Читопис грудня 2019

Прочитано книжок: 9

З них:
художні: 5
нон-фікшн: 4

📖 паперові: 8
📱 електронні: 1

🌍 Географія читання:

🇬🇧 Велика Британія - 3

🇺🇦 Україна - 2
🇺🇸 США - 1
🇩🇪 Німеччина - 1
🇫🇷 Франція - 2

Джейн Коррі "Дружина мого чоловіка"

«Вірте чи ні, а закон не завжди справедливий. Декому вдасться вийти сухим із води. Дехто опиниться за ґратами за злочини, яких не коїв. Але певний відсоток цих «невинуватих» міг уникнути покарання за злочини, скоєні раніше. Таким чином, у кінцевому результаті ви отримаєте баланс».

У психологічному трилері в центрі уваги завжди глибинні таємниці, витіснені страхи, жахіття і травми героїв. Розслідування злочину перебуває на другому, а то й на третьому плані. Головне — що саме стало поштовхом до вбивства, що змусило людину заподіяти зло, як довго вона до цього йшла та які химери вирували у її свідомості та підсвідомості. А якщо до всіх трагічних душевних таємниць і страждань героїв додається певна цікава тема, як от система судочинства сучасної Великої Британії, то такий роман стовідсотково матиме успіх та читатиметься із захопленням.

Авторка роману «Дружина мого чоловіка» кілька років працювала в чоловічій в’язниці суворого режиму. Вона викладала убивцям та ґвалтівникам письменницьку майстерність. Отже, про те, що відбувається всередині подібних закладів, знає не з чуток, а з власного досвіду. Про що й ми можемо дізнатися, читаючи пречудовий роман Джейн Коррі як тематично виважений, так і сюжетно-стилістично досконалий.

Поступове й неспішне розгортання подій, як і годиться якісному трилеру, так само повільно занурює в найглибші темні шпарини людської психіки. Це дійсно цікаво читати, розтягуючи час та задоволення. А тонкощі судових процесів, які можуть бути настільки непередбачуваними, приголомшують правдою про те, що часто й неможливо однозначно встановити особу вбивці. І приректи до покарання можуть бодай того, на кого просто буде більше доказів.

Читопис листопада 2019

Прочитано книжок: 12
З них:
художні: 7
нон-фікшн: 5

📖 паперові: 10
📱 електронні: 2

🌍 Географія читання:

🇺🇦 Україна - 5
🇬🇧 Велика Британія - 2
🇺🇸 США - 1
🇹🇯 Таджикистан - 1
🇩🇪 Німеччина - 1
🇫🇷 Франція -1
🇸🇪 Швеція - 1

Читопис жовтня 2019

📚Прочитано книжок: 9

З них:
художні: 7
нон-фікшн: 2
📖 паперові: 6
📱 електронні: 3

🌍 Географія читання:

🇺🇦 Україна - 4
🇬🇧 Велика Британія - 3
🇺🇸 США - 1
🇹🇯 Таджикистан - 1

Гаррі Беквіт «Продаючи невидиме: керівництво з сучасного маркетингу послуг»

Одного дня, багато років тому, випускник Стенфордського університету та маркетолог-початківець Гаррі Беквіт склав своє перше рекламне оголошення про послугу. Той перший млинець міг би піти нанівець, як це зазвичай буває з чимось уперше, якби молодого рекламного фахівця не осяяла думка про те, що він геть не знає, як це продати. Бо то був не конкретний товар, який можна роздивитися, помацати та випробувати. Це була послуга.

Сьогодні Гаррі Беквіт – відомий і шанований у своєму професійному колі фахівець, володар премії Effie Американської асоціації маркетингу, засновник компанії Beckwith Advertising and Marketing, автор і співавтор кількох книжок, лектор, чоловік та батько чотирьох дітей. За багато років він з'ясував та розв'язав основну проблему з послугами: неможливість їх бачити. 

Книжка «Продаючи невидиме: керівництво з сучасного маркетингу послуг» стала результатом 22-річної роботи автора, протягом яких він безпосередньо продавав послуги й працював із чотирма найкращими компаніями США в галузі надання послуг.

