Брет Істон Елліс "Американський психопат": що стане з тобою, якщо в тебе є все...

Я повинен виглядати на 100% дорого та вишукано. Жодної зайвої складки на костюмі від «Армані», жодної синтетичної нитки в сорочці від «Айк Бехар», шкарпетки з найдорожчого Нью-Йоркського магазину модних речей, труси від не менш відомого бренду, ніж туфлі, та носовичок за сорок баксів з найчистішого шовку. Мій день починається з чищення зубів дорогою щіткою та пастою від відомого на весь світ виробника. Моя робота – це кількагодинне розглядання секретарки, поради, що їй варто вдягти на роботу завтра, переглядання телепередач та тривалі роздуми, в якому ресторані сьогодні обідати. А ввечері я ніяк не можу обрати ресторан – бо потрібен наймодніший та найдорожчий – і ризикую зовсім залишитися без їжі…

Є книги, про які надто важко скласти однозначну думку. Іноді не розумієш – це суцільне лайно чи такий тонкий авторський прийом? З «Американським психопатом» ситуація виявилася ще складнішою.

Оповідь ведеться від особи головного героя, Патріка Бейтмена, що уособлює в собі образ всіх американських яппі кінця 1980-х років. 26-річний синочок заможних батьків, з престижною Гарвардською освітою, офісом на Волл-стріт та розкішною квартирою на Мангетені проводить свої дні виключно у створенні враження. Він сповідує престижне споживання. Адже має значення тільки те, як ти виглядаєш, як тебе сприймають, чи шаленіють від тебе жінки та заздрять друзі.

Перші сторінок 200 роману – це така собі дивовижна екскурсія фірмами, виробниками та брендами, які тільки знає світ на сьогоднішній день. Чесно кажучи, я навіть не уявляла, що на нашій планеті існує стільки брендів одягу, взуття, меблів, аксесуарів, напоїв, косметики, текстилю тощо. І  саме це мене спочатку змусило сильно переживати за адекватність автора. Було дивно, проте цікаво. І я продовжувала читати. Згодом прийшло розуміння, що детальний опис кожного дня Бейтмена, багатосторінкові порожні діалоги його друзів у неприпустимо дорогих ресторанах, тупе цвірінькання коханок – своєрідна карикатура на тогочасне американське суспільство. Щоб все було гарно зовні. Засмага в солярії – для гарного кольору шкіри. Заняття спортом – для гарного тіла. Порошок замість ін’єкцій – бо від нього не залишається зовні ніяких слідів…

А ще якби ж у світі не існувало геїв, негрів, жебраків, повій – всі вони, на думку «лялькового» улюбленця долі Бейтмена, лише людське сміття. Але ж їх надто багато навколо…

Від усього цього можна збожеволіти. І почати вбивати. Але наскільки ж треба бути пересиченою людиною, щоб навіть збочені вбивства перестали викликати будь-які емоції?!

Коли в житті людини є більше, ніж усе, одного разу їй стане нудно. В наш час складно вже вигадати щось нове, все воно – лише оновлення старого та давно відомого. І єдиним засобом полоскотати нерви та хоч якось розважитися стають збочення.

Гидка книжка, хоча і є світовим бестселером. І обережно, в романі дуже багато відвертих сексуальних та насильницьких сцен.

Про магічний реалізм

Мені не дуже подобається магічний реалізм у літературі. Коли я читала твори, написані за допомогою цього прийому, у мене перед очима завжди поставали предмети в стилі стімпанк. А його я теж не люблю. Хоча стімпанк відносять до фантастики, у мене чомусь сталі асоціації саме з магічним реалізмом. Мабуть, така у мене гра уяви.

Коли в реальні події вплетені фантастичні сюжети, міфологія та фольклор (а саме це і є характерною ознакою магічного реалізму як літературного прийому), десь глибоко всередині мене вмикається Станіславський: «не вірю». Мені потрібна або суцільна реальність, або вже академічна фантастика, написана за всіма традиціями жанру. А поєднання одного з іншим я не сприймаю. Проте це стосується далеко не всіх творів. Наприклад, наш славетний український Микола Гоголь був ще той майстер магічного реалізму. Один «Вій» чого вартий! А найвідоміший зразок – «Сто років самотності» Маркеса – невже багатьом не подобається? Погоджуся, що цей роман доволі складно читати, однак в цьому ж і є його «родзинка». І абсолютно все, що в ньому є, кожна строчка, кожне слово і робить твір неперевершеним у своєму роді. До речі, латиноамериканські автори славетні саме магічним реалізмом. Так склалося історично. Можливо, через особливості культури та міфотворчості.

