Ієн Мак'юен «Спокута»

«Прости нам гріхи наші…» - саме це ти повторювала жахливими ночами та мерзенними днями? Що було в душі твоїй? Усе минеться, ти подорослішала, і тепер волієш виправити помилку, чи не так, Брайоні? 

Обдарована талановита дівчинка, трохи відлюдькувата, як і всі творчі підлітки з вищих класів суспільства... У день свого морального занепаду ти знищила те, що довго вибудовували інші – свої життя. Так, ти вельми талановита дівчинка. Не кожна тринадцятирічна доморощена літераторка здатна розтрощити вщент долі кількох людей одночасно. Довгих п’ять років усі вони збиратимуть по крихтах своє спаплюжене майбутнє. Та і твоє також, адже за якимось пекельним провидінням війна змусила й тебе розвернути власну долю в іншому напрямку. Не цього ти прагнула, еге ж? Борчиня за справедливість, ти ані на мить не замислилася про те, що варто переконатися у своїх свідченнях. Твій ореол усесвітньої правильності та вселюдської чесноти розбили «мессершмітти», а право на виправдання невинної людини – колись розтоптали твої слова. 

Ти мені огидна, Брайоні. І твої жалюгідні спроби відновити рівновагу викликають лише обурення та роздратування. Тобі не пробачила ані твоя рідна сестра, ані її коханий. Ти сама собі не пробачила. Лише намагалася довести, що помилялася. Але невчас даєш хліба густо, коли зубів пусто. В тебе нічого не вийшло… 

Читати саме цей роман Мак’юена складно не тільки через глибину трагедії. Уся оповідь наче підлаштована для того, щоби викликати в читача обурення та роздратування. Численні задовгі описи всього – від погоди до емоційного стану героїв – це занадто для читача, який бажає віднайти в романі нитку суті та вчепитися за неї. Хоча, якщо із суттю все ще зрозуміло, то мораль історії мені не видалася чіткою та ясною. У фіналі було відчуття, що спокута не відбулася. Спливло понад 60 років, а Брайоні так і не вдалося нічого вирішити. Так, закони Британії того часу не давали можливості виправдати людину тільки завдяки зміненим свідченням головного свідка обвинувачення. Тоді про яку спокуту йдеться? Брайоні прожила довге й активне життя. Справжній злочинець у романі лише названий, але провина його не могла бути доведеною за певних обставин. Спокута має місце тоді, коли безневинна людина отримує виправдання, хоч і пізно, а той, хто здійснив наклеп – відбуде своє моральне покарання. А цього в романі я не побачила. Намагання написати роман та показати, як усе насправді сталося – спроба в Брайоні невдала. Бо я їй не повірила.

Емілі Барр «Нічний поїзд»

Читання цього трилера було схоже на періодичний нервовий тік або на те, немов у тиші хтось час від часу гупав мені по голові важким предметом. Плавне читання різко переривалося несподіваними поворотами сюжету. Наче авторка навмисне хотіла, щоби читач не «випадав» із оповіді. І в такий дивний спосіб повертала його до подій.

Мене завжди цікавило – як так людям вдається багато років жити подвійним життям? Та ще й так майстерно прикидатися, що навіть близькі люди геть ні про що не здогадуються? Чи то просто всі сліпі? Або не хочуть помічати?

Головні герої роману, подружжя з майже десятилітнім стажем сімейного життя, думали, що знають про себе та про свої «половинки» все. Але надто довго вдавати з себе ідеальну родину важко. Настане час, коли хтось таки наважиться зняти гидотну маску ідеального сім’янина. Або це змусить зробити випадок.

Власне, усі герої цієї історії мають повно скелетів у своїх шафах. І жоден із персонажів не є позитивним. Поведінка дорослих людей наче в дітей, і це дратувало під час читання. Хотілося кожного взяти за грудки та добряче струснути. Ні для кого з персонажів не хочеться шукати виправдань, адже мали б розуміти, що за будь-що в житті одного разу доведеться сплатити. Щоправда, ціна в кожного буде персональною.

