субота, 30 березня 2019 р.

Ніна Фіалко «Холодний вітер перемін»


Історія кожної родини складається зі сплетінь найрізноманітніших подій, безлічі характерів та витівок долі. Із покоління в покоління передаються не тільки традиції сім’ї, її побутовий устрій та історія роду, а також і життєвий досвід, що сягає навіть до далеких предків. Змінюється світ, розвиваються технології, відкриваються кордони, а людина однаково може нести вже в нове тисячоліття застарілий світогляд, моделі поведінки, які не працюють у нових умовах. Але ж так глибоко сидить у підсвідомості завчений спосіб буття, а перебудувати себе занадто важко. Зворотний бік упереджень — це кардинальне відторгнення того, що будувалося в родині десятиліттями. Але порожнечу потрібно заповнити, а немає чим. І тоді руйнується не тільки гармонія персонального всесвіту, руйнується життя самої людини та навіть її дітей.

У цьому романі — Історія звичайної родини, яких колись було дуже багато. Вони так само прагнули просто жити, працювати, виховувати дітей. Хотіли стабільності, у старості — онуків та спокою. Вони не мали уявлення, що в житті все працює не так, як їм колись розповідали. І не були готові до змін.

Три сестри, гарні й розумні дівчата. Родина схожа всі інші, зі своїми радощами і проблемами. Та в кого ж їх немає? Але наскільки різними шляхами підуть життям Рита, Наталя та Галинка! Хіба можна передбачити майбутнє? Адже їх виховували однаково, то чому ж такі різні долі в рідних сестер?

Образи головних героїнь — наче окремі книги буття. Неможливо просто читати роман, він поглинає абсолютно, і виринути не дає навіть після того, як перегорнуто останню його сторінку. Переживання разом із героями їхні злети й падіння виснажує психологічно, але і змушує глибоко замислюватися про власну долю та про людське життя загалом. «Холодний вітер перемін» — це своєрідний катарсис душі, який конче необхідний усім. Просто для кожної людини є свій час на переоцінку та усвідомлення чогось важливого в її житті.

А вітер перемін потрібен. Без нього неможливо вільно дихати. Це оновлення, скидання старих пут та примірювання нового досвіду. Головне — навчати цьому дітей змалечку, розказати їм про важливість прийняття змін та відповідальності за кожнісіньку свою дію. Так було завжди у світі, і так буде надалі. Життя дає багато випробувань, і від того, як ми їх сприймаємо, залежить те, пройдемо ми свій шлях гідно чи опинимося на узбіччі життя. І страшно, якщо туди ж потягнемо найдорожчих людей.

**
Я не знаю, що там собі думають члени журі міжнародних і вітчизняних літературних премій, але в моїй персональній системі титулів Ніна Фіалко є Королевою української родинної саги.


пʼятниця, 29 березня 2019 р.

Ірина Смолич «Нескінченне відлуння»



Їх було троє. Вони майже завжди разом, друзі до смерті й в усіх ситуаціях. Двоє хлопців і дівчина. Коли тобі лише сімнадцять, життя здається вічним і райдужним, а дружба — міцною та безхмарною. Ніщо й ніколи не здатне зруйнувати ваш щасливий світ. Здавалося би, ми настільки давно дружимо, що знаємо одне про одного геть усе. Але якось, високо в горах, хтось із нас має явити світу свою справжню сутність. Так розпорядилася доля й іншим двом доведеться відчути її моторошне відлуння аж 10 років по тому.

Симона тільки на перший погляд мала спокійне й нормальне життя. Насправді, щось точило її ізсередини, вона ніяк не могла заспокоїтися через події, які сталися того невдалого походу в гори. Чи це не відчуття провини? Але вона поки що не здогадується, що буде останньою в моторошній «грі», яку хтось готував аж десять років. Тобі доведеться дещо ретельно пригадати, Симоно…

На мою думку, сучасній українській літературі не вистачає хороших психологічних трилерів. Вони, безперечно, є, але їх поки що замало. Новий роман сучасної авторки Ірини Смолич може посісти гідне місце серед творів цього жанру, тому що в ньому є все задля отримання задоволення від читання й від розплутування історії, яка сталася з героями.

Роман «Нескінченне відлуння» невеликий за обсягом, проте має гармонійну й логічну структуру. Персонажі змальовані помірно детально, тобто образи не перенасичені зайвими деталями, що мені, як читачу, завжди подобається. Відчутно, що авторка знається на темі гірського спорядження. Було цікаво дізнатися про нову для мене тему. Щодо фіналу — зізнаюся, не вгадала розв’язку, хоча і трохи наблизилася до розгадки. Це добрий знак, оскільки люблю помилятися в детективах та трилерах. Для мене це є свідченням того, що авторові вдалося закрутити й утримати інтригу.

Цікаво було протягом усієї книжки розмірковувати над місцем дії оповіді. Судячи з імен героїв (Мартін, Симона, Патрік, Нікі, Діана) схоже, що вони мешкають в якійсь із європейських країн. Хоча в оповіді ніде не вказується жодна назва якогось закладу чи інша ознака того, що ми спостерігаємо події десь у Європі. Залишаєтсья лише здогадуватися. Але щось, усе ж, мене наводило на думку, що йдеться саме про якесь велике місто, скажімо, у Великій Британії чи Франції.

Оскільки книжка ще не видана, я читала її в електронному форматі, наданому пані Іриною. Отже, офіційної обкладинки теж поки що немає, тому я знайшла картинку, яка відповідає темі. Також я читала версію без фінальних редакторських коректувань, але й без них уважаю цей роман цікавим та достойним великих накладів.


понеділок, 25 березня 2019 р.

Даніель Дефо «Радощі та прикрощі славнозвісної Молл Флендерс»


Суспільство вимагає від людини певних моделей поведінки, щоби вписатися й бути в ньому своїм. І водночас робить усе, аби цих чеснот людина не мала змоги набути. Що не кажи, а бути тобі назавжди вигнанцем, засудженим оточенням, як би сильно ти не прагнув знову належати до кола співвітчизників. Цього вони не допустять.

Англія 17 століття не залишала вибору майже нікому. Особливої жорстокості набували писані й неписані закони для жінок. Геть усі навколо знали, якою має бути жінка, як повинна тримати свою гідність та який опір чинити всім, хто зазіхатиме хоча би на найдрібнісінький знак уваги з її боку. Авжеж, люди завжди бачать тріску в чужому оці, а у своєму колоди не помітять. У таку круговерть лицемірства й підступності потрапила героїня роману Бетті, що одного дня взяла стала називатися Молл Флендерс.

Доля жінки, яка пережила мало щасливих моментів, але вони були яскравими, писана нею ж самою, починаючи зі спогадів власного народження в Ньюгейтській в’язниці аж до глибокої старості, коли все лихе було позаду, і можна вже було сподіватися дожити свій вік у спокої. Судити героїню не будемо, тому що не годиться нам, людям 21 століття, розмірковувати над причинами діянь людини, що жила чотири століття тому. Багато проблем спіткали Молл через її необачність, марнославство та довірливість, але переважно вона билася з умовними вітряками в образі підступних людей. Вона ставала жертвою святош, які на кожному кроці верещать про жіночу честь, а самі створюють умови, за яких цю честь і відбирають. Задля виживання після цього вихід був один – злочин. Свою долю Молл приймала повністю та в будь-який спосіб намагалася вижити в надто суворому світі. Важко уявити, як усе це могла знести тогочасна жінка, яка не мала жодних прав ні на що. Але Молл здолала все й одного разу отримала заслужену винагороду. Сьогодні цю жінку назвали би сильною особистістістю з міцним внутрішнім стрижнем.

P.S. У колажі використаний кадр із фільму «Успіхи та невдачі Молл Флендерс» 1996 року з моєю улюбленою британською акторкою Алекс Кінгстон у головній ролі. На мій погляд, саме вона відтворила образ Молл найяскравіше. 

пʼятниця, 15 березня 2019 р.

