четвер, 29 червня 2017 р.

Рут Веа «У лісі-лісі темному»


«У лісі, лісі темному,
де ходить хитрий лис…»
(дитяча пісенька)

Коли стосунки зі шкільними друзями розірвані десять років тому, навіщо їх поновлювати? Після багаторічного обопільного мовчання раптом виринає запрошення на дівич-вечір. Але це така інтимна річ, що на подібні заходи запрошують тільки найближчих друзів. Проте має бути надто важлива причина, аби давно забута подруга неодмінно приїхала до усамітненого в лісі скляного будинку...

Лео не мала бажання ворушити те, що воліла забути десять років. Проте здалася на вмовляння організаторки, аж ось її автівка вже перетнула межу приватної території, де і має все відбутися. Зовсім скоро Лео опиниться в такому жаху, що її пам’ять вирішить викреслити певні епізоди. Утім, від того, як швидко та наскільки детально дівчина пригадає, що сталося, залежить її власна свобода та доля інших людей.

Хороший варіант класичного детективу від Британки Рут Веа. Схоже, англійці знаються на добротних детективах, де немає «чернухи», «розчленьонки» та кривавих рік. Проте є загадкова подія про яку, за законами жанру, ми дізнаємося лише наприкінці твору, жертва та вбивця, мотив та розкриття злочину.

Це дебютний роман авторки, і я була приємно вражена якістю «першої ластівки».

«Маленький сірий заїнька,
іди, іди до нас!
Дивись – твоя ялинонька
горить на весь палац!»



понеділок, 26 червня 2017 р.

Медичні трилери Тесс Ґеррітсен


Американка Тесс із дитинства любила писати. Особливо вдавалися їй у юності любовні романи. Але родина наполягла на тому, щоби дівчина отримала медичну освіту. І хоча Тесс палко прагнула письменницької кар’єри, вона утім дослухалася до думки батьків та згодом стала дипломованим лікарем.

Проте слухняна донечка, все ж таки, продовжувала активно писати. А що сталося б, якби молода лікарка вирішила більше не писати? Якби вона й надалі сумлінно працювала лікарем і покинула би свої письменницькі забавки? Тоді світ не дізнався би про авторку шикарних медичних трилерів Тесс Ґеррітсен. Але світ таки її дочекався.

Написати досконалий медичний детектив може тільки лікар. Читаючи романи, можна насолоджуватися найдрібнішими деталями зі світу медицини. А якщо медициною ви знайомі виключно із серіалів «Доктор Хауз», «Медики Чикаґо» та «Швидка допомога», то романи місіс Ґеррітсен чудово доповнять ваші знання.

«Хірург» та продовження «Асистент» - перші дві книги із серії з 9 романів про бостонського детектива Джейн Ріццолі.

У «Хірургу» ми знайомимося з усіма основними героями, з який чи не найголовнішим є вбивця на прізвисько «хірург». Бо так орудувати скальпелем може тільки людина, для якої анатомія людського тіла – не порожній звук і не картинка у підручнику. Але відважна Джейн дасть такого прочухана цьому вилупку, що він запам’ятає її надовго. Власне, так і сталося. Запам’ятав та зачаївся. Навіть попри багаторічний вирок до покарання у в’язниці…

Суспільство вважає серійних вбивць такими, що повністю здатні контролювати свої вчинки. Далеко не кожного маніяка відправляють на обстеження до психіатра. А як щодо «хірурга»? Чи дійсно від просто покидьок, що втратив людську подобу, чи всьому цьому є наукове пояснення?

В «Асистенті» з’являється ще одна сюжетна лінія – психіатрична. Це додає роману ще більшої напруги. Адже особистість вбивці-збоченця викликає зацікавлення. А в «хірурга» тут з’являється ще й «помічник», такий собі «шанувальник творчості». Але хто ж вони у біса такі? Що це за люди?

Шукати відповіді на запитання, які день у день стають дедалі складнішими, збирається знову Джейн Ріццолі. Але в неї у самої купа життєвих проблем. Розслідування зводить її з різними людьми, які врешті всі опиняються в епіцентрі жахливих подій та відіграють певні ролі в закручених діях маніяків.

Отже, окрім професійно вишуканих деталей та сюжетів, які змушують тамувати подих, авторка вдало поєднує кілька сюжетних ліній в одному романі, поступово вплітаючи їх усіх у єдину канву твору. І у фіналі ми бачимо чітко вишикуваний ряд життєвих обставин, образів, мотивів, причин та фактів. А особисто я дуже люблю чітко завершені фінали 😉

пʼятниця, 16 червня 2017 р.

