Даніель Коул "Лялька"

 Дебютний роман 34-річного британця Даніеля Коула змусив нашорошити вуха читачів більше, ніж у 30 країнах. Видавці та продюсери вже назвали книгу «неймовірною» та «винятковою». Мушу погодитися, адже для «проби пера» книга дійсно варта читання.

Англійські детективи та трилери мають свою «родзинку» на відміну, скажімо, від американських чи скандинавських. Вони не настільки кровожерливі як перші, та стримано-моторошні як другі, проте настільки ж цікаві. Іноді складається враження затягнутості та малоемоційності оповіді, але така стриманість, на мою думку, і характеризує більшість англійських трилерів. Наприклад, таке відчуття в мене виникало й під час читання Роберта  Ґелбрейта, хоча трилогію про Корморана Страйка я вважаю одним із яскравих взірців детективного жанру сучасної Великої Британії. Але повернімося до пана Коула.

В оригіналі роман має назву «Ragdoll», у російському виданні – «Тряпичная кукла». Відверто кажучи, я не зрозуміла таку назву, адже мова в романі йде про зовсім не ганчіркову ляльку. Можливо, такий задум автора для того, щоби не шокувати потенційного читача? У такому випадку українське видавництво зробило краще – назвало книгу просто «Лялька». І вже в процесі читач дізнається, з чого саме зроблена та жахлива лялька.

В експозиції роману автор подає нам останні хвилини одного гучного та тривалого судового засідання, у результаті якого присяжні виправдали підсудного, звинувачуваного в убивстві та спалюванні майже трьох десятків дівчат. Тут же постають і основні дійові особи: суддя, охоронець злочинця, представниця присяжних, детектив, що вів розслідування та інші. Надалі про кожного з них нам нагадає перебіг сюжету.

Основна частина роману відбувається 4 роки потому. Детектив Вульф, для кого ці роки минули дуже важко, відновлений на роботі, але не змирився з виправданим вироком убивці. Одного разу його викликають на місце злочину, де поліціянти знаходять моторошне створіння, зшите з частин людського тіла. З різних частин тіл різних людей. Палець руки «ляльки» красномовно вказує в напрямку помешкання Натана Вульфа. Немає сумнівів, що виклик «лялькар»-збоченець кинув саме йому. Але, за задумом убивці, померти мають ще шестеро людей, і для кожного визначена конкретна дата.

Даніель Коул створив шлях до розв’язки доволі сумним: у процесі розслідування майже всі особи зі списку гинуть у муках. Маніяк наче завжди перебуває на кілька кроків попереду поліції. Іноді здається, що в поліції є тільки один шанс, останній. Проте Вульф не здається, хоча й доводиться йому битися з демонами фактично самотужки. Образ головного героя може сприйматися по-різному. Автор відтворив його доволі агресивним, егоїстичним, із поганою професійною репутацією. З іншого боку є щось у Натан Вульфі, що викликає повагу та розуміння його вчинків. Благородство та відвертість здатні перекрити негативні риси. У фіналі роману дії детектива – чи то героїзм, чи знов таки егоїзм та хвастощі – це акт помсти за події чотирирічної давнини та вбивства людей зі списку. Хоча Вульф і розуміє, що саме вони в результаті й мали привести «лялькаря» до нього. Тому що тільки він повинен був вступити в сутичку з «демоном» – як реальним убивцею, так і своїм, внутрішнім.

Окрема сюжетна лінія в романі розкриває нам «кухню» роботи журналістів-телевізійників. Автор показав нам темний бік професії, з гонитвою за сенсаціями не зважаючи на почуття інших людей, підступність та продажність медійників.

Складний роман у плані підтекстів. На сторінках твору наче ведуть боротьбу різні боки свідомості та совісті героїв. Та хто вийде переможцем у цих битвах – люди цілком можуть вирішити самі. Питання лише в пріоритетах.