Так сталося, що читала я цю книгу також у поїзді,
але їхав він не з Рима до Інсбрука, а з Києва в Донецьк.
Мені вистачило 7 годин, щоби разом із головними
героями, що колись були парою Френсіс та Річардом, подумки здійснити подорож у
минуле, на 4 роки тому, коли ці двоє випадково (та чи дійсно випадково?) загубили
одне одного в поїзді, що рухався неосяжним простором Судану десь неподалік від
кордону з Єгиптом.
Дощовим італійським вечором поїзд уже майже
рушив із місця, коли на порозі купе, де вже дрімав молодий хлопець та самотня
мандрівниця, від імені якої й піде подальша оповідь, з’явилася дівчина. Їй було
достатньо вимовити лише кілька слів провіднику, щоби хлопець, який їх почув, підскочив
зі своєї полиці як ошпарений. Це ж тільки подумати – чотири роки! Річарде?!
Куди, чорт забирай, ти тоді подівся?.. Те ж саме я хочу запитати в тебе,
Френсіс…
Щоби ви зробили, якби прокинувшись після сну в
поїзді, раптом з’ясували, що вашого супутника немає поруч? І немає його
заплічника з усіма речами. І за вікном – чужа країна. Більше того – Нубійська пустеля.
Френсіс вистачило кількох хвилин, щоби втамувати паніку та зрозуміти, що Річард
не повернеться. Ні, він не відстав від поїзда, він свідомо зійшов у якомусь
місті, щоби помститися їй за ту сварку, яку вона влаштувала йому кілька годин
тому. Та він просто вирішив покинути її! Проте кілька місяців поневірянь
Африкою в пошуках коханця-втікача для Френсіс стали принциповою справою: знайти
цього нахабу, подивитися йому в очі та запитати: «Чому?». Тільки Річард наче
крізь землю провалився. Навіть британське консульство в Каїрі не змогло
відшукати людину, яку, здавалося б, назавжди поглинула безодня гарячих
суданських пісків…
Це була версія Френсіс. Але, як виявилося, у
Річарда є своє пояснення того, що трапилося, де головною винуватицею була…
Френсіс. Це вона його покинула, навіть не намагалася шукати, коли він через
якусь дику необачність відстав від поїзда. Страшенна спека та сипучі піски навіть
такому сильному хлопцеві як Річард не дозволили наздогнати поїзд. І віднині він
мав якось повернутися хоча б до Єгипту. Але як це зробити без паспорта, без
грошей та без їжі в чужій та не завжди привітній країні?
«Один із нас бреше». Саме це вимовила Френсіс,
коли обидва випадково-невипадкових попутники завершили свої монологи. Але хто
саме? І з якою метою?..
Адміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити