пʼятниця, 30 жовтня 2015 р.

Питирим Сорокин "Человек. Цивилизаця. Общество"

 
Сборник работ человека, которого по праву называют одним из отцов-основателей социологии, может служить отличным учебником по этой науке. Возможно, сейчас это так и есть, но я в студенчестве не была знакома с деятельностью Питирима Сорокина. Тогдашняя университетская программа стандартного курса социологии предполагала другие имена. Но никогда не поздно начать сначала, вот и для меня социология открылась в новом аспекте.

Книга составлена как любой классический сборник научных трудов: начальные главы посвящены науке в целом, её месту среди других дисциплин, понятиям. Автор приводит довольно много различных трактовок социологии как отечественных, так и зарубежных исследователей. Но также и делает акцент именно та той формулировке и сути, какие вывел сам, и на основании которых в книге рассмотрены все другие смежные понятия и социальные явления.

Последним, кстати, в сборнике отводится внушительное количество страниц и глав. Характерно, что все нюансы поведения человека в социуме расписаны настолько понятно и интересно, что в моём понимании не вписывается в рамки строгого научного трактата. Принимаясь за чтение я подсознательно ожидала именно этого, несмотря на жгучий интерес к Сорокину. И была несказанно рада, обнаружив научный, но вместе с тем понятный и весьма лёгкий стиль написания. Именно так и должны писаться научные работы и учебники.

Особый имнтерес лично у меня вызвала глава о революции 1917 года, которую автор назвал: "Бойня: революция 1917 года". Питирим Сорокин был непосредственным участником тех событий, и скозь призму происходящего вывел и дал оценку многим социальным явлениям отдельного индивида и толпы.

Всем, кто интересуется социологией в целом и взгядам на науку и поведение людей именно Питирима Сорокина, искренне рекомендую эту книгу. Да и все другие его работы. Именно ими я и планирую заняться в ближайшее время.

середа, 28 жовтня 2015 р.

Фэнни Флэгг "На бензоколонке только девушки": два мира, множество судеб


 
Девушки милые и ветреные, хрупкие и симпатичные. Девушки бегают на свидания и пишут в своих девичьих дневниках о самом сокровенном. Девушки умеют нравиться юношам, помогают родителям, уважают братьев и сестёр.

Девушки храбры и стойки. Девушки помогают армии и Красному кресту. В самые тяжёлые для страны времена девушки выполняют тяжёлую работу по заправке и починке автомобилей, потому что все юноши ушли на войну. Девушки пишут им бодрящие письма, наполненные весельем и оптимизмом, тогда как души девушек разрываются от страха за своих юношей, за своих детей. Но не за себя. Девушки умело управляют военными самолётами, правда, пока ещё не знают, что никакого признания Дядюшка Сэм, на благо которого отданы тело и душа, а иногда и жизнь, им не даст. И пройдёт почти 30 лет, когда американских лётчиц, легендарных «ос», признают героями Второй мировой войны. Но это будет позже, а пока отчаянные девушки продолжают делать то, что велят им их огромные и пылкие сердца…

Семейная сага, в которой главная роль отведена Женщине. Да, семья невозможна без мужчин, и они в этом романе также показаны великолепно. Будь то поляк-эмигрант, бежавший в начале 20 века из Польши, гнувшейся под давлением Российской империи. Будь то молодой красавец-лётчик, британский подданный, в которого так была влюблена Софи, и который не оставил после себя ей ничего, кроме крохотного младенца. Девочка проживёт долгую и счастливую жизнь, всю себя посвятив любимой семье – мужу и детям. Вот только, однажды счастье может вдруг оказаться призрачной дымкой. Будто и не было всех этих лет. Всё было не то, не так и не в то время. В 60 лет принять кардинальные перемены сложно, но возможно. Пусть тяжело, пусть тебя считают параноиком и «не в своём уме». Впрочем, девочка всегда боялась выжить из ума в старости, даже когда стала взрослой женщиной.
Но даже у самых кардинальных перемен есть обратная сторона. И именно благодаря этой стороне Сьюки – девочка в душе и женщина по возрасту – наконец обрела себя настоящую. В конце книги она скажет, что всё случается с людьми именно так, как было предначертано. И ей тоже нечего жаловаться. Её жизнь – это именно то, что произошло. И она счастлива.

…Девушки умеют делать многое. Они создают крепкие семьи, воспитывают прекрасных детей, сутками напролёт скручивают бинты для госпиталей или перегоняют военные самолёты. Они умеют делать всё. Ради тех юношей, которых ждут. Ради будущей чудесной жизни, ради своей страны. И пока есть рядом любимые люди, девушки будут изменять мир. Ради любви.

 

вівторок, 27 жовтня 2015 р.