Вочевидь, пан Беквіт знає, як продати те, що неможливо побачити. Після прочитання цієї книжки стає зрозуміло, що так і є.

Коли ми купуємо продукт (скажімо, кухонний міксер), ми можемо його потримати в руках, обрати колір приладу, перевірити, як працюють насадки, як перемикаються швидкості, чи зручної довжини дріт, яка потужність та наскільки ергономічною є ручка-тримач. Із послугою так не вийде. Беквіт порівнює послугу з незакріпленою гарматою на палубі корабля, яка постійно хитається, обертається в різні боки, й капітан корабля не в змозі контролювати ситуацію. У цій метафорі капітан корабля – це потенційний клієнт, який почувається так само розгублено й стурбовано, коли не має можливості перевірити, чи буде якісною та послуга, яку він хоче купити.

Власне, постійне нагадування автора про те, що клієнти – це такі самі люди, як і продавці, зі своїми емоціями та переконаннями, їм притаманні ті самі дії та почуття, є «червоною ниткою», яка з'єднує все викладене в книзі. Все, про що в ній ідеться, пропускається крізь призму людського сприйняття. Такий підхід можна назвати клієнтоорієнтованістю, але, насправді, це дещо більше. Гаррі Беквіт пропонує новий маркетинг – спосіб мислення від розуміння особливостей послуг до унікальної природи потенційних замовників і користувачів.

Структура цієї невеличкої за обсягом, проте потужної за цінністю думок книжки, є простою та немов би ігровою. Образні назви розділів схожі на гру в асоціації, але в самому описі є чіткі пояснення на багатьох прикладах із реального життя та практики самого автора.

На перший погляд, Беквіт не подає чіткого алгоритму із побудови певної маркетингової стратегії. Але, якщо читати уважно, такий алгоритм легко можна самостійно вичленити, записати у вигляді пунктів і здивуватися, наскільки вдалим і захопливим є таке «упакування» інформації.

Усе починається з основ. Маркетинг – це не підрозділ у компанії. Це і є сам бізнес. А в бізнесі працюють однакові функції: аналіз, позиціонування, брендінг, планування, ціноутворення, комунікації. Але все це виявиться марним, якщо бізнес не думатиме про клієнтів: хто вони, чого бажають, про що думають, чого бояться, що хочуть почути й побачити, як їх плекати та зберігати.

На прикладі багатьох відомих у світі компаній (серед яких Disney, McDonald`s, Federal Express, Wal-Mart, Ford, Apple, SAS) Беквіт описує конкретні проблеми, помилки, виклики та успіхи, які дозволили всім цим компаніям стати тими, ким вони є зараз.

Після опису автор підсумовує розділ певним висновком-висловлюванням у вигляді короткого й місткого речення, яке має на меті закарбувати щойно опанований досвід.

Окрема увага в книжці приділена мистецтву створювати назви послуги чи то пак усього бізнесу. Нейробіологи та психологи давно дослідили, що саме мозок людини запам'ятовує найкраще: щось унікальне, чуттєве, креативне та, головне, відмінне від інших. І знову на багатьох прикладах вдалих, не дуже вдалих, провальних та приголомшливо влучних назв компаній Гаррі Беквід демонструє, що з цього всього може вийти.

Наприкінці книжки Гаррі Беквіт ділиться з читачами переліком рекомендованої літератури для маркетологів послуг. Це понад п'ятнадцять книжок, які він вважає корисними. Тут є рекомендації не тільки з маркетингу, а й із системного мислення, особливостей людської свідомості, побудови стосунків з клієнтами, зі створення вдалих назв тощо. Адже маркетинг – набагато ширше поняття, ніж просто зацікавленість і продаж. Робота з людьми ніколи не обмежується якоюсь однією фаховою цариною.

Вам сподобається, якщо: ви маркетолог, працюєте у сфері продажів послуг (і не тільки), хочете підвищити свій фах або дізнатися дещо нове про професію та не дуже волієте відвідувати нудні курси і лекції. Книжка, що написана дотепною мовою, з гумором та, безперечно, любов'ю до своєї справи, стане вам у пригоді.

Вам не сподобається, якщо: ви звикли отримувати чіткі інструкції та алгоритми дій, маєте сподівання на певний «чарівний рецепт», завдяки якому ваші продажі злетять до небес. Та й про клієнтів ви не надто хорошої думки – вони всі вередливі й самі не знають, чого хочуть.

Головна причина прочитати: стовідсоткова практичність викладеного, наявність багатьох легких у використанні стратегій різних світових компаній. І найголовніше – книжка вчить мислити задля досягнення великих успіхів.

Джерело

Читопис вересня 2019

📚Прочитано книжок: 11

З них:

художні: 7
нон-фікшн: 4

📖 паперові: 5
📱 електронні: 6

🌍 Географія читання:

🇺🇦 Україна - 6
🇬🇧 Велика Британія - 3
🇺🇸 США - 1
🇩🇪 Німеччина - 1

Горіха Зерня «Доця»

Людина майже не знає, хто вона є й на що може бути здатна. Скільки б нам не було років, ми не матимемо повної уяви про свої можливості чи надможливості, не відчуємо свій внутрішній стрижень, доки життя не зажене нас у настільки дику й неприродну для нас ситуацію, коли потрібно буде зробити єдиний вибір. І тоді станеться переоцінка всього, що було до цієї миті. Доведеться пройти через біль, гнів і страх, але, врешті, ми сприймемо себе справжнього.

Молода дівчина, маленька на зріст та вагою в 42 кілограми жила собі в Донецьку й була хорошою творчинею. Вона створювала прекрасні вітражі й за працею могла забути поїсти та поспати. У неї було безліч поціновувачів та охочих, щоби вона створила для них саме той унікальний малюнок на склі, заради якого вони ладні віддати шалені гроші. І вона створювала, вкладаючи фантазію та талант у кожне своє творіння. І гадала, що це її покликання. Вона, як і всі ми, тоді ще знала себе.

Усвідомлення прийшло не одразу. Перші постріли, вибухи, мітинги в центрі міста, яке вона любила й шанувала, хоча воно не було її рідним, збентежили та знітили. Але, водночас, стали, наче допінгом. Де взялися сили, фізичні й моральні, щоби організовувати постачання українській армії, рятувати цивільних із ворожих підвалів, домовлятися про те, про що годі й намагатися домовитися? Звідки взялися всі ті, хто, немов за помахом чарівної палички, згуртувалися навколо дівча з волоссям сторчма й руками в машинному мастилі? Невже ця тендітна худенька постать стояла годинами безперервно на мікроскопічній кухні в «хрущовці» й готувала кілограми смачнющих, поживних, гарячих ароматних страв для воїнів на лінії вогню?

Вона була «доцею» для всіх. Для своєї бабусі, для кремезних чоловіків — колег, друзів, воєнних, для тих, кого врятувала, ризикуючи життям, для сотень і тисяч тих, хто допомагав грошима, квартирами, знайомствами, транспортом. У ті страшні місяці 2014 року будь-яка допомога вимірювалася вагою золота.

«Доця» — звичайна (чи надзвичайна?) маленька молода жінка з величезним серцем і холодним розумом. У найсильнішій стресовій ситуації «доця» стала тією, ким її задумала природа — собою.

Моя душа тріпоче від шани всім «доцям», на чиїх плечах на початку російсько-української війни лежав непосильний вантаж. І лежить досі. І я цими роздумами після читання висловлюю вдячність авторці за опис багатьох ситуацій, які сталися насправді, у вигляді роману-вітражу. Кожна частка якого складає велику строкату картину одного відрізку нашої історії.

Читопис серпня 2019

Прочитано книжок: 9

З них:

художні: 5

нон-фікшн: 4

паперові: 7

електронні: 2

для дорослих: 9

Географія читання:

Україна - 4

Велика Британія - 2

США - 1

Швейцарія - 1

Канада - 1

Семен Скляренко «Святослав»

Для того, щоби поринути в давню історію нашої землі, іноді не обов’язково читати товстезні і складні фахові дослідження. Можна дістати з полиці книжку відомого українського письменника Семена Дмитровича Скляренка та подумки перенестися в Х століття, у часи, коли після смерті свого чоловіка Ігоря, правила руськими землями київська княгиня Ольга.

