понеділок, 31 грудня 2018 р.

Читопис грудня 2018


Прочитано: 14 книжок

З них:

10 - худ.літ.
4 - нон-фікшн

Географія читання:

Україна - 6
Велика Британія - 2
США - 2
Франція - 1
Австрія - 1
Ірландія - 1
рф - 1


пʼятниця, 14 грудня 2018 р.

Макс Кідрук "Зазирни у мої сни"



Для хорошого читання в цьому романі є багато: дитина з особливостями, таємниці сновидінь, викрадення, переселення душ, переслідування, наукові дослідження людського мозку та навіть ФБР. Авторові вдалося тримати мене в емоційному тонусі переважну частину твору, я навіть доволі сильно захопилася ескалацією сюжету. Тема роману однозначно захоплива, оскільки природа сновидінь та інших «ігор розуму» досі не вивчена досконало, це й викликає зацікавлення. А з додаванням елементів містики та кібер-загадок і поготів робить оповідь більш насиченою.
Протягом читання мене, щоправда, не полишала думка, що автор рекламує різноманітні бренди: автомобілів, одягу, послуг, напоїв тощо. Окрім великої кількості назв вони ще й повторюються по кілька разів на сторінці. Це напружує та викликає незрозуміле здивування.
Стосовно сюжетних ліній склалося відчуття покинутості напризволяще деяких із них. Якщо вже автор уводить в оповідь героя, то я чекаю, що його історію розкажуть повністю. Але в романі деякі паралельні сюжетні лінії наче обірвані. А в мене ж було бажання про них дізнатися. Особливим розчаруванням стала історія з викраденням хлопчика – я не відчула логічного завершення ситуації, а, значить, і не отримала читацького задоволення від повноти сюжетного елементу.
Попри все зауважу, що роман читається легко, мова багата, описи почуттів героїв, ситуацій, спогадів емоційно забарвлені. Але, гадаю, історія могла би бути значно коротшою, якби автор уникав надмірної деталізації в певних місцях оповіді.
Мабуть, для мене це був не найкращий роман для знайомства з творчістю автора. Але я все одно зацікавилася, тому продовжу читання. Більшої удачі мені наступного разу 

вівторок, 11 грудня 2018 р.

Алевтіна Шавлач «Пампуха»


Потреба бути частиною зграї найбільш потужна в юному віці. Це дорослій самодостатній людині, в якій за плечима безліч злетів і падінь, зрад та здобутків, вже начхати на те, як її сприймає суспільство та чи завжди потрібно це сприйняття. А підліток прагне бути «своїм» у колі приятелів та однокласників. Це нормальний процес соціалізації та самоідентифікації, проте цей тернистий шлях часто набуває мерзенних форм.

Мало не кожен другий дорослий у шкільному віці пережив цькування з боку однолітків. Можливо, такий досвід нам дається для зміцнення волі, для загартовування характеру… Але де та межа, за якою процес психічного та фізичного зростання перетворюється на системне насильство та приниження?

У повісті показано на прикладі звичайних школярів, їхніх вчителів та батьків, до чого може призвести кругова порука з її солідарністю знищити морально «цапа відбувала». Завжди легко знайти когось, хто не вписується в межі спільноти (в даному випадку – шкільного класу) з її правилами, стереотипами та упередженнями. Здавалося б, конфлікт можна вирішити за допомогою мудрих дорослих. Але в цій історії, на жаль, саме дорослі спровокували ганебну поведінку, спрямовану на дівчинку Ганю, чия «провина» полягала лише в тому, що вона була повненька.

Авторка ретельно виписала образ кожного героя. Всі вони викликають під час читання певні емоції – від поваги та співчуття до огиди та злості. Безхарактерна мама Гані, старообрядна бабуся, вчительна з невротичним розладом, байдужий директор школи… Разом із тим Ганя викликає симпатію. Дівчинка-підліток опинилася сам-на-сам із кривдниками без жодного захисту з боку старших. Проте це мало би бути їхнім прямим обов’язком – ретельно розібратися та припинити цькування!  Часом бездіяльність буває набагато гіршою за певні дії. В ситуації з Ганею сталося саме так. Приблизно всередині оповіді в мене склалося враження, що єдиною розумною людиною в оповіді є тітка Гані. Але надії на те, що вона одна зарадить чомусь, не виникло. Надто багато навколо тих, кому зручніше бути в «стаді»…

Але фінал заспокоїв та дав сподівання. Для Гані поступово все завершилося добре. Власне, як і для всіх дійових осіб. Комусь із них для очищення совісті довелося пройти через страждання та втрати, і це справедливий урок для них. Як є уроком і для Ганіної мами те, що за хованням в роботі й відстороненням від реальності можна назавжди втратити найцінніше в житті.