Убивство в нічному поїзді стало тим тригером, який зрушив з місця долі героїв та повивертав назовні потаємні таємниці їхніх життів. Вони так довго були запхані подалі від свідомості своїх власників, що відтепер усім доведеться добряче постаратися, аби хоча би спробувати повернути все на звичні рейки. Але як раніше вже ніколи не буде...

Фінал виявився доволі несподіваним та неочікуваним, поворот сюжету цікавий.

Хороший трилер, якщо шукаєте захопливе читання в дорогу чи на вільний вечір.

Вірджинія Вулф «Флаш: Біографічний нарис»

Якби цю повість написав хтось інший, її можна було би вважати добрим та милим описом життя песика. Але Вірджінія Вулф не була би собою, якби за звичайною, на перший погляд, оповіддю не читався певний смисл.

Літературний жарт однієї з найяскравіших представниць модерністської літератури першої половини ХХ  століття відсилає читача до «романів виховання», які були популярними в західноєвропейській літературі у 1800-ті роки. «Флаш» написаний як пародія на цей різновид роману.

Флаш – це ім’я породистого та шляхетного Англійського кокер-спанієля, якому волею долі судилося прожити своє щасливе собаче життя з поетесою Елізабет Баррет-Браунінґ. І саме очима вірного собаки Вірджінія Вульф показує читачам буття відомої літераторки та її оточення на тлі Британії , а згодом і Італії середини ХІХ століття.

Протягом життя Елізабет вела щоденники, як, власне, у той час робили майже всі представники вищих верств англійського суспільства. Писала вона і про свого гарненького рудого вухатого улюбленця Флаша. Фактично повість є художньою обробкою щоденників та листів поетеси, де мова йшла про нього. Але ж наскільки витонченою вийшла в місіс Вулф панорама тогочасного побуту, емоцій, усталених порядків, правил поведінки, інтер’єрів та моди. І все це сьогоднішній читач може відчути крізь призму собачого сприйняття.

Наприклад, можна скласти цілком чітке уявлення про класовість тогочасного суспільства з розмірковування Флаша про столичних псів:

«…лондонські собаки, як дуже скоро виявив Флаш, чітко діляться на різні класи. Деякі собаки ходять на повідці; деякі дичіють. Деякі прогулюються в каретах і п’ють із пурпурових мисочок; інші – кудлаті, без нашийника й харчуються з канави».

Так само читаємо про манери та виховання, що були притаманні людям певних прошарків:

«Відмовитися від найшаленіших інстинктів своєї природи, контролювати, придушувати їх – таким був головний урок кімнатної школи…».

Флаш та Елізабет багато в чому схожі. Локони міс Баррет, зачесані за модою 1840-років, зовні нагадують хвилеподібні довгі вушка спанієля. Елізабет через хворобу проводить майже весь час у кімнаті, і в цьому знаходить певну розраду та виправдання ситуації. Флаш також жертвує гасанням на природі задля одноманітного перебування в затхлій вікторіанській кімнаті, нехай і поруч з улюбленою хазяйкою. Й обидва схоже кидають виклик суспільству. Флаш тим, що не сприймає спочатку чоловіка в жовтих рукавицях (містера Браунінґа) та кусає його, а Елізабет не підкоряється родині, коли кидається визволяти свого пса від живодерів.

Життя в Італії змінює Флаша та Елізабет Браунінґ. Пес поступово усвідомлює новий рівень свободи в цій країні. І знову ж на прикладі місцевих собак. Вони, на відміну від лондонських, не діляться на ранги. Але родовите походження дається взнаки й тут: Флаш відчув себе унікальним, та став «абсолютним монархом». Елізабет також отримала свободу в певному сенсі. Змінилася її мова, її поведінка та й дихати їй начебто стало набагато легше.

То хто ж насправді є головним героєм оповіді? Флаш чи Елізабет Баррет-Браунінґ? Гадаю, саме Елізабет, а Флаш постає її альтернативним Я.

