середа, 31 січня 2018 р.

Читопис січня 2018


📚Прочитано - 16 книжок
З них:
14 - художня літ-ра
2 - нон-фікшн
🧚‍♀дитячі - 4
🇺🇦українські автори - 5
🎩класика - 1
🗺Географія читання (країна автора):
🇬🇧Велика Британія - 4
🇺🇸США - 6
🇺🇦Україна - 5
🇦🇺Австралія - 1

пʼятниця, 26 січня 2018 р.

Котячо-мишачі історії Галини Вдовиченко 🐈🐁


Серед безлічі дитячих книжок хочеться віднайти щось таке, що «зачепить» навіть дорослого. Всіляке фентезі, казки, пригоди — це, безперечно, цікаво, пізнавально, захопливо, яскраво та смішно. Проте я завжди вважала, що саме тема котів є стовідсотково безпрограшним варіантом. А віднедавна до котів додалися ще й миші. Принаймні, у моєму персональному рейтингу найцікавіших тем для створення художньої розповіді для дітей та дорослих. 

Знайомство з кумедними вусатими створіннями раджу починати з книжки «36 і 6 котів». Самі коти кажуть, що їх загалом 42, але це таке негарне число, наче дуже висока та небезпечна температура тіла. Це сумно. А ось 36 і 6 — абсолютно нормальна температура для того, щоби почуватися здоровим та веселим. Сміх, як відомо, додає здоров’я та довголіття. А така кількість різнісіньких вуличних котів просто переверне ваше життя з ніг на голову! Багато реготу під час читання забезпечено. Перевірила на собі. Отже, 36 дорослих котів та 6 кошенят одним дощовим вечором попросяться до вашої квартири переночувати. Та залишаться надовго. Вони веселі, музикальні, танцьовиті, різнокольорові та дуже-дуже чемні. Коли в них є на це настрій. І з ними подружитися дуже легко, адже кожен має свій характер та кумедне ім’я. А ще вони неодмінно принесуть вам успіх у бізнесі та прибуток! Ну просто чарівні коти. 

У повісті «36 і 6 котів-детективів» пухнасте «стадо» переключиться з танців на живопис та розслідування злочину. Якась падлюка насмілилася поцупити котячі картини, виконані в техніці дряпопису. Але коти вже нашорошили вуха та беруться до справ. 

«Мишкові миші», тобто миші, що дружать із хлопчиком Мишком, теж веселі музики-бешкетники. І не менш розумні й дотепні, як їхні пазурясті природні антагоністи. Усі мишки мають різний характер, віддають перевагу різному стилю в одязі, але разом створюють рок-гурт. Уявляєте? 

Навдивовижу прекрасні книжки. Не знаю, чи є діти, яким би не сподобалися коти та миші Галини Вдовиченко. Але якщо таких знаєте, то не кажіть мені. Не повірю 😋

пʼятниця, 19 січня 2018 р.

Максим Бутченко «После огня»


Максим Бутченко в своєму новому творі запропонував зазирнути в минуле, в часи Карибської кризи 1962 року. Але в минуле уявне. Якщо би конфлікт між СРСР та США закінчився по-іншому? Що сталося б, якби голови двох наддержав не змогли домовитися й розпочалася б ядерна війна? Так, історія не знає умовностей. Процеси або відбуваються, або ні. Ми можемо лише констатувати факт, а згодом аналізувати наслідки. Проте жанр альтернативної історії, в якому й написаний роман, дозволяє подивитися на можливі наслідки іншого ходу історії саме завдяки запитанню «якщо б». Мій знайомий історик якось сказав: ми маємо давати моральну оцінку історичним подіям, аби засвоїти уроки та в подальшому обрати правильний шлях. І в кожного своя відповідальність. У фахівців – наукові вишукування, в пересічних громадян – вивчення історії, зіставлення фактів та розмірковування. А в письменників – спонукання до всього зазначеного через художні твори.