На початку роману син Ольги, Святослав Ігорович, ще юнак і перебуває під регентством матері. Згодом він стане Великим князем київським та здійснить багато звитяжних походів, завдяки чому розширить території Київської Руси. Автор у прекрасній художній формі відтворив історичні події тих далеких часів, які були зафіксовані в давніх літописах.

Окреме місце в романі посідає образ рабині Малуші, у яку закохався молодий князь Святослав. Авжеж, такий союз не мав майбутнього, але Малуша народила коханому сина Володимира, який свого часу також стане Великим князем Київським.

Роман читається напрочуд легко, навіть попри використану в ньому застарілу лексику. Адже саме ці слова, що давно вийшли з ужитку, допомагають краще зрозуміти те життя на Київській Горі, на всіх землях Руських, та яскравіше уявити побут людей тих часів, як жили різні слов’янські племена, які здійснювали походи, що їли, якими знаряддями виробництва користувалися, та як відпочивали.

Читопис липня 2019

Прочитано книжок: 15

З них:

художні: 13

нон-фікшн: 2

паперові: 8

електронні: 7

для дорослих: 15

Географія читання:

Україна - 5

США - 3

Німеччина - 2

Велика Британія - 1

Канада - 1

Іспанія - 1

Куба - 1

Болгарія - 1

Богомил Райнов «Пан Ніхто»

Про болгарського шпигуна Еміля Боєва автор написав свого часу цілу серію. Роман «Пан Ніхто» є першим твором, у якому читач знайомиться з утікачем від комуністичного болгарського «раю» пана Боєва. Перша з ним зустріч відбувається в грецькій тюрмі, куди чоловік потрапив одразу після втечі. З перших сторінок молодий, сміливий і завзятий борець за волю видається саме таким. Він стійко зносить погані умови у в’язниці, нападки з боку співкамерників, звинувачення в зраді батьківщини тощо. Згодом, начебто несподівано, перебіжчика бере в оберт представник американської розвідки (принаймні, так він назвався), й ось уже Еміля ретельно готують до виконання надскладних розвідницьких завдань.

Під час читання склалося відчуття, що в романі використані всі відомі штампи з класичних фільмів та творів про шпигунів: багаторівнева таємничість, складні шифри, найгарніші та ідеальні в усіх сенсах жінки, що неодмінно опиняються поруч із красунчиком-шпигуном. Одним словом, суцільна «бондіана». Проте надалі оповідь стає все цікавішою, адже все виявляється не так просто. Герої — не ті, про яких утворилося враження на початку читання, шпигунські завдання насправді мають прихований контекст, та й сам Еміль Боєв є зовсім не тим палким антикомуністом, що втік із Болгарії заради свободи…

Читати роман цікаво й легко завдяки добре закрученому сюжету, хоча й без сильних несподіванок та карколомних поворотів, від яких би перехоплювало дихання. Герой потрапляє в різні ситуації, іноді навіть доволі небезпечні, але ж на те він і шпигун, щоби постійно ризикувати. А от усю правду про пана Ніхто, ми так і не дізнаємося. Читачеві залишається будувати у своїй голові різні теорії щодо справжнього Еміля Боєва. Та й хто сказав, що його ім’я не є вигаданим?

Гадаю, варто продовжити читання інших романів серії. Можливо, там відкриється ще більш приголомшлива правда про шпигуна та розкриється безліч таємниць.

То хто ж він насправді, цей пан Ніхто?

Мігель де Карріон «Грішниці»

Про кубинську літературу мені геть нічого не відомо, і цей роман став першим знайомством із творчістю відомого у своїй країні письменника. Мігель де Карріон на Кубі вважається справжнім народним співцем, що у своїх романах розповідає про долю свого народу наприкінці 19 — початку 20 століття.

Дія роману «Грішниці» відбувається в першій половині 20 століття, напередодні революції, коли щодня стають помітними та відчутними настрої людей. Але сам твір не про політику, а про буття звичайних гаванців, про буденність і свята, про долю жінок у забобонному й патріархальному світі тогочасся.