Наскільки цікаво дивитися на життя, поведінку та емоції, наче перебуваючи в тілі домашньої тварини! Це змушує багато чого переосмислити у власних діях та переживаннях, які більшою мірою нами не усвідомлюються.

«Флаш» - це унікальна історія стосунків людини з твариною, любові, самопожертви та звичайного людського (і собачого) щастя. Витончена, часом ледь помітна іронія оповіді спонукає пам’ятати: попри плинність життя воно варте того, щоби відбутися. Хай би що в ньому сталося. 

Зеді Сміт "Білі зуби"

Перший роман британської письменниці Зеді Сміт побачив світ 2000 року, а вже 2003 авторка увійшла до списку 20 найкращих молодих авторів за версією одного з літературних часописів Великої Британії.

«Білі зуби» - масштабне полотно про людей різних культур, із різним кольором шкіри, які опинилися в одній країні та мають дотримуватися однакових законів. Але як поєднати в сучасному світі поклик крові, культурну пам’ять поколінь свого народу, особистісні та релігійні переконання із загальноприйнятими нормами в окремо взятій країні? Як гармонійно інтегруватися в нове суспільство та залишитися людиною? Як правильно виховати дітей, зберегти свою автентичність та не втратити своєї сутності?

Саме ці надважливі та вельми актуальні питання сучасності піднімає у своєму романі Зеді Сміт. Для самої авторки тема є близькою, оскільки вона народилася в родині іммігрантів з Ямайки, і про все, про що вона розповіла в романі, є відображенням того, через що пройшла та що спостерігала протягом багатьох років її сім’я.

Життя дуже неоднозначне  і часом доволі складне. Особливо для людей, що змушені жити в іншій культурі. Далеко від дому, від усталеного світосприйняття так важко буває віднайти гармонію. Все перемішується. Змішані шлюби, вже іншого кольору шкіра у дітей, ім’я та прізвище в них непоєднувані, та й мішанина культур поступово все більше дається взнаки. Єдине, що досі відрізняє – це яскраво-білі зуби. Такого сяйва не знайти в корінних англійців. Але саме це й видає мігрантів…

Особливість роману в тому, що герої розкриваються в діалогах. Усі вони, представники різних поколінь та націй, багато розмовляють. Наче авторка віддала важелі керування сюжетом героям, а сама виступила в ролі відстороненого спрямовувача, що просто регулює нитку оповіді.

У своєму, без сумнівів, яскравому та потужному творі письменниця намагалася донести до читача думку про те, що інтеграція різних людей у нові для них суспільства є нормальним. Так було завжди, і так буде й надалі. Усім нам, людям, потрібно навчитися сприймати те, що світ відкритий для різних культур. Навчитися жити разом, сприймати одне одного та не заважати унікальному розвитку будь-якого прояву національної свідомості. І байдуже, якого кольору в усіх нас шкіра.

Люсі Ворслі «Англійська оселя. Інтимна історія»

Про англійську письменницю, історика та телеведучу Люсі Ворслі я дізналася давно, коли кілька років тому дивилася цикл її документально-історичних фільмів на ВВС. Книга «Англійська оселя. Інтимна історія» авторка написала 2015 року, а переклад російською мовою можна було читати вже 2016 року. Тривале очікування своєї черги на прочитання було в мене доволі сильним, але справа виявилася варта заходу.

Книга дійсно дуже пізнавальна, докладна, добре структурована та написана з любов’ю до своєї справи. У кожному реченні, розділі та ілюстрації відчувається захопленість предметом, щире бажання донести до пересічної людини, яка поверхнево або зовсім не знайома з історією помешкання британця в різні часи та епохи, найцікавіші історичні факти. Але окрім суто історії дослідниця проводить паралелі із суспільним життям певних часів, економічною та політичною ситуацією тощо. Усе те, що нам здається виключно інтимним життям – спальня, гардеробна кімната, облаштування кімнат, правила домашнього етикету, лікування, зачаття та народження дітей, смерть, опалення та світло, їжа та стосунки зі слугами – все це безпосередньо пов’язане із тим, що відбувається назовні. І промислова революція відбулася лише тому, що потреби людей змінилися.

