Богомил Райнов «Пан Ніхто»

Про болгарського шпигуна Еміля Боєва автор написав свого часу цілу серію. Роман «Пан Ніхто» є першим твором, у якому читач знайомиться з утікачем від комуністичного болгарського «раю» пана Боєва. Перша з ним зустріч відбувається в грецькій тюрмі, куди чоловік потрапив одразу після втечі. З перших сторінок молодий, сміливий і завзятий борець за волю видається саме таким. Він стійко зносить погані умови у в’язниці, нападки з боку співкамерників, звинувачення в зраді батьківщини тощо. Згодом, начебто несподівано, перебіжчика бере в оберт представник американської розвідки (принаймні, так він назвався), й ось уже Еміля ретельно готують до виконання надскладних розвідницьких завдань.

Під час читання склалося відчуття, що в романі використані всі відомі штампи з класичних фільмів та творів про шпигунів: багаторівнева таємничість, складні шифри, найгарніші та ідеальні в усіх сенсах жінки, що неодмінно опиняються поруч із красунчиком-шпигуном. Одним словом, суцільна «бондіана». Проте надалі оповідь стає все цікавішою, адже все виявляється не так просто. Герої — не ті, про яких утворилося враження на початку читання, шпигунські завдання насправді мають прихований контекст, та й сам Еміль Боєв є зовсім не тим палким антикомуністом, що втік із Болгарії заради свободи…

Читати роман цікаво й легко завдяки добре закрученому сюжету, хоча й без сильних несподіванок та карколомних поворотів, від яких би перехоплювало дихання. Герой потрапляє в різні ситуації, іноді навіть доволі небезпечні, але ж на те він і шпигун, щоби постійно ризикувати. А от усю правду про пана Ніхто, ми так і не дізнаємося. Читачеві залишається будувати у своїй голові різні теорії щодо справжнього Еміля Боєва. Та й хто сказав, що його ім’я не є вигаданим?

Гадаю, варто продовжити читання інших романів серії. Можливо, там відкриється ще більш приголомшлива правда про шпигуна та розкриється безліч таємниць.

То хто ж він насправді, цей пан Ніхто?

Мігель де Карріон «Грішниці»

Про кубинську літературу мені геть нічого не відомо, і цей роман став першим знайомством із творчістю відомого у своїй країні письменника. Мігель де Карріон на Кубі вважається справжнім народним співцем, що у своїх романах розповідає про долю свого народу наприкінці 19 — початку 20 століття.

Дія роману «Грішниці» відбувається в першій половині 20 століття, напередодні революції, коли щодня стають помітними та відчутними настрої людей. Але сам твір не про політику, а про буття звичайних гаванців, про буденність і свята, про долю жінок у забобонному й патріархальному світі тогочасся.

У центрі оповіді — молода гарна жінка Тереса та її коханець Рохеліо, якого вона вважає за свого чоловіка й має від нього двох дітей. Невеликий за обсягом роман розкриває читачеві стосунки героїв від початку й до завершення, їхні характери, поведінку. І все це автор чудово продемонстрував на тлі загальних людських настроїв та укладу життя.

Тереса — чорнява красуня й розумниця, свідомо віддає себе в безглузду жертву заради пристрасті та кохання. Хоча, коханням її ставлення до Рохеліо назвати важко, бо це дійсно виключно пристрасть, служіння та ще щось несамовите, що немає нічого спільного з коханням. Рохеліо ж належить до тих чоловіків, які чудово користуються тим, що жінка лежить біля його ніг і на перше місце завжди ставить його примхи. Достойний союз, більше додати нічого. Інші герої роману якщо й відрізняються від цієї парочки, то лише в гірший бік. Гонитва за легкими грошима, ошукування, удавання із себе бозна-кого, перевага зовнішнього лоску — ось цим живуть мешканці Гавани всіх прошарків. У жінок, якщо вони не народилися в заможній сім’ї, є лише один шлях до більш-менш пристойного життя — знайти впливового коханця. У бідних чоловіків — облуда, багаті коханки, сумнівні оборудки. Читаючи роман стає сумно й гидко від усвідомлення, на що змушені йти люди, аби вижити в цьому ментально обмеженому суспільстві. А змінити ж нічого неможливо, цей спосіб життя створювався віками.

Автор чудово показав дно тогочасного життя. Найжахливіші плітки, огидні повії, ще більш огидні чоловіки, які підштовхують жінок до того, аби бути огидними… Якесь замкнене коло. Тільки чому роман називається «Грішниці»? Невже тільки жінки є такими? У романі грішними є всі, ба більше — грішним є теє життя.

Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

Ричард Фленеган «Вузька стежка на далеку північ»

Багато країн мають у своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не стала реальністю.

Своїм пронизливим і важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами, стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря, який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві смертельної залізниці.

Через нелінійну оповідь читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі, крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності, звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття, свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…

Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше. Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя. Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні злочинці уникають покарань.

Мерзенно й гидко від самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному сюжеті.

Читопис травня-червня 2019

Прочитано книжок: 24

З них:

художні: 16

нон-фікшн: 8

паперові: 11

електронні: 13

для дорослих: 22

для підлітків: 1

дитячі: 1

Географія читання:

США - 7

Велика Британія - 4

Італія - 2

Австралія - 2

Франція - 2

Україна - 1

Німеччина - 1

Індія - 1

Перу - 1

Мексика - 1

Нідерланди - 1

рф - 1

Раян Голідей «Его – це ворог»

Покинути коледж у 19 років задля того, щоби підкорити світ – для такого вчинку потрібно мати неабияку сміливість. Навіть попри те, що всі сподівання на «приголомшливі можливості» є не більше, ніж спокусою, на яку штовхає нас наше его.

З Райаном Голідеєм усе сталося так, як зазвичай відбувається із «золотими хлопчиками»: до 25 років він устиг стати керівником агенції з пошуку талантів у Беверлі-Гіллз, написати й опублікувати книжку, зайняти посаду директора з маркетингу в компанії  American Apparel. А невдовзі, протягом кількох наступних років, юний улюбленець долі потрапив у сі класичні пастки успіху: відомість, успіх, гроші, впливовість, увага преси, слава. Як відомо, далеко не всі люди можуть гідно пройти через такі шалені випробування. Не виключення став і Раян. Після карколомного успіху настав час, коли все летіло шкереберть. А саме в такі моменти людина найретельніше обмірковує причини краху та напрацьовує стратегію з підняття на поверхню.

Автор стверджує, що написав цю книжку не про себе, а про те, що люди часто засліплені першими успіхами, і вживають необхідних заходів безпеки, злітаючи вгору соціальними чи кар’єрними сходами. Просто Раян Голідей пережив усі злети й падіння, і в той час у нього не було подібної книжки. А вона би йому не завадила. Тому й вирішив поділитися з іншими своєю історією та досвідом того, як приборкате власне его.

Головна ідея книжки полягає в тому, що его – це не якась потужна величина, що тримає нас на короткому повідку. Ним цілком можна керувати та спрямувати працювати нам на користь. В історії людства багато прикладів, коли певними особистостям вдавалося змінити світ своїми діями, прагненням і непохитним дотриманням власної мети. І всі вони нічого би не досягли, якби вчасно не зрозуміли, що своє его можна перетворити на відданого союзника. Серед прикладів автор подає моменти з життя та діяльності Елеонори Рузвельт, Ангели Меркель, Бенджаміна Франкліна, Вільяма Шермана (офіцера армії США), Джона Бойда (військового стратега), Говарда Г’юза (підприємця, новатора американської авіації) та інших. Власне книжка - це величезна кількість історій і прикладів, від літератури до філософії та історії.

