пʼятниця, 31 серпня 2018 р.

пʼятниця, 17 серпня 2018 р.

Дино Буццати «Татарская пустыня»



«...время промчалось до того быстро, что его душа не успела состариться»

Час спливає надто швидко, аби людина могла вчасно зупинитися, озирнутися, на мить затамувати подих, знову глибоко вдихнути й піти новим відрізком свого життя. Ми завжди чекаємо кращого: нагоди, погоди, події, кохання, роботи, подвигу. А все це не настає ніколи. І на заході свого життєвого шляху ми раптом відчуємо страшну тугу за тим, чого так і не сталося. І туга буде навіть не тому, що щось не настало, а тому, що ми сильно ображені на долю за тривале очікування. Яке виявилося марним. Ми просто згаяли дорогоцінний час.

Джованні Дроґо, молодий двадцятип’ятирічний офіцер, що мріє про славу та звитягу, прибуває за призначенням на далекий форт, розташований у Татарській пустелі. Тут він прагне проявити свої сильні сторони, захищаючи свою країну від ворога. Адже там, по той бік величезної порожньої пустелі, є ворог, що неодмінно має рано чи пізно порушити спокій фортеці та країни. Джованні дійсно вірив у наявність потенційних нападників – татарських орд, і дійсно докладав зусиль для оборони країни на форпості в пустелі.

Вже з перших місяців служби молодого офіцера автор показує штучність та безглуздість системи, в якій опинився Дроґо. Кількатисячний гарнізон охороняє форт, на який ніколи ніхто не нападав. Наявність нелогічних, абсурдних інструкцій Джованні розпізнав майже одразу після початку своєї служби. Як людина вдумлива, він намагався спочатку прояснити всі дивні ситуації, спілкуючись із командирами, із колегами. Йому розповідали різні речі. Але далі власних висновків справа нікуди не рушила.

Спливали роки, фортеця все також залишалася місцем, де абсолютно нічого не відбувається. Але напад противника все ще очікувався. Кілька разів Дроґо мав відпустку додому, в рідне місто. І з кожним візитом він усі більше відчував, як реальне життя віддаляється від нього. Друзі давно мають сім’ї, хтось поїхав, хтось вивчився та досяг успіху. Навіть мати мала свої справи та зацікавлення. Всі жили повноцінним життям, тільки він, Джованні, все ще чекає чогось, коли можна на повну проявити себе, захистити мешканців від нападника. Ось ще трохи й такий шанс буде… ще трохи… ворог не так вже й далеко, він збирається наступати… ворог…

Кілька десятків років Дроґо не мав анічогісінько, окрім своєї служби. Він просувався в посадах, заслужив авторитет, постарів та серйозно захворів. А фортеця все стояла, караул все так саме змінювався за розкладом, накази так само виконувалися, навіть якщо в них і не було сенсу. Сенс був лише в очікуванні. Але в цьому Дроґо так нічого й не досяг. Хворий і нікому вже непотрібний він повертається додому. Аж ось розпочинається справжня війна. Але Джованні надто немічний для подвигу й уже нічого не здатен зробити. Самотність та гіркі роздуми – ось, що залишилося старому вояці, що помирає, так і не здійснивши мрій.

«Так бывает, когда самые важные часы жизни проносятся мимо, не задев нас, и их грохот затихает вдали, а мы остаемся в одиночестве среди взвихренных сухих листьев, сожалея о том, что упустили опасный, но славный момент»

У кожного є своя персональна «татарська пустеля». Це певна межа, за якою ми намагаємося роздивитися те, що зовсім скоро зробить нас щасливими. І ми чекаємо місяці, роки, десятиліття. Потрібно зруйнувати той «форт» в душі й у думках, перетнути усю свою «пустелю», якою б величезною вона не була, та почати жити в цю секунду…

вівторок, 14 серпня 2018 р.

Філіп Еріа «Зіпсовані діти»