Читаючи цю працю, ніби поринаєш у сторінки якісного підручника історії. Системність розповіді – ось яскрава риса глибокої праці Люсі Ворслі. Під час читання ми зустрінемося із багатьма історичними постатями Британії, зазирнемо до їхніх домівок, разом із ними прокидатимемося, ходитимемо в туалет, одягатимемося, їстимемо, прийматимемо відвідувачів. Але побуваємо і в помешканнях бідних людей, порівняємо побут різних соціальних класів. Це неперевершена та надцікава подорож в часі. І навіть ці слова не здатні передати всіх емоцій, що влаштувала нам авторка.

Із книжки кожен має винести свій урок історії на підставі науково-дослідницьких викладень пані Ворслі. Останній розділ присвячений підсумкам усього того, як видозмінювалися домашні звички людей в різні століття. А також тому, що може очікувати людство в плані облаштування та використання житла в наступні десятиліття. Світ змінюється, природні ресурси виснажуються, людське спілкування все більше переходить у віртуальну реальність, технології розвиваються з космічною швидкістю. Все це добре й корисно. Але нам доведеться змінити свої інтимні звички. У нас просто не буде вибору. Глобальне потепління змінює клімат, антибіотики скоро перестануть захищати нас від бактерій, а отже засобів для очищення оселі теж не стане. Фізична праця зросте в ціні. Нам доведеться знову опановувати вміння вирощувати продукти харчування, готувати їжу та вести домашнє господарство за старими методами. Як це робила вікторіанська господиня – жодних відходів. Зміняться також і підходи до забудови міст – вулиці знову перетворяться на густонаселені англомерації, зручні для пішоходів, де багаті й бідні житимуть поряд. Так, як це було за часів тюдорівської епохи.

Але не треба боятися змін. У всі віки люди були переконані, що саме вони живуть під час змін, що саме на їхні роки припадає велика кількість злочинів, ситець дорогий а салат несвіжий ;-) Зміни – процес перманентний, це і є розвиток цивілізації. І якщо цей світ досі не зникнув, людство все ще живе й навіть розвивається – значить, усе добре, все так і має бути. «Дім, в якому ти почуваєшся щасливим – ось межа всіх бажань».

Даніель Коул "Лялька"

 Дебютний роман 34-річного британця Даніеля Коула змусив нашорошити вуха читачів більше, ніж у 30 країнах. Видавці та продюсери вже назвали книгу «неймовірною» та «винятковою». Мушу погодитися, адже для «проби пера» книга дійсно варта читання.

Англійські детективи та трилери мають свою «родзинку» на відміну, скажімо, від американських чи скандинавських. Вони не настільки кровожерливі як перші, та стримано-моторошні як другі, проте настільки ж цікаві. Іноді складається враження затягнутості та малоемоційності оповіді, але така стриманість, на мою думку, і характеризує більшість англійських трилерів. Наприклад, таке відчуття в мене виникало й під час читання Роберта  Ґелбрейта, хоча трилогію про Корморана Страйка я вважаю одним із яскравих взірців детективного жанру сучасної Великої Британії. Але повернімося до пана Коула.

В оригіналі роман має назву «Ragdoll», у російському виданні – «Тряпичная кукла». Відверто кажучи, я не зрозуміла таку назву, адже мова в романі йде про зовсім не ганчіркову ляльку. Можливо, такий задум автора для того, щоби не шокувати потенційного читача? У такому випадку українське видавництво зробило краще – назвало книгу просто «Лялька». І вже в процесі читач дізнається, з чого саме зроблена та жахлива лялька.

В експозиції роману автор подає нам останні хвилини одного гучного та тривалого судового засідання, у результаті якого присяжні виправдали підсудного, звинувачуваного в убивстві та спалюванні майже трьох десятків дівчат. Тут же постають і основні дійові особи: суддя, охоронець злочинця, представниця присяжних, детектив, що вів розслідування та інші. Надалі про кожного з них нам нагадає перебіг сюжету.

