Чого варте людське життя?

Тодішнє нове покоління… Чого їм бракувало або чого було занадто багато, щоб піти на найризикованіший крок не тільки в своєму житті, а, мабуть, і в житті Грузії початку 1980-х років?

Бракувало мудрості, відповідальності, прозорливості, відчуття самозбереження. Чи, можливо, здорового глузду? А занадто було сміливості, щирого кохання, роздумів, міркувань, вільних поглядів та нових переконань. І як це все поєднати в молодій душі, яка прагне вільно дихати, не пристосовувати, не здригатися постійно  від випадково вимовленого слова, яке казати не можна? 

Їм, кому тоді було 20-30 років, не хотілося бути конформістами, вони не могли знайти в собі сили заплющувати очі на те безглуздя, що відбувалося крізь по всій країні та окремо в радянській Грузії.

Ця книга, написана на підставі реальних подій, які й досі викликають багато сперечань і запитань про те, ким були ті молоді люди – терористами чи романтиками? Чи справді КДБ заздалегідь знало про спробу парубків захопити літак та навмисне розіграло всю ту ситуацію, що перетворилася на жахливу трагедію? Запитання, запитання, занадто багато запитань…

Дато Турашвілі спробував у своїй книзі відтворити події того холодного листопадового дня 1983 року. Але перед цим він поступово познайомив читача з кожним персонажем події, віддавши їм окремі розділи, названі їхніми іменами. Родина, стосунки, друзі, навчання – і до 18 листопада 1983 року ми знаємо про них майже все. Ніякі вони не «золота молодь», як намагалася показати їх радянська пропаганда, і як зараз продовжує їх називати вже пропаганда російська. Всі вони – виходці з родин грузинської інтелігенції, звичайні молоді люди, яких, на жаль, вже встиг торкнутися «вітер свободи». Їм було важко дихати у СРСР, який вже поступово чахнув, але все ще міцно тримався за свої диктаторські принципи. Вони не хотіли бути, як їхні батьки: мовчати, вклонятися та погоджувати заради спокійного життя «як всі». Вони хотіли мати джинси, про які тоді годі було й думати. Але що ж було такого у тих джинсах? Невже, якщо б Радянський Союз їх шив, сталося б щось страшне? Облиште. Це була просто одна з заборон серед тисяч інших. Вони хотіли, щоб їх та їхніх знайомих не засуджували на багато років ні за що, а потім через судимість не брали ні на яку роботу. Вони просто хотіли жити. Розумієте? Жити! І кохати, виховувати дітей, чесно працювати, слухати музику та й просто радіти життю. Але їм не дозволили.

Ніхто зі співгромадян, навіть батьки не виправдовували того, що зробили хлопці. Так, захоплення та спроба угону літака – це злочин. Але за це не розстрілюють. Ні в якій цивілізованій країні. А ще не розстрілюють людину, взагалі не причетну до дії, якої не було у літаку. І яка була християнським ченцем.

Але це – у цивілізований країнах. В тій країні ж КДБ знадобилося все зробити саме так. Мабуть, тому й досі до кінця невідомі всі деталі тієї кривавої розправи над молодими людьми, бо матеріали не розсекречені.

Слідство, якщо можна так назвати той фарс, тривало 9 місяців. Вирок був остаточний: розстріл всіх учасників, крім двох, які загинули ще в літаку, та крім Тіни – вона отримала 14 років.

Важлива деталь: ніхто із засуджених не застосовував зброю. Вони й не збиралися цього робити. Стріляли в пасажирів літака та в стюардес тільки працівники органів безпеки під час штурму. 

Тіні, дружині одного з викрадачів, яка на момент арешту була вагітною на помітному вже строку, в тюрмі зробили примусовий аборт.

Батькам загиблих не повідомили, коли вирок вступив в силу. 

Батькам загиблих після розстрілу їхніх дітей надіслали чек на сплату за використані кулі, якими вони й були вбиті. Ціна однієї кулі становила 3 карбованці. 

Кат, що здійснював вироки, отримував щомісячно 14 карбованців до основної зарплатні.

"Там, де смерть людини коштувала чотирнадцять карбованців, яку цінність могло мати життя…"

КДБ ретельно приховало, що сталося із в`язнями після того, як їх вивели з залу суду після оголошення вироку.

Вся ця моторошна у своєму абсурді та страхітті ситуація – суд та вирок – відбувалася з мовчазної згоди тодішнього керманича Грузії Шеварднадзе. Його прізвище також фігурує у книзі.