Йоанна Яґелло «Зелені мартенси»


Люди є відображенням епохи, в якій живуть. Власне, вони її і творять. Але дорослі люди. Діти ж приходять у світ у той чи інший період задля того, аби розвивати його, вчитися розв’язувати проблеми, що постають відповідно до часу. У своєму підлітковому віці я читала книжки про героїв-комсомольців, шкільних активістів, хоробрих партизанів і міліціонерів. Звісно, тим моїм одноліткам із радянських книжок також були притаманні почуття, першої закоханості, вони допомагали іншим людям, ходили з друзями на танці, палко виступали на шкільних зібраннях та засуджували двієчників. Читаючи сучасну підліткову літературу розумію, наскільки давно минуло моє дитинство, та наскільки інші проблеми постають перед сьогоднішніми тінейджерами.

«Зелені мартенси» польської письменниці Йоанни Яґелло – чудовий приклад виховної літератури нового покоління в умовах високих технологій, вільної торгівлі, смартфонів та прав людини. Проте, попри всі досягнення сучасного світу люди, як і десятки та сотні років тому, вирішують складні життєві питання – заробітки за кордоном, самотність, старість, бажання бути своїм серед чужих…

Герої цієї прекрасної повісті по-різному переживають свої дитячо-недитячі проблеми. Фліксу та Опті довелося рано подорослішати, узяти на себе відповідальність не тільки за власні життя, а й, як не дивно, за життя дорослих. Навіть десятилітня Віка, Феліксова розпещена сестричка, завдяки потрясінню, що з нею сталося, поступово усвідомлює, що насправді є цінним у житті, на що варто звертати увагу, а чого уникати. І по-іншому подивитися на людей з оточення.

Але всі негаразди завжди минають, так сталося із героями твору. Щасливий фінал у всіх аспектах дає віру в те, що будь-які труднощі можна подолати, якщо вміти попросити про допомогу в разі необхідності, і якщо поруч є хороші люди. Ба більше, коли вони трошки дивакуваті та мають незвичний вигляд. Адже, навіть стара футболка, заношені джинси чи яскраві черевики здатні принести суцільне щастя! Особливо, коли ти молодий і сповнений оптимізму, а ще в тебе велике серце.


вівторок, 12 березня 2019 р.

Віктор Савченко «Симон Петлюра»


В історії нашої держави є багато потужних особистостей, які, на жаль, у різні часи перетворювали на міфи, паплюжили їхні імена та знецінювали здобутки. Симон Васильович Петлюра — фігура не просто масштабна. Оповите хибними «легендами», ім’я Генерального секретаря військових справ, Головного отамана військ УНР та Голови Директорії УНР багато десятиліть діяло на совєтський режим як червона ганчірка на бика. Прізвище «Петлюра» шматали на всі боки не тільки в підручниках історії, а й у кінематографі, а зневажливе «петлюрівець», кинуте в обличчя людині, звучало як найганебніша образа. Чи було більше зло для більшовицько-комуністичного режиму, ніж ця людина? Людина, яка до останнього подиху залишилася істинним українцем, яка прагнула зберегти Українську Державу навіть ціною власної гідності та життя.

Про унікальну та, мабуть, містичну особистість Петлюри вітчизняний історик Віктор Савченко розповів усе правдиво та ґрунтовно. Прочитавши цю працю, вже більше не виникає питань щодо одного з найтрагічніших періодів нашої країни та людини, яка мало не самотужки на своїх плечах витягала державу з прірви суцільного хаосу.

Історичних книжок не варто боятися, особливо тих, що написані на кшталт цієї. Хронологія подій подана детально, проте легко для сприйняття будь-ким. Кожен розділ — окремий період з усіма дійовими особами, їхніми характеристиками та діями, що в той період відбувалися. Як науковець, Віктор Савченко дає свою фахову оцінку подіям та постатям, проте робить це професійно й ненав’язливо. Для мене це є одним із критеріїв якісної документальної праці. І під час читання виникає просто вир емоцій: співчуття, переживання, печаль, гордість, піднесення. А коли болить душа та ллються сльози за втраченими сподіваннями — остаточно розумієш всю трагедію Людини та Країни, так прекрасно поданої в книжці. І неодмінно залишається надія на те, що та Україна, про яку мріяв Симон Петлюра, вже є та обов’язково ще стане міцнішою! Шкода тільки, що отаман цього вже не побачить…


неділя, 10 березня 2019 р.