Основна частина роману відбувається 4 роки потому. Детектив Вульф, для кого ці роки минули дуже важко, відновлений на роботі, але не змирився з виправданим вироком убивці. Одного разу його викликають на місце злочину, де поліціянти знаходять моторошне створіння, зшите з частин людського тіла. З різних частин тіл різних людей. Палець руки «ляльки» красномовно вказує в напрямку помешкання Натана Вульфа. Немає сумнівів, що виклик «лялькар»-збоченець кинув саме йому. Але, за задумом убивці, померти мають ще шестеро людей, і для кожного визначена конкретна дата.

Даніель Коул створив шлях до розв’язки доволі сумним: у процесі розслідування майже всі особи зі списку гинуть у муках. Маніяк наче завжди перебуває на кілька кроків попереду поліції. Іноді здається, що в поліції є тільки один шанс, останній. Проте Вульф не здається, хоча й доводиться йому битися з демонами фактично самотужки. Образ головного героя може сприйматися по-різному. Автор відтворив його доволі агресивним, егоїстичним, із поганою професійною репутацією. З іншого боку є щось у Натан Вульфі, що викликає повагу та розуміння його вчинків. Благородство та відвертість здатні перекрити негативні риси. У фіналі роману дії детектива – чи то героїзм, чи знов таки егоїзм та хвастощі – це акт помсти за події чотирирічної давнини та вбивства людей зі списку. Хоча Вульф і розуміє, що саме вони в результаті й мали привести «лялькаря» до нього. Тому що тільки він повинен був вступити в сутичку з «демоном» – як реальним убивцею, так і своїм, внутрішнім.

Окрема сюжетна лінія в романі розкриває нам «кухню» роботи журналістів-телевізійників. Автор показав нам темний бік професії, з гонитвою за сенсаціями не зважаючи на почуття інших людей, підступність та продажність медійників.

Складний роман у плані підтекстів. На сторінках твору наче ведуть боротьбу різні боки свідомості та совісті героїв. Та хто вийде переможцем у цих битвах – люди цілком можуть вирішити самі. Питання лише в пріоритетах.  

Цікаві факти про творчий шлях Джоан Ролінґ

Рут Веа «У лісі-лісі темному»

«У лісі, лісі темному,
де ходить хитрий лис…»

(дитяча пісенька)

Коли стосунки зі шкільними друзями розірвані десять років тому, навіщо їх поновлювати? Після багаторічного обопільного мовчання раптом виринає запрошення на дівич-вечір. Але це така інтимна річ, що на подібні заходи запрошують тільки найближчих друзів. Проте має бути надто важлива причина, аби давно забута подруга неодмінно приїхала до усамітненого в лісі скляного будинку...

Лео не мала бажання ворушити те, що воліла забути десять років. Проте здалася на вмовляння організаторки, аж ось її автівка вже перетнула межу приватної території, де і має все відбутися. Зовсім скоро Лео опиниться в такому жаху, що її пам’ять вирішить викреслити певні епізоди. Утім, від того, як швидко та наскільки детально дівчина пригадає, що сталося, залежить її власна свобода та доля інших людей.

Хороший варіант класичного детективу від Британки Рут Веа. Схоже, англійці знаються на добротних детективах, де немає «чернухи», «розчленьонки» та кривавих рік. Проте є загадкова подія про яку, за законами жанру, ми дізнаємося лише наприкінці твору, жертва та вбивця, мотив та розкриття злочину.

Це дебютний роман авторки, і я була приємно вражена якістю «першої ластівки».

«Маленький сірий заїнька,
іди, іди до нас!
Дивись – твоя ялинонька
горить на весь палац!»

