Що може бути спільного у Льва Толстого, Олександра Пушкіна, Артємія Лєбєдєва, та Савелія Крамарова? Насправді, всі вони тим чи іншим чином (але самі про те не здогадуючись) займалися грою словами, сприяли створенню того, що у сучасному житті ми називаємо елементами «олбанської мови»: меми, орфоарт та ін. Цікаво дізнатися про деталі? Тоді читайте.
Якщо б автором цієї книги був не відомий російській лінгвіст Максим Кронгауз, а хтось інший, я навряд чи б її купила. Але пана Кронгауза поважаю як професіонала, часто читаю його статті. Тому «Самоучитель олбанского» з цікавістю відкрила, та… прочитала за три години.
Ця книга – не самовчитель у прямому значенні. Це скоріше довідник з інтерент-комунікацій, в якому хронологічно подається історія виникнення, розповсюдження та занепаду явищ мережевого спілкування від моменту появи на теренах пострадянського простору і до 2012 року (саме цього року написана книжка). Чому я не взялася б за читання, якби був інший автор? Справа в тому, що Кронгауз аналізує явища мови інтернету з позиції мовознавця. Чому саме виникло таке явище? Яка його фонетична та морфологічна структура? Як воно розвивалося і на тлі чого? Все це робить оповідь дуже цікавою не тільки з історичної точки зору, а й навіть з наукової. Варто додати, що авторський стиль викладення матеріалу настільки дотепний, розумний, послідовний та з почуттям гумору, що читання стає вдвоє цікавішим.
Я відношуся до того покоління, чиє знайомство з інтернетом прийшлося якраз на 90-ті роки 20 століття, тому все, про що йдеться в книзі, мені знайомо. Я сама була частиною того комунікативного простору, який автор узагальнюючи назвав «олбанською мовою», і протягом читання поступово виходили з глибин довгострокової пам`яті всі кумедні слівця, абревіатури, меми, смайли та сайти, багато з яких вже не існують.
Немає коментарів:
Дописати коментар