Брати Капранови «Справа Сивого»


Початок 1930-х років, місто Дніпропетровськ. Ще зовсім недавно це – Катеринослав, а сьогодні той із мешканців, хто випадково промовить цю назву, одразу отримає гласний і негласний осуд інших, буде названий «старорежимним», «буржуазним» і «ворожим». Масовий голод на східних теренах УРСР набирає обертів. Активно процвітає діяльність ДПУ, молодь рветься все більше будувати комунізм та ставати корисним новому суспільству: викривати «чуждих елементів» та «ворогів народу». Одним із таких активістів є Клим Шпакуватий, юнак, який нещодавно заступив на стажування до важливого органу, Державного політичного управління. Зовсім скоро він отримає посаду слідчого, й вестиме головну справу свого життя – справу «Сивого». Куди заведе жовторотого комуністичного активіста палке завзяття, йому поки невідомо. Але опиниться там, куди намагався запроторити одного з найяскравіших представників української інтелігенції…

Проте головним героєм роману є зовсім не посіпака карального органу. Уся увага авторів спрямована на відомого історика, етнографа, фольклориста та лексиколога Дмитра Яворницького, чиє ім’я носить сьогодні Дніпровський національний історичний музей. Дмитрові Івановичу дивом вдалося уникнути смерті чи заслання, але 1933 року його звинуватили у "буржуазному націоналізмі" та звільнили з посади директора історичного музею. Це ганебне обвинувачення стало для вже немолодого науковця нищивним. Він так і не зміг оговтатися до своєї смерті 1940 року, адже в нього забрали не просто зарплатню, пенсію, роботу, здоров'я, його напрацювання, в нього забрали улуюблену справу всього життя. А самого Яворницького підступно використали в якості приманки для арештів іншів діячів науки, яким так само вішали тавро "українські буржуазні націоналісти".

Роман «Справа Сивого» є художнім твором, проте побудована оповідь на реальних історичних подіях, герої якого також усі – відомі постаті в історії України та Дніпра зокрема: історики, письменники, музиканти, художники, біологи, науковці, викладачі тощо. Про кожного, хто з’являється в оповіді (навіть епізодично), обов’язково присутня коротка історична довідка у вигляді виноски. Що характерно (для тих часів) і дуже сумно – з кількох десятків особистостей тільки про 2-3 вказано: «Уникнув репресій завдяки еміграції». Про всіх інших інформація, на жаль, однакова: «Розстріляний…», «Згинув у таборі…», «Засланий до Сибіру…», «Вкоротив собі віку…», «Подальша доля невідома…»

Це історична трагедія однієї людини, одного міста та однієї країни, оформлена та подана в якісній художній структурі. Читати дуже цікаво. Особливо мені, оскільки дія відбувається в моєму рідному Дніпрі. І зануритися в історію міста та його тодішніх мешканців мені було надзвичайно приємно, хоча й гірко. 

Джеймс Бовен "Вуличний кіт на ім'я Боб"


Прекрасна історія про дружбу, взаємодопомогу, доброту, терпіння, взаєморозуміння, прощення, відданість та вірність. Це історія про любов.

Одного разу дві душі, що заблукали в цьому світі, зустрілися й допомогли одна одній знову віднайти здоров’я та радість життя. Їхня любов виявилася конструктивною й творчою: Джеймс і Боб – дві окремі особистості, які просто йдуть дорогою життя разом, поповнюючи та збагачуючи один одного.

Ця книжка не претендує бути літературним шедевром. Але її завжди любитимуть читачі, тому що в ній розповідається про сильних духом людей, які знайшли в собі сили самостійно піднятися із дна. А ще в ній  ідеться унікальних створінь природи – котів.

Книжка написана просто і людяно, без прикрас і применшень. Проблеми показані відверто й правдиво. Саме тому, мабуть, оповідь не залишає читача байдужим. Читаючи про будні й свята головних героїв разом із ними смієшся й плачеш, переживаєш у складні моменти та радієш успіхам. Насправді, в житті багато простих речей, підвладних кожному. Невже є складним продемонструвати звичайну емоцію до когось важливого для тебе? Чи є поганим відсвяткувати Різдво тільки вдвох і радіти разом? Часто ми самі ускладнюємо собі життя. А насправді ж варто просто жити та вірити в те, що ніщо не є випадковим, і можливо все.

