вівторок, 31 жовтня 2017 р.

Читопис жовтня 2017


Прочитано 11 книжок. З них:
7 - художня література
4 - нон-фікшн
Одна з прочитаних книжок ще не вийшла друком, тому її зображення відсутнє.

субота, 28 жовтня 2017 р.

Андре Моруа «Вересневі троянди»

Коли настигає спрага до довгих звивистих речень, до витончених метафор та глибинних життєвих розмірковувань, варто читати світову класичну літературу. Серед багатьох найпотужніших майстрів слова Андре Моруа посідає особливу нішу зі своїми творами, сповненими тонкого психологізму. Сьогодні багато фахівців із «лікування душ» довго навчаються, але далеко не кожному з них щастить опанувати надскладну систему людської психіки. Моруа наче був народжений саме для того, щоби зазирати до найпотаємніших куточків душі та разом із героями своїх творів розплутувати складні механізми їхніх емоцій та переживань.

«Вересневі троянди» - один із останніх романів класика, який немов став для автора квінтесенцією життя та творчості. Як троянда на початку осені. Свіжими та найгарнішими ці прекрасні квіти бувають лише навесні, у період свого цвітіння. Проте наприкінці свого життя, восени, вони вже сповнені всіма поживними соками та сонячним світлом, і готуються до в’янення в усій своїй благородній розкоші.

Такими «вересневими трояндами» для головного героя роману, відомого письменника Ґійома Фонтена, стала остання бурхлива пристрасть. Вона увірвалася в його майже шістдесятирічне життя спочатку в особі юної художниці, а потім такої ж юної та ще більш пристрасної актриси Долорес  Ґарсія. Двадцять років подружнього життя з  Поліною Фонтен, жінкою його кола, опинилися наче під хвилею любовного цунамі. І шлюб двох творчих аристократів має пройти перевірку на міцність…

Події в романі розгораються на фоні паризьких літературних салонів, театрів, а також у далеких країнах Латинської Америки з величними горами та мінливим кліматом, гарними жінками та бурхливими почуттями. Подорожі Ґійома супроводжуються яскраво змальованими автором музеями, кав’ярнями, мелодійною іспанською мовою, пронизливо чарівною місцевою музикою. Та любов’ю. Тією своєрідною любов’ю, якої, як дива, чекав у своєму житті Фонтен. Осінь життя зажадала нових кольорів, нових вражень. Життя знову захотіло повернути собі весну… Але після бурхливих місяців, сповнених емоційних злетів та падінь, Ґійом врешті зрозуміє, що найпрекрасніша пора життя – саме та, яку проживаєш зараз.

В усі душевні метушіння головного героя гармонійно вписані жіночі образи. Кожен з них різний як зовні, так і внутрішньо. Активна, різка, жорстока, талановита художниця Ванда. Яскрава, імпульсивна, гарна та емоційна актриса Долорес. І витончена, розумна, стримана, владна Поліна. Героїні постають в романі настільки реально, що час від часу наче стаєш на чиїсь бік, розуміючи їхні історії та поневіряння, прагнення кохання та служіння своєму обранцю, життєві радощі та приховані страждання. І кожна отримала те, що бажала, завдяки живому розуму і певній мудрості. Кожна зіграла свою роль стала тією особливою квіткою-трояндою в осінньому букеті життя Ґійома.


середа, 25 жовтня 2017 р.

Яке воно, осіннє читання?


А якщо на запитання "що почитати восени?" відповісти: "книжку осіннього кольору!" 🍁📙 Адже атмосферне читання може складатися не тільки із дощово-сумно-романтичних сюжетів 💕. Агов, а як же ж терапія кольором?🎨

На своїх поличках знайшла найосінніші (на мій погляд) книжкові корінці 😊І це я ще у нетрі книжкових шаф не залізла, витягла тільки те, що впадало в очі 📚

Гарної та активної вам осені, друзі!

Люсі Ворслі «Англійська оселя. Інтимна історія»

Про англійську письменницю, історика та телеведучу Люсі Ворслі я дізналася давно, коли кілька років тому дивилася цикл її документально-історичних фільмів на ВВС. Книга «Англійська оселя. Інтимна історія» авторка написала 2015 року, а переклад російською мовою можна було читати вже 2016 року. Тривале очікування своєї черги на прочитання було в мене доволі сильним, але справа виявилася варта заходу.