Отже, Кеннеді та Хрущов не домовилися. Ядерні вибухи винищили Європу та США. Півсвіту стерто з поверхні Землі. Є тільки радіація, отруйний безмежний океан, чорний дощ, гори трупів та якась кількість нещасних живих істот, які колись були людьми. Вони вмирають у жахливих фізичних стражданнях. У всього живого не залишилося жодних шансів. Але родини обох президентів та їхнє найближче оточення заздалегідь сховалися в бункерах…

Оповідь починається з моменту падіння літака, на якому намагалися втекти на радянську військову базу, розташовану на віддаленому острові, Нікіта Хрущов, його дружина Ніна та персональний охоронець генсека Микола. Дивом усім трьом вдалося вижити. Але вижив ще й Джон Кеннеді. Його літак теж розбився, а родина, вочевидь, загинула. Віднині острів, фактично єдине місце на планеті, куди ще не долетів ядерний попіл, стане й прихистком, і в’язницею для тих, хто взяв на себе обов’язки бога та вирішив, що має право вершити долю світу.

Ми поглянемо на останню війну їхніми очима. Намагатимемося зрозуміти, чому вони створили всесвітній хаос. Спробуємо проаналізувати їхні думки та прислухаємося до каяття, коли вони благатимуть швидкої смерті. Вони подбали про все: про власну безпеку, про запасні плани дій… Але не замислилися про найголовніше – після апокаліпсису не буде, над ким володарювати, а пекло опиниться набагато ближче, ніж здавалося.

На острові ще є люди. Вони відчувають колапс життя, але вони ще живі. Тільки вони більше не мають нічого, завдяки чому колись називалися Людьми. Немає більше країн, законів, влади, моралі, їжі. Немає нічого. Здається, наче все темне, що приховане в людині, вийшло на поверхню. Задля виживання люди вбивають одне одного.

«Наверное, люди умрут не от ядерного взрыва, а от голода. Самое страшное, что голодный человек превращается в зверя… Если только еда – это единственное, что отделяет нас от животного, то горе нам».

Із жахом дивлячись на все це, Джон починає усвідомлювати, що наробила амбітність та гординя володарів світу, до чого призвело бажання бути крутішим за усіх:

«Люди будут чаще сходить с ума. Мне говорили, что из-за ядерной войны люди совсем потеряют человеческое обличье, потому что от их прежней жизни не останется ничего…»

Поступово, після поневірянь, катувань, фізичних та моральних страждань, колишній президент доходить висновку, що він став причиною неймовірних жахіть. І що він заслужив усе, що з ним сталося. Це він із Нікітою зруйнували країни, знищили людей, розтоптали життя тих, хто ще животіли. То ж чи можна звинувачувати своїх катів? Він сам їх зробив такими.

Паралельно в романі читач спостерігає й за перетворенням Нікіти. Але, на відміну від Кеннеді, він до останнього опирається жахливій дійсності. Вірний служака ідеям комунізму та партії, Хрущов навіть знесилений все ще плекає надію помститися американцям, поквитатися з усіма «ворогами». Він повинен вибратися звідси! З ним не може всього цього статися! Він має вижити, адже є головою найбільшої держави на Землі!

«Даже в своем страхе он больше всего боялся умереть побеждённым».

За кожну свою дію, за кожне слово одного разу людині доведеться відповідати. І не важливо, хто саме буде приймати останній іспит – бог, диявол, усесвіт, вічність чи наступні покоління. Запитають з усіх. Просто висота персональної Голгофи в кожного буде своєю.

Це роман не про політику. Політичний тут тільки контекст. Автор показав, що може статися, якщо вчасно не зупинитися. Важливо домовлятися до останнього, використати всі можливі шанси. Але спробувати зберегти життя, адже воно є найбільшою цінністю. Сьогодні в світі багато говорять про чергову світову війну. Дещо з цього має реальне підґрунтя, інше є нагнітанням ситуації. Дуже легко розкидатися словами «прєвратіть в радіоактівний пєпєл», «можем павтаріть». Тільки от виправити потім усе буде неможливо. У світі повно надсучасних машин, роботів, ядерних бомб. Людський геній, здається досяг вершини. Але й злощасну кнопку в разі чого теж натисне саме людина…

понеділок, 15 січня 2018 р.