Порівнюючи зараз усі частини саги я усвідомлюю, що саме в «Зіпсованих дітях» автор найдетальніше зобразив потужність та єдність клану Буссарделів у їх найжорстокіших інтригах щодо членів своєї ж родини.
Ненависть і страх здатні зціпити людей не гірше за сталевий ланцюг. Ненависть до тих, хто обрав власний життєвий шлях, а не той, що був уготований старійшинами роду. До тих, хто насмілився заперечити способу життю, який склався століттями та, чого вже кривити душею, давно смердить нафталіном. А страх від того, що доля вигнанця в межах не тільки однієї родини, а й усього вищого суспільства Парижа, може спіткати й тебе. І часто для того, щоби потрапити в пожиттєву немилість, достатньо навіть малесенької краплини.
У центрі роману – 25-річна Агнес Буссардель, онука тієї самої Амелі, старійшини родини. Але зараз Амелі вже надто стара, вона ледь пересувається своїм фамільним маєтком. І називають її відтепер виключно «бабуся». Зате Агнес - молода та здорова, вона успадкувала щільну міцну статуру й високий зріст буссарделівських жінок.
На початку оповіді ця модна французька панянка повертається зі США, де прожила два роки. Перед від’їздом за океан Агнес поставила всю родину перед фактом: вона має намір навчатися в університеті. І не встигла родини оговтатися від новини, як трансатлантичний лайнер повіз дівчину подалі від ненависного світу, де володарювали Буссарделі.
Два роки в Америці змінили Агнес. Її краса розквітла, вона познайомилася із зовсім іншим життям, таким не схожим на французьке. Більш розкута поведінка, весела молодь, шалене університетське буття. Перше кохання, перше усвідомлення глибокої прірви світоглядів двох юних сердець…
Утім, це лише зараз Агнес думає, що змінилася. Пізніше вона зрозуміє, що завжди  була та залишається справжньою Буссардель. Хоча й без схильності до інтриг та без ненависті. Навпаки, в серці Агнес живе щира любов, справедливість, мужність та чесність.
Після повернення Агнес очікувала новина. У теперішньої господині клану, тітки Емми, визрів таємний план: вона задумала видати заміж норовисту племінницю за такого ж незручного родича – кузена Ксав’є. І позбутися таким чином обох неслухів. Але не так сталося, як гадалося. У долю двох «жертв» однієї сім’ї втрутилася таємниця, яка перевернула все…
Багато гірких та щасливих подій випало на долю Агнес. Каліцтво чоловіка, його викрадення, смерть, яку вона стійко пережила. Адже в неї є малюк Роккі, єдина втіха в житті, що залишилася після остаточного розриву з родиною.
Але Буссарделі не були би собою, якби знову не втрутилися в мирний плин життя Агнеси із сином на мисі Байо, єдиному, що залишилося від спадщини Ксав’є.
Подальші події роману розгортаються в інший період історії. Сумний для всіх країн Європи та для мільйонів людей по всьому світові. Саме Агнес стане для Буссарделів променем надії та порятунку. Хоча надто важки визнавати помилки минулого... Гірки часи все розставляють на місця, потрібно лише жити. Попри все.

пʼятниця, 10 серпня 2018 р.

Максим Бутченко «1918. Місто надій»


«Лише вільна людина має честь і гідність»

Рівно 100 років тому українці прагнули волі. Усі їхні сподівання, надії та бажання уособлювала в собі У.Н.Р. (Українська Народна Республіка), до лав якої тоді стали сотні офіцерів колишньої царської армії. Адже вони були українцями та воліли служити й далі, але вже своїй рідній державі.

Чому саме армії У.Н.Р. не вдалося стримати навалу більшовиків, чому допустили масові вбивства в Києві за наказами Муравйова – можуть докладно розповісти історичні документи. Роман же Максима Бутченка «1918. Місто надій» більше привертає увагу до героїв на тлі тих подій. А це і конкретні реальні постаті (Симон Петлюра, Кіквідзе, Примаков, Муравйов), і уособлення багатьох відомих та не дуже захисників України (Павло Вітко, офіцер армії УНР).

Основні події твору відбуваються протягом кількох місяців переважно у Києві. То були надто важкі часи для всіх, хто опинився в жорнах наслідків більшовицького перевороту. Проте саме в такий період найкраще видно людську сутність. Образ кожного героя, головного та другорядного, виписаний детально та щиро. Легко уявити не тільки зовнішність, а й навіть душевні пориви персонажа, відчути його емоції та думки. Власне, це авторові вдається завжди (чого варті тільки реалістичні характери в романі «Куркуль»). На диво, з особливою ніжністю автор змалював образ дружини Вітка – Ганни. Вона не має стосунку до бойових дій, але саме вона є міцним щитом для свого чоловіка, для своєї хворої матері та, згодом, і для Маруськи. Тендітна пані, колишня вихованка Інституту шляхетних дівчат, вона наче зіткана з тонкої вишуканої тканини. Але саме вона являє собою приклад мужності, поваги та гідності навіть опинившись у тюрмі. Образ Ганни завжди подумки носив із собою Павло. Можливо, це вберігало його, коли він дивився в обличчя смерті…

Антагоністичні герої в романі показані не упереджено, так само детально та з увагою до кожного. Спостерігаючи за ними в різних ситуаціях, природних саме для них, читач має змогу самостійно скласти думку про персонажа. Адже про вчинки людини говорять її дії.

Ця книжка не про суто історію. Ця книжка про людей, що творили ту історію по різні боки тонкої та складної межі, що розділяє волю і поневолення, добро та зло, світло й темряву.

На довгих 100 років, на жаль, Україна залишилася в темряві. Але не втратила честь і гідність. Роман «1918. Місто надій» нагадав усім нам про те, що час настав.

середа, 1 серпня 2018 р.

Читопис липня 2018


Прочитано: 17 книжок

З них: 
12 - худ.літ.
5 - нон-фікшн

Географія читання:

Україна - 8
Велика Британія - 4
Австрія - 1
Норвегія - 1
Франція - 1
США - 1
рф - 1