Книга дійсно дуже пізнавальна, докладна, добре структурована та написана з любов’ю до своєї справи. У кожному реченні, розділі та ілюстрації відчувається захопленість предметом, щире бажання донести до пересічної людини, яка поверхнево або зовсім не знайома з історією помешкання британця в різні часи та епохи, найцікавіші історичні факти. Але окрім суто історії дослідниця проводить паралелі із суспільним життям певних часів, економічною та політичною ситуацією тощо. Усе те, що нам здається виключно інтимним життям – спальня, гардеробна кімната, облаштування кімнат, правила домашнього етикету, лікування, зачаття та народження дітей, смерть, опалення та світло, їжа та стосунки зі слугами – все це безпосередньо пов’язане із тим, що відбувається назовні. І промислова революція відбулася лише тому, що потреби людей змінилися.

Читаючи цю працю, ніби поринаєш у сторінки якісного підручника історії. Системність розповіді – ось яскрава риса глибокої праці Люсі Ворслі. Під час читання ми зустрінемося із багатьма історичними постатями Британії, зазирнемо до їхніх домівок, разом із ними прокидатимемося, ходитимемо в туалет, одягатимемося, їстимемо, прийматимемо відвідувачів. Але побуваємо і в помешканнях бідних людей, порівняємо побут різних соціальних класів. Це неперевершена та надцікава подорож в часі. І навіть ці слова не здатні передати всіх емоцій, що влаштувала нам авторка.

Із книжки кожен має винести свій урок історії на підставі науково-дослідницьких викладень пані Ворслі. Останній розділ присвячений підсумкам усього того, як видозмінювалися домашні звички людей в різні століття. А також тому, що може очікувати людство в плані облаштування та використання житла в наступні десятиліття. Світ змінюється, природні ресурси виснажуються, людське спілкування все більше переходить у віртуальну реальність, технології розвиваються з космічною швидкістю. Все це добре й корисно. Але нам доведеться змінити свої інтимні звички. У нас просто не буде вибору. Глобальне потепління змінює клімат, антибіотики скоро перестануть захищати нас від бактерій, а отже засобів для очищення оселі теж не стане. Фізична праця зросте в ціні. Нам доведеться знову опановувати вміння вирощувати продукти харчування, готувати їжу та вести домашнє господарство за старими методами. Як це робила вікторіанська господиня – жодних відходів. Зміняться також і підходи до забудови міст – вулиці знову перетворяться на густонаселені англомерації, зручні для пішоходів, де багаті й бідні житимуть поряд. Так, як це було за часів тюдорівської епохи.


Але не треба боятися змін. У всі віки люди були переконані, що саме вони живуть під час змін, що саме на їхні роки припадає велика кількість злочинів, ситець дорогий а салат несвіжий ;-) Зміни – процес перманентний, це і є розвиток цивілізації. І якщо цей світ досі не зникнув, людство все ще живе й навіть розвивається – значить, усе добре, все так і має бути. «Дім, в якому ти почуваєшся щасливим – ось межа всіх бажань».

пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

Топ-10 книжок про песиків, які варто читати в рік Земляного Собаки

Наближається 2018 рік, який за китайським календарем належатиме Жовтому Земляному Собаці. Саме ця прекрасна тварина пануватиме в новому році. Тому саме в цей час варто прочитати про собачок, які увійшли в літературу. Я обрала 10 найбільш цікавих, на мій погляд, «собачих історій». Якісь із них я знаю з дитинства, а про певні мені тільки належить дізнатися. Тож читаймо разом!

1. «День пса» Каролін Ламарш
Каролін Ламарш є авторкою кількадесяти романів, повістей, есе і радіоп’єс. Вона є членом Королівської академії французьких мови і літератури Бельгії.
Роман Каролін Ламарш «День Пса» (1996) отримав найвизначнішу літературну премію Бельгії — імені Віктора Росселя. Це була перша книжка авторки, якій судилося закласти канон сучасного бельгійського роману в новелах.
Події у творі обертаються навколо начебто банальної ситуації: посеред автостради жене ошалілий собака. Однак кожен, хто це бачив, сприйняв образ через призму власних життя і проблем. Священик, далекобійник, гомосексуал, удова — для кожного Пес став точкою відліку нового самоусвідомлення.

