Читопис 2017: підсумки

Кількість прочитаних книжок - 145

Кількість куплених книжок - 194

Статистика за місяцями:

січень - 11

лютий - 11

березень - 14

квітень - 6

травень - 15

червень - 12

липень - 11

серпень - 12

вересень - 15

жовтень - 11

листопад - 11

грудень - 16

Статистика за різновидами літератури:

художня проза - 109

документальна (non-fiction) - 35

поезія - 1

для дітей - 4

для дорослих - 141

Підсумки читацького року 2016

Відгуки на деякі книжки

Читопис грудня 2017

Попри те, що до кінця місяця кілька днів, я вже закрила читацький грудень. 

Отже:

загалом прочитано - 15 книжок. З них:

11 - художня література
4 - нон-фіншн

"Тепло його долонь"

Ієн Бенкс "Осина фабрика"

Я завжди вважала себе людиною з добре розвиненою уявою та багатою фантазією. Але з моменту, коли перегорнула останню сторінку книжки, ілюзія розбилася на друзки. Навіть якби я повернула час назад та обрала з безлічі варіантів розвитку подій найідеальніше, я й тоді не змогла би, мабуть, передбачити фінал роману.

Після розв’язки, що сильно б’є по свідомості (як головного героя, так і читача), Френк Колдгейм також ставив собі запитання: що сталося б, якби все від самого початку пішло за іншим життєвим сценарієм. Можливо, вийшло би інакше. Але до чого тут думати та шкодувати про те, чого так і не відбулося? Тепер належить жити з тим, що є.

Майже до останніх сторінок я вважала головного героя та творця моторошної «осиної фабрики» Френка клінічним психопатом, що холоднокровно вбиває людей та тварин. Та не просто вбиває, а змушує їх пройти крізь доволі тривалий, продуманий до деталей сценарій смерті, породжений його збоченим розумом. Але те, що чекало на мене наприкінці оповіді, змусило настільки кардинально змінити думку про всю сімейку Колдгеймів, що я мало не фізично відчула всю силу тих емоцій, які, мабуть, пережив Френк, коли дізнався те, про що дізнаватися йому було не можна.

Поки що я більше не читатиму інших романів Ієна Бенкса. Нехай цей перший з його прочитаних творів залишиться в моїй пам’яті хорошим зразком сучасної готичної літератури з елементами соціальної драми та значними вкрапленнями психології особистості. 

Як і Френку, мені також потрібен час...

13 суттєво недооцінених книжок, які варто додати до списку читання кожному книголюбу

Ви читаєте Гаррі Поттера вже дванадцятий раз поспіль? Відкладіть та почитайте замість нього ось таке…

Спільнота BuzzFeed провела опитування серед читачів про книжки, які вони вважають недооціненими. І ось, що книголюби радять додати до своїх читацьких списків.

1. "The Art of Racing in the Rain" by Garth Stein 

2. "Heart-Shaped Box" by Joe Hill

3. "Little, Big" by John Crowley

4. "The Wasp Factory" by Iain Banks

5. "The Piano Teacher" by Elfriede Jelinek

6. "The Mysterious Island" by Jules Verne

7. "The Unbearable Lightness of Being" by Milan Kundera

8. "I’ll Give You the Sun" by Jandy Nelson

9. "Every Day" by David Levithan

10. "The Book of Lost Things" by John Connelly

11. "A Prayer for Owen Meany" by John Irving

12. "I Am the Messenger" by Markus Zusak

13. "Miss Peregrine's Home for Peculiar Children" by Ransom Riggs

 За матеріалами: BuzzFeed 

Юрій Ярема «Тепло його долонь»

З першим в Україні гей-романом, який вийшов друком у "Видавництві Анетти Антоненко" ще 2015 року, я мала нагоду познайомитися тільки зараз. Я би назвала цей твір повістю через його невеликий обсяг, але моє позитивне враження від книжки від того не зміниться. Отже, нехай буде роман.

Тема, що виходить за межі загальноприйнятих уявлень, завжди викликає в суспільстві безліч суперечок, словесних бійок, негативних відгуків та, боронь боже, закликів до бойкотування чи погроз розправи. Нещодавно така доля спіткала книжку Лариси Денисенко «Майя та її мами». І це, на жаль, не поодинокий випадок.

І попри всі негаразди та критику література про «інакшість» людини в світі продовжує з’являтися, і хороші книжки варто неодмінно читати. «Тепло його долонь» і є такою книжкою. Тому що цей роман не про пропагування одностатевих стосунків, в ньому відсутні сексуальні сцени. Це книжка про почуття людини, яка прагне кохання. А кохання не має статі.

Головний герой роману Остап, 25-річний хлопець із провінційного українського міста, після розчарування в першому коханні вирушає до Києва. У столиці на нього чекає нова престижна робота, а вдома залишаються давні хороші друзі, які завжди поруч та готові допомогти. Наче все є у молодої людини для щастя: кар’єра, професійна реалізація, гроші, квартира. Але немає найнеобхіднішого, без чого в людини немов обрізані крила – кохання.  