Книжковий виклик - весна 2017: Клер Томалін «Життя Джейн Остін»

Завдання № 16 – книга про улюблену епоху

Джейн Остін жила на межі 18 та 19 століть, в часи війн Англії та Франції, за часів правління короля Вільгельма IV. Ще далеко до гучних відкриттів вікторіанської епохи, до залізних доріг та пеніциліну. Проте саме зараз Британська Ост-Індська компанія переживає свій розквіт, і саме в ці часи зростає і геній звичайної дівчини з багатодітної родини дрібного дворянства – майбутньої всесвітньо відомої романістки Джейн Остін.

Беручи до рук книгу Клер Томалін я мала певні сумніви. Адже про життя міс Остін залишилися настільки мізерні відомості, що багато біографів в різні часи намагалися відтворити життєвий та творчий шлях письменниці на підставі тих крихт, що вдавалося знайти у Британських музеях та архівах. Проте, здається, всі ці спроби породжували більше міфів про Джейн Остін, ніж дійсно прочиняли завіси її життя.

Але роботу Клер Томалін, як виявилося, не даремно вважають однією з найкращих біографій письменниці.

Перш за все варто зазначити, що в книзі розвінчуються всі найбільш розповсюджені міфи про Джейн Остін. Для спростування авторка використовувала всі можливі документи, що дійшли до наших часів. А стосовно хвороби Джейн, від якої вона померла, навіть консультації із сучасними лікарями. Вони ретельно аналізували симптоми, що відчувала Джейн, і про які писала в листах до сестри, братів та племінників.

Одним із найбільш відомих міфів є начебто одноманітність життя Джейн. Насправді родина Остінів була доволі великою, отже Джейн, її старша сестра Касандра та їхні брати мали купу кузенів та кузин, тітоньок та дядьків. Окрім цього, родина завжди підтримувала добрі стосунки із судами у графстві. А вже про те, наскільки багато Джейн із батьками подорожувала – дізнатися не просто цікаво, а й захопливо. В ті часи здійснити навіть один переїзд до сусіднього графства було доволі енерговитратною пригодою. Отже нам, людям епохи літаків та швидкісних поїздів, залишається лише дивуватися витривалості людей 18 століття.

Весь опис життя Джейн побудований у книзі через призму чисельних родичів та друзів родини Остінів. Оскільки в ті часи люди вели чималу переписку, можна черпати свідчення з листів, що збереглися. На жаль, єдина розпорядниця волі Джейн після її смерті – Касандра – знищила майже всі листи сестри та, як передбачають дослідники, якісь її щоденники. Дивно, але донька одного з улюблених братів Джейн – Френсіса, після його смерті також знищила весь епістолярний архів батька. А вони з Джейн багато листувалися, отже світ зазнав непоправної втрати.

Мабуть, такою була доля Джейн – навіки залишитися загадковою постаттю, яка започаткувала жанр роману-повчання. Сьогодні весь світ читає «Гордість та упередження», «Емму», «Чуття і чутливість», «Нортенгерське абатство», «Менсфілд-парк» та інші твори. Це справжні шедеври літератури, кожен з яких народжувався в певний період життя Джейн. І в них відбилася та закарбувалася історія Британії тих часів, стосунки між людьми того часу, актуальні теми, мода та інші різноманітні соціальні явища. В романі-біографії детально проаналізовано кожен із видатних творів письменниці на тлі її тогочасного життя. І стає зрозумілим, чому були написані всі ці романи, що Джейн Остін хотіла донести через них до читачів. І вона змогла це зробити. Отже, свою життєву місію, можна сказати, виконала сповна.

Книжковий виклик - весна 2017: Кетрін Вебб «Напівзабута пісня кохання»

Завдання № 12 – книга про шалене кохання

Одного разу морські хвилі  зімкнуться над твоєю головою, щоби дати тобі відпочити. Одного разу чиїсь руки оповиватимуть твоє тіло, наче лагідні хвилі. Одного разу чиєсь волосся торкнеться твоєї щоки, немов найтонший  пензлик художника. Одного разу ти залишишся на віки, закарбована на полотні легкими, але чіткими та точними штрихами…

Не може бути на світі кохання, заради якого здатен вдатися до всіх можливих аскез, заради якого вмить робиш те, за що спокутуватимеш гріхи до кінця днів. Не буває такого кохання? Не буває для тих, хто його не відчував.