Іноді порятунок перебуває зовсім поруч – на килимку під судськими дверима…

субота, 9 березня 2019 р.

Асли Е. Перкер "Суфле"


Коли водночасся рушиться життя й усе, що вчора було звичним, а сьогодні летить шкереберть, оговтатися важко. Але можливо та, найголовніше, необхідно. Кожному потрібна своя розрада, не існує загальних рецептів відновлення. Проте може бути дещо, що здатне об'єднати та зцілити зовсім різних людей із різними трагедіями.

Один із таких універсальних рецептів одужання подає в своєму романі турецька письменниця Асли Перкер. На її думку, мистецтво приготування страв здатне не просто зцілити понівечені душі, а й навтіь оновити їх. Дійсно, людська психіка спроможна регенеруватися, важливо тільки віднайти свої особливі інгредієнти.

Назва роману не випадкова, адже суфле схоже на людське життя: ідеальне на смак та на вигляд, але для досягнення неперевершеного результату можуть знадобитися роки. У центрі оповіді - три головних герої, три долі, три історії життя. Герої живуть в різних країнах, мають різні статуси та різні родини, але поєднує їх одне - біль утрати. Коханої людини, стосунків, довіри... У них зламані душі, роздерті серця, але кожен із них знаходить радість та оновлення в кулінарії, намагається приготувати суфле, яке для кожного стане символом повернення до життя. Нового життя.

Це не просто психологічна драма, і не просто стравопис. Це - роман-медитація, роман-роздум і роман-розслаблення. Неспішне читання детальних описів страв філіпінської, турецької та французької кухонь так само зачаровує, як і занурення в глибини душі героїв, подорож їхніми внутрішніми стражданнями, туга за втраченим і радість віднайденого. 

Варто читати повільно, неквапливо й з насолодою.

понеділок, 4 березня 2019 р.

Ніл Ґейман "Книга кладовища"



Виявляєяться, я даремно оминала стороною Ніла Ґеймана. Перше знайомство із цим письменником-фантастом стало цілком спонтанним, але в цьому випадку перший млинець вийшов неймовірно смачним і вдалим.

Роман "Книга кладовища" не просто сподобався з перших же рядків, він захопив мене одразу й повністю, і я вже не змогла зупинитися, поки не перегорнула останню сторінку. А читається дуже легко, просто й цікаво. Підозрюю, як і всі інші твори Ґеймана, з якими відтепер я маю серйозний намір ознайомитися.

Одного нещасливого дня всю родину хлопчика-немовляти жорстоко вбиває чоловік на ім'я Джек. Хлопчик також не мав залишитися живим, але дивний збіг обставин дозволив малюку виповзти з ліжечка, потім зповзти зі сходів, вирушити у відчинені двері будинку просто в ніч. Так він опинився на кладовищі, де йому судилося провести життя до своїх 16 років. Діти вміють бачити те, що вже не підвладне дорослим. Наприклад, духів померлих людей. Саме вони з перших хвилин перебування немовляти на старому закинутому кладовищі почали ним опікуватися. Родина  Овенсів назвала хлопчика Ніхто та забрала жити до свого сімейного склепу. Тут, на цвинтарі, Ніх зробив свої перші кроки, перші відкриття, завдавав усім тутешнім мешканцям купу клопоту, смикав привидів численними дитячими питаннями. Одним словом, зростав і розвивався як усі інші діти на світі. Тільки у Ніха це відбувалося посеред старовинних надгробків і прадавніх склепів... А далі були певні пригоди й події, що мали величезне значення для життя Ніхто, розгадки таємниці вбивства його родини загадковим Джеком.

За стилем оповідь нагадувала мені пригоди Флавії де Люс письменника Алана Бредлі: такий же ледь помітний гумор, легкість тексту та кмітливість головного героя. Фінал історії Ніл Ґейман зробив двоїстим: наче й завершена історія, проте є простір для фантазії щодо подальшої долі "Мауглі" з кладовища.



неділя, 3 березня 2019 р.

