Коли я читаю кожен наступний роман цієї неперевершеної австралійської майстрині сімейних таємниць та психологічних драм, завжди намагаюся передбачити, чим закінчиться історія. І завжди помиляюся. Навіть попри те, що я доволі обізнаний читач в таких жанрових різновидах роману, як: соціально-побутовий, детективний, психологічний тощо, мені не вдається упіймати ту лінію сюжету, яка звивистою річкою виносить читача до завжди несподіваної розв’язки. Але я не ображаюся, навпаки – я захоплююся майстерністю Кейт Мортон.
«Будинок біля озера» -
найновіший роман авторки, написаний 2015 року. Оскільки я прочитала всі інші,
можу з упевненістю стверджувати, що кожен наступний твір чимось перевершує
попередні. Це природно, адже письменник розвивається зі своїм творінням. Для
мене це відчувається не тільки у перипетіях сюжету чи кристалізації образів, а
також в емоціях, які супроводжують мене під час читання. Сторінками цього
роману емоції вирували: від сильного, майже медитативного зацікавлення до
нетерплячості, від здивування до розчарування, від усмішки до сліз.
Оповідь побудована традиційно
для письменниці: сьогодення переплітається з минулим. Такий прийом особисто я
дуже люблю в художній літературі, адже вважаю його найбільш вдалим для створення
інтриги та поступового підведення до розгадки. Читач наче подорожує в часі, має
можливість подивитися на одну й ту саму ситуацію очима всіх героїв, почути
історію з різних позицій та створити власне враження від подій.
Головним героєм в цьому романі
постає навіть не людина, а сам будинок біля озера – колись найпрекрасніший
старовинний сімейний маєток в англійському графстві Корнвол, а зараз –
занедбана споруда із залишками минулої величі та зарослим садом. Саме в ньому протягом
кількох десятків років відбувалося те, про що одні люди намагаються від усіх
сил забути, а інші за будь-яких умов з’ясувати, що ж насправді сталося на
початку далеких 1930-х років.
У цьому будинку жили люди,
кохали, дружили, ненавиділи. І причини цих почуттів були різними. Хтось усе
своє довге життя, майже до останнього подиху проніс вогнедишну ненависть. Для
когось священним законом було те, що обіцянки потрібно виконувати будь-якою
ціною. І ціна могла бути шалено високою. Непід’ємною. А ще – любов. Така, що можна для неї принести
в жертву… Ні, не своє життя. Це було б надто просто. Жертва мала бути набагато
страшнішою.
Любов не терпить зла. Але вона
здатна витерпіти набагато складніші речі.
Немає коментарів:
Дописати коментар