У
листопаді мене спіткало літературне розчарування «в кубі». Одразу три книжки
викликали в мене обурення та образу на авторів за те, що вони так недбало
поставилися до читача.
Енн
Тайлер «Блакитне мереживо долі» (бестселер New York Times)
Сімейні саги я дуже люблю, але
від цієї я добряче розізлилася. Перипетії родини Вітшенків можна було би
сприйняти спокійніше, якби я відчула в романі хоч краплину дбайливості з боку
авторки до читача. Під час читання склалося враження, що нескінченні тьмяні
події кількох поколінь середньої американської родини відбуваються десь далеко
від мене. Ми були як дві паралельні прямі лінії, яким неможливо перетнутися. І
ми так і не перетнулися. Я чесно спостерігала за процесом життя молодих та
старих Вітшенків, та, вочевидь, моя персона їм була сильно байдужа. Їм дійсно
було добре із самими собою, і нескінченні діалоги тільки підтверджують це.
Ґейл Форман «Облиш
мене» (бестселер New York Times)
Ні, не вірю, що вищий прояв
материнської любові – піти геть. Навіть якщо мати виснажена психічно й фізично, та
ще й має неабиякі проблеми із серцем.
Коли історія не заявлена як
фантастика чи містика, я не вірю, що все це може відбутися в реальності. Хоча, безхарактерних
жінок у світі вистачає. Але все одно не вірю. І я дійсно вважаю головну героїню
Мерібет безхарактерною та безвідповідальною. Навіть попри те, що вона
наважилася втекти з дому. Ця втеча і є проявом зазначених вище характеристик. Є
безліч людей, які спочатку створюють собі величезні проблеми, а потім мужньо та
героїчно їх долають. І проблеми через це з’являються вже в їхньому близькому
оточенні. Дуже «доросла» позиція, нічого не скажеш. Героїзм Мерібет варто було
проявити в тому, щоби, по-перше, не дозволяти рідним сідати собі на шию.
По-друге, берегти себе заради власних дітей. Вчасне звернення до кардіолога,
можливо, дозволило би уникнути операції або принаймні провести її не у
терміновому стані, коли життя висить на волосинці.
Закінчення дурощів Мерібет
цілком прогнозоване: вона повернулася до чоловіка та дітей. Нічого корисного та
цікавого зі своєї втечі не отримала ані вона, ані я, коли про все це читала.
Лейла Слімані «Солодка пісня»
(лауреат Гонкурівської премії)
А ось трагічна історія
щасливого подружжя Поля та Міріам з їхніми двома дітками-янголятками могла бути
цілком довершеною та навіть цікавою. Якби не найгірша вада деяких письменників –
обірване закінчення. У випадку ж Лейли Слімані оповідь не проста обірвана, вона
наче кинута на півслові. Наче авторка писала-писала, потім раптово втомилася та
вирішила начхати на читача. Їй байдуже, вона 2016 року стала лауреаткою
престижної літературної премії з цим романом. А в мене через це розвинувся
синдром незавершеною дії. До того ж я не зрозуміла мотивів Луїзи, няньки-вбивці.
Знову – не вірю. Її історію мені хотілося би зрозуміти більш детально, але мене
позбавили в книжці цього задоволення. Також кинута напризволяще сюжетна лінія з
дочкою Луїзи. Тут історія теж обривається вельми несподівано.
Дивна в цьому випадку Гонкурівська
премія. Свого часу її отримували Уельбек, Модіано, Гарі, де Бовуар, Дрюон… «Солодка
пісня» тут явно зайва.
Ось така сумна історія мого
читання відомих творів та іменитих авторів. Відтепер я двічі подумаю перш, ніж
купувати книжку з написом «New
York Times bestseller»
на обкладинці.
Немає коментарів:
Дописати коментар