Книжку неодмінно варти читати як підліткам, так і їхнім батькам. Першим для того щоби зрозуміти, що в будь-якій ситуації важливо бути Людиною й не прагнути схвалення суспільства. Другим – для усвідомлення, що виховувати в першу чергу варто себе, бо діти завжди копіюють поведінку дорослих.

четвер, 1 листопада 2018 р.

Читопис жовтня 2018


Прочитано: 14 книжок

З них:

7 - худ.літ.
7 - нон-фікшн

Географія читання:

Велика Британія - 2
США - 7
Німеччина - 2
Норвегія - 1
Швеція - 1
рф - 1




Аннетт Герцог "Хто ж питатиме кота?"


Кіт Арістотель вважає, що з ним поводяться недостатньо шанобливо. Власне, так завжди думають усі коти. З ними двоногі не узгоджують геть нічого, а повинні були б! Але хто ж питає котів...

А тут ще дівчинка Анна, улюблениця Арістотеля, раптом забажала неодмінно мати собаку! Схибила вона, чи що? Хто в здоровому глузді, маючи такого розкішного кота, захоче пса?! Ну, нічого, я їй ще покажу, де раки зимують! Вона ще лікті собі гризтиме, коли відчує, що мене немає поруч! От візьму й ображуся. І піду геть.

Одним словом, наробив Арістотель проблем і собі, й Анні, й усій родині. Такі вони, коти. Але ж саме за цей нестерпний характер ми, людиськи, їх обожнюємо 😝

Усе закінчиться добре для всіх  Інакше й не може бути.
Добра книжка для читання всією родиною. Буде смішно, місцями трохи сумно, проте дуже зворушливо 

Фотомодель: кіт Шелдон

Тематичний читопис


Важкі теми, але саме тому й потрібно читати, вивчати власну історію, робити висновки та засвоювати уроки минулого. 

📗"Криваві землі" - наймасштабніша праця для мене на сьогоднішній день про період 1932 - 1945 років, де одним із головних об'єктів історичного жаху постала саме Україна.

📗"Друга світова" - реальні історії людей, які пройшли чи відчули на собі пекло на землі.

📗"Геноциди Сталіна" - невеличка лаконічна праця, що розкриває вбивчі дії радянського диктатора та їхні наслідки для поневолених ним народів. Також цікавою є інформація про походження, фіксування та використання терміну "геноцид".

📗"Гітлер: примітки до біографії" - доволі цікавий аналіз особистості нацистського лідера. Становлення політичних амбіцій та мети привести німецьку до панування в Європі показано крізь призму геополітичної та економічної ситуації в світі того періоду, характеристики особи Гітлера, його здобутки, помилки та злочини.

понеділок, 1 жовтня 2018 р.

Читопис вересня 2018


Прочитано: 14 книжок

З них:

9 - худ.літ.
5 - нон-фікшн

Географія читання:

Велика Британія - 2
США - 4
Україна - 2
Туреччина - 3
Ірландія - 1
Канада - 1
Шотландія - 1

середа, 12 вересня 2018 р.

Бенні Льюїс "Вільно за 3 місяці"


Читається легко, швидко, а найголовніше - спонукає до дій  
Протягом усієї книжки я періодично підраховувала, скільки ж мов знає автор, ірландський поліглот Бенні Льюїс. Наприкінці читання остаточно збилася з підрахунку  Знає багато, постійно вивчає та відкриває для себе нові мови, а про "секрети" опанування таємницями незнайомої граматики/фонетики/лексики доволі цікаво розповідає в своїй книжці.
Власне, секретів жодних немає, а є ефективні методи, що пройшли перевірку часом. Але перед тим, як розпочинати все те опановувати, необхідно зробити ось що: позбутися стереотипів. Так, саме вони гальмують усі добрі наміри та плани з вивчення мов. Поки ми вважаємо, що в нас "немає здатності", "не вистачить часу", "з моїх помилок усі глузуватимуть" та верземо іншу подібну маячню, жодна мова таки не засвоїться. Отже, до біса упередження, просто починаймо. Методи, що наводить Льюїс, багатьом відомі, проте працюють у всіх по-своєму. Варто лише обрати власний шлях та техніки для їх застосування.
Особливою цікавинкою книжки є розділ, в якому автор наводить порівняльні фонетичні та лексичні особливості різних мов. Стає зрозумілим, що навіть у зовсім різних мовах (скажімо, в японській, арабській, французькій) можна віднайти багато спільного, що значно полегшує вивчення.