Ми всі так прагнемо тепла та сімейного затишку поруч із «своєю» людиною. Комусь пощастило зустріти любов раніше, комусь пізніше, після багатьох зрад та розчарувань. Але ми маємо дочекатися. Тому що в кожної людини на планеті є той, хто одного разу опиниться поруч та більше нікуди не піде…

У своїй щирій, добрій та чутливій книзі автор показав життя геїв у сучасному світі. Доволі жорстокому, навіть у прогресивній столиці. У Києві Остап зазнає образ, цькування та навіть фізичного насильства тільки за те, що він стильно вдягається та не звертає уваги на дівчат. Молодому чоловікові, який звик пробачати людей і поважати їх лише за те, що вони люди, важко віднайти відповіді на складні життєві запитання. Він ставить їх «примарам» свого життя – Самоті, Долі, Чеканню. Він розмірковує над сенсом людської природи з випадковими попутниками в поїзді. Він почувається немов вовк, якого загоничі женуть у пастку, не залишаючи жодного шансу та права на життя. І саме так одні люди чинять з іншими в цивілізованому ХХІ столітті.

Але Остап неодмінно відчує те вистраждане та жадане тепло, якого так прагнув. Адже віра в краще завжди перемагає.

***

Хто має моральне право вирішувати, кому жити на землі, а кому ні? Хто визначає, які стосунки «правильні», а які треба заборонити? Бог, на якого так часто посилаються найзухваліші обвинувачі? Ні, це вони самі взяли на себе роль бога. Чи не заважка ноша?  

Книжкові розчарування: листопад 2017

У листопаді мене спіткало літературне розчарування «в кубі». Одразу три книжки викликали в мене обурення та образу на авторів за те, що вони так недбало поставилися до читача.

Енн Тайлер «Блакитне мереживо долі» (бестселер New York Times)

Сімейні саги я дуже люблю, але від цієї я добряче розізлилася. Перипетії родини Вітшенків можна було би сприйняти спокійніше, якби я відчула в романі хоч краплину дбайливості з боку авторки до читача. Під час читання склалося враження, що нескінченні тьмяні події кількох поколінь середньої американської родини відбуваються десь далеко від мене. Ми були як дві паралельні прямі лінії, яким неможливо перетнутися. І ми так і не перетнулися. Я чесно спостерігала за процесом життя молодих та старих Вітшенків, та, вочевидь, моя персона їм була сильно байдужа. Їм дійсно було добре із самими собою, і нескінченні діалоги тільки підтверджують це.

Ґейл Форман  «Облиш мене» (бестселер New York Times)

Ні, не вірю, що вищий прояв материнської любові – піти геть. Навіть якщо мати виснажена психічно й фізично, та ще й має неабиякі проблеми із серцем.

Коли історія не заявлена як фантастика чи містика, я не вірю, що все це може відбутися в реальності. Хоча, безхарактерних жінок у світі вистачає. Але все одно не вірю. І я дійсно вважаю головну героїню Мерібет безхарактерною та безвідповідальною. Навіть попри те, що вона наважилася втекти з дому. Ця втеча і є проявом зазначених вище характеристик. Є безліч людей, які спочатку створюють собі величезні проблеми, а потім мужньо та героїчно їх долають. І проблеми через це з’являються вже в їхньому близькому оточенні. Дуже «доросла» позиція, нічого не скажеш. Героїзм Мерібет варто було проявити в тому, щоби, по-перше, не дозволяти рідним сідати собі на шию. По-друге, берегти себе заради власних дітей. Вчасне звернення до кардіолога, можливо, дозволило би уникнути операції або принаймні провести її не у терміновому стані, коли життя висить на волосинці.

Закінчення дурощів Мерібет цілком прогнозоване: вона повернулася до чоловіка та дітей. Нічого корисного та цікавого зі своєї втечі не отримала ані вона, ані я, коли про все це читала.

Лейла Слімані «Солодка пісня» (лауреат Гонкурівської премії)

А ось трагічна історія щасливого подружжя Поля та Міріам з їхніми двома дітками-янголятками могла бути цілком довершеною та навіть цікавою. Якби не найгірша вада деяких письменників – обірване закінчення. У випадку ж Лейли Слімані оповідь не проста обірвана, вона наче кинута на півслові. Наче авторка писала-писала, потім раптово втомилася та вирішила начхати на читача. Їй байдуже, вона 2016 року стала лауреаткою престижної літературної премії з цим романом. А в мене через це розвинувся синдром незавершеною дії. До того ж я не зрозуміла мотивів Луїзи, няньки-вбивці. Знову – не вірю. Її історію мені хотілося би зрозуміти більш детально, але мене позбавили в книжці цього задоволення. Також кинута напризволяще сюжетна лінія з дочкою Луїзи. Тут історія теж обривається вельми несподівано.

Дивна в цьому випадку Гонкурівська премія. Свого часу її отримували Уельбек, Модіано, Гарі, де Бовуар, Дрюон… «Солодка пісня» тут явно зайва.

Ось така сумна історія мого читання відомих творів та іменитих авторів. Відтепер я двічі подумаю перш, ніж купувати книжку з написом «New York Times bestseller» на обкладинці.

Читопис: листопад 2017 року

Прочитано 11 книжок. З них:
8 - худ. літ.
11 - нон-фікшн

Огляди:

"Пиши, сокращай"

"Білі зуби"

"Особистий простір"

"Темна матерія"

"Тінь вітру" (до загального списку не додавалася, оскільки я її перечитувала)