Філіп К. Дік "Людина у високому замку"


На мій погляд, альтернативну історію люди вигадують для того, аби вгамувати свій страх. Усі ми чогось боїмося, особливо того, що може відібрати нашу свободу чи життя. Психологія пропонує багато різіних технік роботи з власними страхами, одна з них - змоделювати ситуацію (написати історію, намалювати тощо), що лякає, а потім визначити способи життя в цих умовах, взаємодії та інше. Поступово емоції замінюються розумовими реакціями, людина вчиться спокійно аналізувати й реагувати на можливі небезпеки. Ми боїмося того, що читаємо в антиутопіях? Навіть попри те, що вже давно відбулося навпаки? Хтозна...

Що саме спонукало автора до створення цього роману, мені невідомо. А ось свої власні думки з приводу твору я досі намагаюся впорядкувати.

Друга світова війна війна завершилася поразкою нацистського режиму, країни Європи, США, деякі країни Азії поступово оговталися та сьогодні мають потужний розвиток. Але на деяких територіях один зловісний режим замінив інший - комунізм. Саме тому альтернативну історію, описану автором у романі, я сприйняла якось двоїсто. У романі події розвиваютсья за років 15 після завершення війни, в якій все відбулося навпаки: країни Осі перемогли, Японія з Німеччиною окупували США (східну й західну частини відповідно). Власне, всі події оповіді відбуваються на цих територіях, а про інші країни згадується дуже поверхнево або не згадується зовсім. Але ж основні воєнні дії розгорталися якраз у Європі й на теренах тодішнього СРСР. І саме тут сталися найбільші втрати та трагедії. Утім, перед початком читання мені було цікаво дізнатися погляд автора на те, що сталося би, якби... 

Тільки читання склалося невдало. Я наче загрузала в кількох сюжетних лініях, що постійно перепліталися. Намагалася витягнути суть читання майже всіма героями книжки, котру написала таємнича людина з "високого замку". Все це було дуже в'язко, довго, нудно. Політика, махінації, африканський геноцид, жорстокі націсти, врівноважені японці. А на додаток ще й присутність протягом усього роману постійного звернення до І-цзин, такого собі універсального оракула, який все завжди розтлумачить. Уся ця суміш вигадки, історії, нечітких сюжетних поворотів, окультизму остаточно мене вибила з колії. Мені не сподобалося. Серіал не дивитимуся.

субота, 2 березня 2019 р.

"Різдво через Збруч"


Україна - велика. Україна - давня. Україна - гарна. Україна - неподільна. Всі історичні регіони мають свої відмінності в культурі, свої "родзинки" в одязі, піснях і казках, свої інгредієнти в традиційних стравах. А є й таке, що, нібито й теж має певні розбіжності, але й, водночас, об'єднує сильніше за мову. Це - чарівне свято Різдва. Попри будь-які негаразди, непорозуміння й суспільні катаклізми, віряни чи атеїсти, українці раз на рік негласно єднаються задля зустрічі тієї важливої Зірки, яка, ми віримо, несе все прекрасне, що тільки можна побажати. 

Автори цієї збірки оповідань живуть в різних містах нашої країни. Але всі вони безмежно закохані в свою землю. Вони знають, як приготувати традиційні різдвяні страви, які слова казати близьким у святкову ніч, знають колядки, що прийшли до нас від предків. І все це вони описали в своїх творах, щоби не забували й наступні покоління.

Герої оповідань - люди різного віку, статі та долі. У кожного є як власна трагедія, так і найщасливіша історія життя. Деякі оповідання маленьки, а якісь можуть сміливо претендувати на новели чи повісті. "Дежавю" та "Гілочка ялівцю" мене вразили найбільше. І дуже би хотілося, щоби ці новели одного разу (можливо, на Різдво?) стали повноцінними романами. Перший - історією кохання крізь часи та простори, другий - історичною родинною сагою.

Нас розділяють Збруч, Сян, Дніпро чи Дон, тож нехай безліч великих та маленьких річок будуть єдиним, що нас розділяє. Адже існує стільки всього, заради чого ми єднаємося вже багато століть.

пʼятниця, 1 березня 2019 р.

Читопис лютого 2019


Прочитано книжок: 14

З них:

художні: 12
нон-фікшн: 2

паперові: 12
електронні: 2

Географія читання:

Велика Британія - 1
Норвегія - 1
Україна - 7
США - 2
Туреччина - 1
Польща - 2