У центрі оповіді — молода гарна жінка Тереса та її коханець Рохеліо, якого вона вважає за свого чоловіка й має від нього двох дітей. Невеликий за обсягом роман розкриває читачеві стосунки героїв від початку й до завершення, їхні характери, поведінку. І все це автор чудово продемонстрував на тлі загальних людських настроїв та укладу життя.

Тереса — чорнява красуня й розумниця, свідомо віддає себе в безглузду жертву заради пристрасті та кохання. Хоча, коханням її ставлення до Рохеліо назвати важко, бо це дійсно виключно пристрасть, служіння та ще щось несамовите, що немає нічого спільного з коханням. Рохеліо ж належить до тих чоловіків, які чудово користуються тим, що жінка лежить біля його ніг і на перше місце завжди ставить його примхи. Достойний союз, більше додати нічого. Інші герої роману якщо й відрізняються від цієї парочки, то лише в гірший бік. Гонитва за легкими грошима, ошукування, удавання із себе бозна-кого, перевага зовнішнього лоску — ось цим живуть мешканці Гавани всіх прошарків. У жінок, якщо вони не народилися в заможній сім’ї, є лише один шлях до більш-менш пристойного життя — знайти впливового коханця. У бідних чоловіків — облуда, багаті коханки, сумнівні оборудки. Читаючи роман стає сумно й гидко від усвідомлення, на що змушені йти люди, аби вижити в цьому ментально обмеженому суспільстві. А змінити ж нічого неможливо, цей спосіб життя створювався віками.

Автор чудово показав дно тогочасного життя. Найжахливіші плітки, огидні повії, ще більш огидні чоловіки, які підштовхують жінок до того, аби бути огидними… Якесь замкнене коло. Тільки чому роман називається «Грішниці»? Невже тільки жінки є такими? У романі грішними є всі, ба більше — грішним є теє життя.

Поліна Жеребцова «Мураха у скляній банці: чеченські щоденники 1994-2004 рр.»

В одному зі своїх інтерв’ю Поліна Жеребцова сказала: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру та надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник житиме».

Маленька дівчинка, якій ледь виповнилося 9 років, розгорнула чистий зошит і вперше привіталася зі своїм Щоденником. Був березень 1994 року. Віднині вона напише ще багато таких зошитів, адже Щоденнику судилося зафіксувати та всотати 10 довгих і жахливих років дівчинки під обстрілами, бомбардуваннями, смертями, голодом, працею і хворобами.

Стільки, скільки бачила ця дівчинка, не переживали багато й дорослих. Вона була вимушена дуже рано подорослішати, тягти на собі проблеми й обов’язки, які ніяк не можуть бути частиною життя дитини. Три війни поспіль у самому її епіцентрі, у Грозному, згодом зробили з Поліни правозахисницю, психолога та антивоєнну активістку. За багато років вовна змогла подолати постравматичний синдром, навчилася сприймати й довіряти іншим людям, але все це сталося вже не на рідній землі. Зараз Поліна живе в країні, де люди не знущаються одне з одного, а тим більше не вбивають нікого. І де завжди чують і сприймають правду. У росії ж правду про злочини держави проти чеченців досі приховують та перекручують.

«Мураха в скляній банці» являє собою чіткий і послідовний літопис реальних подій, що відбували не так уже й давно й не так уже й далеко. У той час, коли ми ходили в інститути, на роботу, у кіно та кафе, десь у сусідній країні одні люди створили для інших пекло на землі. На тій землі, куди вони прийшли загарбниками. І яку планомірно нищили майже десятиліття.

Зі своїм Щоденником, єдиною її розрадою, юна авторка поступово зростає. Її дописи від суто дитячих — про друзів, іграшки, школу та дні народження — трансформуються в підліткові, а згодом і в повноцінні роздуми дорослої людини. Але в них немає перших побачень, квітів, шампанського, шкільного балу й сором’язливих поцілунків. Є поранення (Поліна отримала поранення осколками в обидві ноги внаслідок ракетного удару російських військ), голод, боротьба за виживання, холод, робота, допомога мамі та іншим людям у їхньому одному на всіх нещасті.

