Мариша Пессл "Ночное кино": не варто надто багато дивитися фільми жахів ;)

Я не любитель кіно та надсучасних гаджетів, технології яких оновлюються зі швидкістю світла. Можливо, саме тому я сприйняла цей роман спокійно. «Книга року», «роман-вибух» та інші епітети, якими вже щедро нагородили твір читачі з усього світу, на мене не справили враження. Я належу до невеликого відсотку тих, хто вважає інакше.

Маріша Пессл вибрала правильний хід для привернення уваги до свого другого роману – зробила ставку на інтерактивність. Дійсно, такого у світі паперових книжок ще не було (принаймні, я не зустрічала).

Під час читання у вас буде повне занурення у сюжет, наче ви самі розслідуєте загадкову смерть Олександри, доньки культового режисера трилерів Станіслава Кордови, вештаєтеся сумнівними закладами, намагаєтеся хоча б щось дізнатися про загадкову дівчину у яскраво-червоному пальті, яка викликала у всіх, хто її бачив, неоднозначні емоції. Книга оздоблена фотокопіями псевдодокументів псевдополіцейських розслідувань, скріншотами сайтів, які начебто існують, копіями газетних статей з фотографіями буцімто справжніх людей. І все виглядає цілком справжнім – навіть шматок відірваного паперу із залишками тексту. Чи не захопливо? 

А якщо у вас є айфон, то ви навіть можете потрапити до якихось посилань. Отже оздоблення книги створює непоганий ефект присутності. Думаю, саме цього авторка й добивалася.

Проте для мене це не стало стимулом придбати паперову книгу. Я читала в електронному форматі. Так, враження дещо втрачаються, але цілком можна скласти загальну картину структури та оформлення. Припускаю, якби мені було років 25, я була у захваті від роману. До речі, він нагадав мені твори Дена Брауна саме наявністю цікавих та незвичних «фішок». Тільки в нього ці «фішки» були псевдоісторичними, а в даному випадку задіяні елементи візуальні. І Ден Браун, і Маріша Пессл мене зацікавили рівно на одне прочитання, не більше.

Що стосується сюжету, то я б відзначила тут ще такий прийом авторки: головний герой, загадковий та оповитий жахливими історіями режисер Кордова, присутній під час оповіді тільки віртуально. Тобто події крутяться навколо його постаті, а його самого фізично не має. Він присутній тільки у газетних та інтернет-статтях, свідченнях колишніх його акторок.

Суцільні таємниці, приправлені магією, забобонами, надто дивними фільмами, які знімав режисер на своїй віллі, надлюдський музичний дар Олександри – все це додає роману загадковості, тримає у напруженні та змушує місцями здригатися. Принаймні, таким був авторський задум. Але з магією та жахіттям варто бути обережним, бо навіть найменше перебільшення може викликати в читача протилежний ефект: не цікаво, не страшно та якось штучно.

Утім, книгу прочитати раджу хоча б заради знайомства як з авторкою, так із романом, що набув розголосу.