2. «Мета і життя собаки» Брюс Кемерон
Для людини пес — вірний друг на десять, п’ятнадцять років. Проте господар для пса — це все його життя…
Цей пес народився вперше, щоб навчитися стерегтися людей і відчиняти двері. Однак хіба таке може бути призначенням? Юний Тобі піде, щоб повернутися золотистим ретривером Бейлі та зустріти свого хлопчика. У дивному світі людей на них чекають життєві уроки і безліч пригод. Але колись і це життя пса добіжить кінця, щоб… початися знову! Рятуючи, розшукуючи, втішаючи інших, собака знатиме, що колись знайде старого друга. І коли це станеться, зрозуміє: призначення пса — просто бути поряд…
Брюс Кемерон завжди мріяв стати письменником: свій перший «роман» з 26 сторінок він написав у початковій школі, а вже у шістнадцять надрукував оповідання у місцевій газеті. Відтоді кожного дня прокидався на світанку, щоб писати. І досяг небувалого успіху! Його захопливий і зворушливий роман «Життя і мета собаки» став бестселером USA Today, на цілий рік — абсолютним бестселером The New York Times, а 2017-го — новим фільмом кіностудії DreamWorks. Він нагадає «Чорного красунчика» розповіддю про відданість тварини і людини…

3. «Загадковий нічний інцидент із собакою» Марк Геддон
Світ п’ятнадцятирічного Крістофера Буна, хлопчика із синдромом Аспергера, обмежений власним будинком, школою для дітей з особливими потребами та найближчими сусідами. Найбільше у світі йому подобаються математика – за її логічність, собаки – за зрозумілість їх чотирьох емоцій та зоряне небо – за його незмінність і передбачуваність. Він підфарбовує червоним різнокольорову їжу і не зносить обіймів навіть власних батьків, бо будь-які доторки викликають у нього справжні страждання. Але розпочавши, як його улюблений Шерлок Холмс, розслідування вбивства сусідського пуделя, він наважиться на мандрівку, що переверне життя його та його батьків...

4. «Трое в лодке не считая собаки» Джером К. Джером
Гумористична повість, що являє собою своєрідний звіт про поїздку на човні Темзою між Кінгстоном та Оксфордом трьох друзів (реальні люди) та песика Монморансі (вигаданий персонаж).

5. «Собачье сердце» Михаил Булгаков
Сатирико-фантастичний роман. Книга була написана 1925 року, але не видана (через вплив Лева Каменєва). Згодом Булгаков написав п'єсу за мотивами твору і 1926 року намагався поставити ії в Московському художньому театрі. Але спектакль було скасовано після того, як рукопис і копії були конфісковані ОГПУ.
Перша публікація в світі відбулася 1968 року одночасно в журналі «Грані» (Франкфурт) та в журналі Алека Флегона «Студент» (Лондон). І лише 1987 року повість була видана в СРСР, через понад 60 років після її написання.

6. «Собака Баскервілів» сер Артур Конан-Дойль
Один із найвідоміших детективних романів, де головними героями є приватний детектив Шерлок Холмс та його друг доктор Вотсон.
Усе почалося з того, що 1900 року Артур Конан-Дойль повертався до Британії з південної Африки після англо-бурської кампанії. На поромі він познайомився з військовим кореспондентом «Дейлі Експресс» Робінсоном Флетчером. Через рік у Норфолку вони зустрілися знову. Робінсон розповів Конан-Дойлю легенду про собаку, якого називали Чорним Дияволом. Письменник вирішив узяти за основу цю легенду, аби створити яскравий та динамічний твір.

7. «Каштанка» Антон Чехов
Уперше оповідання опубліковано в газеті «Новое время» на Різдво 1887 року під назвою «В учёном обществе».
Особисто я в дитинстві завжди плакала, коли читала цю зворушливу та невибагливу книжечку. А ви?

