Садріддін Айні «Бухара»

Справжнє ім’я відомого таджицького письменника, зачинателя таджицької радянської літератури — Садріддін Саїд-Мурадзаде, і раніше я про нього зовсім нічого не знала. Але його книжка «Бухара», яку торік купила в букініста, стояла перед очима, й одного дня рвучко дістала її з полиці.

Доволі товстенька книжка є спогадами автора про його дитинство та молоді роки в другій половині 19 століття в Бухарському еміраті, що вже на той час був приєднаний до Російської імперії на правах васальної держави. Роман складається з чотирьох частин, кожна з яких — це кілька окремих новел. Але оповідь цілісна, оскільки новели описують події хронологічно та плавно.

«Бухару» можна назвати розгорнутим полотном буття та культури таджицького народу за кілька десятків років до перетворення ханства на Бухарську Народну Радянську Республіку. Але це станеться трохи згодом, 1920 року. А поки що маленький Садріддін розпочинає свою оповідь із рідного села Соктарі, де він осягав усі тонкощі життя в своїй країні. Зі спогадів хлопчика ми дізнаємося, як відбувався процес обрізання, якою смачною була халва, що її варила мама за власним рецептом, який одяг носили селяни й мешканці Бухари, якими промислами займалися, як молилися та як розважалися. Окрему увагу автор приділяє навчанню в медресе, а їх йому довелося змінити кілька. Усе було в молодого хлопця — труднощі, негаразди, важка праця, роздуми про життя і, звичайно ж, приємні моменти.

Читаючи книжку можна відчути ту сильну любов до своєї землі та культури, що проніс письменник крізь усе життя. Багато чого відбулося, змінювалися часи, правителі й закони, доводилося важко працювати та ретельно навчатися, але величезна мудрість старих людей, їхні легенди, котрі всотав дитиною Садріддін Айні та переповів нащадкам, сьогодні дозволяє дивуватися та насолоджуватися багатющим спадком далеких народів Центральної Азії.