Емма Доног'ю «Кімната»



Полон буває різним. З кліткою, напівголодним існуванням, фізичним та психологічним насильством. Або зі звуконепроникною кімнатою-бункером, де є мінімум, необхідний для життя, прийнятне, хоча й одноманітне харчування, книжки, одяг, гаряча вода та телевізор. Різні умови, проте однакова мета: зламати волю бранця.

Саме у другому варіанті насильницького утримування опинилася головна героїня на довгих 7 років, останні 5 з яких провела в компанії свого сина. У цій кімнаті вона його й народила від перевертня в людській подобі, що її викрав, без жодної медичної допомоги, в абсолютній ізоляції. І жили б вони так ще хтозна скільки, якби одного разу героїня не вирішила зробити божевільну в тих умовах річ – втекти. Психологи кажуть, що в стресовій ситуації в людини відкривається «друге дихання». І навіть якщо вона опинилася у безвиході, якісь приховані доти резерви організму мобілізують у ньому все, що тільки можна підняти за сигналом «тривога» та діяти навіть усупереч логіки…

Так, тема страшна. Скільки таких злочинів знає людство? Наташа Кампуш, Елізабет Фрітцль. Упевнена, є, на жаль, ще багато подібних. Власне, історію останньої авторка поклала в основу свого роману.

Читання варте того, щоби зрозуміти, на що здатна людина в найнижчих проявах свого єства. Але з художньої точки зору не можу назвати роман довершеним.
Вся оповідь ведеться від імені п’ятирічного хлопчика Джека. Для нього його Кімната та Ма (головна героїня) – уособлення всього найкращого, що є у світі. Та й світом він вважає виключно Кімнату. Поза неї – порожнеча, космос. Саме так навчила його Ма. І це спочатку дивувало, потім дратувало. З материнським молоком дитина всотала абсолютно хибні уявлення про все. До речі, у віці 5 років Ма продовжує годувати його своїм молоком.

«У мене не було підстав його відлучати»

Я розцінюю це як егоїзм жінки.

Стосовно стилю розповіді. Переконана, що 5-річна дитина не може розмірковувати, з якої молочної посмоктати «моню» - з правої чи лівої. Та ухвалити рішення (подумки), що краще з лівої, бо там «моні» більше, до того ж вона жирніша та смачніша. Я не вірю в це. Люди мають маленьких дітей, вміють із ними спілкуватися, але вони ніколи ними не стануть. Отже, цей момент викликав в мене, як у Станіславського – «не вірю». І враження від читання було дещо зіпсовано.

Також Емма Доног'ю, на мій погляд, не дуже вдало побудувала сцени підготовки та втечі. Головна роль тут відводилася Джекові, й саме він мав привести допомогу своїй Ма. Але ж ця дитина не вміє спілкуватися ні з ким, окрім матері! Це для нього єдина істота в світі, окрім Старого Ніка (викрадача). Якщо простежити можливі ризики та наслідки того, що буде, коли дитина-мауглі опиниться Ззовні, то уява малює жахливі ситуації. В романі ж усе відбулося більш-менш спокійно. Так, кілька небезпечних деталей авторка додала, але все одно сцена виглядала надто штучною. Знову «не вірю».

І наостанок про особистість головної героїні. В романі не називається її їм’я. Для Джека вона Ма, для батьків – донечка. Для поліціантів та лікарів – жертва та пацієнтка, вони до неї звертаються без імені. Не знаю, в чому полягав задум авторки, якої вона хотіла показати героїню читачеві, але у мене до неї були якій «рвані» відчуття. Розуміючи ситуацію, зламану психіку, спотворене відчуття власної гідності, безмежно співчуваю дівчині, чию молодість назавжди розкуйовдив той виродок-викрадач. З 19 до 27 років її картина світу перевернулася на 180 градусів. І дитину вона залишила виключно для себе, через власний егоїзм. Їй потрібен був хтось, хто зміг би хоч трохи покращити життя, і з ким можна було б розмовляти.

Чи був у неї вибір? Можливо, дитину можна було б віддати, щоби Старий Нік відкинув хлопчика до якогось дитячого будинку чи до першої-ліпшої родини. Тоді він би виріс людиною з адекватним сприйняттям себе та світу. Ну, більш-менш. В нашому ж сюжеті ми маємо, на жаль, не одне скалічене життя, а два.

Гадаю, такі книжки не належать до тих, які хочеться перечитати. Утім, прочитати принаймні один раз варто. Змушує багато думати про надважливі речі.

середа, 14 червня 2017 р.