8. «Вірність» Іван Котовенко
З інтерв’ю з автором:
«Спонукало мене спілкування з моїм песиком Поршем. Задум з’явився, коли Поршу виповнилося понад десять років. Свого часу я багато читав про собак із того, що знаходив в Інтернеті, а також публікації в друкованих виданнях. То ж в мене з’явилась думка, а чому б не написати книгу про собак, в якій викласти історію взаємовідносин людини і собаки, поділитись історіями як люди проявляли вдячність до своїх чотирилапих друзів, розповісти про свого Порша, додати до книжки трохи гумору? Тобто зробити книгу такою, яка була би цікавою і читабельною не тільки для тих, хто має домашніх улюбленців, але і для тих, хто тільки планує придбання собаки.
Після того, як книга була видана, я отримав чимало відгуків від читачів: і від власників тварин, і від тих, хто тільки планує завести улюбленця. Читачі не приховували своїх емоцій та писали слова вдячності і захоплення. Казали: «Побільше б таких книжок». Я їм також вдячний за добрі слова».

9. «Флаш» Вірджинія Вулф
«Але все не так просто, все складно. Якщо він кусав містера Браунінґа, він кусав і її. Ненависть – це не ненависть; ненависть – це також любов».
Це захоплива біографія спанієля поетеси Елізабет Баррет-Браунінґ, у якій постає питання, що означає бути собакою – і бути людиною. Що б не писала Вірджинія Вулф, вона завжди створює класичне, легке, англійське есе, повне іронії та найточніших спостережень над людиною та світом.

10. «Пёс, который изменил мой взгляд на мир. Приключения и счастливая судьба пса Наузада» Пен Фартинг
Світовий бестселер, що не залишає байдужим жодного любителя тварин. Автор отримав премію «Людина року 2014» за версією CNN за свою благородну діяльність з урятування бездомних тварин.

Джерела:
Видавництво Анетти Антоненко
Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
Вікіпедія

вівторок, 17 жовтня 2017 р.

Кейт Мортон «Будинок біля озера»


 Коли я читаю кожен наступний роман цієї неперевершеної австралійської майстрині сімейних таємниць та психологічних драм, завжди намагаюся передбачити, чим закінчиться історія. І завжди помиляюся. Навіть попри те, що я доволі обізнаний читач в таких жанрових різновидах роману, як: соціально-побутовий, детективний, психологічний тощо, мені не вдається упіймати ту лінію сюжету, яка звивистою річкою виносить читача до завжди несподіваної розв’язки. Але я не ображаюся, навпаки – я захоплююся майстерністю Кейт Мортон.

«Будинок біля озера» - найновіший роман авторки, написаний 2015 року. Оскільки я прочитала всі інші, можу з упевненістю стверджувати, що кожен наступний твір чимось перевершує попередні. Це природно, адже письменник розвивається зі своїм творінням. Для мене це відчувається не тільки у перипетіях сюжету чи кристалізації образів, а також в емоціях, які супроводжують мене під час читання. Сторінками цього роману емоції вирували: від сильного, майже медитативного зацікавлення до нетерплячості, від здивування до розчарування, від усмішки до сліз.

Оповідь побудована традиційно для письменниці: сьогодення переплітається з минулим. Такий прийом особисто я дуже люблю в художній літературі, адже вважаю його найбільш вдалим для створення інтриги та поступового підведення до розгадки. Читач наче подорожує в часі, має можливість подивитися на одну й ту саму ситуацію очима всіх героїв, почути історію з різних позицій та створити власне враження від подій.

Головним героєм в цьому романі постає навіть не людина, а сам будинок біля озера – колись найпрекрасніший старовинний сімейний маєток в англійському графстві Корнвол, а зараз – занедбана споруда із залишками минулої величі та зарослим садом. Саме в ньому протягом кількох десятків років відбувалося те, про що одні люди намагаються від усіх сил забути, а інші за будь-яких умов з’ясувати, що ж насправді сталося на початку далеких 1930-х років.

У цьому будинку жили люди, кохали, дружили, ненавиділи. І причини цих почуттів були різними. Хтось усе своє довге життя, майже до останнього подиху проніс вогнедишну ненависть. Для когось священним законом було те, що обіцянки потрібно виконувати будь-якою ціною. І ціна могла бути шалено високою. Непід’ємною.  А ще – любов. Така, що можна для неї принести в жертву… Ні, не своє життя. Це було б надто просто. Жертва мала бути набагато страшнішою.