Цікаво спостерігати й за стосунками Поліни з мамою. Східне виховання передбачає беззаперечну повагу до батьків, та й методи виховання доволі відрізняються від європейських. Мама героїні мала вибуховий і суворий характер, що вкупі з усіма зовнішніми подіями додавало дівчині проблем. У щоденнику Поліна багато розмірковує про життя, про стосунки з ровесниками, з мамою (батько помер давно, ще коли Поліна була зовсім маленькою), іноді навіть ненавидить її. Але все одно докладає чималих зусиль для налагодження спільного буття в складних умовах.

Коли Поліні виповнилося 19 років, їм із мамою вдалося виїхати з Чечні. Але й на мирній території росії щастя не настало. У результаті — нерозуміння та, врешті, політичний притулок у Фінляндії… Але це вже — окрема історія.

"Політковська описала війну як журналістка, що прийшла ззовні. Поліна Жеребцова розповіла про війну зсередини, із серця пітьми".   

Журнал «Шпигель» №10/2015

"Politkovskaya described war as a journalist from the outside in. Polina Zherebtsova writes about war from inside the heart of darkness."   

«Der Spiegel» №10 /2015

Ричард Фленеган «Вузька стежка на далеку північ»

Багато країн мають у своїй історії сторінки, про які нікому не хочеться згадувати. Із плином часу події можуть переосмислюватися, переоцінюватися, можуть з’ясовуватися додаткові обставини чи з’являтися нові факти. І згадувати доводиться знов і знов. Зводити меморіали, складати книги пам’яті, відновлювати імена жертв і засуджувати злочинців. Але події минулого не перекроїти вже ніколи. Усе, що відбулося, є фактом. Майбутнім поколінням залишається берегти свідчення, вшановувати загиблих, забути про винних у трагедіях, і водночас робити все можливе, аби історія знову не стала реальністю.

Своїм пронизливим і важким романом Ричард Фленеган у свій спосіб віддає шану сотням тисяч військовополонених із країн антигітлерівської коаліції та азійських каторжників. У книзі показане пекло, до якого може потрапити людина ще за життя. «Дорога смерті» — залізниця через річку Квай, що мала з’єднати дві столиці Бірми та Таїланду — була прокладена кров’ю, кістками, тілами, стражданнями тих, хто її будував. Тодішня Японська імперія створила цим будівництвом для безлічі людей суцільний катарсис, який у романі ми спостерігаємо на прикладі головного героя Дорріго Еванса, військового лікаря, який потрапляє до японського полону та згодом опиняється на будівництві смертельної залізниці.

Через нелінійну оповідь читати книжку читати книжку водночас цікаво й важко. Автор подає розвиток подій у різних часових просторах, перестрибує з одного персонажа на іншого, чередує теми буденності та війни. Але побудова оповіді схожа на густі змішані хащі, крізь які читачеві доводиться продератися, аби вхопити суть чи зачепитися за якусь думку. Отже, авторський стиль виявився важким, а постійно загрузати в словах і описах, наче в сипучих пісках. До того ж, про суто будівництво в романі розповідається доволі мало, головна увага зосереджена на мужності, звитязі, коханні, на всіх тих жахливих випробуваннях та муках, через які проходили люди. Голод, тропічні хвороби, виснажлива багатогодинна праця, тортури та знущання — чи можна вигадати ще щось, аби в людини атрофувалися відчуття, свідомість, душа? Як узагалі людство до всього цього дійшло…

Героя до кінця оповіді супроводжує безвихідь — фізична та психологічна. Йому пощастило вижити й повернутися до Австралії, але все ніколи більше йому не жити так, як раніше. Мабуть, для кожної людини в її долі є певна точка неповернення, коли переоцінюється все існування. Але мало хто може знову віднайти сенс життя. Особливо в умовах, коли найганебніші події намагаються забути, а головні злочинці уникають покарань.

Мерзенно й гидко від самого факту існування тих подій. І погані відчуття від роману. Очікувала більше про «Дорогу смерті», а довелося плутати у в’язкій оповіді та пошматаному сюжеті.