І все це відбувалося наприкінці 20 століття в найбільшій країні світу.

Ось і все. Але хто тоді мав право заперечувати?

Так, за скоєний злочин треба нести відповідальність. Але ніхто не може розстрілювати безвинних людей та людей, які нікого не вбили і навіть не застосовували зброю.

Букіністичні придбання

Купувати старі книжки - це не просто естетична насолода, це й суцільний тривалий процес із пошуку, вибору, вагань. Але потім, коли вилазиш з книжкового підвалу або йдеш з вуличного розвалу, у душі вирує безліч найпрекрасніших відчуттів та смакування наперед чудових хвилин гортання сторінок.

В Києві у мене є улюблена крамниця, прихована у самому центрі міста, у підвалі звичайного житлового будинку. До книжковго раю ведуть униз сходи, і зовсім ще невідомо, що там за дерев`яними дверима. Насправді там - майже все, що тільки може забажати справжній книжковий хробак, який звик порсатися у паперовому пилу в пошуках літературної перлини! Вибір у крамниці завжди великий, і це завдяки господарю, він пильно стежить за тим, щоб ми, хробаки, ні в якому разі не пішли "голодними".

Нещодавно свої букіністичні потреби я задовольнила ось цими книжками:

Ще однією прекрасною місцевістю для втамування читацького голоду книжками старих видань є площа з пам`ятником Івану Федорову у Львові. Кожного разу, коли я приїжджаю в це чудове місто, я завжди йду на полювання до букіністичного ринку. 
Останніми днями моє полювання закінчилося також вдало:

Як же сильно я люблю книжки "з історією"! У кожній - своє тривале життя, написане на форзаці у вигляді привітань та побажань. А хто були ці невідомі мені далекі люди? Я завжди думаю про те, щоб їхня доля склалася щасливо. Адже у поганих людей не може бути таких гарних книжок. І їм не могли писати стільки чудових слів, коли дарували ці книжки. Доля людей та їхніх книжок... Я обіцяю продовжити історію книжок, але вже власну.

Паперове натхнення: мої улюблені блокноти

 

Чи любите ви писати власноруч? Я дуже люблю і роблю це доволі часто. Адже писати дуже корисно з багатьох причин: це і механічна пам`ять, і розвиток мотирики, і багато інших корисних причин. 

Але не тільки фізіологічна необхідність стимулює мене брати до рук кулькову ручку. Є ще естетична складова, яка важить дуже багато для таких "писак", як я ;) І це - блокноти та зошити. Сьогодні різновидів цього паперового дива існує безліч, тому справжні поціновувачі блокнотів скуповують цілі колекції. Я теж люблю гарні блокноти, але купую їх не часто. 

Ось на фото ті блокноти, якими я користуюся зараз. Всі вони різні за розміром, оформленням, типом поліграфії. У кожного з них своє особливе призначення, записи в них також ведуться по-різному. Ці блокноти - мої помічники  у багатьох моїх проектах та повсякденних справах. І кожний блокнот я щиро поважаю та ніжно люблю ;) 

Дж. Оруэлл "Скотный двор": Все животные равны. Но некоторые более равны, чем другие

Скотный двор правил людьми много десятилетий. Скотный двор сохранился и поныне. В несколько видоизменённых формах, но он никуда не делся. И всё также почти нельзя различить, кто перед тобой, свинья или человек.

Если кто-то всё ещё верит в "светлые" идеи, насаждённые когда-то одной большой стране, стоит внимательно прочитать, что получается, когда даже самые благие начинания извращаются до неузнаваемости. Очень многим давно стало понятно, что ничего общего с социализмом в его истинном понимании в той большой стране не было. Перевёрнутые с ног на голову идеалы были призваны исключительно для работы на систему. Ничего не было из того, что, возможно, изначально задумывала революция. Всё обернулось гигантской катастрофой.

**
История нужна для того, чтобы человечество училось на ошибках прошлого, усваивало жизненные уроки и вырабатывало новые навыки на основе прошлого опыта и новых знаний. Но так происходит не всегда и не совсеми, к сожалению. К ещё большему сожалению - анализировать детали и сопоставлять факты могут и хотят лишь немногие. И именно для них история воспроизводится в виде метафоры, пусть и ужасающей в своей натуральности. Но только так можно обойти систему, исхитриться не вызвать к себе подозрений. И вместе с тем узнать то, что сокрыто от большинства "спящих наяву".

Важно "проснуться". Иначе мы рискуем вновь оказаться в ментальном и физическом сарае для скота, и ежедневно позволять свиньям переписывать заповеди.