Для того, щоб скласти враження про магічний реалізм та зрозуміти, чи приваблює він саме вас, варто читати Франсуа Рабле («Гаргантюа та Пантагрюель»), Габріеля Гарсія Маркеса (не тільки «Сто років самотності»), Жорже Амаду (свого часу я цілком вдало сприйняла «Дона Флор та два її чоловіки») та навіть Булгакова. Тільки «Майстер та Маргарита» продемонструють всі особливості реалізму та магії в одному флаконі.

Магічний реалізм як літературний прийом нікуди не подінеться. І багато сучасних авторів пишуть і будуть писати такі твори. Є серед них доволі талановиті (Салман Рушді, Маріо Варгас Льоса), а є такі, що доводиться закривати книжку навіть не дочитавши до середини. Але смаки у вісх різні, отже і враження від усього будуть цікавішими.

Андрій Кокотюха "Чорний ліс": з темряви лісів - у темряву розуму

«Історію пишуть переможці, тому в ній не згадується про тих, хто програли». Ці слова належать Артуру Дрекслеру, засновнику НСРПН (NSDAP), і саме так відбулося з історією Другої світової війни. Безліч фактів-покручів, замовчувань та вигадок закарбувалися, на жаль, у свідомості мільйонів радянських людей. Та й за пострадянських часів довести правду про той жахливий період  до багатьох людей неможливо навіть завдяки відкритим архівам.

Але процес триває. Нехай дещо повільно, але він є. Я дійсно це відчуваю та вірю, що згодом ми всі проведемо власну «переоцінку цінностей». Для цього й пишуться книжки, подібні «Чорному лісу». Події, через які нас проводить автор, вигадані. Але ситуація, в якій опинилися західні області України (зокрема Волинь) у 1943 році – абсолютно реальна.

Найгарячіші часи для підпілля УПА, коли доводилося битися з потрійним ворогом – нацистською Німеччиною, польською Армією Крайовою та радянською владою. Проте вони знали, з ким та що воюють. А ось для Максима Коломійця, колишнього міліціонера, доля підготувала серйозні моральні випробування. На чиєму боці правда? Чому «бандерівці» проти СРСР? Чому стали зрадниками? Адже ми одна країна! Та чи дійсно одна?..

Максиму, ув’язненому за вбивство колеги, судилося очолити диверсійну групу. Це вже зараз ми знаємо, що такі групи були одноразові. Їх набирали в тюрмах серед «зеків», відповідно натаскували фізично та психологічно, та закидали в тил ворог для виконання завдань. Не багатьом доводилося вижити або не потрапити в полон. Але сталося так, що потрапив радянський диверсант до партизанського загону УПА. І саме знаходячись там йому доведеться визначитися у своїх переконаннях, багато чого зрозуміти та ухвалити для себе остаточне рішення…

В романі гарно виписані постаті інших героїв, з усіх сторін: німці, поляки, росіяни, українці, НКВД-шники, пропагандисти, розвідники, диверсанти, партизани. Пошматовані країни, розкуйовджені долі, загублені життя.

Це історія про колишніх «тих, що програли», і про «переможців». Проте судити про хід історичних подій будуть наступні покоління. Ми одне з них.

Самуэль Бьорк: "Я путешествую одна", "Сова"

Самюель Бйорк написав (поки що) всього два романи, і обидва вже здобули популярність у Норвегії. Кажуть, літературні критики ставлять Бйорка в один ряд з таким монстром психологічних детективів, як Стіг Ларсон, а романи переводять на кілька десятків мов.

Як для літератора-самоучки дуже непоганий початок.  Хтозна, чому автор вирішив творити під псевдонімом. Справжнє ім`я Бйорка - Фреде Сандер Ойен, і саме під цим ім`ям в Норвегії він є відомим музикантом. Чудове поєднання різних видів мистецтва – музики та літератури, чи не так? Проте в романах і натяку немає на музику.

А є в них два професіонали-детективи, що змушені розслідувати жахливі як для звичайної людини злочини.

Здавалося б, у Бйорка є все, що притаманне класичному детективу:

-          певна подія, обставини якої на початку невідому;

-          таємниця, що з цією подією пов`язана;

-          злочин, який власне і поєднує перше з другим і має бути розкритим.