Любов не терпить зла. Але вона здатна витерпіти набагато складніші речі.


середа, 11 жовтня 2017 р.

Алексей Drozd Тростянский «Хроники 10-го сада или Дикие дети»


Геві-метал рок увірвався на терени пізнього радянського союзу зовсім не несподівано. Навпаки, таке явище по цей бік «залізної завіси» було передбачуваним, адже за законом «забороненого плода» - те, що сильно-сильно табуюється тривалий час, згодом увірветься та вибухне у найнеочікуваніших формах. Так сталося і з класичним металом. І байдужих до цього музично-соціального явища не було. Тільки палкі шанувальники та затяті ненависники. Без напівтонів.

Саме про щирих прихильників, фанатів усіх найгучніших, найвідоміших «металевих» груп Західної Європи створив масштабне полотно ужгородський письменник Олексій Тростянський на псевдо Drozd. Хто вони, ті перші металісти кінця 1980-х та початку 1990-х? Якими було їхнє життя в Ужгороді, найзападнішому місті України, де було набагато більше українського навіть за часів СРСР, ніж у східних регіонах? Як вони жили, про що мріяли, з ким дружили та сварилися? Як вчилися та в що вірили? Звичайні хлопці, наче з нашого класу чи із сусіднього двору. Їм було по 14-15 років, і на цей надто вразливий вік нам із ними випало чимало випробувань: перебудова, поступове прочинення «завіси», а згодом і повний крах совкової системи. І за іронією долі саме в цей час нам довелося робити перші кроки у доросле життя та вчитися свідомому вибору. І як складно було все це в тих умовах. Але юнацтво – воно ж безбашенне, оптимістичне та завзяте. Будь-що відбувається, а ми віримо тільки в краще. Навіть стоячи на руїнах речитативом кричимо тексти з пісень улюблених Megadeth, Metallica, Nuclear Assault, Sepultura та інших флагманів треш- та геві-металевих гуртів. Скандуємо про свободу, незалежність людини та впевненість у собі. Адже саме про це співають наші кумири…

Це не просто автобіографічний роман про «диких дітей», любителів треш-музики, що збиралися на території дитячого садку № 10. Це відтворення цілої епохи, коли дорослішало покоління перших металістів. Роман про справжню дружбу, любов (до свого міста, до країни, культури, рок-музики, людей), про юнацькі дурощі та яскраві мрії. Ми починаємо знайомство з головним героєм, з його першими спробами долучитися до нової музики, що з’явилася на теренах все ще закритої країни. Далі поступово в оповідь вплітаються нові сюжетні лінії. Кожного героя автор вимальовує докладно та яскраво. В кожному слові, що описує друга чи сусідську красуню-дівчину, відчувається доброта та вдячність. Тільки так і говорять про друзів, погодьтеся. Проте не менш яскравими постають і негативні персонажі, в описи яких автор уклав усе те, що, мабуть, не зміг висловити багато років тому.

Сильними емоціями пронизаний увесь твір. Розгортання подій роману відбувається через призму сприйняття реальності головного героя. За іронічними чи глузливими строчками відчутні його справжні емоції. Вони настільки щирі та непідробні, що хочеться вигукнути «Вірю!». Дуже цікаво через це спостерігати за роздумами героя про літературу, політику, історію, релігію, культурологію, мистецтво. Відбувається це у діалогах та монологах. І вони дійсно чіпляють за живе, навіть хочеться застрибнути в книжку та приєднатися до обговорення, чи хоча би просто послухати. Адже дуже цікаво.

Ах, милий Ужгород! Кілька років я не відвідувала тебе. Вдячна, що змогла знов пройтися твоїми вуличками та помилуватися цвітінням сакури у такий паперовий спосіб. Але я обов’язково повернуся!

Минуло більше 20 років з моменту початку розповіді. У 10-му саді більше ніхто не збирається, але це не означає, що металевий рух в Ужгороді вщухнув. Ні, він ще  більш розвився вже в сучасному українському місті. Адже тепер є вільний доступ до музики всього світу та свобода вибору. Більше ніхто не вказує, що можна слухати, а що ні. Хоча друзі іноді йдуть... Хто за кордон, хто в інше місто, хто на небо. Але якщо одного разу ти серйозно захопився геві-металом, ця любов залишиться з тобою назавжди…

«Фішкі» роману, які додають йому індивідуальності, і без яких розповідь про рух геві-металу в Ужгороді на зламі епох була би штучною та несправжньою:

1.    Російська мова твору.
2.    Авторська редакція тексту.
3.    Використання ненормативної та термінологічної лексики.
4.    Малюнки автора.