"Все животные равны. Но некоторые животные более равны, чем другие"

Как страшно, когда всеобщая сила и колоссальная воля, положенные на жертвенный алтарь строительства счастливой жизни, в конечном итоге приводят к этой единственной догме.

Як читачі обирають книги

Я ніколи не дивлюся на біографію автора та на суперобкладинку. Все інше - згодна.

Джон Брейн. Добраться до вершины и удержаться

Желая достичь в жизни вершин, человек должен отдавать сбе отчёт, какую цену он готов заплатить за то, чтобы крутой подъём был максимально благополучным. Впрочем, не так сложно добраться наверх, как после там удержаться. Джо Лемптон, демобилизованный лётчик, несмотря на молодость прошедший сквозь ужасы войны и несколько лет лагеря для военнопленных, прекрасно понимал, чего хочет. Понимал он и то, что на пути к своей мечте придётся исковеркать не одну судьбу, да и многими своими принципами поступиться. Каждый выбирает жизнь себе по силам, моральным и физическим. У Джо сил было предостаточно. 

Главный герой романа - человек умный и, окажись он, возможно, в другое время и в другом месте, он достиг бы всего самостоятельно. Его порядочность и рассудительность могли бы в этом помочь. И зависть, быть может, не завладела бы им настолько сильно. Да, послевоенное время было сложным, много не было, многое лишь предстояло восстановить-создать-понять-достичь. Но для Джо время должно ускориться. То, что было у других, непременно должно быть и у него. Дорогой автомобиль, красивая девушка в шикарных нарядах, которая пока ему не по карману - ничего, совсем скоро у него будет и то, и другое. 

Любил ли на самом деле Лемптон своих женщин? Ту, которой был увлёчен до страсти. И ту, которая должна занять место рядом, потому что деньги и статус придут только вместе с ней. Нет, не любил. Всякий раз, произнося слова любви и ощущая наслаждение, он думал об их недостатках, которые тем ярче становились в его глазах, чем более близкими становилист отношения. 

Что ж, Джо Лемптон, ты проделал хороший путь. Ты достиг всего, чего желал. Станешь ли по-настоящему счастливым?

**

Каждый наш прожитый день - это следствие того, что мы сделали вчера. Такова жизнь, и мы не властны над её законами. Прочно укрепившись Наверху, судьба может подарить немного спокойствия, но это лишь приготовления к процессу возвращения жизненных долгов. 

Спустя годы Сьюзен всё также мила и очаровательна, правда есть и у неё свои маленькие секреты, узнав о которых даже циник Джо не смог сохранить душевное равновесие. Но наш герой умён, он отчасти предвидел возможные удары судьбы в обмен на блага, о которых когда-то мечтал. Он принял решение не осуждать. Ни себя, ни покровителей, ни Сьюзен, ни кого-либо другого. Он принял и понял. Нужно продолжать жить и постараться сохранить то ценное, что было и есть в жизни, и что появилось совсем недавно. Переоценить всё поможет любовь, пожалуй, первая искренняя и безусловная любовь в жизни Джо...

Эдит Уортон "Эпоха невинности" - так ли уж невинна она была?

Америка второй половины 19 века могла бы соперничать с Викторианской Англией по силе предрассудков, запретов и условностей. Невинность, возводившаяся в сакральность, по сути представляла собой некий условный щит или даже знамя, которое дамы гордо выставляли напоказ и несли по жизни. И малйшее омрачение невинности строго осуждали, втайне завидуя, наверное, более смелым женщинам, поправшим законы света и наслаждавшимся жизнью в той степени, в которой это было возможно тогда.

Скука, сопровождавшая представителей высшего света, иногда выливалась в порочные романы, как это случилось с главным героем Арчером. Что его ожидало? Женитьба на милой, но чрезмерно правильной девушке, истинной дочерью своего времени. Это невыносимо скучно. То ли дело графиня Оленская, так неожиданно ворвавшаяся в жизнь Арчера и круто изменившая её. Вот, она, истинная любовь, опасная, но тем и привлекательная. Но у читателя могут возникнуть сомнения в истинности чувств молодого человека. Им движет жажда новизны, страсть и, в определённой степени, опасность, которые сулят отношения с дамой со смутной историей замужества. Но он восхищён ею, её решимостью уйти от мужа-тирана, её смелостью вернуться к семье и желанием жить по велению души, а не под игом законов света. Однако побеждает рационализм. Жизнь, пусть и с тоскливыми визитами, поездками в оперу и на светские приёмы, всё же, привычна и несёт в себе много выгод. Да-да, и материальных тоже. А графиня - о, это сказочное новшество и яркие моменты. Но всё должно идти так, как предначертано.

Не будем судить героев, ведь все они - дети своей эпохи. Да и скажем прямо: мало в истории храбрецов из высшего общества, отважившихся положить репутацию, да что там, - бросить всё на алтарь любви. Быть изгоем - удел избранных. Но этот роман не о них.

В. Крестовский "Петербургские трущобы" в 2 томах. Том 1

Человеческая сущность проста. Какою бы ни считалась многогранною и уникальною каждая отдельная личность, есть нечто, что объединяет всех нас: инстинкты. Это и всевозможные страхи, и жажда выживания, и стремление к власти, признанию, удовольствиям, и алчность, и пресловутое "авось". Много ещё пороков точит человечество изнутри. Так было и будет.

Масштабный не только по объёму, но и по глубине описания, роман представляет собой развёрнутое полотно жизни Петербурга периода первой половины 19 века. Роман о сытых и голодных. Роман о многих людских судьбах, простых и спокойных, сложных и трагичных. Всеволод Крестовский без лишних прикрас изобразил быт города и горожан, детально живописал как богатейшие и вычурные гостиные знатных особ, так и самое дно: тюрьмы, трущобы, сирый и убогий люд. Страницы романа раскрывают всю подноготную разных миров, с их разительным контрастом. Описание женской и мужской тюрем современному человеку, привыкшему соблюдению своих прав и уважению достоинства, может вызвать негодование. А воровской мир и юдоль порока, смрадные и гнилые, повергает в ужас прихотливого читателя. Описывая петербургское дно, автор приводит диалоги на настоящем "языке" обитателей нищих кварталов. Без специального словаря понять было бы трудно, но в книге есть все описания и расшифровки. С одной стороны - задумка хорошая, но с другой - читать многие страницы примитивных разговоров затруднительно, потому что постоянно приходится обращаться к пояснениям, находящимся в конце книги. Вместе с тем, без этого не было тех "Петербургских трущоб", которые, наверное, и задумывал автор.

В романе параллельно разворачивается несколько сюжетных линий, каждая из которых - отдельное описание человека или целого семейства через призму конкретных персонажей. Кого-то безумно жаль, потому что злодейка-судьба отчего-то выбрала его в качестве жертвы и забавы в руках тех, у кого богатство и титулы. Кого-то презираешь настолько, что хочется отшвырнуть книгу в сторону и дать себе время успокоиться. Но всегда людьми, в большинстве своём, двигали исключительно корыстные цели, страх быть отлучённым от общества и катастрофа позора. Совершить насилие над личностью ради утоления низменных инстинктов? Раз плюнуть. Состряпать уголовное дело на ни в чём неповинных людей, лишь бы история не просочилась в свет? Проще простого. Исполнители найдутся всегда, стоит лишь поманить звонкой монетой. А рухнувшая чужая жизнь - ничто. Важнее собственное мнимое спокойствие и внешнее благополучие, путь и подгнивающее изнутри.

Да, историю стоит учить не только по академическим учебникам. Изложения мудрых очевидцев - лучшая наука, которая заставит извлечь уроки на будущее.

Збираю листя та книжки

Недільна прогулянка парком видалася дуже плідною. Я збирала гербарій, але то були не тільки листя. У скрині книгообміну мені трапилася ось ця семитомна історія:

Жюльєтта Бенцоні "Катрін". Я схопила одразу, як побачила ;) Тепер треба відвезти до буккросінгу дещо зі своєї бібліотеки. За кілька днів це й зроблю.

А ось цю книжку я вже купила в букініста за якісь смішні гроші:

І. Лажечніков "Крижаний дім". Колись у нас дома була така книжка у виданні "Классики и современники", але це видання мені не подобається, тому що дуже швидко розтріпувалися книжки. Тому я зраділа, що роман відтепер у мене є в доброму твердый палітурці.

Те, що треба для щастя ;)

Які чудові книжкові корінці ;)

Питирим Сорокин "Человек. Цивилизаця. Общество"

 

Сборник работ человека, которого по праву называют одним из отцов-основателей социологии, может служить отличным учебником по этой науке. Возможно, сейчас это так и есть, но я в студенчестве не была знакома с деятельностью Питирима Сорокина. Тогдашняя университетская программа стандартного курса социологии предполагала другие имена. Но никогда не поздно начать сначала, вот и для меня социология открылась в новом аспекте.