Книжные аксессуары

Закладки для книг в виде книжных корешков ;)



Осень - прекрасное время для чтения классики



Нынче осенью у меня запланированы к прочтению вот эти классические произведения:


Вивчаймо мови?


Що може бути спільного у Льва Толстого, Олександра Пушкіна, Артємія Лєбєдєва, та Савелія Крамарова? Насправді, всі вони тим чи іншим чином (але самі про те не здогадуючись) займалися грою словами, сприяли створенню того, що у сучасному житті ми називаємо елементами «олбанської мови»: меми, орфоарт та ін. Цікаво дізнатися про деталі? Тоді читайте. 

Якщо б автором цієї книги був не відомий російській лінгвіст Максим Кронгауз, а хтось інший, я навряд чи б її купила. Але пана Кронгауза поважаю як професіонала, часто читаю його статті. Тому «Самоучитель олбанского» з цікавістю відкрила, та… прочитала за три години.

Ця книга – не самовчитель у прямому значенні. Це скоріше довідник з інтерент-комунікацій, в якому хронологічно подається історія виникнення, розповсюдження та занепаду явищ мережевого спілкування від моменту появи на теренах пострадянського простору і до 2012 року (саме цього року написана книжка). Чому я не взялася б за читання, якби був інший автор? Справа в тому, що Кронгауз аналізує явища мови інтернету з позиції мовознавця. Чому саме виникло таке явище? Яка його фонетична та морфологічна структура? Як воно розвивалося і на тлі чого? Все це робить оповідь дуже цікавою не тільки з історичної точки зору, а й навіть з наукової. Варто додати, що авторський стиль викладення матеріалу настільки дотепний, розумний, послідовний та з почуттям гумору, що читання стає вдвоє цікавішим.

Я відношуся до того покоління, чиє знайомство з інтернетом прийшлося якраз на 90-ті роки 20 століття, тому все, про що йдеться в книзі, мені знайомо. Я сама була частиною того комунікативного простору, який автор узагальнюючи назвав «олбанською мовою», і протягом читання поступово виходили з глибин довгострокової пам`яті всі кумедні слівця, абревіатури, меми, смайли та сайти, багато з яких вже не існують.

Мої "котячі" книги

Осінні кольори з канадським присмаком

Люсі-Мод Монтгомері поза сумнівами - чудова письменниця, який вдалося яскраво та гарно передати не тільки історію Енн, але й закохати читача у Канаду...

У мене є вся серія про руду дівчинку, але написати я хотіла лише про першу книгу.

Про що я подумала одразу, перегорнувши останню сторінку першої книжки серії про Енн Ширлі, було: "Шкода, що в юнацтві мені не довелося познайомитися з цією рудою одинадцятирічною розумницею". Цю дівчинку з такою любов`ю описала Люсі-Мод Монтгомері, настільки яскраво створила характер та зовнішність, що мені навіть не потрібна була картинка на обкладинці книги, настільки детально я уявляла собі головну героїню.

Так, за радянських часів чи то не видавали істоюю про Енн, чи то тираж був настільки мізерним, що навіть у моєму обласному місті-мільйоннику знайти роман було неможливо. Та я навіть і не знала про нього. Канадська література кінця 19 - початку 20 століть теж якось промайнула повз. Проте це нічого, надолужити ніколи не пізно. 

Книжка складається немов би з кількох маленьких оповідань з життя Енн, які пов`язані між собою хронологічно та сюжетно. Найперше з них - найпрекрасніший день з життя дівчинки, коли вона випадково (а чи випадково?) потрапила до ферми Зелені Дахи. З кожним наступним оповіданням авторка поступово описує життя Енн, її радощі та хвилювання, дружбу та навчання, мрії та дорослішання. Така побудова опису дуже вдала, оскілька книжка призначена, перш за все, підліткам, тож читати окремі історії з життя Енн школярам зручно та й не набридає.

Але, попри всі теплі слова на адресу авторки та її саги, які я сказала та могла б сказати ще багато, читати інші 5 книжок про балакучу дівчину-безбатченко поки що не буду. Коли книжки пишуться для певного віку, я вірю, що в цьому є сенс. Тож, ця історія стала б мені у нагоді років у 20. А в 40 навіть така мила та повчальна оповідь здається мені надто чистою, надто причесаною, надто відпрасованою, з бантиками та рюшами. Хоча життя героїні не є лагідним та завжди безхмарним, мені не вистачає дії. Плавна розповідь, багато деталей - іноді цікавих, іноді нудних, підліткові витівки - все це я давно пережила и перемріяла, коли була у тому ж віці, що й Енн. Дитячі мрії з часом гаснуть або трансформуютсья у мрії вже дорослої людини. Однак я вважаю себе дитиною у глибині душі, мрійливою та з бататою уявою. Я така є. Але читати вже хочеться дещо про інше...