А чому саме ці «фішкі» створюють атмосферу – прочитайте роман та дізнайтеся. Навіть якщо ви ніколи не захоплювалися «важкою» музикою ;-)


Ґузель Яхіна "Зулейха відкриває очі"

На що може бути здатна тиха та непримітна тридцятирічна татарська жінка, яка півжиття прожила у заміжжі, втратила чотирьох новонароджених доньок, а весь її світ обертався навколо рідного села, щоденної важкої праці, чоловіка та жорстокої свекрухи? Чого очікувати від маленької в усіх сенсах людини, якщо вона ще й живе у страшні роки передвоєнного сталінського панування? Вона не вміла читати і завжди жила за спиною чоловіка. Але у найскладніший період свого життя терпіла біль, аби прогодувати свого новонародженого сина власною кров’ю. Бо більше не було чим.


Читаючи цей роман я вкотре переконалася, що кожна людина на планеті має свою життєву місію, з якою прийшла у цей світ, та яку має реалізувати. Бо навіщо все це випадає на людську долю? Задля чого людина потерпає у казематах, товарняках, розподільниках, ГУЛАГах, трудових поселеннях на Крайній Півночі з однією лопатою на 30 душ? Чому народи опиняються під владою вусатих людожерів та червоноординців? У всьому має бути якійсь сенс, інакше можна втратити розум, як один з героїв роману, лікар від бога, Вольф Карлович. Чи можна абстрагуватися, як часто це робила Зулейха, мовчки спостерігаючи за химерами реальності своїми великими зеленими очима?

Перед читачем постають 16 років поневірянь Зулейхи. Спочатку гноблення у чоловіковому домі, а потім – тривалі тижні та місяці «етапу» до місця виселення. Її – за те, що була «кулачкою», решту – за багато чого іншого. У 30-ті роки 20 століття причин було безліч. Але Зулейсі та її товаришам у нещасті не повезло жити в найстрашніші совітські часи.

Роман читається на одному диханні. Цікава, хоча й важка тема, поступово розгортається сторінка за сторінкою в оповідях про різних героїв, яким долею судилося пережити (чи не пережити) страждання разом. Мова твору легка та проста, що додає балів авторці. Гадаю, саме у такій формі простих речень варто доносити найстрашніші етапи історії. Неквапливо, спокійно, стримуючи емоції. Нехай читач додасть свого забарвлення, відчує власні емоції. Він має пройти через це самостійно. Автор лише провідник до певних епізодів минулого.

Кожен образ в романі досконалий. Кожен характер вимальовується чітко, навіть без особливої деталізації. До кожного читач ніби зазирає в душу, відчуває все, що й герой. Лише Зулейха може здатися складною особистістю. Проте вона такою і є. Її звичний світ розтрощили в одну мить, а створювати новий жінці довелося довгих 16 років. Голодних, холодних, страждальних, нелюдських, страшних років. Були моменти щастя (навіть у тих жахливих умовах), спокою та дружніх стосунків. Мабуть, саме це дозволяє людині вижити та перемогти нехай і не систему, то хоча б саму себе.

Окремо варто виділити момент життєвих доріг Зулейхи та Івана Ігнатова. Саме він, працівник «органів», у 1930 вбив її чоловіка за те, що той не хотів віддавати червоній навалі своє майно та «закріпачуватися» у колгоспі. Саме він пізніше супроводжував товарняк із тисячами змучених людей до далекого Сибіру, в якому їхала й Зулейха. Але це він на станціях вибивав для вигнанців харчі. І він, волею долі опинившись разом із кількома десятками тих, хто вижив, полював у лісі, через що люди змогли не померти з голоду в сувору зиму. Можна припустити, що стосунки із загадковою жінкою з великими зеленими очима перетворили Ігнатова на іншу людину. Позаду залишилися найсумніші роки, та й життя покарало добряче. Можливо, ця маленька татарка й була дарована богом для каяття…