Книга составлена как любой классический сборник научных трудов: начальные главы посвящены науке в целом, её месту среди других дисциплин, понятиям. Автор приводит довольно много различных трактовок социологии как отечественных, так и зарубежных исследователей. Но также и делает акцент именно та той формулировке и сути, какие вывел сам, и на основании которых в книге рассмотрены все другие смежные понятия и социальные явления.

Последним, кстати, в сборнике отводится внушительное количество страниц и глав. Характерно, что все нюансы поведения человека в социуме расписаны настолько понятно и интересно, что в моём понимании не вписывается в рамки строгого научного трактата. Принимаясь за чтение я подсознательно ожидала именно этого, несмотря на жгучий интерес к Сорокину. И была несказанно рада, обнаружив научный, но вместе с тем понятный и весьма лёгкий стиль написания. Именно так и должны писаться научные работы и учебники.

Особый имнтерес лично у меня вызвала глава о революции 1917 года, которую автор назвал: "Бойня: революция 1917 года". Питирим Сорокин был непосредственным участником тех событий, и скозь призму происходящего вывел и дал оценку многим социальным явлениям отдельного индивида и толпы.

Всем, кто интересуется социологией в целом и взгядам на науку и поведение людей именно Питирима Сорокина, искренне рекомендую эту книгу. Да и все другие его работы. Именно ими я и планирую заняться в ближайшее время.

Фэнни Флэгг "На бензоколонке только девушки": два мира, множество судеб

 

Девушки милые и ветреные, хрупкие и симпатичные. Девушки бегают на свидания и пишут в своих девичьих дневниках о самом сокровенном. Девушки умеют нравиться юношам, помогают родителям, уважают братьев и сестёр.

Девушки храбры и стойки. Девушки помогают армии и Красному кресту. В самые тяжёлые для страны времена девушки выполняют тяжёлую работу по заправке и починке автомобилей, потому что все юноши ушли на войну. Девушки пишут им бодрящие письма, наполненные весельем и оптимизмом, тогда как души девушек разрываются от страха за своих юношей, за своих детей. Но не за себя. Девушки умело управляют военными самолётами, правда, пока ещё не знают, что никакого признания Дядюшка Сэм, на благо которого отданы тело и душа, а иногда и жизнь, им не даст. И пройдёт почти 30 лет, когда американских лётчиц, легендарных «ос», признают героями Второй мировой войны. Но это будет позже, а пока отчаянные девушки продолжают делать то, что велят им их огромные и пылкие сердца…

Семейная сага, в которой главная роль отведена Женщине. Да, семья невозможна без мужчин, и они в этом романе также показаны великолепно. Будь то поляк-эмигрант, бежавший в начале 20 века из Польши, гнувшейся под давлением Российской империи. Будь то молодой красавец-лётчик, британский подданный, в которого так была влюблена Софи, и который не оставил после себя ей ничего, кроме крохотного младенца. Девочка проживёт долгую и счастливую жизнь, всю себя посвятив любимой семье – мужу и детям. Вот только, однажды счастье может вдруг оказаться призрачной дымкой. Будто и не было всех этих лет. Всё было не то, не так и не в то время. В 60 лет принять кардинальные перемены сложно, но возможно. Пусть тяжело, пусть тебя считают параноиком и «не в своём уме». Впрочем, девочка всегда боялась выжить из ума в старости, даже когда стала взрослой женщиной.

Но даже у самых кардинальных перемен есть обратная сторона. И именно благодаря этой стороне Сьюки – девочка в душе и женщина по возрасту – наконец обрела себя настоящую. В конце книги она скажет, что всё случается с людьми именно так, как было предначертано. И ей тоже нечего жаловаться. Её жизнь – это именно то, что произошло. И она счастлива.

…Девушки умеют делать многое. Они создают крепкие семьи, воспитывают прекрасных детей, сутками напролёт скручивают бинты для госпиталей или перегоняют военные самолёты. Они умеют делать всё. Ради тех юношей, которых ждут. Ради будущей чудесной жизни, ради своей страны. И пока есть рядом любимые люди, девушки будут изменять мир. Ради любви.

 

Книжные аксессуары

Закладки для книг в виде книжных корешков ;)

Осень - прекрасное время для чтения классики

Нынче осенью у меня запланированы к прочтению вот эти классические произведения:

Вивчаймо мови?