Оса Ларссон: про релігійні жахи північної пустелі Швеції

  

Нове для себе ім’я серед шведських трилеристів я спочатку сприйняла з обережністю. І саме через те, що основною темою перших двох романів Оси Ларссон із серії про Ребекку Мартінссон є релігія. І обидва сюжети обертаються навколо цієї теми.

І в «Сонячній бурі», і в «Крові посеред літа» головний герой – священник (точніше у «Крові посеред літа» - жінка-священник), і обидва жахливо вбиті за загадкових обставин. Далі все за законами жанру: карна поліція Швеції розслідує справу офіційно, а паралельно власне розв’язування заплутаної задачі веде юристка Ребекка Мартінссон. Звісно ж, два канали слідства (офіційний та особистий) перетинаються, іноді конфліктують, проте завжди є іноді невідчутною допомогою один для одного. І завдяки такому тандему справи успішно розкриваються, моторошні таємниці виринають на поверхню, а винні отримують своє справедливе покарання.

На перший погляд – нічого незвичного. Утім доволі цікавою є фонова тема романів. Сюжет розгортається на півночі Швеції, у містечку Кіруна, що майже на кордоні з Фінляндією та Норвегією. Звідси в романі зустрічається багато власних фінських назв. Також є згадування про місцеві північні діалекти шведської мови, що є сумішшю фінської та шведської мов. Дуже цікаво показаний побут тих країв, світогляд людей, традиційні страви (оленина), предмети побуту (фінські санчата) тощо. Саме це поринання у малознайому культуру робить детективи цікавими та пізнавальними. Навіть про релігійні традиції північної території також доволі повно можна скласти враження під час читання.

Оса Ларссон сама зростала в Кіруні, її дідусь був тамтешнім священником, отже вона знає, про що пише. Окрім цього, згодом майбутня авторка отримала юридичну освіту в Уппсалі, що теж знайшло відображення у творах – головна героїня романів, Ребекка Мартінссон, працює у великій юридичній компанії. А завжди приємно, читаючи, відчувати, що тема твору розкрита професійно, із глибоким знанням нюансів.

Наступні романи серії обіцяють не менш захопливі історії та пригоди непосидючої Ребекки, проте більше релігії у такому обсязі не буде ;-) Продовжу читання.

пʼятниця, 9 червня 2017 р.

Амелі Нотомб «Подив і тремтіння»


«В одному з імперських документів говориться,
що до імператора треба звертатися
з «подивом і тремтінням»

Насправді нам, європейцям, нічого не відомо про Японію. Навіть якщо ми читаємо купу книжок про цю країну, їдемо туди у подорож, вивчаємо напам’ять путівники та історичні довідки. Ми ніколи не будемо здатні осягнути країну, де сходить Сонце. Це наче інша планета. Там свої, тільки японцям зрозумілі правила та погляд на світобудову. І чужинцю там не місце, він не зрозуміє, не звикне, не підкориться, не перетвориться на японця.

Різниця у світоглядах Сходу і Заходу та конфлікти, які через це виникають – головна тема твору. Бельгійка Амелі, донька дипломата, народилася та зростала в Японії. Потім родина жила в багатьох інших країнах, але дівчина на все життя всотала в себе дух Японії, полюбила її культуру. Через роки Амелі повертається сюди, щоби працювати за контрактом в одній із великих корпорацій.

Разом із дівчиною читач проходить через всі незрозумілості, негаразди та приниження, які зазнає іноземка в японській компанії. Деякі речі для нас є відвертим порушенням прав людини, зловживанням службовим становищем та, чого там, відвертим хамством. А для японців міцна ієрархія, повага до тих, чия посада вища за твою – навіть не обговорюється. Ти не повинен скаржитися, не повинен висловлювати незадоволення, не повинен ображатися. Ти просто на тому місці, на якому ти є. Це твоє місце, і це нормально – все, що з тобою відбувається.

Амелі впродовж року (саме стільки тривав контракт) пристосуватися до всьго. Адже вона так симпатизує Японії! Це ж прекрасна країна! Дійсно так. Але для Японців. І для іноземців лише у випадку вивчення її багатої, давньої та унікальної культури. І Амелі повертається до Бельгії, де вирішує описати свої японські пригоди в книзі…

Роман побудований на реальних подіях із життя Амелі Нотомб.

субота, 3 червня 2017 р.

Міккель Біркеґор. Що не так із данцями?

Міккель Біркеґор «Таємниця Libri di Luca»

Книга про книги від відомого данського автора. На його батьківщині цей роман мав шалений успіх, і ось вирушив підкоряти інші частини світу.