Читопис травня-червня 2019

Прочитано книжок: 24

З них:

художні: 16

нон-фікшн: 8

паперові: 11

електронні: 13

для дорослих: 22

для підлітків: 1

дитячі: 1

Географія читання:

США - 7

Велика Британія - 4

Італія - 2

Австралія - 2

Франція - 2

Україна - 1

Німеччина - 1

Індія - 1

Перу - 1

Мексика - 1

Нідерланди - 1

рф - 1

Раян Голідей «Его – це ворог»

Покинути коледж у 19 років задля того, щоби підкорити світ – для такого вчинку потрібно мати неабияку сміливість. Навіть попри те, що всі сподівання на «приголомшливі можливості» є не більше, ніж спокусою, на яку штовхає нас наше его.

З Райаном Голідеєм усе сталося так, як зазвичай відбувається із «золотими хлопчиками»: до 25 років він устиг стати керівником агенції з пошуку талантів у Беверлі-Гіллз, написати й опублікувати книжку, зайняти посаду директора з маркетингу в компанії  American Apparel. А невдовзі, протягом кількох наступних років, юний улюбленець долі потрапив у сі класичні пастки успіху: відомість, успіх, гроші, впливовість, увага преси, слава. Як відомо, далеко не всі люди можуть гідно пройти через такі шалені випробування. Не виключення став і Раян. Після карколомного успіху настав час, коли все летіло шкереберть. А саме в такі моменти людина найретельніше обмірковує причини краху та напрацьовує стратегію з підняття на поверхню.

Автор стверджує, що написав цю книжку не про себе, а про те, що люди часто засліплені першими успіхами, і вживають необхідних заходів безпеки, злітаючи вгору соціальними чи кар’єрними сходами. Просто Раян Голідей пережив усі злети й падіння, і в той час у нього не було подібної книжки. А вона би йому не завадила. Тому й вирішив поділитися з іншими своєю історією та досвідом того, як приборкате власне его.

Головна ідея книжки полягає в тому, що его – це не якась потужна величина, що тримає нас на короткому повідку. Ним цілком можна керувати та спрямувати працювати нам на користь. В історії людства багато прикладів, коли певними особистостям вдавалося змінити світ своїми діями, прагненням і непохитним дотриманням власної мети. І всі вони нічого би не досягли, якби вчасно не зрозуміли, що своє его можна перетворити на відданого союзника. Серед прикладів автор подає моменти з життя та діяльності Елеонори Рузвельт, Ангели Меркель, Бенджаміна Франкліна, Вільяма Шермана (офіцера армії США), Джона Бойда (військового стратега), Говарда Г’юза (підприємця, новатора американської авіації) та інших. Власне книжка - це величезна кількість історій і прикладів, від літератури до філософії та історії.

Наше професійне (і не тільки) зростання відбувається завжди в три етапи: прагнення – успіх – провал. Умовно, звісно, але саме такий цикл є в реалізації завдання, мрії чи мети. Книжка складається з трьох розділів, у кожному з яких автор детально проводить читача всіма аспектами кожного з етапів.

Спочатку ми щось плануємо, пристрасно бажаємо – наша велика подорож тільки починається. І саме на цьому етапі нас підстерігає его. Аж ось ми вже на вершині гори. Ретельно працювали і досягли, чого бажали. Що далі? Ми насолоджуємося успіхами і перестаємо рухатися далі: не вчимося, не розмірковуємо, не слухаємо, не аналізуємо. Наша свідомість наче засинає під дією радощів від здійснення бажаного. І знову потрапляємо у пастку власного его.

На шляху нас спіткали випробування. Невдачі, рух не за сценарієм, додаткові зусилля та ресурси. А іноді й повне фіаско. Так буває на будь-якому шляху. І приводить нас до цього егоїзм.

Автор не спонукає до безглуздого оптимізму та не дає унікальних рецептів із уникнення проблем на шляху до успіху. Навпаки, ми маємо усвідомити, що до кінця життя, щодня ми опинятимемося на одному з трьох етапів. І на кожному нам доведеться боротися з его. І майже завжди ми припускатимемося помилок у цьому. Але це як прибирання в оселі: пил осідає на підлозі щодня, але ми не ображаємося за це на світ. Ми просто підмітаємо підлогу. Якщо треба – то й щодня.