Що може бути спільного у Льва Толстого, Олександра Пушкіна, Артємія Лєбєдєва, та Савелія Крамарова? Насправді, всі вони тим чи іншим чином (але самі про те не здогадуючись) займалися грою словами, сприяли створенню того, що у сучасному житті ми називаємо елементами «олбанської мови»: меми, орфоарт та ін. Цікаво дізнатися про деталі? Тоді читайте. 

Якщо б автором цієї книги був не відомий російській лінгвіст Максим Кронгауз, а хтось інший, я навряд чи б її купила. Але пана Кронгауза поважаю як професіонала, часто читаю його статті. Тому «Самоучитель олбанского» з цікавістю відкрила, та… прочитала за три години.

Ця книга – не самовчитель у прямому значенні. Це скоріше довідник з інтерент-комунікацій, в якому хронологічно подається історія виникнення, розповсюдження та занепаду явищ мережевого спілкування від моменту появи на теренах пострадянського простору і до 2012 року (саме цього року написана книжка). Чому я не взялася б за читання, якби був інший автор? Справа в тому, що Кронгауз аналізує явища мови інтернету з позиції мовознавця. Чому саме виникло таке явище? Яка його фонетична та морфологічна структура? Як воно розвивалося і на тлі чого? Все це робить оповідь дуже цікавою не тільки з історичної точки зору, а й навіть з наукової. Варто додати, що авторський стиль викладення матеріалу настільки дотепний, розумний, послідовний та з почуттям гумору, що читання стає вдвоє цікавішим.

Я відношуся до того покоління, чиє знайомство з інтернетом прийшлося якраз на 90-ті роки 20 століття, тому все, про що йдеться в книзі, мені знайомо. Я сама була частиною того комунікативного простору, який автор узагальнюючи назвав «олбанською мовою», і протягом читання поступово виходили з глибин довгострокової пам`яті всі кумедні слівця, абревіатури, меми, смайли та сайти, багато з яких вже не існують.

Мої "котячі" книги

Осінні кольори з канадським присмаком

Люсі-Мод Монтгомері поза сумнівами - чудова письменниця, який вдалося яскраво та гарно передати не тільки історію Енн, але й закохати читача у Канаду...

У мене є вся серія про руду дівчинку, але написати я хотіла лише про першу книгу.

Про що я подумала одразу, перегорнувши останню сторінку першої книжки серії про Енн Ширлі, було: "Шкода, що в юнацтві мені не довелося познайомитися з цією рудою одинадцятирічною розумницею". Цю дівчинку з такою любов`ю описала Люсі-Мод Монтгомері, настільки яскраво створила характер та зовнішність, що мені навіть не потрібна була картинка на обкладинці книги, настільки детально я уявляла собі головну героїню.

Так, за радянських часів чи то не видавали істоюю про Енн, чи то тираж був настільки мізерним, що навіть у моєму обласному місті-мільйоннику знайти роман було неможливо. Та я навіть і не знала про нього. Канадська література кінця 19 - початку 20 століть теж якось промайнула повз. Проте це нічого, надолужити ніколи не пізно. 

Книжка складається немов би з кількох маленьких оповідань з життя Енн, які пов`язані між собою хронологічно та сюжетно. Найперше з них - найпрекрасніший день з життя дівчинки, коли вона випадково (а чи випадково?) потрапила до ферми Зелені Дахи. З кожним наступним оповіданням авторка поступово описує життя Енн, її радощі та хвилювання, дружбу та навчання, мрії та дорослішання. Така побудова опису дуже вдала, оскілька книжка призначена, перш за все, підліткам, тож читати окремі історії з життя Енн школярам зручно та й не набридає.

Але, попри всі теплі слова на адресу авторки та її саги, які я сказала та могла б сказати ще багато, читати інші 5 книжок про балакучу дівчину-безбатченко поки що не буду. Коли книжки пишуться для певного віку, я вірю, що в цьому є сенс. Тож, ця історія стала б мені у нагоді років у 20. А в 40 навіть така мила та повчальна оповідь здається мені надто чистою, надто причесаною, надто відпрасованою, з бантиками та рюшами. Хоча життя героїні не є лагідним та завжди безхмарним, мені не вистачає дії. Плавна розповідь, багато деталей - іноді цікавих, іноді нудних, підліткові витівки - все це я давно пережила и перемріяла, коли була у тому ж віці, що й Енн. Дитячі мрії з часом гаснуть або трансформуютсья у мрії вже дорослої людини. Однак я вважаю себе дитиною у глибині душі, мрійливою та з бататою уявою. Я така є. Але читати вже хочеться дещо про інше...