Ірен Роздобудько «Ранковий прибиральник»


У пошуках своєї долі люди часто вирушають у далекі краї. Там можна забути минуле, переписати своє життя на чистовик та оновленими підготуватися до зустрічі з майбутнім. На батьківщині можна залишити все: рідних, друзів, колись улюблені речі. Але свої спогади ми завжди возимо з собою по світу. І нехай вони причаїлися у самісіньких глибинах пам’яті, але колись настане мить, наново пережити все, що ми так сильно роками намагалися забути…

«Артефакт із минулого», стара книжка, яку Михайло пам’ятав і любив із дитинства, якимось чином опинилася в номері 713 п’ятизіркового готелю на Мальті. Чому саме це паперове створіння видання радянських часів позбавило ранкового готельного прибиральника спокою? Адже саме цього він прагнув багато років: далека країна, нескладна робота в гарному місці, життя з нуля. Нові люди, нові дії, нові спогади. Чи варті були всі зусилля якоїсь книжки та її таємничої власниці?

Невеличкий роман про самотність, спробу втечі від себе самого, про дружбу, любов, випробування та прості людські радості. А ще тут безліч сонця, легенд, мальтійських страв та багатої, хоча часом і дуже сумної історії маленької острівної країни в Середземному морі.

Головний герой розповідає історію свого життя. Він шукає себе в цьому світі, як і багато століть різні відчайдухи шукають легендарного Мальтійського сокола. Чи знайде? Або й далі тікатиме від почуттів та спогадів? Фінал оповіді дає надію як самому герою, так і читачу…


середа, 10 січня 2018 р.

Алевтіна Шавлач «У полоні болю»


Будь-кого можна зламати. Для цього в світі є страх, біль та голод. І психологічне насильство. Це всі основні компоненти для перетворення людини на покірну істоту, абсолютно позбавлену волі.

Класичний сюжет для трилера – психопат та жертва. Вони зустрінуться за найсприятливіших умов. У той час вона перебуватиме під владою краси та неперевершеної чарівності його мужності, а він, ретельно підготувавшись, захопить зненацька всю її свідомість. Він – соціально адаптований психопат. Вона – його ідеальна жертва. Вони знайдуть одне одного для того, щоби пережити кожен своє власне пекло…

Дебютний твір української письменниці Алевтіни Шавлач нагадав мені роман іншої письменниці сучасності – англійки Elizabeth Haynes «Into The Darkest Corner» (в рос. Перекладі Елизабет Хейнс «Где бы ты ни скрывалась»). Ці твори різні сюжетно, проте головна тема в них одна – смертельно небезпечні ігри безжального чудовиська з молодою жінкою.

Усе, що відбувається на сторінках повісті «У полоні болю», жахливо та, водночас, реалістично. Подібні ситуації описані в криміналістиці, мабуть, усіх країн, а клінічна психологія вивчає причини та наслідки психічних розладів. Але ж пережити те, що спіткало головну героїню, не хоче ніхто.

Повість побудована таким чином, що не зрозуміло, в якій місцевості та навіть країні відбуваються події. Хоча імена деяких героїв дозволяють зробити припущення, проте чітко назва країни не звучить.

Ім’я людини завжди характеризує її. Головного героя звуть Дем’єн. Символічно, з урахуванням сутності персонажа-психопата. А ось справжнього імені жертви, молодої жінки, читач так і не дізнається. Дем’єн називає її Кайя, але героїня кілька разів у творі наголошує, що має зовсім інше ім’я. Такий прийом демонструє цілковиту покірливість долі в результаті тривалих фізичних та психічних знущань. У неї відібрали не тільки волю, а й ім’я.

Образи дієвих осіб у повісті мені здалися щирими. Я повірила в їхні вчинки, характери. Від зовнішності до емоцій усі герої змальовані яскраво, і викликають під час читання емоції відповідно до своїх ролей.

Протистояння злу важко описувати. Ще важче йому насправді протистояти. Фінал твору неоднозначний, і це робить повість ще більш реальною. Адже в житті далеко не завжди бувають гепі-енди.

Авторка гідно впоралася з дуже складним завданням та написала якісний трилер. Проте я сприйняла повість як другу частину роману. Мені не вистачило початку історії та закінчених сюжетних ліній. Якщо з життям та станом головного героя все цілком зрозуміло, то Кайя залишилася загадкою. Як і «корпорація», до якої вона приїхала працювати. Я би хотіла дізнатися про дівчину так само багато, як мені стало відомо про Дем’єна: її життя «до», стосунки, звички, родина. Я би хотіла глибше зрозуміти, що приховує в собі «корпорація», чому вона настільки закрита, та що саме тримає всіх працівників у ізоляції. Я впевнена, там повно недобрих секретів. Хоча, тут уже починаються мої фантазії…

Будь-який твір я сприймаю через свої емоції: наскільки сильно «зачепило» та чи були мої реакції адекватними. «У полоні болю» відповідає всім моїм персональним критеріям гідного твору. І якщо авторка колись усе-таки доповнить повість до роману, я буду серед перших, хто його придбає та прочитає!