пʼятниця, 17 серпня 2018 р.

Дино Буццати «Татарская пустыня»



«...время промчалось до того быстро, что его душа не успела состариться»

Час спливає надто швидко, аби людина могла вчасно зупинитися, озирнутися, на мить затамувати подих, знову глибоко вдихнути й піти новим відрізком свого життя. Ми завжди чекаємо кращого: нагоди, погоди, події, кохання, роботи, подвигу. А все це не настає ніколи. І на заході свого життєвого шляху ми раптом відчуємо страшну тугу за тим, чого так і не сталося. І туга буде навіть не тому, що щось не настало, а тому, що ми сильно ображені на долю за тривале очікування. Яке виявилося марним. Ми просто згаяли дорогоцінний час.

Джованні Дроґо, молодий двадцятип’ятирічний офіцер, що мріє про славу та звитягу, прибуває за призначенням на далекий форт, розташований у Татарській пустелі. Тут він прагне проявити свої сильні сторони, захищаючи свою країну від ворога. Адже там, по той бік величезної порожньої пустелі, є ворог, що неодмінно має рано чи пізно порушити спокій фортеці та країни. Джованні дійсно вірив у наявність потенційних нападників – татарських орд, і дійсно докладав зусиль для оборони країни на форпості в пустелі.

Вже з перших місяців служби молодого офіцера автор показує штучність та безглуздість системи, в якій опинився Дроґо. Кількатисячний гарнізон охороняє форт, на який ніколи ніхто не нападав. Наявність нелогічних, абсурдних інструкцій Джованні розпізнав майже одразу після початку своєї служби. Як людина вдумлива, він намагався спочатку прояснити всі дивні ситуації, спілкуючись із командирами, із колегами. Йому розповідали різні речі. Але далі власних висновків справа нікуди не рушила.

Спливали роки, фортеця все також залишалася місцем, де абсолютно нічого не відбувається. Але напад противника все ще очікувався. Кілька разів Дроґо мав відпустку додому, в рідне місто. І з кожним візитом він усі більше відчував, як реальне життя віддаляється від нього. Друзі давно мають сім’ї, хтось поїхав, хтось вивчився та досяг успіху. Навіть мати мала свої справи та зацікавлення. Всі жили повноцінним життям, тільки він, Джованні, все ще чекає чогось, коли можна на повну проявити себе, захистити мешканців від нападника. Ось ще трохи й такий шанс буде… ще трохи… ворог не так вже й далеко, він збирається наступати… ворог…

Кілька десятків років Дроґо не мав анічогісінько, окрім своєї служби. Він просувався в посадах, заслужив авторитет, постарів та серйозно захворів. А фортеця все стояла, караул все так саме змінювався за розкладом, накази так само виконувалися, навіть якщо в них і не було сенсу. Сенс був лише в очікуванні. Але в цьому Дроґо так нічого й не досяг. Хворий і нікому вже непотрібний він повертається додому. Аж ось розпочинається справжня війна. Але Джованні надто немічний для подвигу й уже нічого не здатен зробити. Самотність та гіркі роздуми – ось, що залишилося старому вояці, що помирає, так і не здійснивши мрій.

«Так бывает, когда самые важные часы жизни проносятся мимо, не задев нас, и их грохот затихает вдали, а мы остаемся в одиночестве среди взвихренных сухих листьев, сожалея о том, что упустили опасный, но славный момент»

У кожного є своя персональна «татарська пустеля». Це певна межа, за якою ми намагаємося роздивитися те, що зовсім скоро зробить нас щасливими. І ми чекаємо місяці, роки, десятиліття. Потрібно зруйнувати той «форт» в душі й у думках, перетнути усю свою «пустелю», якою б величезною вона не була, та почати жити в цю секунду…

вівторок, 14 серпня 2018 р.

