Якби цю повість написав хтось
інший, її можна було би вважати добрим та милим описом життя песика. Але Вірджінія
Вулф не була би собою, якби за звичайною, на перший погляд, оповіддю не читався
певний смисл.
Літературний жарт однієї з
найяскравіших представниць модерністської літератури першої половини ХХ століття відсилає читача до «романів
виховання», які були популярними в західноєвропейській літературі у 1800-ті
роки. «Флаш» написаний як пародія на цей різновид роману.
Флаш – це ім’я породистого та
шляхетного Англійського кокер-спанієля, якому волею долі судилося прожити своє
щасливе собаче життя з поетесою Елізабет Баррет-Браунінґ. І саме очима вірного
собаки Вірджінія Вульф показує читачам буття відомої літераторки та її оточення
на тлі Британії , а згодом і Італії середини ХІХ століття.
Протягом життя Елізабет вела
щоденники, як, власне, у той час робили майже всі представники вищих верств англійського
суспільства. Писала вона і про свого гарненького рудого вухатого улюбленця Флаша.
Фактично повість є художньою обробкою щоденників та листів поетеси, де мова
йшла про нього. Але ж наскільки витонченою вийшла в місіс Вулф панорама
тогочасного побуту, емоцій, усталених порядків, правил поведінки, інтер’єрів та
моди. І все це сьогоднішній читач може відчути крізь призму собачого сприйняття.
Наприклад, можна скласти
цілком чітке уявлення про класовість тогочасного суспільства з розмірковування
Флаша про столичних псів:
«…лондонські
собаки, як дуже скоро виявив Флаш, чітко діляться на різні класи. Деякі собаки ходять
на повідці; деякі дичіють. Деякі прогулюються в каретах і п’ють із пурпурових
мисочок; інші – кудлаті, без нашийника й харчуються з канави».
Так само читаємо про манери та
виховання, що були притаманні людям певних прошарків:
«Відмовитися
від найшаленіших інстинктів своєї природи, контролювати, придушувати їх – таким
був головний урок кімнатної школи…».
Флаш та Елізабет багато в чому
схожі. Локони міс Баррет, зачесані за модою 1840-років, зовні нагадують
хвилеподібні довгі вушка спанієля. Елізабет через хворобу проводить майже весь
час у кімнаті, і в цьому знаходить певну розраду та виправдання ситуації. Флаш
також жертвує гасанням на природі задля одноманітного перебування в затхлій
вікторіанській кімнаті, нехай і поруч з улюбленою хазяйкою. Й обидва схоже кидають
виклик суспільству. Флаш тим, що не сприймає спочатку чоловіка в жовтих
рукавицях (містера Браунінґа) та кусає його, а Елізабет не підкоряється родині,
коли кидається визволяти свого пса від живодерів.
Життя в Італії змінює Флаша та
Елізабет Браунінґ. Пес поступово усвідомлює новий рівень свободи в цій країні. І знову ж на прикладі місцевих собак. Вони, на відміну від лондонських,
не діляться на ранги. Але родовите походження дається взнаки й тут: Флаш відчув
себе унікальним, та став «абсолютним монархом». Елізабет також отримала свободу
в певному сенсі. Змінилася її мова, її поведінка та й дихати їй начебто стало
набагато легше.
То хто ж насправді є головним
героєм оповіді? Флаш чи Елізабет Баррет-Браунінґ? Гадаю, саме Елізабет, а Флаш
постає її альтернативним Я.
Наскільки цікаво дивитися на життя,
поведінку та емоції, наче перебуваючи в тілі домашньої тварини! Це змушує
багато чого переосмислити у власних діях та переживаннях, які більшою мірою нами
не усвідомлюються.
«Флаш» - це унікальна історія стосунків
людини з твариною, любові, самопожертви та звичайного людського (і собачого)
щастя. Витончена, часом ледь помітна іронія оповіді спонукає пам’ятати: попри плинність
життя воно варте того, щоби відбутися. Хай би що в ньому сталося.
Немає коментарів:
Дописати коментар