Окрема подяка пані Алевтині за прекрасну та вишукану українську мову.

вівторок, 9 січня 2018 р.

Емілі Барр «Нічний поїзд»


Читання цього трилера було схоже на періодичний нервовий тік або на те, немов у тиші хтось час від часу гупав мені по голові важким предметом. Плавне читання різко переривалося несподіваними поворотами сюжету. Наче авторка навмисне хотіла, щоби читач не «випадав» із оповіді. І в такий дивний спосіб повертала його до подій.

Мене завжди цікавило – як так людям вдається багато років жити подвійним життям? Та ще й так майстерно прикидатися, що навіть близькі люди геть ні про що не здогадуються? Чи то просто всі сліпі? Або не хочуть помічати?

Головні герої роману, подружжя з майже десятилітнім стажем сімейного життя, думали, що знають про себе та про свої «половинки» все. Але надто довго вдавати з себе ідеальну родину важко. Настане час, коли хтось таки наважиться зняти гидотну маску ідеального сім’янина. Або це змусить зробити випадок.

Власне, усі герої цієї історії мають повно скелетів у своїх шафах. І жоден із персонажів не є позитивним. Поведінка дорослих людей наче в дітей, і це дратувало під час читання. Хотілося кожного взяти за грудки та добряче струснути. Ні для кого з персонажів не хочеться шукати виправдань, адже мали б розуміти, що за будь-що в житті одного разу доведеться сплатити. Щоправда, ціна в кожного буде персональною.

Убивство в нічному поїзді стало тим тригером, який зрушив з місця долі героїв та повивертав назовні потаємні таємниці їхніх життів. Вони так довго були запхані подалі від свідомості своїх власників, що відтепер усім доведеться добряче постаратися, аби хоча би спробувати повернути все на звичні рейки. Але як раніше вже ніколи не буде...

Фінал виявився доволі несподіваним та неочікуваним, поворот сюжету цікавий.


Хороший трилер, якщо шукаєте захопливе читання в дорогу чи на вільний вечір.

неділя, 7 січня 2018 р.

Вірджинія Вулф «Флаш: Біографічний нарис»


Якби цю повість написав хтось інший, її можна було би вважати добрим та милим описом життя песика. Але Вірджінія Вулф не була би собою, якби за звичайною, на перший погляд, оповіддю не читався певний смисл.

Літературний жарт однієї з найяскравіших представниць модерністської літератури першої половини ХХ  століття відсилає читача до «романів виховання», які були популярними в західноєвропейській літературі у 1800-ті роки. «Флаш» написаний як пародія на цей різновид роману.

Флаш – це ім’я породистого та шляхетного Англійського кокер-спанієля, якому волею долі судилося прожити своє щасливе собаче життя з поетесою Елізабет Баррет-Браунінґ. І саме очима вірного собаки Вірджінія Вульф показує читачам буття відомої літераторки та її оточення на тлі Британії , а згодом і Італії середини ХІХ століття.

Протягом життя Елізабет вела щоденники, як, власне, у той час робили майже всі представники вищих верств англійського суспільства. Писала вона і про свого гарненького рудого вухатого улюбленця Флаша. Фактично повість є художньою обробкою щоденників та листів поетеси, де мова йшла про нього. Але ж наскільки витонченою вийшла в місіс Вулф панорама тогочасного побуту, емоцій, усталених порядків, правил поведінки, інтер’єрів та моди. І все це сьогоднішній читач може відчути крізь призму собачого сприйняття.

Наприклад, можна скласти цілком чітке уявлення про класовість тогочасного суспільства з розмірковування Флаша про столичних псів:

«…лондонські собаки, як дуже скоро виявив Флаш, чітко діляться на різні класи. Деякі собаки ходять на повідці; деякі дичіють. Деякі прогулюються в каретах і п’ють із пурпурових мисочок; інші – кудлаті, без нашийника й харчуються з канави».