Читати романи Кетрін Вебб – це не просто отримувати задоволення від досконало побудованого сюжету, цікавої структури та неперевершено змальованих образів. У своїх творах британка торкається тем, які вважаються складними попри те, що до них удаються багато  авторів: кохання, зрада, дружба, таємниці поколінь. І все це – крізь призму глибинної людської психології. До того ж твори Вебб – суцільне джерело різних сфер життя та навіть науки: ботаніки, історії, культурології, психології, тваринництва, мистецтва тощо. І якщо повірити в те, що по-справжньому захопливі книжки можуть впливати на свідомість людини, то легко визнати те, що книги Кетрін Вебб заволодівають мозком.

Адже як тоді байдуже простежити витоки шаленого бажання Діміті отримати те, що вона хоче? Затамувавши подих, крок за кроком ми просуваємося крізь павутиння її життя, життя Чарльза Обрі, Селести, Дельфіни та Елоді. Мистецтво як найвища межа фізичної та душевної досконалості здатне поєднати людей та водночас жорстоко покарати за те, що людина поставила його вище за почуття іншої людини.

Діміті сплатить дуже дорогу ціну за те, що отримала жадане. Кажуть, що не варто тримати світ за горло та вимагати в нього, що хочеш. Але якщо твоє бажання сильніше за життя? Все можливо отримати. Однак і плата буде відповідною.

Книжковий виклик - весна 2017: Томас Гарді "Під деревом зеленим"

Завдання № 6 – класика, яку давно хотіли прочитати

Роман «Під деревом зеленим» Томас Гарді написав у віці 32 років, невдовзі після одруження. Мабуть, саме тому книга пронизана романтичними настроями. Також в оповіді багато автобіографічних елементів та родинних спогадів, адже Гарді виріс в такій самій місцевості, бачив повсякденне невибагливе життя, просте життя селян Вікторіанської Англії другої половини 19 століття.

Не зважаючи на назву (повна назва роману: «Під деревом зеленим або Меллстокський хор. Сільські картини в дусі голландської  школи»), основна сюжетна лінія в романі все ж таки любовна. Хоча й відбувається вона на фоні поневірянь меллстокських музик, які з призначенням нового священика виявилися непотрібними приходу.

Але далеко не все у творі так сумно ;-) Тим більше, що історія відбувається в чудовій сільській місцевості Вікторіанської Англії. Особливість роману я бачу у розподілі подій за порами року. Розділи книги саме так і називаються: Зима, Весна, Літо, Осінь. Кохання Діка та Фенсі зародилося під Різдво, і добігло логічного фіналу – весілля – прекрасною весною, коли квітнуть сади, видобувають мед бджоли та зеленіють дерева. Власне, головним героєм можна вважати і «дерево зелене», адже саме воно фігурує у назві. Але з’являється цей об’єкт тільки наприкінці книги. Не дивіться, що йому відведено в романі так мало місця, дерево зіграє свою особливу роль ;-)

Окрім суто любовної, в романі піднімаються також суспільно-культурні теми тогочасної Англії. Епоха королеви Вікторії добігає кінця, і багато чого змінюється в житті англійців. Наприклад, такі зміни можна побачити в оновленні церкви: новий священик Меллстокського приходу хоче встановити в церкві орган, через це музики змушені прийняти свою долю. Та вони не дуже й опираються новим віянням. Також оновлення життя відчувається й у зміні ролі жінки в родині та суспільстві. Батько Фенсі в розмові із Діком, який прийшов просити благословення на одруження, каже:

«Если какой-нибудь джентльмен увидит, что она ему ровня по образованию и пожелает на ней жениться, а она - выйти за него, он не будет смотреть на нее сверху вниз из-за того, что она беднее».