Звісно ж, автор поступово веде читача до розгадки, ми спостерігаємо за процесом розслідування, та на останніх сторінках нам все стає зрозумілим. І наприкінці ми, сповнені жахом, нарешті розуміємо всі причини події, яку нам подали у зав’язці роману.

Але чи то я вже така розпещена читачка, напхана тим же Стігом Ларсоном, Камілою Лекберг, Сем Хайес та Карін Альвтеген, чи надто багато піару було цих двох романів, але вищий бал поставити їм не можу. Хоча читати було цікаво. Тільки я б 800-сторінкові романи вмістила б на 400 сторінок кожен. Дійсно, можна було б скоротити. Мені здалися розтягнутими діалоги. Коли протягом двох сторінок два герої намагаються тільки розпочати розмову – це якось не дуже цікаво і трохи нудно. А ще забагато описів психологічного стану головних героїв – детективів Холгера Мунка та Мії Крюгер. У першого вічні сімейні проблеми, друга перманентно сидіть на пігулках та алкоголі через психоемоційну травму через втрату рідної сестри. Ні, я все розумію, але поведінка найкращого слідчого в Осло аж надто інфантильна та саморуйнівна.

А в цілому – хороші психологічні детективи для любителів порозмірковувати над мотивами вчинків психопатів ;)

Книжкові закупи

Дещо придбала до "чорної п`ятниці". Замовлення ж саме того дня ще в дорозі ;)

Мариша Пессл "Ночное кино": не варто надто багато дивитися фільми жахів ;)

Я не любитель кіно та надсучасних гаджетів, технології яких оновлюються зі швидкістю світла. Можливо, саме тому я сприйняла цей роман спокійно. «Книга року», «роман-вибух» та інші епітети, якими вже щедро нагородили твір читачі з усього світу, на мене не справили враження. Я належу до невеликого відсотку тих, хто вважає інакше.

Маріша Пессл вибрала правильний хід для привернення уваги до свого другого роману – зробила ставку на інтерактивність. Дійсно, такого у світі паперових книжок ще не було (принаймні, я не зустрічала).

Під час читання у вас буде повне занурення у сюжет, наче ви самі розслідуєте загадкову смерть Олександри, доньки культового режисера трилерів Станіслава Кордови, вештаєтеся сумнівними закладами, намагаєтеся хоча б щось дізнатися про загадкову дівчину у яскраво-червоному пальті, яка викликала у всіх, хто її бачив, неоднозначні емоції. Книга оздоблена фотокопіями псевдодокументів псевдополіцейських розслідувань, скріншотами сайтів, які начебто існують, копіями газетних статей з фотографіями буцімто справжніх людей. І все виглядає цілком справжнім – навіть шматок відірваного паперу із залишками тексту. Чи не захопливо? 

А якщо у вас є айфон, то ви навіть можете потрапити до якихось посилань. Отже оздоблення книги створює непоганий ефект присутності. Думаю, саме цього авторка й добивалася.

Проте для мене це не стало стимулом придбати паперову книгу. Я читала в електронному форматі. Так, враження дещо втрачаються, але цілком можна скласти загальну картину структури та оформлення. Припускаю, якби мені було років 25, я була у захваті від роману. До речі, він нагадав мені твори Дена Брауна саме наявністю цікавих та незвичних «фішок». Тільки в нього ці «фішки» були псевдоісторичними, а в даному випадку задіяні елементи візуальні. І Ден Браун, і Маріша Пессл мене зацікавили рівно на одне прочитання, не більше.

Що стосується сюжету, то я б відзначила тут ще такий прийом авторки: головний герой, загадковий та оповитий жахливими історіями режисер Кордова, присутній під час оповіді тільки віртуально. Тобто події крутяться навколо його постаті, а його самого фізично не має. Він присутній тільки у газетних та інтернет-статтях, свідченнях колишніх його акторок.

Суцільні таємниці, приправлені магією, забобонами, надто дивними фільмами, які знімав режисер на своїй віллі, надлюдський музичний дар Олександри – все це додає роману загадковості, тримає у напруженні та змушує місцями здригатися. Принаймні, таким був авторський задум. Але з магією та жахіттям варто бути обережним, бо навіть найменше перебільшення може викликати в читача протилежний ефект: не цікаво, не страшно та якось штучно.

Утім, книгу прочитати раджу хоча б заради знайомства як з авторкою, так із романом, що набув розголосу.

Книжкові покупки: класика, сучасність, історія...

У мене оновлення бібліотеки: всі книжки видавництва "Клуб Сімейного Дозвілля"