Libri di Luca – це назва букіністичної крамниці в центрі Копенгагена, яка має давню історію. І керує нею дивак-італієць Лука Кампеллі. Але одного разу його знаходять мертвим за загадкових обставин. Відтепер його синові, успішному адвокату Йону, доведеться не тільки обтяжити себе несподіваним та доволі вибагливим спадком у вигляді крамниці, але й розплутувати вбивство батька та діяльність незвичної «Спільноти книголюбів», що має безпосереднє відношення до Libri di Luca. Диваки-книгарі не просто захоплюються книжечками. Вони мають дар читати думки людей («Читачі») та впливати на них («Вловлювачі»). Утім, Йон поки що не підозрює, що пов’язаний із спільнотою не тільки родинними узами, а й іще дечим.

Закручений сюжет добряче. Зав’язка доволі повільна, а в кульмінації та розв’язці події пришвидшуються. Я б назвала роман радше містичною казкою з елементами детектива, аніж трилером. А оскільки до містики я ставлюся несерйозно, то й читання це виявилося не тим, яке очікувалося. Що швидше відбувалися перипетії сюжету, то більше ставало нудно читати. Казки я не люблю.

Такий жанр у скандинавів зустрічаю вперше. Навіть дивно, зважаючи на їхній трилерний літературний спадок.

Можна прочитати для ознайомлення зі стилем автора. Проте тим, хто любить вплетіння містики у детективні сюжети, роман має сподобатися.

Міккель Біркеґор «Через мій труп»

І знову книжка про книжки. Роман у романі. Точніше кілька романів в одному. У порівнянні з «Таємницею Libri di Luca» справило набагато сильніше враження. Тут вже ніякої містичності – виключно будні, радощі та страждання дуже успішного письменника Франка Фенса, чия слава миттєво злетіла вгору завдяки доволі відвертим романам про збоченні вбивства, жахливі розтинання та тортури дорослих і дітей, і все в такому дусі. Адже людям саме цього й треба. Саме ці сюжети продаються найкраще. Саме таких романів чекали від нього тисячі захоплених шанувальників-читачів.

Але головне в книзі інше. Як відчуває себе письменник, що дістає з людських душ все нелюдське? Наскільки довго він зможе підтримувати «угоду з дияволом» у літературному контексті? Що чекає його, коли він вирішить очиститися? Та що саме спонукає його до цього? Всі ці тонкощі відносин письменника зі світом навколо нього ми спостерігаємо на сторінках твору. Нічого не минається безслідно та нічого не виникає з нізвідки. Одного разу з’явиться хтось, хто вказуватиме автору на технічні помилки у його романах у доволі жахливий спосіб… Цей хтось відтворюватиме в реальному житті всі страшні вбивства, описані письменником у своїх творах. І саме в той момент автор усвідомить, що зіткнувся з «наслідувачем».

Незважаючи на цікавий сюжет, тему та добре побудовану композицію, не можу назвати і цей роман Біркеґора сильним. Хоча, можна його поставити на порядок вище за попередній. Але є багато запитань до автора.

По-перше, мене дратувала особистість головного героя. Власноруч знищити все те чудове, що було в його житті – родину, стосунки з доньками, спілкування з друзями – заради шаленого літературного успіху (доволі сумнівного) - це ще треба постаратися. Пияка, невдаха у всьому, окрім штампування романів. Які врешті хтось узявся використовувати як підручник із убивств.

По-друге, шокова розв’язка. З одного боку можу висловити повагу Біркеґору за те, що його мозок здатен був усе це вигадати. З іншого – чи він залишився після цього при розумі? Якщо не сприймаєте дуже відвертих сцен тортур та страждань – не читайте роман.

По-третє, абсолютно незрозуміла кінцівка. Класичної відповіді у детективах - хто вбивця? – тут немає. І читачам тепер із цим жити. Але є дещо інше дуже цікаве: герой- письменник написав книгу для вбивці. Найдетальнішу послідовну інструкцію власного вбивства. Ось так.

четвер, 1 червня 2017 р.

Особливі львівські книгарні

Культурна столиця України не могла би бути собою без книгарень та бібліотек. У Львові мало великих мережевих книжкових магазинів, проте місто славетне саме своїми невеличкими затишними книгареньками. І кожна з них має свій характер, історію та "обличчя". 

Без читання у Львові не залишиться ніхто. Як і без кави ;-)

Отже здійснімо разом фотопрогулянку книжковими крамницями, які я вгледіла переважно у центрі міста Лева: