Багато країн мають у
своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу
події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові
обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити
меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати
злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є
фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти
свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не
стала реальністю.
Своїм пронизливим і
важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч
військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських
каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за
життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві
столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами,
стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим
будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми
спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря,
який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві
смертельної залізниці.
Через нелінійну оповідь
читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій
у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує
теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі,
крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за
якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в
словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в
романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності,
звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили
люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та
знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття,
свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…
Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й
повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше.
Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли
переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя.
Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні
злочинці уникають покарань.
Мерзенно й гидко від
самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала
більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному
сюжеті.
Немає коментарів:
Дописати коментар