Доволі сміливі думки ще донедавна, у 70-х роках 19 століття вже дедалі більше розповсюджуються. Звісно ж, у сільській місцевості подібні речі ще довго не віталися, проте початок було покладено.

Прекрасний зразок ранньої творчості одного з найяскравіших останніх представників літератури Вікторіанської Англії Томаса Гарді. Пізніше він напише свої геніальні твори «Подалі від шаленої юрми», «Тесс з роду д’Ербервіллів», «Джуд непомітний», «Мер Кестербріджа» та інші, якими весь світ зачитуватиметься й через століття.

Джоан Роулінг оголосила назву своєї наступної книги

Це буде продовження серії детективів про Корморана Страйка, головного героя кримінальних романів «Поклик зозулі», «Шовкопряд» та «На службі зла». Цю серію авторка пише під псевдонімом Роберт Гелбрейт.

Вихід нової книжки всесвітньо відома британська письменниця та авторка саги про Гаррі Поттера анонсувала у своєму Твіттері. 

Новий детектив матиме назву «Lethal White», що можна перекласти як «Смертоносний білий».

Чекаємо з нетерпінням! ;-)

Читопис: атмосферне та затишне осіннє читання

Якщо ви розділяєте читання за порами року, то саме восени раджу читати Джудіт Леннокс та Мейв Бінчі

Интеллектуальные детективы Лесли Форбс

Лед Бомбея

Этот роман был первым в жанре интеллектуального детектива Лесли Форбс. Лично я прочитала с удовольствием. Многие считают сюжет слабым, а описание Индии неточным и скучным. Что ж, вкусы и понятия о триллерах у всех свои, так что спорить я не буду. Скажу лишь, что мне было интересно всё - от индийского колорита и киномании до описания нетуристической Индии, со своими тайнами и, порой, неприятными сюрпризами, истории, в которую вляпалась главная героиня, тележурналист Би-Би-Си Розалинда Бенгали. А что, жила бы она в своей Британии спокойно, если бы однажды её сестра, вышедшая замуж за очень известного и богатого индийского режиссёра, и живущая теперь в Индии, не написала ей странное письмо... А Розалинда, в жилах которой бурлила индийская кровь, конечно же, стремительно рванула в Бомбей, в самую гущу кинематографа и загадочных преступлений. 

Возможно, кто-то поинтересуется, что же здесь интеллектуального? Для меня интеллектуальная проза - это тексты, написанные красивым и богатым языком, затрагивающие серьезные темы, например, научные, социальные, побуждающие думать. Образы при этом выписаны настолько глубоко и серьезно, что практически можно "увидеть" героев, их внешность, внутреннее состояние. Кроме того, интеллектуальная проза, на мой взгляд, имеет какую-то проблему, которая и проходит красной нитью сквозь всё произведение, опять же, заставляя читателя постоянно о ней размышлять, анализировать, сопоставлять факты. 

В романе "Лед Бомбея" есть и научные темы, алхимия, к примеру. Также повествование строится на метафорах, что тоже отличает для меня интеллектуальный роман от просто развлекательного. Стиль написания у Лесли Форбс отличается местами детализацией, но это не напрягает за счет того, что используемые образы очень ярки и красиво вплетены в текст.

Пробуждение Рафаэля

Этот роман впечатлил сильнее других произведений Форбс. Думаю, всё дело в тематике: живопись Возрождения, удивительный городок Урбино, в котором родился Рафаэль. Да и сама Италия в романе проносится несколькими эпохами: Ренессанс, период Второй мировой войны, современность. Но все эти времена очень тесно переплелись в книге, и никак не угадать, какой стороной обернется Италия к читателя на следующей странице - периодом господства фашизма, временем, когда Рафаэль писал свою знаменитую "Немую" или современностью, с её мафией, коррупцией и тайнами, которые восстают из небытия. 

Реставратор Шарлотта Пентон специально была приглашена для восстановления рафаэлевской "Немой". И, возможно, именно ей и суждено было потревожить спящие шестьсот лет тайны. И пробудившись, они уже не оставят в покое очень многих...