляється від нього. Друзі давно мають
сім’ї, хтось поїхав, хтось вивчився та досяг успіху. Навіть мати мала свої
справи та зацікавлення. Всі жили повноцінним життям, тільки він, Джованні, все
ще чекає чогось, коли можна на повну проявити себе, захистити мешканців від
нападника. Ось ще трохи й такий шанс буде… ще трохи… ворог не так вже й далеко,
він збирається наступати… ворог…
Кілька десятків років Дроґо не мав
анічогісінько, окрім своєї служби. Він просувався в посадах, заслужив авторитет,
постарів та серйозно захворів. А фортеця все стояла, караул все так саме змінювався
за розкладом, накази так само виконувалися, навіть якщо в них і не було сенсу.
Сенс був лише в очікуванні. Але в цьому Дроґо так нічого й не досяг. Хворий
і нікому вже непотрібний він повертається додому. Аж ось розпочинається
справжня війна. Але Джованні надто немічний для подвигу й уже нічого не здатен
зробити. Самотність та гіркі роздуми – ось, що залишилося старому вояці, що
помирає, так і не здійснивши мрій.
«Так бывает, когда самые важные часы жизни
проносятся мимо, не задев нас, и их грохот затихает вдали, а мы остаемся в
одиночестве среди взвихренных сухих листьев, сожалея о том, что упустили
опасный, но славный момент»
Немає коментарів:
Дописати коментар