Так само читаємо про манери та виховання, що були притаманні людям певних прошарків:

«Відмовитися від найшаленіших інстинктів своєї природи, контролювати, придушувати їх – таким був головний урок кімнатної школи…».

Флаш та Елізабет багато в чому схожі. Локони міс Баррет, зачесані за модою 1840-років, зовні нагадують хвилеподібні довгі вушка спанієля. Елізабет через хворобу проводить майже весь час у кімнаті, і в цьому знаходить певну розраду та виправдання ситуації. Флаш також жертвує гасанням на природі задля одноманітного перебування в затхлій вікторіанській кімнаті, нехай і поруч з улюбленою хазяйкою. Й обидва схоже кидають виклик суспільству. Флаш тим, що не сприймає спочатку чоловіка в жовтих рукавицях (містера Браунінґа) та кусає його, а Елізабет не підкоряється родині, коли кидається визволяти свого пса від живодерів.

Життя в Італії змінює Флаша та Елізабет Браунінґ. Пес поступово усвідомлює новий рівень свободи в цій країні. І знову ж на прикладі місцевих собак. Вони, на відміну від лондонських, не діляться на ранги. Але родовите походження дається взнаки й тут: Флаш відчув себе унікальним, та став «абсолютним монархом». Елізабет також отримала свободу в певному сенсі. Змінилася її мова, її поведінка та й дихати їй начебто стало набагато легше.

То хто ж насправді є головним героєм оповіді? Флаш чи Елізабет Баррет-Браунінґ? Гадаю, саме Елізабет, а Флаш постає її альтернативним Я.

Наскільки цікаво дивитися на життя, поведінку та емоції, наче перебуваючи в тілі домашньої тварини! Це змушує багато чого переосмислити у власних діях та переживаннях, які більшою мірою нами не усвідомлюються.

«Флаш» - це унікальна історія стосунків людини з твариною, любові, самопожертви та звичайного людського (і собачого) щастя. Витончена, часом ледь помітна іронія оповіді спонукає пам’ятати: попри плинність життя воно варте того, щоби відбутися. Хай би що в ньому сталося. 

вівторок, 2 січня 2018 р.

Читопис 2018: плани та виклики


Я вельми задоволена тим, як минув мій читацький 2017 рік. Цього року хотілося би не зменшувати оберти, але й намагатися спокійно ставитися до того, якщо якісь із завдань не досягну.

Минулого року я брала участь у різних книжкових флешмобах, конкурсах та розіграшах. Іноді мені подобалося, часто я втомлювалася через те, що потрібно виконати взяті на себе зобов'язання, зацікавленість у яких утратилася в процесі просування. Проте загалом я радію досвіду.

2018 буде роком мого персонального книжкового виклику. Моя читацька мета складається з ряду завдань, про які розповім детальніше.

Завдання 1
Самостійно обирати собі читання. 
Тобто я не братиму участь у сторонніх флешмобах, які влаштовуватимуть видавництва чи інтернет-книгарні.За таких умов і претензії у разі чого пред'являтиму лише собі 😜

Завдання 2
Читати протягом року виключно те, що є в моїй бібліотеці ще не прочитане. А це - дві-три сотні книжок. Гадаю, за один рік не впораюся, але традицію започаткую.

Завдання 3
Перечитувати світову класику. Або прочитати те, з чим іще не довелося познайомитися. Відсилання до п. 2 - книжки з моєї власної бібліотеки або в електронному форматі, якщо певного твору не маю в наявності.

Завдання 4
Купити протягом року менше книжок, аніж прочитаю. 

Завдання 5
Продовжити читати бізнесову та психологічну літературу. Бо мені це цікаво.

Завдання 6
Читати більше іншими мовами. Для навчання та вдосконалення. Принаймні 2-3 книжки англійською, хоча би 1 турецькою та 1 словацькою.

Завдання 7
Більше читати сучасної української літератури. Тут поки жодної конкретики, із радістю прийматиму все, що потраплятиме мені до рук.

Завдання 8
Не відвідувати Книжковий Арсенал. Чому саме я не буду цього робити - вже пояснила

Завдання 9
Писати більше відгуків. Читаю я дуже багато, а писати, на жаль, вдається мало. Хочу принаймні врівноважити ситуацію.

Завдання 10
Робити більше гарних книжкових фотографій. Мені це шалено подобається. Сподіваюся, іншим також.