Людина майже не знає, хто вона є й на що може бути здатна. Скільки б нам
не було років, ми не матимемо повної уяви про свої можливості чи надможливості,
не відчуємо свій внутрішній стрижень, доки життя не зажене нас у настільки дику
й неприродну для нас ситуацію, коли потрібно буде зробити єдиний вибір. І тоді
станеться переоцінка всього, що було до цієї миті. Доведеться пройти через
біль, гнів і страх, але, врешті, ми сприймемо себе справжнього.
Молода дівчина, маленька на зріст та вагою в 42 кілограми жила собі в
Донецьку й була хорошою творчинею. Вона створювала прекрасні вітражі й за
працею могла забути поїсти та поспати. У неї було безліч поціновувачів та
охочих, щоби вона створила для них саме той унікальний малюнок на склі, заради
якого вони ладні віддати шалені гроші. І вона створювала, вкладаючи фантазію та
талант у кожне своє творіння. І гадала, що це її покликання. Вона, як і всі ми,
тоді ще знала себе.
Усвідомлення прийшло не одразу. Перші постріли, вибухи, мітинги в центрі
міста, яке вона любила й шанувала, хоча воно не було її рідним, збентежили та знітили. Але, водночас, стали, наче допінгом. Де взялися сили, фізичні
й моральні, щоби організовувати постачання українській армії, рятувати
цивільних із ворожих підвалів, домовлятися про те, про що годі й намагатися
домовитися? Звідки взялися всі ті, хто, немов за помахом чарівної палички, згуртувалися
навколо дівча з волоссям сторчма й руками в машинному мастилі? Невже ця
тендітна худенька постать стояла годинами безперервно на мікроскопічній кухні в
«хрущовці» й готувала кілограми смачнющих, поживних, гарячих ароматних страв
для воїнів на лінії вогню?
Вона була «доцею» для всіх. Для своєї бабусі, для кремезних чоловіків —
колег, друзів, воєнних, для тих, кого врятувала, ризикуючи життям, для сотень і
тисяч тих, хто допомагав грошима, квартирами, знайомствами, транспортом. У ті
страшні місяці 2014 року будь-яка допомога вимірювалася вагою золота.
«Доця» — звичайна (чи надзвичайна?) маленька молода жінка з величезним
серцем і холодним розумом. У найсильнішій стресовій ситуації «доця» стала тією,
ким її задумала природа — собою.
Моя душа тріпоче від шани всім «доцям», на чиїх плечах на початку російсько-української
війни лежав непосильний вантаж. І лежить досі. І я цими роздумами після читання
висловлюю вдячність авторці за опис багатьох ситуацій, які сталися насправді, у
вигляді роману-вітражу. Кожна частка якого складає велику строкату картину
одного відрізку нашої історії.