Філіп Еріа «Зіпсовані діти»


Порівнюючи зараз усі частини саги я усвідомлюю, що саме в «Зіпсованих дітях» автор найдетальніше зобразив потужність та єдність клану Буссарделів у їх найжорстокіших інтригах щодо членів своєї ж родини.
Ненависть і страх здатні зціпити людей не гірше за сталевий ланцюг. Ненависть до тих, хто обрав власний життєвий шлях, а не той, що був уготований старійшинами роду. До тих, хто насмілився заперечити способу життю, який склався століттями та, чого вже кривити душею, давно смердить нафталіном. А страх від того, що доля вигнанця в межах не тільки однієї родини, а й усього вищого суспільства Парижа, може спіткати й тебе. І часто для того, щоби потрапити в пожиттєву немилість, достатньо навіть малесенької краплини.
У центрі роману – 25-річна Агнес Буссардель, онука тієї самої Амелі, старійшини родини. Але зараз Амелі вже надто стара, вона ледь пересувається своїм фамільним маєтком. І називають її відтепер виключно «бабуся». Зате Агнес - молода та здорова, вона успадкувала щільну міцну статуру й високий зріст буссарделівських жінок.
На початку оповіді ця модна французька панянка повертається зі США, де прожила два роки. Перед від’їздом за океан Агнес поставила всю родину перед фактом: вона має намір навчатися в університеті. І не встигла родини оговтатися від новини, як трансатлантичний лайнер повіз дівчину подалі від ненависного світу, де володарювали Буссарделі.
Два роки в Америці змінили Агнес. Її краса розквітла, вона познайомилася із зовсім іншим життям, таким не схожим на французьке. Більш розкута поведінка, весела молодь, шалене університетське буття. Перше кохання, перше усвідомлення глибокої прірви світоглядів двох юних сердець…
Утім, це лише зараз Агнес думає, що змінилася. Пізніше вона зрозуміє, що завжди  була та залишається справжньою Буссардель. Хоча й без схильності до інтриг та без ненависті. Навпаки, в серці Агнес живе щира любов, справедливість, мужність та чесність.
Після повернення Агнес очікувала новина. У теперішньої господині клану, тітки Емми, визрів таємний план: вона задумала видати заміж норовисту племінницю за такого ж незручного родича – кузена Ксав’є. І позбутися таким чином обох неслухів. Але не так сталося, як гадалося. У долю двох «жертв» однієї сім’ї втрутилася таємниця, яка перевернула все…
Багато гірких та щасливих подій випало на долю Агнес. Каліцтво чоловіка, його викрадення, смерть, яку вона стійко пережила. Адже в неї є малюк Роккі, єдина втіха в житті, що залишилася після остаточного розриву з родиною.
Але Буссарделі не були би собою, якби знову не втрутилися в мирний плин життя Агнеси із сином на мисі Байо, єдиному, що залишилося від спадщини Ксав’є.
Подальші події роману розгортаються в інший період історії. Сумний для всіх країн Європи та для мільйонів людей по всьому світові. Саме Агнес стане для Буссарделів променем надії та порятунку. Хоча надто важки визнавати помилки минулого... Гірки часи все розставляють на місця, потрібно лише жити. Попри все.

пʼятниця, 10 серпня 2018 р.

Максим Бутченко «1918. Місто надій»


«Лише вільна людина має честь і гідність»

Рівно 100 років тому українці прагнули волі. Усі їхні сподівання, надії та бажання уособлювала в собі У.Н.Р. (Українська Народна Республіка), до лав якої тоді стали сотні офіцерів колишньої царської армії. Адже вони були українцями та воліли служити й далі, але вже своїй рідній державі.

Чому саме армії У.Н.Р. не вдалося стримати навалу більшовиків, чому допустили масові вбивства в Києві за наказами Муравйова – можуть докладно розповісти історичні документи. Роман же Максима Бутченка «1918. Місто надій» більше привертає увагу до героїв на тлі тих подій. А це і конкретні реальні постаті (Симон Петлюра, Кіквідзе, Примаков, Муравйов), і уособлення багатьох відомих та не дуже захисників України (Павло Вітко, офіцер армії УНР).

Основні події твору відбуваються протягом кількох місяців переважно у Києві. То були надто важкі часи для всіх, хто опинився в жорнах наслідків більшовицького перевороту. Проте саме в такий період найкраще видно людську сутність. Образ кожного героя, головного та другорядного, виписаний детально та щиро. Легко уявити не тільки зовнішність, а й навіть душевні пориви персонажа, відчути його емоції та думки. Власне, це авторові вдається завжди (чого варті тільки реалістичні характери в романі «Куркуль»). На диво, з особливою ніжністю автор змалював образ дружини Вітка – Ганни. Вона не має стосунку до бойових дій, але саме вона є міцним щитом для свого чоловіка, для своєї хворої матері та, згодом, і для Маруськи. Тендітна пані, колишня вихованка Інституту шляхетних дівчат, вона наче зіткана з тонкої вишуканої тканини. Але саме вона являє собою приклад мужності, поваги та гідності навіть опинившись у тюрмі. Образ Ганни завжди подумки носив із собою Павло. Можливо, це вберігало його, коли він дивився в обличчя смерті…

Антагоністичні герої в романі показані не упереджено, так само детально та з увагою до кожного. Спостерігаючи за ними в різних ситуаціях, природних саме для них, читач має змогу самостійно скласти думку про персонажа. Адже про вчинки людини говорять її дії.

Ця книжка не про суто історію. Ця книжка про людей, що творили ту історію по різні боки тонкої та складної межі, що розділяє волю і поневолення, добро та зло, світло й темряву.

На довгих 100 років, на жаль, Україна залишилася в темряві. Але не втратила честь і гідність. Роман «1918. Місто надій» нагадав усім нам про те, що час настав.

середа, 1 серпня 2018 р.

Читопис липня 2018


Прочитано: 17 книжок

З них: 
12 - худ.літ.
5 - нон-фікшн

Географія читання:

Україна - 8
Велика Британія - 4
Австрія - 1
Норвегія - 1
Франція - 1
США - 1
рф - 1


неділя, 15 липня 2018 р.

"14 друзей хунты"


Читати воєнну літературу завжди важко, про яку би війну та які би часи не йшлося. Особливо важко, коли війну переживаєш безпосередньо, нехай і не в самому вирі подій. А от автори цієї збірки якраз знають, що таке бути в епіцентрі найстрашнішого...
Воїни та волонтери день у день роблять те, що я навряд чи змогла би витерпіти. І про це розповідають іншим. У кожного своя історія "до" і "після", але всі вони зійшлися в одній "точці неповернення", після якої вже ніколи не буде так, як раніше. Буде нове, краще, мирне, потужне, спокійне, але інше.
Хлопці й дівчата, чиї оповіді увійшли до збірки, здебільшого не є професійними авторами, однак саме щирість їхніх історій чіпляє більше, ніж кришталево збудований за всіма жанровими законами твір. Хтось із них говорить із нами пронизливо сумно, хтось іронічно чи саркастично, а комусь зручніше додати частку цинізму. Але саме так кожен із них сприймає події, які пережив. На війні надто страшно, і кожна людина має власний механізм психологічного захисту від того божевілля. І якщо це блискавичний гумор із матюками - я щиро порегочу разом із автором. Бо ж він настільки влучно пише. Або плакатиму, якщо текст буде сповнений туги. У будь-якому разі, я пережила багато різних емоцій та отримала безцінний досвід спілкування з кожним автором, нехай і лише ментально 
Низький вам уклін, люди, які написали цю книжку. За те, що ви є.
А видавництву "ДІПА" я вдячна за можливість у такий спосіб ще раз усвідомити та обміркувати виклики долі, що спіткала нас усіх.

понеділок, 2 липня 2018 р.

Читопис червня 2018


Прочитано: 16 книжок

З них: 
11 - худ.літ
5 - нон-фікшн

Географія читання:

Україна - 3
Фінляндія - 1
Італія - 1
Німеччина - 1
Угорщина - 3
США - 4
Швеція - 2
Нідерланди - 1

субота, 30 червня 2018 р.

Герман Кох «Літній будиночок із басейном»


Герман Кох має безперечний талант. І не тільки літературний. Вражає його майстерне вміння влізти глибоко в душу персонажів та перевернути там все догори дриґом. Перетрусити всі потаємні відчуття, страхи, переконання та думки, озвучувати які у вихованому суспільстві не прийнято. Проаналізувати поведінку та емоції, а потім відпустити героя самотужки шукати вихід із халепи, в яку він потрапив саме через запхані далеко-далеко совість, чесність, порядність. Відповідайте самі за свої вчинки.

Марк Шлоссер, сімейний лікар із власною успішною практикою, респектабельний чоловік та батько двох дочок складає враження порядної людини. Порядної тому, що він ніколи не скаже пацієнтові, що він насправді про нього  думає. Нехай вони тішаться ілюзіями, що їхні геморої, простати, шмарклі, задишка та холецистит лікареві дійсно потрібні. Що він усім серцем прагне вилікувати, переймається їхніми проблемами та із задоволенням під час кожного візиту двадцять хвилин поспіль вислуховує скарги на здоров’я та на життя.  Ага, якби ж то…

Цинік Марк залишається циніком до кінця. Навіть тоді, коли життя приперло до стінки й вимагає чіткої відповіді: як так сталося й навіщо? Проте варто віддати належне панові Шлоссеру, він намагався захистити те, що було для нього найдорожче. А про методи – то вже справа другорядна. Якось усе буде. Якимось чином вирішиться.

Абсолютно всі герої цієї психологічної драми пройшли крізь кохівський літературний мікроскоп. І в кожного знайдеться гнилля, бруд та збочення. Під зовнішнім лоском молодості, таланту, багатства чи краси протягом роману розкручуються особистісні історії морального занепаду душі.

Книжка сповнена відвертими описами фізіологічного та сексуального характеру. Але, чорт забирай, наскільки ж витончено це зроблено.

Марк Шлоссер не мораліст. Хоча він часто на сторінках оповіді розмірковує над питаннями моралі. Але не вам, пане лікарю, повчати. Бо свою мораль ви  давно проміняли на гроші та інстинкти, які ви теж так і не змогли приборкати, як і ваше оточення.

пʼятниця, 8 червня 2018 р.

Моя робота на Книжковому Арсеналі або користь від нового досвіду та персональні відкриття



Цього року я мала щастя отримати розмаїту гаму почуттів, перебуваючи «по той бік» книжкового прилавку на стенді одного з українських видавництв. Йшла я на цей крок свідомо й задля чергового виходу із зони комфорту, аніж заради грошей. Але гроші теж приємно отримати, не буду приховувати.

Чотири дні промайнули швидко та плідно. Саме про емоційні плоди мого арсеналювання я й хочу трохи розповісти. Деякі відкриття, здивування, усвідомлення та інші інсайти структурувалися в отаке:

📗я не так уже й боюся рахувати чужі гроші, як вважала все свідоме життя. Власне, не боюся. Усе чудово минулося, ніхто ошуканим не пішов і жодна велика (та й маленька) купюра не загубилася

📗я вмію непомітно для всіх їсти, пити та виходити до туалету. І робити все це блискавично. Я - солдат

📗мій організм досі, ще з часів роботи бізнес-тренером, не забув, як то воно – витримувати значні фізичні навантаження. Приємно вразив мене організм, молодець. Роки на ньому поки що не відображаються

📗великі натовпи людей я можу сприймати спокійніше, ніж гадала

📗люди, які запитують книжки російською та дивуються, що їх стає дедалі менше, уже не дратують так сильно, як раніше. Я стала сприймати цих індивідів спокійніше, ставитися до них дещо зі співчуттям

📗мій мозок працює по-різному в ситуації «продавець на КА» та «покупець на КА»🧠 Оскільки це два різні стани свідомості, то і вмикаються/вимикаються в голові відповідні центри. Коли я купую книжки – тумблер «зупинися» в мене вимикається, а вмикається «емоціо», очі палають, руки тремтять, душа тріпоче. А по той бік прилавку все відбувається навпаки: я максимально зібрана, усі ресурси організму мобілізовані, голова твереза, а серце холодне

📗КА можна відвідувати не тільки з немовлятами та декоративними песиками, а ще й із папугами. Бачила чоловіка, який повільно обходив виставку, гордо тримаючи в руках невелику клітку з гарненьким зеленим папугою. Папузі було комфортно. Теж книголюб, мабуть

📗остаточно усвідомила, наскільки така робота для мене корисна та змістовна. Останні кілька років в офісах, на жаль, виснажували мене набагато більше саме відсутністю сенсу та відчуттям «скляної стелі».

Це було найголовніше. Деталі теж важливі, але їх залишу виключно для себе.

Я щаслива.

понеділок, 4 червня 2018 р.

Читопис травня 2018



Прочитано - 17 книжок

З них:

12 - худ.діт.
5 - нон-фікшн

Географія читання:

Україна - 4
Швеція - 5
США - 3
Туреччина - 1
Нігерія - 1
Велика Британія - 1
Німеччина - 1
Боснія і Герцеґовина - 1





понеділок, 28 травня 2018 р.

Чімаманда Нґозі Адічі «Половина жовтого сонця»


«Світ мовчав, коли ми помирали…»

Нігерійсько-британська письменниця Чімаманда Нґозі Адічі спробувала розповісти світові про громадянську війну в Нігерії кінця 1960-х років. Саме ту нищівну війну та геноцид народності іґбо (до якого належить і сама авторка), про яку мовчала Європа, США, і на яку Британія та СРСР постачали зброю. Для вбивства людей.

Авторці вдалося не просто розповісти історію опору маленької самопроголошеної держави Біафри, що проіснувала лише три роки, але й передати події від імені героїв так, ніби ми самі опинилися в тогочасній Нігерії. Настільки болісно й близько все переживається під час читання.

Книжка цікава й трагічна від першого до останнього слова. Оповідь сплітає долі кількох людей, зовсім різних за характером, соціальним станом, віком, національністю. Вони нізащо в світі не здогадалися би, що саме зведе їх життя, і які випробування випадуть на долю кожного. Чи можливо, щоби розбещена дівчина з багатої родини взяла на себе відповідальність за сотні життів біженців? Чи думала освічена та заможна красуня-іґбо про те, що одного разу їй доведеться ставати на коліна заради того, щоби прогодувати дитину? Якої долі бажав для себе кожен із тих, хто опинився в епіцентрі геноциду? Хто все це розпочав та навіщо? І коли все скінчиться?

Але світ мовчав, поки вони вмирали. Могутня країна чужими руками створила пекло для інших людей. Інші могутні країни мовчки чекали. І мовчали.

Тільки «якщо сонце не зійде, ми змусимо його зійти». Половина жовтого сонця, символ Біафри, символ славетного майбутнього. Йому не судилося засяяти на повну силу, але люди билися. «Навіть якщо всі проти нас, ми битимемося з останніх сил».

Чи вдалося їм перемогти – розсудить тільки історія. Але прості слова людей, героїв цієї книжки, також розкажуть дуже багато. Жива мова іґбо, яку влучно вставляла в уста героїв авторка, наче роблять тих людей ближчими. Простими реченнями, гарними описами та емоціями вони розповідають свою трагічну та, водночас, прекрасну історію. Трагічну війною та підступництвом, а прекрасну – почуттями та характерами.

Усі війни в світі відбуваються за чиїмись сценаріями. І про багато з них світ мовчить. Але є дещо, завдяки чому людина здатна витримати найжахливіші страждання – це любов.


неділя, 20 травня 2018 р.

Александр Стражный "Болезни, в которые играют люди. Сам себе психотерапевт"

Сьогодні дедалі більше людей усвідомлюють, що причини хвороб бувають не тільки фізичного походження. Навіть переважна більшість звичних нам за життя недугів мають психологічне підґрунтя. Це давно вже є науково підтвердженим фактом, тому сперечатися з цим безглуздо. 

Але люди хворіли в усі віки, хворіють і в сучасному світі навіть попри всі досягнення медицини 21 століття. Чому ж так? Справа в тому, що часто хворобу людина використовує задля того, щоби отримати від соціуму певну перевагу чи то пак "профіт", як кажуть бізнесмени. На кого чи на що буде спрямована хвороба - на чоловіка/дружину, батьків, керівника, дітей, друзів, ситуацію чи подію - залежить від конкретної людини та її життєвого сценарію. Але в кожному "акті" буде своя "сцена". Як у театрі. Власне, все це і є театром, а людина зі своєю "улюбленою" хворобою є актором.

Звісно ж, свідомо ми не обираємо хворіти та страждати. Це прекрасно робить за нас наша підсвідомість, вдало підлаштовуючись під виклики долі, наші приховані страхи та потаємні бажання чи навпаки НЕбажання.

Якщо ви хочете покласти край нескінченному потоку хвороб у вашому житті, та нарешті насолоджуватися цим самим життям, варто прочитати цю книжку. Автор докладно, просто та з гумором розкладає по поличках аспекти появи психосоматичних захворювань, аналізує найчастіші причини, що викликають хворобу та наводить конкретні й дієві рекомендації з роботи щодо налагодження здоров'я. Фізичного і ментального.

Бувайте здорові та щасливі!