Наше професійне (і не тільки) зростання відбувається завжди в три етапи: прагнення – успіх – провал. Умовно, звісно, але саме такий цикл є в реалізації завдання, мрії чи мети. Книжка складається з трьох розділів, у кожному з яких автор детально проводить читача всіма аспектами кожного з етапів.

Спочатку ми щось плануємо, пристрасно бажаємо – наша велика подорож тільки починається. І саме на цьому етапі нас підстерігає его. Аж ось ми вже на вершині гори. Ретельно працювали і досягли, чого бажали. Що далі? Ми насолоджуємося успіхами і перестаємо рухатися далі: не вчимося, не розмірковуємо, не слухаємо, не аналізуємо. Наша свідомість наче засинає під дією радощів від здійснення бажаного. І знову потрапляємо у пастку власного его.

На шляху нас спіткали випробування. Невдачі, рух не за сценарієм, додаткові зусилля та ресурси. А іноді й повне фіаско. Так буває на будь-якому шляху. І приводить нас до цього егоїзм.

Автор не спонукає до безглуздого оптимізму та не дає унікальних рецептів із уникнення проблем на шляху до успіху. Навпаки, ми маємо усвідомити, що до кінця життя, щодня ми опинятимемося на одному з трьох етапів. І на кожному нам доведеться боротися з его. І майже завжди ми припускатимемося помилок у цьому. Але це як прибирання в оселі: пил осідає на підлозі щодня, але ми не ображаємося за це на світ. Ми просто підмітаємо підлогу. Якщо треба – то й щодня.

Ісабель Альєнде «Японський коханець»

Наскільки часто ми зустрічаємо історії кохання, що тривають усе життя й навіть після смерті? Здається, мало хто може віднайти серед знайомих такі пари. Але, коли про таке потужне почуття, пронесене крізь десятиліття, пишуть у книжках, ми віримо, що таке дійсно може існувати. Адже історії для романів і беруться з життя.

Юна Альма познайомилася з японським хлопчиком Ітімеєм у важкі часи — як для себе, так і для світу. У Європі гуркотіла й палала страшна війна, Альма опинилася за океаном у родичів, куди батьки, заможні польські євреї, вчасно встигли відправити дівчинку. Водночас залишитися без мами, тата й улюбленого старшого брата та ще й у дивній, далекій, незнайомій Америці — це неабияке випробовування для маленької людини, яка ще тільки починає пізнавати світ. А цей світ перебуває у вогні і стражданнях. Попри любов нової родини Альма почувається дуже самотньою, і тільки Ітімей, син працівника-емігранта з Японії, стає її розрадою.

Багато років потому, уже перебуваючи на віллі для літніх людей, Альма Беласко знайомиться з працівницею закладу, молодою дівчиною з Румунії Іриною Базілі. Щось притягувало увагу старої леді до цієї панянки без роду і племені. Але, попри величезну різницю у віці, соціальному статусі, освіті та досвіді, цих двох жінок поєднує наявність величезних життєвих трагедій. Поступово кожна героїня розкриває свою власну історію через спогади, розповіді і проникливість одна до одної.

Ісабель Альєнде зуміла охопити величезні часові простори, різні країни, мови й культури та поєднати їх настільки гармонійно, що доля кожного героя, навіть другорядного, емоційно штрикає в серце. Людина здатна витримати навіть найсильніші тортури — фізичні і психологічні — однак не кожен може потім жити далі. Альма змогла. Ірина. Ітімей. Змінювалися часи, мінявся світ, і образи колишніх страждань та щастя стиралися, поступаючись місцем новим враженням сьогодення. Але ніколи нічого не зникає в нікуди. Пережите може лише трансформуватися в новий досвід і уроки долі. І з цим можна і треба будувати нове життя.

А істинне кохання не зникає зі смертю людини. Як і інші справжні людські почуття: повага, дружба, довіра, милосердя…